Війна, психотерапія, фольклор і Пласт: історія розвідниці Надії Матейко

Надія Матейко – коломиянка, хоча в рідному місті буває дедалі рідше. Якихось 10 років назад дівчина вивчала образотворче мистецтво, пробувала себе у журналістиці, писала вірші, співала в фольклорному ансамблі. Проміняти богемне життя на військову службу Надію змусила війна. Туди вона потрапила як волонтерка, згодом стала бійчинею ЗСУ.

Від художниці до психологині

Свій шлях у доросле життя Надія Матейко розпочала із вивчення образотворчого мистецтва у Коломийському педагогічному коледжі. Далі був іконопис у Прикарпатському національному університеті, та професійною художницею вона так і не стала.

“У мене був такий неприємний випадок, коли я просто перестала малювати. Мабуть, у кожного з нас бувають такі собі не дуже класні вчителі, через яких відпадає охота щось робити. Ось і в мене був такий викладач, після суперечки з яким я відійшла від образотворчого мистецтва.” – ділиться Надія.

Другу вищу освіту дівчина здобула вже з психології. З 2018-го року займається і розвивається у психотерапії. Є членкинею Української спілки психотерапевтів. За нагоди – практикує і допомагає своїм побратимам на фронті.

“На відміну від мистецтва, у психології все підпорядковано чітким правилам і постулатам. У мене з дитинства була тяга до філософії. Я любила почитувати якогось Ніцше у 13 років. На мій вибір, мабуть, повпливало і те, що мама є психологом. Вдома завжди було багато різної тематичної літератури. Виходить, я весь час була у такому середовищі, тож вирішила зайнятися психологією професійно. І мені це справді подобається, – каже Надія Матейко, – Зараз я працюю у техніках психоаналізу (довготривала терапія), КПТ (когнітивно-поведінкова терапія, ця техніка класна тим, що можна допомогти людині впоратися з її проблемами за короткий час – буквально від однієї до п’яти сесій) і ще практикую одну цікаву техніку - EMDR (десенсибілізація рухом очей, яка є ефективною терапією перепрацювання психотравм, особливо підходить для роботи з військовослужбовцями при ПТСР, досить складна і ефективна техніка, правда, в Україні дуже мало спеціалістів працюють з нею).

Дорога на війну

Війна для Наді розпочалась влітку 2016-го. Через хворобу вона не могла бути на Майдані. Та як тільки стан здоров’я покращився – вирішила поїхати на Схід як волонтерка і відвезти медикаменти для захисників.

“Ми приїхали на базу Добровольчого українського корпусу. В той момент було якесь загострення в Авдіївці і всіх хлопців відправили туди. На базі не було кому ні їсти зварити, ні навіть постояти на воротах з автоматом. Я приїхала туди ще з однією дівчиною – з Галею, і ми вирішили трішки затриматись. Замість трьох днів, ми затримались спочатку на два тижні, потім – на місяць. На тій базі був класний хлопець зі Львова – друг Борода, він побачив у мені схильності до медицини і відправив на вишкіл до госпітальєрів.” – додає дівчина.

Від парамедикині до розвідниці

Після того Надія Матейко пройшла ще кілька парамедичних вишколів. Брала участь у створенні медичної служби Добровольчого українського корпусу в селі Карлівці. Там пробула кілька місяців, звідти її відправили парамедикинею в один із добровольчих підрозділів на Маріупольський напрямок.

“Вже там я познайомилась із підрозділом Збройних Сил України, де зараз і служу. Виходить, добровольці відправили мене до ЗСУ-шників трішки послужити, бо у них був якийсь напряг із парамедиками. Я з ним роззнайомилась, побачила, що вони цілком адекватні, культурні, досить інтелігентні, як для війни, і книжки читають, і спортом займаються. Посиділа там з ними ще якийсь час і погодилась підписати контракт. Це був серпень 2017-го.” – зазначає військова.

{readRelated}

Нині Надія - розвідниця. Та не забуває і про психологію. Вона не тільки допомагає побратимам, але і сама працює із психотерапевтом.

“На війні постійно хтось в когось стріляє, комусь ноги відриває, постійно хтось вмирає. Це все навколо тебе. У тобі дуже багато трансформується, коли ти бачиш, як помирають твої друзі. Це процеси, які ти не завжди відстежуєш, але вони безумовно є і змінюється ставлення до всього навколо. Я не можу сказати, що це погана трансформація. Вона є болюча. Треба знаходити сили, щоби жити і рухатись далі. Як психологиня і психотерапевтка, за рахунок своїх професійних навичок я можу тестувати реальність адекватніше і це допомагає мені згладжувати кути у складних чи стресових ситуаціях.” – говорить розвідниця.

Вогні Донецька

Один зі швидких способів зняти напругу чи просто перезавантажитись на війні – заняття спортом. Здебільшого військові бігають, та Надя надає перевагу велосипеду. Навіть, якщо базується за кілька кілометрів від Донецька.

“У мене таке буває, що ввечері сідаю і приблизно 50 км проїжджаю по навколишніх селах. І те, що мене завжди і вражає, і зачіпає – вечірні вогні Донецька вдалині. Коли я їду дорогою і бачу це місто, яке горить в 15-ти км від мене, бачу цей смог над Донецьком – все це наганяє на мене якусь меланхолію, змушує задуматись, що там дотепер живуть якісь українці, починаю мимоволі думати про всю цю війну і що з того буде. Ось цей “Донецьк вдалині” – для мене, мабуть, найзворушливіший і найсумніший спогад.”

Ще один чудовий спосіб перезавантаження для Надії Матейко – народні пісні. Свого часу, ще у Коломиї, вона була вокалісткою народного фольклорного ансамблю “Тайстра”. Тепер співає у донецьких степах.

“Коли я сиджу в АТО якийсь довгий безвилазний термін – буває, що просто зриває дах. Я собі сідаю на велосипед і тікаю десь у степ, кілометрів так за 30 від людей. Сідаю на траву та починаю співати. І воно так класно! Перезавантажує відмінно. Наші народні пісні дуже потужні, сильні та надзвичайно енергетичні, тому вони зі мною, а я з ними.” – ділиться дівчина.

Пласт у Краматорську

Надія Матейко - пластунка з досвідом. До скаутського руху приєдналась ще коли навчалась у Коломийській гімназії. Присягу склала у 2007-му році.

“Пригадую, з яким захопленням тоді дивилася на старших пластунів. Вони здавались дуже крутими і ми теж такими хотіли бути. Є такий вислів, що “Пласт для всіх, але не всі для Пласту”. Тому, коли діти потрапляють у Пласт, більша частина з них завжди відсіюється, адже це не просто якийсь туристичний гурток, але й зобов’язання, певний стиль життя та ідентифікація себе як пластуна. Це щось таке на все життя.” – зазначає Надія.

На певний час дівчина відійшла від Пласту, допоки влітку 2020-го не знайшла скаутську організацію у Краматорську. Тепер вона членкиня команди місцевого осередку та наставниця дітей віком 11-18 років.

“Сиділа я якось в АТО і думала наскільки там сумно і похмуро. Роботи в армії завжди вистачає, але загальна атмосфера трохи пригнічує, особливо в час "перемир’я", коли у нас стріляють, а ми не можемо дати відповідь. У той момент чисто випадково до мене у друзі в Фейсбуці додався якийсь дядько із Дружківської дитячої художньої школи. Взагалі не знаю, як він мене знайшов, але в той же вечір він сконтактував мене із Краматорським Пластом. То якась фантастична історія. Та, мабуть, так мало бути. – пригадує пластунка. – Виявилось, що Краматорський Пласт проводив там якийсь табір в Донецькій області, зовсім недалеко від мого місця дислокації. Ну і мене запросили туди виховницею та інструкторкою зі співів і парамедицини. Все тривало десь п’ять днів. Після того мені запропонували бути юнацькою виховницею на постійній основі. До речі, там станичний дуже крутий. Його звати Максим Потапчук, сам із Донецька, правда, з початком війни покинув рідне місто.”

Пластова мережа, виявляється, досить розвинена на Сході. Є Донецька і Луганська округи. Станиці працюють у Маріуполі, Селідовому, Авдієвці, Бахмуті, Краматорську, Слов’янську, Святогірську, Сєвєродонецьку та Лисичанську. До слова, Краматорському осередку - 20 років і це одна із найбільших скаутських організацій на Донбасі.

“Там є дуже цікава жінка, подруга Наталя, от на ній ця організація і тримається. Цій людині пам’ятник треба поставити. Уявіть – впродовж 20-ти років, працюючи на заводі, вона кожні вихідні, кожну неділю приходить у Пластову домівку і проводить час із дітьми.” – захоплено розповідає Надія.

Зі своїми підопічними виховниця бачиться не часто. Проте завдяки пандемії має можливість бути на постійному онлайн-зв’язку з ними. Всього у Краматорській станиці близько 30-ти пластунів. Та навіть ця кількість дуже крута для здебільшого російськомовного міста – вважає Надія:

“Серед місцевих запит є, хоча середовище надзвичайно ватне, на жаль. Сьомий рік війни, а люди досі називають нас нацистами, дехто навіть вважає, що ЗСУ розстрілювали Краматорськ, а колоради захищали місто. Там є багато людей, які не звикли аналізувати інформацію, банально – вчитися і намагатися зрозуміти, що відбувається. Тішить, що всі наші пластуни дуже свідомі. Вони чітко диференціюють, що таке Україна, хто такий москаль, хто з ким воює і так далі. Та якщо, наприклад, поставити в один ряд пластунів з Івано-Франківська і Сєвєродонецька – різниця буде помітна. Я часто жартую, що це як православні і римо-католики. Але Пласт є, він класний, ми пластуємо і це кльово.”

Далекоглядне

На Прикарпаття Надія Матейко приїжджає раз у рік у відпустку на період різдвяно-новорічних свят. За цей час встигає набутися зі своїми рідними, відвідати друзів та набратися сил для служби на найближчий рік. Поки триває війна - дівчина має намір будувати військову кар’єру та професійно займатися психологією у ЗСУ. Наостанок додає:

“Єдине, чого я найбільше хочу і про що мрію - перемога. Коли вже стільки років воюєш, то хочеш нарешті побачити і результат. Звісно, я як звичайна дівчина хочу жити в себе вдома, спати на біленьких подушечках і гладити котика. Війна - дуже важкий і виснажливий процес, тож хочеться перемагати і повертатися додому. Інколи думаю, що може було б краще відгородити все великим парканом і залити бетоном, але мій знайомий отець Іван Рибарук з Криворівні каже: “Ні-ні-ні! Ти ж розумієш, що там ще українці живуть нормальні!”. Тому - не можна заливати бетоном, треба відвойовувати. І там я буду до перемоги.”