Ветеранські книжки: видавати чи ховати у найнижчій шухляді?

Опубліковано 19.10.2020

Бо очі у смерті холодно-пусті.

Я бачив їх, рідна, проходячи мінне…

Я бачив тебе. Не у сні — наяву.

Ти ангельським сяйвом світила дорогу,

Щоб я не упав в спопелілу траву —

Ти йшла і молилася пристрасно Богу.

Без тебе не жив би на вістрі ножа —

Вогнем мінометів скосило б додолу…

Виблискує світлом на дні бліндажа

Надія живим повернутись додому.

(Олена Іськова-Миклащук. Збірка «Світло на дні бліндажа»)

Книги як зброя у війні

Вони повернулися живими додому, і часто саме письмо стає для них терапією: від депресій, пережитих боїв, гупань крупнокаліберних снарядів, від холодних бліндажів і розхристаного здоров’я. Вони пишуть прозу і поезію (звісно, не усі) і переживають ці події знову, проживають їх в миру уже по-іншому, потім викидають з комп’ютера, потім пишуть знову. І коли ставлять фінальну крапку, то питають: а далі що? А далі — видавати книжки. І тоді кожен ветеран і волонтер стає середньостатистичним письменником, митцем, якому доведеться показати і популяризувати свою продукцію.


Сьомий рік триває саме гібридна війна, в якій боротьба ведеться не тільки зі зброєю, а й на інформаційному полі, адже Росія докладає максимум зусиль, грошей і людського ресурсу, аби виграти цю війну. Вона «штампує» десятками книги про «героїв» так званої «Новоросії», навіть примудряється перекладати їх іншими мовами і поширює їх усім світом, — «аби знали». Ми не можемо не битися на інформаційному полі, і часто саме ветерани, після фронтового досвіду, можуть викласти пережите в текст. Єдина прикрість — брак державної підтримки: книжки ветеранів чи волонтерів здебільшого видаються або коштом авторів, або коштом приватних видавництв, які з такої продукції не завжди мають комерційний успіх.

намет_2.jpg

Звісно, важче невідомим і непублічним авторам, які ніколи не вели своїх блогів, не мають підписників у соцмережах чи взагалі там не зареєстровані. Але мусимо розуміти, як багато сьогодні залежить саме від реклами. На цьому наголошує й ініціатор унікального у світі «Ветеранського намету» Юрій Руденко, автор-ветеран, який після військової служби і воєнного досвіду також понабивав собі вдосталь «гуль» з рукописом, намагаючись видати його книгою. А сьогодні — пропонує авторам звертатися до нього по допомогу і радо підкаже, куди рухатися із написаним.

«Часто невідомому автору видавництво пропонує віддати авторські права, а тоді 5–10 % накладу автор забирає собі. Непогано. Краще, коли є роялті. Але може бути все без підтримки, за свої кошти, як було в мене: я заплатив близько тисячі доларів за 500 примірників своєї книги. А коли вдалося розкрутити книгу, то відбив і ті гроші, і ще й підзаробив», — ділиться досвідом Руденко.


І так, гадає, Юрій, заробляти на цьому — не соромно, бо це праця, як і будь-яка інша. І йому сумно, коли автори-ветерани чи волонтери, які є новачками на гігантському книжковому ринку, часто віддають свої тексти за «смішні» гроші. А так буває, особливо тоді, коли автори не знають алгоритму видання книги, специфіки книжкового ринку. Адже рукопис повинен пройти кілька етапів, аби його можна було тримати в руках вже книгою: це редактура, робота коректора, макетувальника, художника, дизайнера, згодом — промоція книги і, за бажання, переклад її англійською мовою. Усе це можна зробити або коштом видавництва, або за свій власний, або спільнокоштом чи за допомоги друзів-спеціалістів, які допоможуть задарма.

Особливості книжкової промоції

Ще один момент — мова. Приміром, видавництво «Фоліо» не акцентує саме на україномовних ветеранських книжках, тоді як дослідниця книжок про російсько-українську війну Ганна Скоріна все ж дотримується думки, що сьогодні варто наполягати саме на україномовній літературі. Зрештою, згідно зі статистикою, її більшає. Якщо, приміром, до 2017-го року україномовної та російськомовної ветеранської літератури було приблизно порівну, то зараз це співвідношення — 60 % до 40 %.

Промоція — один із найважливіших етапів, аби книгу взагалі купили. Як каже Юрій Руденко, це чи не єдиний шлях до того, що твою книжку прочитають: «Власне, проект Ветеранський намет (який стартував із «Книжкового Арсеналу» 2019) намагається це втілити. Бо є блогери, про яких всі знають, за якими стежать, чий стиль підписникам подобається. І люди вже чекають на книгу, і 90 %, що вона їм сподобається (бо чого ж вони тоді його пости читають у соцмережах?). А якщо невідомий автор написав навіть геніальну книгу, то про неї не дізнаються.


Тому коли люди приходять купити у Ветнаметі книжку уже відомих Ананьєва чи Петрова, то можуть побачити весь асортимент і купити оту геніальну, але невідому. Все впирається в рекламу, але білборди — дорого, а Ветнамет і соцмережі — реально. Коли приходять до нашого намету (а вони приходять — неправда, що люди не читають про війну: ми лиш торік на «Книжковому арсеналі» продали 4,5 тисячі книжок і третину — людям, які вперше купили книгу про війну), ми одразу зустрічаємо людину із питанням, чого їй би хотілося. Жанр, мова, любов до матюків, жестяка, романтики, мелодрами, фентезі, а може — дитячу літературу? Бо якщо людина купить перше, що побачить, то може розчаруватися у всій ветеранській літературі. А вона не погана, вона просто має різних читачів».

Думанська.jpg

І справді, важливими є і книги військових кореспондентів чи істориків, які можуть глобальніше охопити питання війни, здійснити аналіз подій, і книги, видані ветеранами, які відчули реальні події на власному досвіді, побачили цю війну зсередини. Редакторка книжок про російсько-українську війну Оксана Думанська переконана, мову «живих» авторів, ветеранів і волонтерів, навіть тих, які ніколи не писали до війни, треба зберігати, і в текст втручатися зовсім злегка: від сили, аби допомогти вибудувати логічну структуру чи виправити мовні й граматичні помилки.

«От Валерій Ананьєв і його “Сліди на дорозі”: ця книжка цікава тим, що написана людиною, яка не вміє писати, — наводить приклад пані Оксана. — Коли я слухаю його ролики, то чую його добірну мову і гарний гумор, але на письмі — це зовсім інше. Та цей стиль цікавий, і якщо його “причесати”, то текст був би гламуризований, а так не треба. Артем Чех хоч і письменник, та свою “Точку нуль” написав як ветеран, без зайвих письменницьких “закидонів”. Кажуть, одну книжку в житті може написати будь-хто, якщо це твій власний досвід. А якщо людина цим займається професійно, то робить частіше. І я тішуся, що поряд із літературою “бувалих” людей, як радянське літературознавство називало тих, хто “штампував” цензуровані книжки про війну, зараз є література, не зорганізована жодними спілками письменників і асоціаціями, вона має право на існування без втручання літературних підстав. Вона цікава сама по собі».

Контроверсійна тема?

Водночас один з авторів-ветеранів, чиї книги сьогодні успішно продаються, Влад Якушев, констатує, що впродовж першого року війни книги про війну не особливо бралися видавати, аргументуючи, що це дуже контроверсійна тема, де багато негативу, жорстких моментів, що це «важкі» книжки, які тому й не можуть бути комерційними. Мовляв, люди хочуть читати легке і веселе. З таким зіткнувся і сам Влад, аж до того, коли видавництво «ДІПА» (яке згодом стало спеціалізуватися на ветеранській літературі) не взялося за його книгу. Але із 2016-го року і видавництва, і суспільство починають усвідомлювати, що таку літературу таки читають і вона навіть може приносити прибуток. Сьогодні є вже цілий перелік видавництв, які готові братися за ветеранські тексти і видають їх — це «Фоліо», «Діпа», «Видавництво Марка Мельника», «Білка», «БукДрук», КСД, «Темпора», «Дім Химер», видавництво Patriot Book, «Орієнтир».

Якушев.jpg

З цим погоджується і директор видавництва «Фоліо» — лідера на українському книжковому ринку за кількістю виданих книжок про війну — Олександр Красовицький.

«Не так ветеранські книжки, як література факту, про події в Україні з 2014-го року, від Революції Гідності. Одна із перших була книга Артема Чапая “Війна на три букви”, потім були воєнні щоденники. А тоді “Іловайськ”. Нам погрожували, аби ми не видавали його, не презентували, але після цих погроз позиція “Фоліо” стала принциповою: ми будемо видавати книги про війну, і ми будемо робити це вдесятеро більше», — визнає Красовицький і пригадує, як у 2014–15 роках книги про війну просто прибирали із полиць книгарень, бо… нікому не хотілося цієї літератури, усі боялися одного слова «війна» і не хотіли перевантажувати себе інформацією, обмежуючись новинами на телебаченні. — І тільки з 16-го книжки стали купувати масовіше. Зрештою, тоді ж Міністерство інформполітики і створило програму, коли література факту стала потрібною. Окремо хочу сказати, що з 2015 року я намагаюсь максимально активно ставити питання про ембарго на ввезення книжок з держави-агресора, з російського ринку, замість недієвих обмежувальних мір для тільки антиукраїнської літератури з Росії».


У гібридній війні значне місце має пропаганда. І якщо переглянути книги про війну, які виходять в Росії, то їх сотні, і це відверта пропаганда. Влад Якушев трохи детальніше дослідив це питання: «Там держава платить одразу гонорар, бере на себе усі витрати по наданню і розповсюдженню літератури, ба більше — платить гроші, щоб книжка розійшлася по світу. І ті книжки можуть користуватися популярністю, приміром, у таких країнах, як Іспанія чи Італія, де часто користуються популярністю ідеї комунізму і «миру у всьому світі». Про це, зокрема, свідчить справа Віталія Марківа, ув’язненого в Італії. І навіть у нас можна купити на деяких ресурсах книги про «Новоросію».

намет_1.jpg

Зброя, на яку у держави нема грошей

І чи не найгірше, впевнений Влад, що в нашій державі бракує підтримки ветеранської літератури. Якщо, приміром, у Сполучених Штатах, рукописи у ветеранів (для книжок, постановок чи екранізацій) викуповує міністерство, то в Україні все відбувається повільніше. Наразі це — декотрі програми Міністерства інформполітики, які частково підтримують і розповсюджують таку літературу, а також організаційна допомога Ветеранському намету з боку Міністерства ветеранів: мова йде про участь Ветнамету в книжкових фестивалях чи ярмарках: BookForum у Львові, «Книжковий Арсенал» у Києві, Book Space у Дніпрі.


Та попри це, більш як 600 позицій, які нарахувала за усі роки війни Ганна Скоріна, — це все українські книги про російсько-українську війну. Вони різні: жанрово, стилістично, за мовою, розміром і формою. Але вони є. Детально власне кількісні показники досліджує Ганна — за освітою бібліотекар, яка заснувала групу у соціальних мережах «Книги про війну», де регулярно публікує не тільки повні переліки книг за рік, а й стежить за виходом нових і рецензіями на ці книжки, за їхніми презентаціями, участю в конкурсах і перемогами. До речі, от кілька її публікацій про це:

  1. https://www.facebook.com/groups/warbookua/permalink/3053341944697677/
  2. https://www.facebook.com/groups/warbookua/permalink/3053285008036704/
  3. https://www.facebook.com/groups/warbookua/permalink/3445445115487356/
  4. https://www.facebook.com/groups/warbookua/permalink/3275704359128100/

«Це важливо: окрім того, що книги видаються, правдами-неправдами і часто спільнокоштом, вони ще й отримують почесні нагороди. — констатує Ганна. — Наприклад, Книгою року ВВС (2019) став роман Тамари Горіха Зерня “Доця” (Київ: Білка, 2019), він же отримав спеціальну відзнаку у конкурсі Літакценту. У 2019-му році була Книга року 2018. І там була позаконкурсна номінація — відзначалися книжки військових. Перше місце отримав Петров Олексій “Кава з присмаком попелу”, а друге Сергій Сергійович (Saigon) із книгою “Грязь”, а третє — за Мартіном Брестом із його “Піхотою”. Є “Літакцент”, є премії Міноборони ім. Б.Хмельницького за краще висвітлення військової тематики. І там свого часу, пригадую, переміг військовий Володимир Тимчук за свою фронтову збірку віршів “Вогнити! Вижити! Перемогти”. Міжнародна німецько-українська премія ім. Олеся Гончара свого часу також дісталася ветеранській літературі — її отримав Влад Сорд за “Безодню”. Є відзнаки BookForum у Львові. Але є неоднозначні книги, які отримали нагороди, як от Гаська Шиян із “За спиною”, для мене це токсична книга, яка образила мої почуття як жінки, котра чекала чоловіка з фронту. Гадаю, є достойні “жіночі” тексти, як от Женя Подобна “Дівчата зрізають коси” чи Оксана Чорна “Позивний Касандра”, є та ж “Доця”.”

Скоріна.jpg

До речі, якщо говорити про гендерний поділ, то наразі жіночих книжок є значно менше, але вони впевнено наздоганяють видання чоловіків. Чого власне найбільше бракує, і це констатують і дослідники, і ветерани, і видавці — якісної аналітики про російсько-українську війну. Без емоцій. Сухо, але правдиво.

До слова, багато книжок доступні в електронних версіях, і це також шанс для рукопису, який має побачити світ. Часто це — блоги чи сторінки у соціальних мережах, іноді — уже зверстані й готові до друку книги, які за браком коштів не набули паперового вигляду. Є й електронні версії уже виданих книг, — зазвичай, вони значно дешевші за друковані, і для любителів електронних книг це ідеальний варіант.

Загалом, усі книги про російсько-українську війну, як і мистецтво, сьогодні — це елемент протидії гібридній війні. Високохудожні книги не зникнуть і не знеціняться, але зараз, коли ми воюємо проти агресора, нам потрібно якомога більше такої літератури, волонтерсько-ветеранської, аби ми могли протидіяти інформаційній агресії. Ветеранська проза, оповіді людей, які пережили бої, “котли” і “аеропорти”, загибель друзів, — не тільки на літературному обрії, адже ветерани, воєнкори чи волонтери таким чином внесли свою частку в історію України.

намет_бажано на перше фото.jpg

Фото до публікації надані авторкою.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Зцілення текстом. Історія нацгвардійця-винахідника

Скористався першою ж можливістю потрапити на фронт, бо знав -- військкомат мене точно не візьме.

Ветеранський намет на Літературному куражі запрошує подавати свої книжки

Десятки відомих авторів-ветеранів та волонтерів та не менш талановиті нові імена зберуться в м.Києві на Літературному Куражі 12-13 вересня 2020 (ВДНГ).

«Життя P.S.»: у Львові відбулася прем'єра вистави за книгою ветеранки Валерії Бурлакової

4 вересня у Львові відбулася прем'єра вистави за автобіографічною книгою ветеранки війни на сході України Валерії Бурлакової «Життя P.S.».

«Ми все ще є». Історія журналістки-гранатометниці

...Не треба намагатися зняти з себе провину за те, що відбувається. Що кожен доброволець винен у тому, куди прийшов добровольчий рух України, і куди прийшла Україна. І от я із себе не знімаю провини.