На варті внутрішніх кордонів. Як протидіяти насильству в армії

Сексуальне насильство в армії. Це дуже незручна тема. Із тих, від яких тягне відвести очі. І значна частина суспільства це й робить, починаючи від поліції, слідчих і суддів до випадкових свідків.


Текст:Олена МаксименкоDecember 1, 2020

Це дуже незручна тема. Із тих, від яких тягне відвести очі. І значна частина суспільства це й робить, починаючи від поліції, слідчих і суддів до випадкових свідків.

Насильство як явище має місце у всіх сферах життя. Від нього страждають як жінки, так і чоловіки. Однак жінки – частіше. У силових структурах ця проблема набуває особливої гостроти. Адже, по-перше, жінки там у меншості, і не всі побратими завжди готові сприймати їх як бойову одиницю й напарницю, а не сексуальний об’єкт. По-друге, армія – це структура, що базується на суворій ієрархії і підпорядкуванню старшому за званням. По-третє, в українському суспільстві живе старий-добрий звичай стигматизувати жертв. Приліпити тавро «самавинна» значно простіше, аніж розібратися у складній ситуації, аніж припустити, що от цей героїчний статечний чоловік, що має звання і стільки заслуг, і авторитет у підрозділі, міг скоїти щось подібне. «Навіщо ти сідала з ним в машину?» «Навіщо ти нафарбувала губи?!» «Навіщо ти фліртувала?» - ці та сотні інших подібних наліпок затуляють просту як двері істину: в насильстві завжди винен насильник. Результат – винні лишаються непокараними, командування переконує постраждалих забрати заяву («самі розберемося», «не виносити з хати сміття»), жертви лишаються з пережитим сам на сам.

«16 днів проти гендерно зумовленого насильства» – це щорічна кампанія, що триває в Україні з 25 листопада по 16 грудня. Її початок збігається з Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства проти жінок.

Рух «Невидимий батальйон» запустив флешмоб, у рамках якого публікує анонімні історії жінок-військовослужбовців, які зазнали сексуального насильства або домагань. Історії публікуються під хештегами #ГоворитиНеМожнаМовчати, #ЗахистиСвоїКордони на сторінці «Невидимого батальйону». Аналогічний флешмоб під хештегом #ЗахистиЗахисницю запустила організація Amnesty International Ukraine на підтримку Вікторії Сікал.

Історії, наведені нижче, були зібрані під час дослідження проблеми насильства і домагань в Збройних Силах, що мало форму анонімного анкетування. Його попередні результати будуть оприлюднені на початку грудня. Проєкт здійснено за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

photo-1519445500142-c8e5d2534e63.jpg

Говорити не можна мовчати

Ці історії боляче слухати і читати. Але значно страшніше розуміти, що це – лише верхівка айсбергу. Лише та меншість, що наважилась говорити – публічно або ж анонімно.

«Моя посада у війську - механік-водій. Раніше, у цивільному житті я відвідувала курси масажу і отримала сертифікат.Одного разу до мене підбігає побратим і каже, що мене кличе капітан. Капітан сказав, що у нього проблеми зі здоров'ям і попросив «щоб ти мені пожмакала спину». Ми зайшли в кімнату, де був ще один військовослужбовець, я зробила капітанові масаж і спокійно пішла у своїх справах.Через два тижні, о пів на дванадцяту днювальний стукає в двері:- К., на вихід, до капітана.Я не зрозуміла навіщо йти до капітана опівночі? Але накази старших за званням потрібно виконувати.Зайшовши до капітана в кабінет, я побачила його на ліжку... абсолютно голим. Він був нетверезий, розхитувався і уривчасто повторював:- Ти мені помогла минулого разу і я б хотів, щоб ти мені ще раз помогла. Так добре було, спина не боліла. Може ти мені зараз поможеш, а я тобі бінокль подарую, я тобі Ейфелеву вежу подарую.Бінокль і сувенірна вежа лежали перед ним на столі.Кажу капітанові:- А нічого, що ви зараз голий?- В смислі голий? Я не голий! Я прикритий простинею! Звідки ти знаєш, що я голий?- Труси он на бильці висять...- Ой, блін. Ну не страшно, я ж замотаний.Він встає з ліжка і підходить до мене. Сідає поруч на лавочку. Закурює цигарку і каже:- Ну вопщім, ти поняла, для чого я тебе позвав?Я одразу його відштовхнула і побігла геть».

...

«Стою біля умивальника і чищу зуби. До мене підходить старшина, спирається на одвірок і видає:
- Хм....За секунду він підійшов до мене ззаду... Це така огидна історія... Взявся рукою за мій живіт, а іншою - за руку, в якій я тримала зубну щітку. І почав водити мені зубною щіткою в роті. Це було мерзенно. Я зірвалась на крик:- Якого х*я??? Ви вобще нормальний??? Всьо хорошо з Вами???- Ну я ж нічого не зробив, я ж нічого... - і пішов геть.Начебто у цій ситуації немає факту насилля чи якогось такого домагання сексуального. Воно може здаватись незначним чи капець огидним. Але якби на моєму місці були Ви чи Ваша дитина? Чи дочка того старшини? Чи зробив би він таке з нею? Ні».

...

«Одного разу я запитала у замполіта:- Дівчат відправлять на варту із сектора?Він сказав:- Да, звісно будуть. Ну а що з вас толку? Ні їсти зварить, ні пої*аться».

...

«Посестра сиділа на пеньочку і говорила з по телефону. До неї підійшов сержант і каже:- Ну що, мала, пішли, давай.І починає розпускати руки.Дівчина крикнула від несподіванки:- Ти чьо? Якого х*я?- Як ти смієш зі мною так балакать? Я сержант, а ти солдат!І вдарив її кулаком в голову. Не в око, не в щелепу, а в голову, прямо в скроню кулаком ввалив.Пізніше він чіплявся ще до однієї дівчини. Вона зробила йому зауваження:- Як так, ти до мене чіпляєшся? Ти ж знаєш, що я заміж вийшла. І взагалі я тобі навіть приводу ніякого не подавала.Він теж її вдарив. Мене досі гризе совість, що коли в мене була неприємна ситуація із цим сержантом - я так і не подала на нього рапорт. Мене відмовили свідчити проти нього. Можливо, якби я подала той рапорт - було б хоч якесь розслідування і він знав, що за подібні дії буде покарання.На щастя, дівчата подали скарги. Начебто почали розбиратися, про подальші дії мені нічого не відомо...»



Насильство – це не лише про, власне, зґвалтування. Це також невербальні його прояви – домагання, брудні жарти й натяки, шантаж, знецінення, образи тощо.

photo-1533545661325-95f1aef06d7b.jpg

Станом на зараз лише одна справа вийшла в публічну площину і дійшла до суду. Йдеться про справу Валерії Сікал. 24-річна лейтенантка строкової служби військової частини А-1358 у Хмельницькій області заявила про сексуальні домагання з боку командира частини Віктора Іваніва. Кримінальну справу за її заявою було відкрито у грудні 2018 року. За словами дівчини, у перший день служби чоловік наказав їй сісти в цивільну машину, вивіз до хати в лісі, де намагався схилити до «нестатутних відносин». Це зазіхання, відповідно до її розповіді, не було одноразовим – військова потерпала від них цілий рік. Чоловік у свої чергу не визнає провини і називає це фантазіями підлеглої, вимагає спростування від журналістів, які переповіли цю історію.

Окрім стигматизації і тиску на імовірну жертву, є й інша проблема: відсутність юридичної бази, напрацьованих механізмів розслідування подібних злочинів та покарання.

Марина Лазаренко, координаторка проєкту «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», розповіла, що дослідницька команда також вивчає юридичний бік проблеми.

«Ми аналізуємо чинне законодавство та законопроєкти України, а також досліджуємо міжнародний досвід, - розповіла Марина. – В результаті дослідження маємо напрацювати рекомендації для законодавчих змін і механізму протидії сексуальним домаганням у військовій сфері. Після завершення основної частини дослідження, плануємо провести адвокаційну кампанію щодо законодавчих змін. Також плануємо розробити інформаційні матеріали та онлайн-курс для військовослужбовців щодо виявлення, запобігання та механізмів реагування на сексуальні домагання».

photo-1535651767076-962f383db3ae.jpg


Всі кола пекла

Військова медикиня Ірина Базикіна також довела свою справу до суду. Однак безрезультатно. Вона – одна з небагатьох, хто наважився розповісти про свій досвід відкрито. Ми зустрічаємося в одному зі спальних районів столиці. Страшну історію відтіняє життєрадісна музика з динаміків вуличної кав’ярні.

«Як то не смішно зараз вже казати, я пішла служити… як патріотка, мені хотілося служити, бути потрібною, – розповідає жінка. – Спочатку після Майдану я як волонтерка допомагала, а потім вже край – Іловайськ, Дебальцеве – я просто не могла сидіти вдома, дуже важко було. Служила шість років. Але з перервами. Пішла служити, коли ще була мобілізація, в 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду, звільнилася за закінченням контракту. Думала, що тут в мене щось вийде, прийшла служили в 101-шу бригаду, охорона Генштабу. Там я зрозуміла, що якщо ти був на фронті, це дуже важко, тебе вже тут ніхто не розуміє. Всі обходять стороною, бо немає що сказати. Ну, я звільнилася, й в «Айдар» пішла служити. Послужила в «Айдарі» і вернулася».

Єдина її мотивація повернутися – 9-річна донька, котра потребує матері. Ірина признається – якби не вона, то з окопів не вилізала б і дотепер.

За постійне «качання прав» її відправили на ТПУ (тиловий пункт управління – ред.): «За «погану поведінку» відправили, за те, що я то писала в Фейсбуці, що в нас немає «Швидкої» - її забрали замполіти… питала, куди поділися продукти…»

Ірина шукала можливості перевестися в іншу бригаду, де буде робота на передовій. «Хотілося рятувати життя людям, а не сидіти колупатися в носі, – згадує вона. – Є батальйон один, із яким ми спілкувалися, «Донбас», і вони кажуть: «Давай до нас перейдеш! Підеш на «нуль».

Щоб обговорити питання переведення, вона зустрілася з військовослужбовцем «Донбасу», котрий представився командиром бригади. Він запропонував заїхати в кафе. Запропонував випити – жінка відмовилась.

photo-1536169679406-f733cd921997.jpg

«Деякі військовослужбовці, тим більше командири, знімають собі житло окремо, і не живуть із своїм особовим складом, – згадує вона. – І він каже: «Давай заїдемо, я візьму деякі речі, ти зможеш навіть у душ сходити!» А ми, вибачте, живемо в такій грязюці, що я з радістю поїхала, і ще й поперлась у душ! Це я вже потім зрозуміла, він забрав мої речі до себе. Каже: «Зайдеш, заберемо твої речі в кімнаті!» Я вже тоді почала задню включати. Але ж у мене там паспорт, військовий квиток! Це я вже зараз думаю, нахер мені треба був той паспорт і всі документи! Я зайшла в кімнату, він мене штовхнув, закрив двері і… всі кола пекла, які можна було там пройти… Побої, черепно-мозкова травма, він душив мене… я зброї не брала з собою. Потім прокручувала в голові, що можна було зробити, і кричала на весь готель, ніхто на допомогу не прийшов».

Вона згадує: нападник діяв розумно, і вона явно була не першою його жертвою: «Він кинув на ліжко, закрив рукою рота, і душив, поки я не зомліла. Потім починає роздягати, щось там кричати, щось робити. Мені пощастило – я потягнулася до зброї. У нього був його ПМ (пістолет Макарова – ред.). Він побачив – і мене головою в стіну, у мене ЧМТ. Побої були невеличкі – синці на руках, на ногах… Бійка тривала всю ніч. Я штовхалася, деякий час не пам'ятаю – взагалі втрачала свідомість. Зранку… А я не знаю, де ми. Ми тоді були біля Донецька. Каже: «Я тебе відвезу, ти ж нічого не скажеш?» Кажу: «Та ні, нічого».

Ірина дісталася кімнати, у якій жила. Зателефонувала побратимові, розповіла, що сталося. Той попросив знайти фото нападника, і з’ясував його особу. Виявилося, це командир не бригади, а лише підрозділу, який відповідає за майно. Друг переконав писати заяву.

«Ми тихенько зібралися, поїхали в найближче відділення поліції, – розказує Ірина. – Я написала заяву, сиділа там. У мене на той момент на пів обличчя фінгал проступив, сиділа в окулярах, вся в побоях. Забрали мене до себе ВСПшники (військова служба правопорядку – ред.). Поки я давала покази, почався кіпіш. Як це так, якась солдат-жінка щось буде заявляти в поліцію?! Це ж підніметься галас. Бігом приїхали мої командири, їхні командири, давай зі мною розмовляти. Мене ВСПшники не віддають, тому що знають, що мені капець вже. Друг, який допоміг доїхати до поліції, зник. Потім він розповів, що йому мішок на голову наділи, відвезли в якесь село, побили і кинули…»

Її переконали написати відмову від показів і пообіцяли розібратися з насильником самостійно:

«ВСПшники, поки я писала відмову, почали моніторити про командира того підрозділу. Вони кажуть: «Навіщо ти це робиш? Ніхто не буде цим займатися, нікому ти не потрібна! Ми зараз нарили на нього шість справ таких само! Дівчата писали, так само, як ти, відмови, і нічого з тим не зробилося!» Шість справ уже заведених! А незаведених там ще, вибачте, фігзна скільки! Я забираю свою відмову, думаю, буду боротися до кінця. Я два дні жила у ВСПшників, мені якусь кімнатку виділили, щоб зі мною нічого не зробили».

Далі були покази, мінялися слідчі, болісний досвід доводилося переповідати знову і знову. Був медогляд, зняття побоїв у лікарні. На експертизу забрали закривавлену білизну.

«Мені написали листа, що треба з'явитися, – згадує Ірина. – Що помінялася слідча – у вас тепер буде інша слідча. Розповідала я це, мабуть, щоб не збрехати, разів 10. Перша слідча була непогана жіночка, яка допомагала, спілкувалася. Потім вона помінялася. І з новою слідчою, швидше за все, я зрозуміла, що почалося заминання справи».

Деякі військові між собою глузували з неї: «Сказали, що я садо-мазо, і що я люблю жорсткий секс. Тому я з фінгалом… Я не забирала заяву – я не знаю, що мене тримало, стільки пройти… приїздити, давати покази. Проходити гінеколога, який тебе роздивляється. Після побоїв, з синцями, потім знову… «Вибачте, ще раз розкажіть!» «А чому ви пішли туди?» Іноді ставлять такі питання, що ти думаєш: «Ну дійсно, сама дура! Ну чого я туди поїхала? Може, це я неправильна?» Я просто хотіла перевестися в бойову бригаду, все!»

Згадує – підтримали жінки як з «Айдару», так і з «Донбасу» - «Мальва», «Сова», «Масяня».

Постійно приїжджати на виклики Ірина не мала можливості, адже продовжувала служити. Разом із побратимом, котрий допомагав їй і якого за це побили, військових медиків перевели до «Айдару». Зрештою, за деякий час їй прийшов лист, мовляв, справу закрито за недостатністю доказів.

Вона розповідає – тоді нападника понизили у званні, а потім звільнили – після того, як він ледь не до смерті побив наступну жертву. «Мої» там їздили, йому давали «трендюлєй»… – згадує жінка. – А з судами в нас дуже велика проблема, вирішують гроші, скільки б в тебе доказів не було. Якщо, вибачте, сини депутатів збивають на смерть людей, то що, невже якийсь солдат-жінка може чогось добитися, якоїсь справедливості?! Я в це не вірю, на жаль».

Не вірить вона і в допомогу психологів, маючи негативний досвід: «Звичайно, зверталася. Не знаю, я трохи скептично ставлюся до них, тому що, вибачте, якщо людина не знає, то «закрийте очі і уявіть, що ви на березі моря, шумить прибій… що ти чуєш?» Слово «бій», все це асоціюєш… зараз я дивлюся, «безпілотники» шукаю в небі. Якщо психолог не пройшов то все, і щось намагається тобі розказати… Не допомогло, м’яко кажучи (сміється – ред.). Якщо ти пережив, і ти військовослужбовець, і ти вже «дембель», то я думаю, що це вже все. Я думаю, що психологам треба просто людей вчити, як із цим жити. Що це нормально, коли ти падаєш, коли якийсь «бабах», а не «ти хворий, тобі треба лікуватися, почати нове мирне життя». Ну як я можу забути, якщо багато моїх побратимів зараз на «нулі» сидять, війна не закінчилася… «Забудьте все, і починайте нове життя!»

photo-1541259104095-e83862ce7df4.jpg

Міжнародний досвід

Поки в нас немає власного досвіду ефективної протидії насильству у силових структурах, доводиться вивчати чужий. Цим займається команда «Невидимого батальйону», а результати публікуються на сторінці фб.

В одній із найрозвиненіших армій світу – Ізраїльський – діють детальні процедури розгляду сексуальних злочинів. За останні роки статистика сексуального насильства суттєво знизилася. Якщо в 1996 році кожна третя жінка ставала жертвою, то в 2013 – кожна восьма. У системі військового правосуддя існує два механізми розгляду таких справ: військові суди та дисциплінарне провадження офіцерів та командирів. Усе залежить від тяжкості злочину, однак навіть у «легших» випадках, коли рішення приймається в рамках дисциплінарного провадження, командири не мають впливу на справу.

Парламент Ізраїлю ухвалив Закон «Про запобігання сексуальним домаганням», який визнав домагання в армії кримінальним злочином і дозволив потерпілому подати цивільний позов проти нападника. Під час розгляду законопроєкту в парламенті військові запустили цілодобову гарячу лінію для розгляду скарг та прийняли правила щодо належної поведінки в армії.

Гаряча лінія діє також у США. Там роблять акцент на допомогу постраждалим та просвітницькій роботі. Є сайти з інформацією та вказівками щодо алгоритму дій у разі прецеденту домагання, для військових проводять тренінги з питань гендерної рівності, протидії дискримінації та попередження сексуальних домагань.

Американські військові, що постраждали від домагань або насильства можуть на свій вибір отримати допомогу після інциденту, або також розпочати розслідування. Існують два шляхи:

  • restricted reporting (обмежений звіт) - анонімний, ніхто не дізнається, хто постраждав та хто був агресором. Проте такий звіт дає можливість отримати фахову медичну та психологічну допомогу і консультування.
  • unrestricted reporting (необмежений звіт) включає всі види допомоги та повноформатне розслідування.

Звітування дає змогу моніторити статистику випадків, надавати допомогу, при цьому рівень публічності залишається вибором постраждалого.

Постраждалий заповнює письмову форму і передає її цивільній особі, яка працює на базі. Ті, кому подають такі звіти - цивільні, які працюють у секторі оборони. Профільний департамент підпорядковується найвищому керівництву армії США, і тому є незалежним від керівництва на місцях.

Досвід Франції, певно, найближчий до України сьогодні. У французькому війську питання сексуальних домагань довго не висвітлювалося публічно, дарма, що це одна з армій, де служить найвищий відсоток жінок – 15%.

Нерідко упродовж тренувань жінки піддаються висміюванню або приниженню через жарти, а ті, хто цього не толерує, вважаються занадто слабкими. 22% жінок займає бойові посади, проте тільки 6,7% беруть участь у зовнішніх операціях. У командному складі кількість жінок дуже низька.

Саме через поширену атмосферу братерства, військовослужбовці у випадку сексуальних домагань стоять перед вибором – захистити «побратима» чи підтримати «посестру», і перші виграють. Часто проблема сексуальних домагань вирішується перенаправленням жінки в іншу військову структуру замість того, щоб справа розглядалася.

Оскільки проблема сексуальних домагань і насильства в армії є відносно новою, статистики небагато, і Міністерство оборони не публікує щорічних звітів. У 2014 було опубліковано дослідження «Невидима війна, сексуальне насильство у французькій армії» журналісток Лейли Манно та Юлії Паскуаль, яке привернуло увагу уряду до того, що дана тема повинна бути вирішеною на інституційному рівні. Того ж року при Міноборони було створено кризовий центр «Терміс» (Cellule Thermis), що складається з п’яти військовослужбовців, які є також юристами. Будь-який військовий може звернутися туди напряму і конфіденційно. «Терміс» займається превентивною роботою, тренінгами для військового персоналу, а також супроводом постраждалої сторони у випадку скарги (зокрема у юридичному процесі). З 2014 по 2016 рік надійшло 800 скарг, і 291 справа для слідства було відкрита. З них 26 зґвалтувань і 40 сексуальних домагань. При відкритті справи ведуться два слідства – внутрішнє військове і зовнішнє юридичне. Проте більшість жінок відмовляються подавати скаргу через страх переслідування, переведення в іншу військову частину, або впливу на їхню кар’єру. З цієї причини багато досьє залишаються без дисциплінарної санкції. 90% скарг подають жінки та 10% чоловіки.

photo-1500206329404-5057e0aefa48.jpg

«Терапія травми – це йти поруч»

У межах дослідження «Невидимого батальйону» Ірина Нестеренко, психологиня і травматерапевтка Центру психологічного консультування та травматерапії «Open Doors» давала експертне інтерв’ю. Вона переконана у важливості звертатися по фахову допомогу після досвіду насильства або домагань: «Звернутись до фахівця з запитом справитись з наслідками насильства - це сміливий крок. І дуже необхідний. В атмосфері прийняття, емпатії та за допомогою методів травматерапії, які використовує фахівець, потроху зцілюються нанесені душевні рани, психоемоційний стан та якість життя покращується. Як можуть допомогти рідні - підтримувати, бути поруч, можливо, допомогти знайти психолога та зробити перший крок, зателефонувавши йому. Ні в якому разі не критикувати та не засуджувати».

Вона розповідає – після травмуючої події людина по-іншому починає сприймати себе, інших людей, світ в цілому. Якщо йдеться про сексуальну травму, це поглиблюється тим, що жертва часто має почуття сорому та провини. Мала кількість людей наважуються поговорити про це з кимось. Навіть для того, щоб розповісти про це психологу, потрібен деякий час та встановлений довірливий контакт.

Нестеренко перераховує можливі наслідки такої травми. Порушення емоційної регуляції: прояви гніву, злості, роздратування, депресії; порушення у когнітивній сфері: втрата відчуття довіри та безпеки, проблеми з самосприйняттям через почуття сорому, провини, ненависті до себе, суїцидальні думки; соматизація: фізичні прояви наслідків стресового стану та емоційних переживань; труднощі в міжособистісних стосунках: бажання ізолюватись від інших, викривлене сприйняття чоловіків, складнощі у побудові стосунків тощо.

«Якщо це був досвід, який психіка людини не змогла адаптивно прожити, можуть виникнути такі ускладнення як ПТСР чи дисоціативний розлад, - говорить вона. – І тут без довготривалої психотерапії, а часто й паралельної фармакотерапії, не обійтись».

Фахівчиня переконана – робота з травматичним досвідом завжди має бути максимально екологічною та делікатною: «Коли американці фахівці навчали нас роботі з психологічною травмою, я винесла для себе важливий принцип: терапія травми – це йти поруч з клієнтом невеликими кроками по шляху зцілення. Іноді будуть зупинки, іноді прийдеться робити кілька кроків назад, а потім знову вперед. Емпатія та щира підтримка фахівця створюють атмосферу довіри і безпеки. Це особливо важливо при роботі з постраждалими від сексуальних домагань. Існують хороші методи для того, щоб наслідки пережитого перестали турбувати на емоційному, когнітивному та тілесному рівнях. Один з методів, який ми застосовуємо в Центрі Open Doors, – десенсибілізація та переробка рухом очей (англійською - EMDR). Цей метод входить в трійку напрямів по роботі з травмою, які довели свою ефективність завдяки великій кількості досліджень. Також в роботі з травмою ми використовуємо експресивні методи терапії – пісочна та арт-терапія».

Насильство – це зло, від якого тягне відвернути очі. Однак парадокс у тому, що саме видимість може зменшити рівень цього зла. Готовність не мовчати з боку свідків та тих, хто дізнається про факт насильства. Готовність підтримати постраждалих, а не «крутих хлопців». Просте розуміння, що в здійсненні насильства винен насильник. Що ляснути жінку за сідницю – це не гумор і не норма «товариських» взаємин. Що, зрештою, нам вистачає зовнішнього агресора, аби ставати ворогом ще й для своїх.

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

Коментарі

ДмитроDecember 3, 2020
У жахливій історії, що скоїлася з Іриною Базикіною, згадується "Донбас". Який з 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою ЗСУ взагалі не перетинався. 2-й батальон спецпризначення входить до лав НГУ з 14 року. А 10 ОГШБ була сформована в 15 чи 16 році. Ви там нічого не поплутали? Чи використовуєте чужі трагедії, щоб чорнити ім'я добровольців? Дуже незрозуміла позиція.
Жінка - військовослужбовецьDecember 3, 2020
Дуже шкода тих жінок які дійсно потерпають від насильства будь де, не лише в армії. Але є і інший бік цих історій. Деякі жінки йдуть до лав ЗСУ, щоб заробити гроші, влаштувати особисте життя і т.д. Особисто спостерігала як жінка – військовослужбовець «тероризувала» своєю «увагою» чоловіків. Моя історія не сподобається багатьом жінкам, особливо Ірині Базикіній. Одже розповідь: Пішли дівчата в армію, там познайомились, здружилися. І ось у однієї (назвемо її К) трапилась "біда", плимінника ув'язнили за те, що гранату кинув у двір мирних мешканців в п'яному угарі. Треба гроші, компенсувати постраждалим фізичний і моральний збитки. Аж ось і нагода трапилась, Ірина (по рекомендації подружки К) поскаржилась одному з військовослужбовців батальйону "Донбас - Україна" (10 штурмова разом з "Донбас-Україна" стояли на позиціях, і представники обох частин були на концерті влаштованому волонтерами), що жінкам в бригаді живеться погано, вони голодні, митись ніде, речі перуть руками, одним словом білолаги, командир бригади погано ставиться до жінок. Військовослужбовець заплатив за обід, надав можливість прийняти гарячій душ, після чого відвіз до її пункту тимчасової дислокації, пообіцявши зранку поспілкуватись на пряму з командиром її бригади (Ірина злякалась, скзала що її можуть за це вбити), військовослужбовець пообіцяв не казати її ім'я. Але ж на наступний день виявилось, що Ірина подала заяву про «згвалтування»! Потім забрала, а через знайомих передала військовослужбовцю, що все буде добре за 10 тис. доларів. Бідолазі відмовили і вона знову подала заяву до поліції, весь час Ірину супроводжувала подружка К. Військовослужбовець в перший же день вимагав (писав заяву –згоду) на негайне проведення всі видів експертиз, взяття всі проб і аналізів. В результаті досліджень не виявлено навіть слідів ДНК "постраждалої" на «нападнику» і в його помешканні. У Ірини також не виявили ні на одязі, ні на ній самій жодного сліду ДНК "нападника". Лише у неї під нігтями її ж залишки шкіри (сама себе подряпала згідно висновку експертизи), також, за висновками експертизи, синці нанесені самою ж постраждалою собі, останній статевий акт був за два тижні до обстеження експертом. Коли вперше, за особистим проханням подружки К, публікація потрапила в інтернет, я особисто дочекавшись експертиз, відправила їх фото авторці публікації. Після цього публікацію видалили. Мені було шкода Ірину. Здавалось дівчина стала "маріонеткою" в чужій грі. Тоді військовослужбовцем було прийняте рішення не позиватися до Ірини за наклеп. Зараз читаю «розповідь» Ірини (якщо це дійсно її розповідь, а не знову «подружка К» намагається пропіаритись), і просто дивуюсь такій фантазії: «ВСП охороняло»! Та вони жили за тоненькою стіною того помешкння де «постраждалу» «гвалтували і так сильно побили», і ніякого шуму чи криків «усю ніч» не було! Навіть зброю не запам'ятала яка була у «нападника». Кримінальна справа була закрита за відсутністтю хочаб якихось доквзів крім фантазії Ірини чи може її подружки К. З постанови про закриття провадження: «закрити за відсутністтю складу кремінального правопорушення». Після цієї «історії» військовослужбовця призначили на вищу посаду, а не звільнили, на відміну від подружки К, яка була звільнена з лав ЗСУ... Доречі жодної карної, або навіть адміністративної справи, на вище згаданого військовослужбовця, раніше не було заведено. Всі факти неодноразово перевірялись різними інстанціями у т.ч. по запитам депутатів, питання стояло на контролі в МО, а дівчина мабуть так загралась, що вже сама вірить у свою вигадану сльозливу історію. Дуже шкода… Якщо і надалі ця брехня буде ширитись в ЗМІ – буду змушена оприлюднити висновки експертів. Це мало сподобається Ірині та її близьким. Є вислів «Через одну погану вівцю - все стадо погане», в ЗСУ наразі служе багато представниць які з честтю і гідністтю виконують найскладніші завдання. Нажаль як серед чоловіків так і серед жінок трапляються «герої – піарщики» які крім наклепів і вигадок більш ні чим не можуть себе проявити, а так хочеться СЛАВИ!

Пов'язані матеріали

Сильні для сильних: ветеранів запрошують допомагати невиліковно хворим

"Сильні для Сильних" - волонтерська ініціатива ветеранів АТО /ООС для тих, хто бореться з важкою хворобою.

Стільникові янголи. Як працює гаряча лінія для ветеранів з превенції суїцидів

На питання про мотиви роботи тут оператори коротко відповідають: “Місія”. Майже кожен із них був дотичний до самогубства у власному близькому колі, тому мотивація поглиблювати власний професіоналізм є високою.

Старт соціологічного дослідження проблеми сексуальних домагань у військовій сфері в Україні

Громадська організація «Інститут гендерних програм» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні розпочинає всеукраїнську адвокаційну кампанію «Невидимий Батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні».

У Львові ветеранкам допомагають впоратися з ПТСР

У Львові в Центрі здоров‘я ім Анни Мазуренко пропонують психологічну допомогу ветеранкам і дружинам ветеранів в рамках Програми комплексної допомоги учасникам АТО/ООС та їх родинам.

Наслідки бойового стресу: що робити? Частина 1.

У першій частині розповідається про відкриття і дослідження ПТСР, а також механізм його утворення

Наслідки бойового стресу: що робити? Частина 2.

ПТСР, якими є "тривожні дзвіночки", коли можна справлятися самостійно, а коли треба звернутися до фахівця.