Війна, психотерапія, фольклор і Пласт: історія розвідниці Надії Матейко

"Коли я їду дорогою і бачу це місто, яке горить в 15-ти км від мене, бачу цей смог над Донецьком все це наганяє на мене якусь меланхолію"

Текст:Мар’яна МацьківJanuary 27, 2021

Надія Матейко коломиянка, хоча в рідному місті буває дедалі рідше. Якихось 10 років назад дівчина вивчала образотворче мистецтво, пробувала себе у журналістиці, писала вірші, співала в фольклорному ансамблі. Проміняти богемне життя на військову службу Надію змусила війна. Туди вона потрапила як волонтерка, згодом стала бійчинею ЗСУ.

Від художниці до психологині

Свій шлях у доросле життя Надія Матейко розпочала із вивчення образотворчого мистецтва у Коломийському педагогічному коледжі. Далі був іконопис у Прикарпатському національному університеті, та професійною художницею вона так і не стала.

“У мене був такий неприємний випадок, коли я просто перестала малювати. Мабуть, у кожного з нас бувають такі собі не дуже класні вчителі, через яких відпадає охота щось робити. Ось і в мене був такий викладач, після суперечки з яким я відійшла від образотворчого мистецтва.” ділиться Надія.

Другу вищу освіту дівчина здобула вже з психології. З 2018-го року займається і розвивається у психотерапії. Є членкинею Української спілки психотерапевтів. За нагоди практикує і допомагає своїм побратимам на фронті.

“На відміну від мистецтва, у психології все підпорядковано чітким правилам і постулатам. У мене з дитинства була тяга до філософії. Я любила почитувати якогось Ніцше у 13 років. На мій вибір, мабуть, повпливало і те, що мама є психологом. Вдома завжди було багато різної тематичної літератури. Виходить, я весь час була у такому середовищі, тож вирішила зайнятися психологією професійно. І мені це справді подобається, каже Надія Матейко, Зараз я працюю у техніках психоаналізу (довготривала терапія), КПТ (когнітивно-поведінкова терапія, ця техніка класна тим, що можна допомогти людині впоратися з її проблемами за короткий час буквально від однієї до п’яти сесій) і ще практикую одну цікаву техніку - EMDR (десенсибілізація рухом очей, яка є ефективною терапією перепрацювання психотравм, особливо підходить для роботи з військовослужбовцями при ПТСР, досить складна і ефективна техніка, правда, в Україні дуже мало спеціалістів працюють з нею).

Дорога на війну

Війна для Наді розпочалась влітку 2016-го. Через хворобу вона не могла бути на Майдані. Та як тільки стан здоров’я покращився вирішила поїхати на Схід як волонтерка і відвезти медикаменти для захисників.

“Ми приїхали на базу Добровольчого українського корпусу. В той момент було якесь загострення в Авдіївці і всіх хлопців відправили туди. На базі не було кому ні їсти зварити, ні навіть постояти на воротах з автоматом. Я приїхала туди ще з однією дівчиною з Галею, і ми вирішили трішки затриматись. Замість трьох днів, ми затримались спочатку на два тижні, потім на місяць. На тій базі був класний хлопець зі Львова друг Борода, він побачив у мені схильності до медицини і відправив на вишкіл до госпітальєрів.” додає дівчина.

78655642_1083076742023839_6429886957773389824_o.jpg

Від парамедикині до розвідниці

Після того Надія Матейко пройшла ще кілька парамедичних вишколів. Брала участь у створенні медичної служби Добровольчого українського корпусу в селі Карлівці. Там пробула кілька місяців, звідти її відправили парамедикинею в один із добровольчих підрозділів на Маріупольський напрямок.

“Вже там я познайомилась із підрозділом Збройних Сил України, де зараз і служу. Виходить, добровольці відправили мене до ЗСУ-шників трішки послужити, бо у них був якийсь напряг із парамедиками. Я з ним роззнайомилась, побачила, що вони цілком адекватні, культурні, досить інтелігентні, як для війни, і книжки читають, і спортом займаються. Посиділа там з ними ще якийсь час і погодилась підписати контракт. Це був серпень 2017-го.” зазначає військова.

{readRelated}

Нині Надія - розвідниця. Та не забуває і про психологію. Вона не тільки допомагає побратимам, але і сама працює із психотерапевтом.

“На війні постійно хтось в когось стріляє, комусь ноги відриває, постійно хтось вмирає. Це все навколо тебе. У тобі дуже багато трансформується, коли ти бачиш, як помирають твої друзі. Це процеси, які ти не завжди відстежуєш, але вони безумовно є і змінюється ставлення до всього навколо. Я не можу сказати, що це погана трансформація. Вона є болюча. Треба знаходити сили, щоби жити і рухатись далі. Як психологиня і психотерапевтка, за рахунок своїх професійних навичок я можу тестувати реальність адекватніше і це допомагає мені згладжувати кути у складних чи стресових ситуаціях.” говорить розвідниця.

56652881_2409738039059820_4991124272832315392_o.jpg

Вогні Донецька

Один зі швидких способів зняти напругу чи просто перезавантажитись на війні заняття спортом. Здебільшого військові бігають, та Надя надає перевагу велосипеду. Навіть, якщо базується за кілька кілометрів від Донецька.

У мене таке буває, що ввечері сідаю і приблизно 50 км проїжджаю по навколишніх селах. І те, що мене завжди і вражає, і зачіпає вечірні вогні Донецька вдалині. Коли я їду дорогою і бачу це місто, яке горить в 15-ти км від мене, бачу цей смог над Донецьком все це наганяє на мене якусь меланхолію, змушує задуматись, що там дотепер живуть якісь українці, починаю мимоволі думати про всю цю війну і що з того буде. Ось цей “Донецьк вдалині” для мене, мабуть, найзворушливіший і найсумніший спогад.”

Ще один чудовий спосіб перезавантаження для Надії Матейко народні пісні. Свого часу, ще у Коломиї, вона була вокалісткою народного фольклорного ансамблю “Тайстра”. Тепер співає у донецьких степах.

“Коли я сиджу в АТО якийсь довгий безвилазний термін буває, що просто зриває дах. Я собі сідаю на велосипед і тікаю десь у степ, кілометрів так за 30 від людей. Сідаю на траву та починаю співати. І воно так класно! Перезавантажує відмінно. Наші народні пісні дуже потужні, сильні та надзвичайно енергетичні, тому вони зі мною, а я з ними.” ділиться дівчина.

131029040_1397985970532913_5914778267423567240_o.jpg

Пласт у Краматорську

Надія Матейко - пластунка з досвідом. До скаутського руху приєдналась ще коли навчалась у Коломийській гімназії. Присягу склала у 2007-му році.

“Пригадую, з яким захопленням тоді дивилася на старших пластунів. Вони здавались дуже крутими і ми теж такими хотіли бути. Є такий вислів, що “Пласт для всіх, але не всі для Пласту”. Тому, коли діти потрапляють у Пласт, більша частина з них завжди відсіюється, адже це не просто якийсь туристичний гурток, але й зобов’язання, певний стиль життя та ідентифікація себе як пластуна. Це щось таке на все життя.” зазначає Надія.

На певний час дівчина відійшла від Пласту, допоки влітку 2020-го не знайшла скаутську організацію у Краматорську. Тепер вона членкиня команди місцевого осередку та наставниця дітей віком 11-18 років.

“Сиділа я якось в АТО і думала наскільки там сумно і похмуро. Роботи в армії завжди вистачає, але загальна атмосфера трохи пригнічує, особливо в час "перемир’я", коли у нас стріляють, а ми не можемо дати відповідь. У той момент чисто випадково до мене у друзі в Фейсбуці додався якийсь дядько із Дружківської дитячої художньої школи. Взагалі не знаю, як він мене знайшов, але в той же вечір він сконтактував мене із Краматорським Пластом. То якась фантастична історія. Та, мабуть, так мало бути. пригадує пластунка. Виявилось, що Краматорський Пласт проводив там якийсь табір в Донецькій області, зовсім недалеко від мого місця дислокації. Ну і мене запросили туди виховницею та інструкторкою зі співів і парамедицини. Все тривало десь п’ять днів. Після того мені запропонували бути юнацькою виховницею на постійній основі. До речі, там станичний дуже крутий. Його звати Максим Потапчук, сам із Донецька, правда, з початком війни покинув рідне місто.”

Пластова мережа, виявляється, досить розвинена на Сході. Є Донецька і Луганська округи. Станиці працюють у Маріуполі, Селідовому, Авдієвці, Бахмуті, Краматорську, Слов’янську, Святогірську, Сєвєродонецьку та Лисичанську. До слова, Краматорському осередку - 20 років і це одна із найбільших скаутських організацій на Донбасі.

137606975_3765414423497608_502595533736967951_n.jpg

“Там є дуже цікава жінка, подруга Наталя, от на ній ця організація і тримається. Цій людині пам’ятник треба поставити. Уявіть впродовж 20-ти років, працюючи на заводі, вона кожні вихідні, кожну неділю приходить у Пластову домівку і проводить час із дітьми.” захоплено розповідає Надія.

Зі своїми підопічними виховниця бачиться не часто. Проте завдяки пандемії має можливість бути на постійному онлайн-зв’язку з ними. Всього у Краматорській станиці близько 30-ти пластунів. Та навіть ця кількість дуже крута для здебільшого російськомовного міста вважає Надія:

“Серед місцевих запит є, хоча середовище надзвичайно ватне, на жаль. Сьомий рік війни, а люди досі називають нас нацистами, дехто навіть вважає, що ЗСУ розстрілювали Краматорськ, а колоради захищали місто. Там є багато людей, які не звикли аналізувати інформацію, банально вчитися і намагатися зрозуміти, що відбувається. Тішить, що всі наші пластуни дуже свідомі. Вони чітко диференціюють, що таке Україна, хто такий москаль, хто з ким воює і так далі. Та якщо, наприклад, поставити в один ряд пластунів з Івано-Франківська і Сєвєродонецька різниця буде помітна. Я часто жартую, що це як православні і римо-католики. Але Пласт є, він класний, ми пластуємо і це кльово.”

136479148_476154877111645_4152365455005009278_n.jpg

Далекоглядне

На Прикарпаття Надія Матейко приїжджає раз у рік у відпустку на період різдвяно-новорічних свят. За цей час встигає набутися зі своїми рідними, відвідати друзів та набратися сил для служби на найближчий рік. Поки триває війна - дівчина має намір будувати військову кар’єру та професійно займатися психологією у ЗСУ. Наостанок додає:

“Єдине, чого я найбільше хочу і про що мрію - перемога. Коли вже стільки років воюєш, то хочеш нарешті побачити і результат. Звісно, я як звичайна дівчина хочу жити в себе вдома, спати на біленьких подушечках і гладити котика. Війна - дуже важкий і виснажливий процес, тож хочеться перемагати і повертатися додому. Інколи думаю, що може було б краще відгородити все великим парканом і залити бетоном, але мій знайомий отець Іван Рибарук з Криворівні каже: “Ні-ні-ні! Ти ж розумієш, що там ще українці живуть нормальні!”. Тому - не можна заливати бетоном, треба відвойовувати. І там я буду до перемоги.”

Коментарі

Пов'язані матеріали

ТриЗуб2: спогади про відрядження в АТО одного запорізького стоматолога

"Не треба забувати, що на "цивілці" військові — звичайні люди, які відкладають до останнього візити до стоматології, роками тримаючи свої проблеми за зубами"

"Фронтові замальовки": жінка з серцем митця та духом воїна

Сюжети замальовок – фронтові будні, портрети побратимів, а також пейзажі та квіти, бо творча душа захисниці і в складних моментах була здатна бачити та відчувати добре та прекрасне.

Ікони, які реабілітують військо і серця ветеранів

...Я схопив її і ми відбігли, як за кілька десятків секунд снаряд влучає рівно в те місце, де ми були. Я тримав в руках ікону і не міг повірити. Хлопці поруч стояли і тільки роти пороззявляли.