Створювати дітям – як варіант реабілітації для ветеранів АТО/ООС

Напередодні новорічно-різдвяних свят «Без броні» вирішила розповісти про ветеранів, які створюють речі і розваги для дітей.

Текст:Дар'я БураDecember 14, 2020

«Напевно, я сам ще трохи дитина», – говорить один з ветеранів, який після війни шукав себе і вигадав робити дитячі іграшки.

«Так, так, вірно!» – ствердно відповідає на моє запитання інший. «Я просто не знав які слова підібрати», – погоджується із тим, що мовляв на війні їм довелося руйнувати, захищаючись, а по поверненню більшість ветеранів прагнуть створювати щось гарне і добре.

Питання працевлаштування і пошук роботи – одна з основних і найважчих проблем, які спіткають учасників бойових дій після демобілізації. Але існує безліч прикладів, коли, повернувшись з фронту, вчорашні військові шукають себе у зовсім новій діяльності. І знаходять.

Жоден з них не говорить, що ідея про нову зайнятість прийшла одразу і все почало втілюватися з першого дня. За кожним успішним ветераном ховаються нерви, переживання, безупинні старання та чітке бачення кінцевого результату. І справжніми щасливчиками з них є ті, кому вдалося втілити у реальність свою мрію.

Напередодні новорічно-різдвяних свят «Без броні» вирішила розповісти про ветеранів, які створюють речі і розваги для дітей.

Діти допомагають повернутися з війни

Павло Балабуха до війни працював зварювальником у Білій Церкві. Заробіток був хороший і роботи вистачало. Але сьогодні, вже шостий рік, робить дитячі іграшки та елементи декору: підсвічники, ключниці, пазли.

«Ними можна не лише гратися, а й зробити з них прикраси. Я їх називаю інтер'єрні пазли», – говорить Павло, якого багато хто знаєяк «Пана Кокоса».

22051122_350678715362804_4919136624105908880_o.jpg


В його новій справі все почалося з кокосового горіха. Діти з'їли кокос, а шкаралупу Павло склеїв. Виготовляв прикраси з кокосової шкаралупи. А згодом почав працювати з деревом та металом.

«Ще коли був на війні, вирішив – як повернуся, то працюватиму сам на себе. Я й раніше про таке думав, а війна підштовхнула, дала розуміння, що я готовий. Створення різноманітних виробів було для мене хобі. Але моя сім’я мені дуже допомогла і підтримала. Це й стало поштовхом», – розповідає Павло.

Для створення своїх іграшок чоловік використовує тільки тверді породи дерев – дуб, бук. 80% його робіт малює від руки, тому, фактично кожен виріб – в одиночному екземплярі, ексклюзивний.

Серед іграшок «Пана Кокоса» багато пазлів для дітей від 1 до 6 років. Їх можна не лише скласти, а й розмалювати, а потім бавитися.

«Кілька років тому стало модним робити дерев’яні іграшки. Але унікальність моїх іграшок у тому, що це ручна робота, без застосування механічних фрезерів. До того ж, мої іграшки ексклюзивні, виготовлені на замовлення клієнта. Я навіть за ескізом, який надішлють, можу зробити», – говорить Павло.

Цього року довелося перейти більше лише на ексклюзивні замовлення, через пандемію коронавірусу. Ветеран зізнається, що за спостереженнями, зараз людям дещо не до іграшок. Проте, не занепадає духом і об’єднується з побратимами. Скоро іграшки «Пана Кокоса» можна буде побачити і в кав’ярні ще одного ветерана – Сергія Вербицького, на вул. Сім'ї Сосніних, 9, в Києві.

«Тепер у Сергія в кав'ярні не лише смачна кава, а й наші розвиваючі, яскраві, українські еко-іграшки, які можна пощупати й придбати», – написав на своїй сторінці Павло.

Також, він зізнається, що має надію на втілення давньої мрії – відкрити магазинчик ветеранських виробів, де матимуть змогу представити свої вироби лише ветерани російсько-української війни.

Серед планів «Пана Кокоса» і майстер класи для дітей.

129649973_2484171145221755_6824445217921361977_o.jpg


«Ми плануємо придбати сучасніший станок, щоб мати змогу виготовляти більше товару, а ще, маємо лобзики, щоб навчати дітей. Вже й придбали засоби захисту для дітей, але нас зупинила пандемія. В нашому [має на увазі Білу Церкву ] парку є зоопарк, і його власники дуже зацікавлені цією ідеєю», – розповідає чоловік.

Павло зізнається, що насправді йому дещо важко спілкуватися з дорослими. Така натура, але з дітьми дуже класно і легко заговорити.

«Напевно, я в душі досі сам дитина. Коли мої діти були малими і ми їздили на море, я вчив їх плавати. Навіть батьки інших говорили, що я дуже добре лагоджу з дітьми. Мені з дітьми комфортно».

Павло переконаний, що діти можуть допомогти ветеранам після повернення з війни. Радить налагодити спілкування з власними дітьми тим, у кого вони є.

«Так, існують різні види реабілітації. Я, наприклад, і собаку з війни собі привіз. Діти теж своєрідна реабілітація, я навіть своїм намагаюся бути більше не батьком, а другом, щоб нам комфортніше було спілкуватися», – говорить Павло.

І додає: «Фішка у тому, що дійсно, ми дещо інші, – дещо закриті, у нас загострене почуття справедливості, але не можна повністю закриватися. Від суспільства ти нікуди не подінешся і потрібно в ньому якось виживати. А діти і робота для них можуть у цьому допомогти».

Готувала себе до цивільного життя, щоб не сумувати за армією

«Ще коли служила, я розписувала собі, що мені потрібно буде зробити після демобілізації: отримати водійське посвідчення, вступити до ВНЗ, зайнятися грою на гітарі… З цих пунктів вирішувала, чим зможу займатися. Я знала, що сумуватиму за армією і побратимами, тому і писала ці пункти, збирала гроші, щоб хоча б півроку дати собі на адаптацію, не ходити на роботу, а займатися тим, що подобається», – розповідає ветеранка Катерина Воропаєва. Про такі плани і кроки на випередження, я більше не чула ні від кого з ветеранів.

Так само в армії Катерина знайшла і захоплення, яке можна перетворити на цікаву роботу – вона почала в’язати іграшки для дітей. Говорить, що замовляла матеріали на Нову пошту і так творила на дозвіллі.

А за професією Катерина музикантка, бандуристка. Зараз здобуває вищу освіту з психології, навчається на третьому курсі. Чоловік Катерини служив разом з нею, вони майже одночасно демобілізувалися, згодом народилася дитина, і, як говорить ветеранка, вони не встигли відчути ПТСР.

51570620_700635213664103_946757993452535808_n.jpg


«Свого часу, я не пішла до психолога, бо не знайшла такого, який би мене зрозумів. Навіть не через війну, а просто, як людину, яка там була. Зараз мої психологи – це побратими, які також демобілізувалися», – говорить дівчина.

«Вважаю, що поки у людини немає сім’ї і дітей, тоді значно легше займатися тим, чим хочеться, шукати себе. Здається, тоді і розвивати те, що подобається, значно легше. А з дітьми вже трохи важче поринути в творчість. Проте, дуже важливо шукати те, що подобається. Бо якщо ходити на монотонну роботу, це може пригнічувати.Робота, яка подобається, звісно, допомагає адаптуватися після війни», – додає вона.

Ветеранка зізнається, що за своєю вдачею дуже легко чимось захоплюється, особливо різноманітною творчістю, але проблема у тому, що їй дуже швидко набридає.

«Так і з іграшками – можу півроку в’язати, а потім, як відріже, навіть не торкаюся до того», - каже.

Зараз Катерина говорить, що може зв’язати іграшку, коли стає сумно. Часом продає на замовлення. Зізнається, що іноді буває багато замовлень, а зараз немає. Та вона не замучується, бо маленька дитина майже весь час на руках.

Дівчина говорить, що процес в’язання іграшок не завжди надихає, - це довга, монотонна робота. На одну іграшку вона витрачає близько п’яти годин.

«Цікаво творити, а потім продавати, а коли по 10 ведмедів в’яжеш, трохи нудно стає», - сміється Катерина.

«Я люблю всі свої іграшки і кожну навіть трохи шкода продавати. Але дві мої перші я подарувала чоловікові, коли він ще не був чоловіком, вони зараз у його батьків вдома. Коли ми приїжджаємо, донька ними бавиться», – додає вона.

Сьогодні Катерина Воропаєва сподівається, що у майбутньому стане психологом і зможе підказувати побратимам, як полегшити собі повернення з фронту.

51474374_697756467285311_3422785542717177856_n.jpg


Дитячі майданчики встановлені по всій Україні

У минулому офіцер ЗСУ Євген Надкерничний багато років віддав армії, а по завершенню контракту вирішив змінити діяльність на творчість.

«Зараз я розумію, що роблю добро. На війні ми змушені були руйнувати, відстоюючи своє, а коли повертаємося, нам хочеться створювати щось добре», – говорить Євген.

Ще будучи військовим чоловік підробляв конструктором дитячих майданчиків. У 2016 році вирішив не продовжувати контракт і піти займатися цивільною справою.

«Креслення дитячих майданчиків в мене були, така діяльність мені подобалася, тому вирішив займатися цим. Мій друг розробив сайт, і так почав працювати. Часом до нас звертаються люди щоб ми зробити майданчик, але більшу частину майданчиків, які ми встановлюємо – це державні замовлення, через тендерні пропозиції», – розповідає ветеран російсько-українськоївійни.

130258806_239356374372764_5076624335800935502_o.jpg


У Києві відсотків 50% дитячих майданчиків – це Сhildren's place від Євгена, зараз його майданчик встановили у Карлівці на Полтавщині, у Тернополі є, Одесі… по всій Україні.

«Всі наші вироби виготовляються, згідно певних сертифікатів і європейських норм, наша фарба нетоксична, фанера водостійка, труби надійні. До того ж, наша фарба не вигорає впродовж п'яти років. Майданчики такі ж яскраві і залишаються», – розповідає чоловік.

«Звісно, можна знайти когось, з гаражним виробництвом, хто зробить дешевше, але в нас відповідність ціни і якості. До того ж, ми виробники, тому ціни в нас вже менші», – додає.

На майданчиках Сhildren's place є тренажери, ігрові комплекси, комплекси для дітей з інвалідністю, гойдалки, каруселі…

Євген зізнається, що коли його фірма виграла тендер, вони зекономили близько 30% на цій покупці для держави.

«Ми робимо роботу якісно і дуже радує око, коли дивишся на дітей, які бавляться на цих майданчиках. Я, звісно сумую за армією, бо це значна частина мого життя, я навчався на військовослужбовця… Тому,мені допомагають позитивні емоції дітей на наших майданчиках, тоді я розумію, що все недаремно», – говорить чоловік.

З ветеранами, як з дітьми – потрібно не давати, а показувати, де лежить

Олександр Чуб перед початком Революції Гідності був моряком. У своїй роботі чоловік поєднував любов до мандрівок із заробітком. Розповідає, що не мав змоги побувати на Майдані, тому що якраз тоді їхнє судно захопили пірати, а по поверненню не могли зробити ротацію.

8 березня 2014 року Олександр повернувся до України і з друзями долучився до 2-го батальйону Національної Гвардії, встигли потрапити під Слов’янськ. А потім формувався ДУК і він приєднався до нього. У жовтні Олександ отримав поранення, на цьому війна на фронті для нього завершилася, і під час реабілітації в США зрозумів чим хотів би займатися. Він знав, що не зможе залишити мандрівки.

DSC00524_cr.jpg


У 2016 році Олександр з друзями організували перший табір «Строкаті Єноти», який створили самі. Це був заїзд на 54 учасники, в основному для дітей добровольців, учасників бойових дій. У 2017 вийшла перерва, а у 2018 «єноти» повернулися з новим натхненням.

Зараз до табору запрошують абсолютно всіх охочих дітей, для усіх відкриті. Табір розташований у селі Уніж на Івано-Франківщині, а програма настільки насичена, що, як говорить Олександр, дітям навіть немає коли думати за різні гаджети і телефони.

«Наш табір, так чи інакше – сезонний проєкт, але на зиму ми маємо сімейну програму на Уніжі, віддалено від людей. Якщо пощастить і те місце завалить снігом, там буде просто чарівно – озеро, Дністер…» – говорить Сашко.

На зиму у «Строкатих єнотах» заплановано два заїзди – новорічний (25-30 грудня)

і різдвяний (04 - 09 січня).

Під час святкування Нового року «єноти» ділитимуться традиціями святкування у різних країнах. Різдво буде присвячене традиціям.

«Ми не акцентуємося на релігії, лише на традиціях, символізмі. До того ж, Покуття має свої особливості святкування. Діти ставитимуть самостійно вертеп, який проводитимуть на подвір’ї. Будуть мандрівки, ігри, екскурсії, сніжки, санчата, кутя, приготована власноруч…» – ділиться планами Сашко.

Він розповідає, що у таборі підібралася вся команда, яка кайфує від процесу і не сприймає це, як роботу. Долучаються і побратими хлопця.

«Цього року вдалося долучити побратимів з важкими пораненнями і з інвалідністю, вони дуже круто увійшли в процес, стали інструкторами, знайшли спільну мову з дітьми», - розповідає ветеран.

IMG_8585 (1).jpg


Олександр переконаний, що будь-яка людина повинна мати реалізацію.

«Мабуть, проблема з ветеранами у тому, що виконуючи одну роботу, вони повертаються з війни і ці навички стають непотрібними. Треба знайти заняття. А те, що ветеранам доступна ціла купа розваг з приставкою «терапія» – це круто. Та важливо займатисячимось цікавим і корисним. Це, як з дітьми – якщо з ними лише гратися, виростуть інфантильні особистості, які нічого не хотітимуть. А якщо їх залучати до процесів, доручати, організовувати, виховувати відповідальність, тоді є шанс виховати відповідальну особу», - переконаний Олександр.

«На мою думку, ветеранам не потрібно надавати послуги, вони повинні їх самі шукати. Та частина суспільства, яка співчуває, «ганяється» за нами і намагається щось дати, а потрібно розказати, де лежить. Захочуть – візьмуть. У нас купа інертного суспільства і частина з них ветерани, а потрібно ж хоч щось робити», - додає чоловік.

Коментарі

Пов'язані матеріали

Кава від ветерана: обставини долі не завадили молодому бійцю знайти покликання та почати бізнес
Розповідь співзасновника Veterano Coffee 24-річного Валерія Ліпінського, молодшого сержанта “Айдару” це не просто пересічн...
«Діти дають мені реабілітацію», – ветеран Сергій Прядка про школу вітрильного спорту

Минулого року у чоловіка виникла ідея створити вітрильну школу у Черкасах. Невдовзі почав навчати дітей вітрильному спорту разом із яхтсменами.

Як перетворити мрію на сімейний бізнес: покрокова інструкція

Ветеран АТО Юрій та волонтерка Марія Яремови змогли конвертувати власні мрії в успішний родинний бізнес та можуть зрозуміло пояснити, з чого починати процес перетворення бажань на власну справу.

Піти з армії та стати «штатським» - як учасники АТО знаходять себе через працю

Багато з колишніх учасників АТО зізнаються, що після повернення з передової саме праця стає тими «ліками», що допомагають найшвидше повернутися до мирного життя