УБД+ВПО, або як бути ветераном-переселенцем в Донецькій області

Опубліковано 27.04.2020

Березень 2014 року вважається початком неоголошеної російсько-української війни, яка триває вже шість років. За цей час багато що змінилося в нашій державі, як в плані реформ та стратегічного руху, так і в головах пересічних українців. Загалом, внаслідок анексії Росією Криму та окупації окремих районів Луганської та Донецької областей, Україна втратила 44 тис. кв. км або 7 % своєї території. Правовий режим тимчасово окупованої території визначає Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Відповідно до статті 1 цього ж Закону тимчасово окупована територія України є невіддільною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

17 березня 2015 року Верховна Рада визнала тимчасово окупованими територіями окремі райони Донецької та Луганської областей. 7 лютого 2019 року Указом Президента України були точно визначені географічні координати лінії розмежування і перелік тимчасово окупованих територій, окрім ОРДЛО, окупованим вважалось також місто Дебальцеве. Станом на кінець серпня в Україні налічувався 1 млн 404 тисячі 926 внутрішньо переміщених осіб з окупованих територій Донбасу і Криму. Найбільше переселенців зареєстровано в Донецькій області — 494,5 тисячі осіб, в Луганській області — 274,2 тисячі осіб, в Києві — 152,1 тисячі осіб, у Харківській області — 131 тисяча осіб.


Як бачимо, підконтрольна державній владі територія Донецької області прийняла найбільшу кількість ВПО. Також, згідно з даними про чисельність учасників антитерористичної операції, які отримали статус учасників бойових дій, як учасники АТО/ООС в розрізі регіонів станом на 01.03.2020, Донецька область посідає шосте місце за кількістю ветеранів російсько-української війни. Як на мене, ситуація дуже показова, і для самих ветеранів і для українського суспільства загалом. Область, від якої відірвали половину території, область де проходить фронт боротьби з «рускім міром» та окупантами не пасе задніх за кількістю захисників, а тримається в першій десятці регіонів України. Виходячи з поданої інформації, стає зрозуміло, що переселенців зі статусом УБД чи ветеранів зі статусом ВПО в Донецькій області теж немало.

Тож як живеться на Донеччині людям, що не зрадили батьківщину та військову присягу, людям, що пішли на війну, і повернулися, вже не маючи місця, яке можна було б назвати рідною домівкою? Щоб не губитися у здогадках, я вирішив спитати безпосередньо у ветеранів, як воно бути УБД+ВПО в Донецькій області. Я попросив трьох героїв розповісти трохи про себе та відповісти на три питання:

  1. Що ви відчували одразу після повернення в мирне життя?
  2. Чи є різниця між ВПО і ВПО+УБД?
  3. Чи повернетесь ви додому, у своє рідне місто, якщо війна закінчиться завтра?

Сергій, боєць ЗСУ. За словами Сергія, він народився в одному з маленьких шахтарських міст східного Донбасу. Після школи закінчив Гірничий технікум і, як всі в окрузі, пішов працювати на шахту. Коли почалися бойові дії й снаряди вибухали в межах міста, Сергій виїхав до Бердянська, це було на початку серпня. В цей час українська армія вела наступ і була надія, що все це скоро закінчитися. Але надалі історія показала зовсім інше, трапилась Іловайська трагедія, відбулося введення російських військ і стало зрозуміло, що так просто все не минеться. Тоді чоловік приїхав в Краматорськ, оскільки повертатися було вже нікуди, і пішов до військкомату. А вже 5 вересня 2014 року Сергій був призваний одним з районних військкоматів міста Харків за мобілізацією як доброволець. У Десні він закінчив курси оператора-навідника БМП1, після цього був направлений на полігон «Широкий лан» на Бойове злагодження у 28 механізовану гвардійську бригаду. У жовтні 2014-го бригада зайшла на позиції Красногорівка-Мар’їнка-Курахове.

...Коли повернувся в Краматорськ, було багато різних почуттів: і радість від повернення до мирного життя, і розгубленість, і оптимізм. Здавалося, всі дороги відкриті, залишилося тільки йти. Були проблеми з документами, з довідками. З труднощів — відсутність житла, роботи. Річ у тім, що у мене була вузька спеціалізація, я все життя пропрацював в шахті, тому роботу було знайти важкувато. У підсумку все налагодилося, хороші люди допомогли винайняти квартиру, з роботою теж все склалося — об’єдналися з побратимами і я почав працювати в громадському секторі.

...Чи є різниця між ВПО й УБД+ВПО? Це складне питання. Серед ВПО теж різні є, хто виїхав через те, що житло зруйноване, хтось з патріотичних мотивів, а є банальні пенсійні туристи — про це знають всі, тому тут порівнювати дуже важко. Як на мене, то статус ВПО — це більше дискримінації, ніж допомоги від держави.

...Якщо на моєму вікові трапиться деокупація, я поїду, звичайно, у своє місто. Поплакати на знайомих вуличках (сміється — авт.), згадати молодість, але не більше. Це минуле, там нічого не залишилося, нічого не тримає, тут нове життя, нова робота, нові друзі.


Володимир, засновник Pochatok Filament та «Кав’ярні Поруч». Рідне місто Володимира — Донецьк, там він народився і жив до літа 2014 року. Закінчив Технікум промислової автоматики, університет, працював в інформаційних технологіях у відділі автоматизації, потім у відділі з продажів великої будівельної компанії. Але почалася війна, в березні захопили Донецьку ОДА, і, як каже сам Володя, стало сумно і неприємно. А коли хлопці, яких вигнали зі Слов’янська, приїхали створювати вже явний «рускій мір» в Донецьк, Володимир виїхав з міста. До того цей самий «рускій мір» в Донецьку був бутафорським, маріонетковим, керували ним, скажімо так, представники донецьких еліт, а після заходу Гіркіна все стало по-справжньому. Володимир вирішив їхати в Дніпро, каже, пам’ятаю переповнені автобуси людей, які чомусь бігли від «хороших» росіян. Тоді, ще в Дніпропетровську, він записався в добробат, надалі проходив службу у 80 аеромобільній десантній бригаді, яка потім, з реформою, стане окремим 122 десантно-штурмовим батальйоном.

...Після демобілізації вирішив залишитися в Донецькій області, а саме в Краматорську, оскільки це поточний обласний центр, це місце взаємодії суспільства, бізнесу, влади. Коли я тільки вийшов з автобуса на автовокзалі, відчував можливість того, що від мене може щось залежати, точніше, воно і залежить (посміхається — авт.), відчував свободу, теплу осінь 2015-го року та можливість щось міняти, ось прямо завтра, клацнеш пальцями — і все зміниться в кращий бік. У 2015 році, під час проходження реабілітації після поранення, не відпускала мене думка, що, за великим рахунком, війна — це не основна частина інтервенції Російської Федерації, це її побічна дія. Тому я тільки позитивно сприйняв демобілізацію і розумів, що в Краматорську від мене буде більше користі, аби допомогти своїй державі. Хотілося розвивати суспільство, розвиватися самому. Перша моя грантова заявка була, до речі, саме з виробництва нитки для 3-D друку у фонд Caritas. Потім поставив собі за мету створити громадську організацію, тоді взагалі здавалося, що ГО — це як чарівна паличка, завдяки якій всі мрії й фантазії будуть вже на завтра. Але цього не сталося, всього довелося домагатися наполегливо і поступово.

...Як на мене, то тут все залежить від людини. З одного боку, УБД+ВПО легше, тому що існує більше програм державної підтримки для самореалізації, але все одно вважаю, що тут питання більше до внутрішнього світу людини. Громадянин, який пішов захищати батьківщину, я вважаю, живе трохи за іншими ідеалами і цінностями, ніж просто громадянин, який переїхав на нове місце проживання через зовнішні фактори.

...Після того, як в Донецьк повернеться українська влада, я теж, звісно, повернуся. Самоцінність свого розвитку я бачу як цінність розвитку і допомоги державі в опорі російській агресії, ліквідації агресії й усунення її наслідків на тимчасово окупованих територіях. На нас чекає довгий процес реінтеграції, корекції мислення людей, розвитку їхніх здібностей для самореалізації. Взагалі, щоб зламати ось цю рабську ментальність, потрібно років сто, що говорити, якщо у нас у звільнених містах досі залишилися люди, які чекають на російські танки.


Андрій, офіцер ЗСУ. Народився і виріс в Краматорську. Опісля проходження строкової служби вступив до Харківського військового університету, за деякий час отримав перше військове звання — лейтенант, і був направлений до Феодосії для проходження подальшої військової служби. Під час анексії Криму служив у 204 Севастопольській бригаді тактичної авіації. Після виходу на материкову частину України цей підрозділ дислокувався в місті Миколаїв. Тоді Андрій написав рапорт і добровольцем поїхав визволяти Донбас, а після ротації його перенаправили вже в Краматорськ на аеродром. У 2017 році він вийшов на пенсію.

… Мені здається, що між ВПО і ВПО+УБД різниці немає, більшість пільг для учасників бойових дій існують тільки на папері. Я за три місяці до захоплення Криму отримав квартиру в Феодосії, і довгий час не міг тут стати на квартирний облік, поки Крим законодавчо не визнали анексованою територією. А так, кожен будує своє життя на новому місці, й це не залежить від того, просто людина виїхала чи воювала до цього. У мене є довідка переселенця, але вона мені не спрощує, а скоріше ускладнює життя.

… Якщо Крим повернеться в Україну — звісно, повернуся. Це однозначно, Крим завжди був Україною, нашою територією. Він був і буде нашим. І для мене це теж рідна земля, я там 18 років прослужив, там моя квартира… Тепер там живе майор російської армії, перед виходом з Криму я заїхав туди забрати речі, але побачив вибиті двері і зрозумів, що заходити не варто. Зараз люди в Криму побачили, що в Росії не так вже й добре, як вони думали, пропаганда з кожним роком діє все гірше і гірше. Зараз там добре живуть тільки представники силового блоку, інші виживають, туризм занепадає.

Отже, з цього можна зробити висновки, що люди, які поєднують статус і ветеранів, і переселенців, частіше отримують дискомфорт від свого статусу, ніж навпаки.
Існує велика кількість людей, що виїхали з російсько-української війни. Як на мене, відстежується позитивна тенденція — люди готові повертатися у свої колишні домівки, у свої нині ще окуповані міста, аби допомагати державі у розбудові та реінтеграції цих населених пунктів та людей, що мешкають там. Це дає надію на завтрашній день, надію на те, що не все ще втрачено.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Переселенці і ветерани АТО отримали кошти для відкриття бізнесу

«Новий відлік 2» в Київській області – проект підтримки малого бізнесу переселенців...

Центр психосоціальної реабілітації для переселенців

Робота ведеться у кількох напрямках: – надання психологічної та психосоціальної допомоги – навчання/підготовка/підвищення кв...

Професор, доброволець, переселенець – три формати війни

І оце враження після 14-го року, коли повертався з Луганська, коли виїздиш до Харківської області, в інші міста, до Києва – що життя вирує, і слово «війна» існує тільки там, де ми знаходилися. Тільки там. Трохи прикро відчувати, знаючи і пам'ятаючи, як там люди мешкають, що там роблять, і як тут – про це навіть не дивляться новини. Тобто, країна живе своїм життям.