Справи мрійників: історії ветеранських сімейних бізнесів

Опубліковано 28.12.2021

Один з найкращих способів реалізуватися у цивільному житті – знайти свої таланти та оточити себе «своїми» людьми. Оскільки і ветерани шукають надійну, перевірену команду, найкращим варіантом є те, коли родина стає цією ідейною командою.

«На війні життя воїна чіткіше та зрозуміліше. Там є більш-менш зазначене коло задач та результат своїх дій видно дуже швидко, – говорить лейтенант запасу, психолог Юлія Максименко. – Влучив в ціль – продовжуй у тому ж дусі, промах, помилка – аналізуй та змінюй щось у своєму алгоритмі. І зовнішня оцінка втрачає цінність, бо власне розуміння «добре-погано» виставляє конкретні особисті орієнтири. Більшість екс-військових, повернувшись з війни, уникає спілкування з колишніми друзями. Бо набутий досвід – їхній біль та сила. Біль, від якого вони оберігали і продовжують берегти оточуючих. Сила, яку вони не знають, як адаптувати під цивільне життя. Лише родина разом з воїном проживала його військовий шлях. Це вже перевірені «свої». А свої своїх не кидають».


Вона додає: «Війна дарує прагнення жити на повні груди. Робити життя інших якіснішим бо вже знаєш, що ти – воїн! Ти – здатен! Необхідність змін для «своїх» стає сенсом життя. В цей час, родина, проживаючи гостроту розлучення, тримається певними планами про те, що зміниться, коли він повернеться».

Спільний сімейний бізнес для ветерана – спосіб швидко та реально реабілітуватися у цивільному житті. Адаптувати здобутки та навички воїна до колись звичного життя. Про це говорять не лише психологи. З цим погоджуються і самі ветерани, зазначаючи, що насправді сама робота і є адаптацією. А коли тебе підтримують найрідніші – це додає сили не здатися, навіть переживаючи невдачі.

«Більшість воїнів тримаються думками про те, що по поверненню їх чекають родинні справи, вирішення спільних задач та родинні радощі. Бо, за великим рахунком, захищаючи країну, воїн захищає свій дім, своїх близьких», – говорить психологиня.

«Так, страх невдачі може й завадити просувати свій родинний проєкт, – додає Юлія Максименко, – але страшно буває всім. Тільки воїн вже має досвід подолання значно вагоміших страхів. Звісно, що будуть непрості задачі, але пліч-о-пліч з рідними долати виклики – це спільно проживати радощі перемог».

Війна навчила розуміти одну річ: «Що сталося – те сталося»

Сергій Свириденко, після повернення з війни заснував у селі поблизу міста Костянтинівка на Донеччині еко-ферму «Козацьке подвір’я», де створює сирну і м’ясну продукцію. Разом з ним сімейною справою займається і дружина Сніжана.

4.jpg

До війни родина Сергія жила у Донецьку. Там чоловік був підприємцем. На початку 2014 року Сергій брав активну участь у проукраїнських мітингах, попри ризики, які тоді були у місті.

«У 2014 році, коли ми виїжджали з міста, дружина мені перед блокпостом казала: «Будь ласка, не дивися на них так, вони ж це бачать». А я не міг, я їх ненавидів і це було помітно», – розповідає Сергій про ворожі блокпости поблизу рідного міста.

Його родина переїхала у Костянтинівку. Тут теж було небезпечно, Сергієві дзвонили з погрозами, адже усі знали позицію цієї сім’ї. Сергій вважає, що їм просто пощастило:

«Гадаю, якби 5 липня Костянтинівку не звільнили, до нас максимум через тиждень прийшли б. Багато з тих, хто в нас працював – стояли потім на блок-постах. Відверто нам погрожували».


У 2014 Сергій возив ковбасу в прифронтові міста, наприклад, в Авдіївку – на базари, в магазини. Туди вже багато хто боявся їздити, але людям потрібно ж було щось їсти. Коли пішов служити (спочатку потрапив в гаубичний самохідний взвод на посаду зв'язківця, потім перевчився на командира гармати. Стояли в Попасній, на другій лінії оборони. Був на Світлодарській дузі), сказав жінці, що треба розводити кіз. Сніжана підхопила цю ідею.

«Мив бізнесі не новачки. Для нас все складалося спокійно і зрозуміло, просто, це трохи інший профіль. Спочатку дружині булотрохи складно зрозуміти деякі моменти. Наприклад, я розумію, чому грошей немає, а жінка – ні. Але вона мене підтримувала, не відмовляла.

Та, навіть якби дружина на початку мене не підтримала, я би все одно гнув свою лінію, бо я впертий. Не знаю як би воно складалося, але я би не відступив. Я ж господар, голова сім’ї, чоловік.

На сьогоднішній день ми, безумовно, розвиваємося, нам почали давати кредит. Дякуючи цьому кредиту, ми добудували приміщення до сироварні. Маємо ще одну холодильну камеру, склад для зборки, плануємо облаштувати ще одну кімнату для ковбаси.

2.jpg

Зараз у нас працює десять чоловік. Я сам став менше працювати руками, більше займаюся адміністративними питаннями. Родина моя зараз вже другий місяць на ярмарках в Дніпрі – Сніжана там, а я більше вдома контролюю процеси.

Дружина завжди мене підтримувала, навіть попри суперечки. Єдине зараз, чого нам не вистачає – це відпочинку. Поки що наше підприємство не працює в автономному режимі. Але я практично все життя працюю в такому режимі, тому морально не втомлююся. Дружина, як жінка, часом може нервувати через якісьречі, тоді я її намагаюся заспокоїти і пояснити.

Війна мене навчила розуміти одну річ: «Що сталося – те сталося». Навіть якщо найбільша трагедія сталася, який вихід: Повіситися? Ні. Ми маємо сприйняти і навчитися з цим жити. Або побороти. Я не говорю про пристосуванство, а навпаки про супротив. Але що сталося, те сталося.
До війни я теж часто переживав, а тепер навчився сприймати.

Ті події, які в нас відбувалися в 2014 році, мене переламали. Навіть не похід на війну. Навесні 2014 року я два місяці був у шоці і не хотів ні з ким говорити. Я бачив розширення цієї зарази (окупації Донеччини, - ред.), після Слов’янська, розумів, що точно потраплю на війну, бо інакше не зміг би.

Тоді я пережив такі моменти, і тепер став іншою людиною. Заразя й говорю – або поборемо, або навчимося з цим жити. Ми ж навчилися жити не в Донецьку,у якому звикли. Бо я би точно не зміг пристосуватися до життя в окупації. Хоча я і не змирився з тим, що моє місто окуповане, але навчився з цим жити».


«Власна справа дає можливість заробляти кошти працюючи у вільний від інших моментів життя час»

«Багато ветеранів по поверненню з війни починають мріяти про власну справу. Адже, здобуті цінності набули конкретних форм, з’явилося більше впевненості в своїх силах, та гостра потреба триматися своїх людей дають поштовх шукати можливості реалізувати задум про сімейну справу. Родинний бізнес дає ветерану реалізацію своїх конкретних мрій в рідному середовищі. Близькі щодня бачать його роботу заради спільного блага, мають можливість тісніше комунікувати. Це ще більше єднає та гуртує родину», - зазначає психологиня Юлія Максименко.

Лучанин Олексій Кушнєр після повернення з війни створив не просто власну справу з дружиною Олею, а повноцінну сімейну справу, адже залучений і тесть. Спочатку кожен із членів сім’ї творив свою справу, а згодом виникла ідея створити сімейну марку своїх крафтових продуктів. Так виникла «Спіжарня» - виготовлення дерев'яних дошок, прикрас, елементів побуту тощо.

1.jpg

«До війни я цим ніколи не займався, Олин батько раніше працював у столярній справі, тому ми вирішили спробувати це робити. Ми з дружиною належимо до пасіонаріїв, постійно хочемо щось робити, щось творити. Робота, на котру потрібно ходити зранку і повертатися з неї ввечері – обмежує, а власна справа дає можливість заробляти кошти працюючи у вільний від інших моментів життя час.

Сімейний бізнес – це одна з ланок, яка об’єднує сім’ю. Я, як учасник бойових дій, щось роблю, мені допомагає Олин батько, який теж є учасником бойових дій в Афганістані, Оля займається маркетингом і продажем. Ми це створюємо, а Оля реалізує і продає.

2.jpg


Власний сімейний бізнес – це лише одна з ланок нашого життя. Ще Оля займається театром і різними масовими заходами, я час від часу є різноробочим. А спільний сімейний бізнес – це щось наше внутрішнє, що ми робимо не стільки для заробітку, як заради того, щоб щось робити своїми руками. Зараз такий час, що багато чого можна купити. І люди ходять на роботу, але візуально не бачать того, що можуть зробити, виготовити. Ми це робимо, даруємо емоції і це можна помацати- для нас це важливо.

Зараз мене зацікавило скло: ми всі щодня вживаємо продукти зі скляної тари, а процес переробки скла в Україні розвинений дуже слабо. В певний момент я вирішив спробувати зробити з пляшок, які і так викидаємо, склянки, вази, підсвічники…

3.jpg

Ми не зазіхаємо на те, що позбавимо Україну чи Волинську область, чи Луцьк від скляного сміття, але робимо свій маленький вклад у те, щоб цього сміття було менше на звалищах.

Насправді, розуміння того, що вдома намене чекає дружина – це один з тих моментів, який мене спонукав повернутися з війни і потім допоміг швидше адаптуватися до мирного життя. Не важливо, що відбувалося там, не важливий мій моральний стан на війні, а важливо те, що коли я їхав туди, знав, що на мене вдома чекають. І коли повертався додому, знав, що мене чекають. Ми з Олею зустрілися в 2014 році, в революційні події в країні, і наші почуття доволі сильні, вони й спонукали краще дбати про власну безпеку та повернутися додому, бо хотілося побачити Олю знову.

Війна дає розуміння, що життя коротке і коротке раптово. Насправді, тема сімей військовослужбовців складна, бо багато хто розходиться зі своїми половинками, через війну. Але я до цього ставлюся нормально, бо будь-які почуття мають свій час і я бачу, як в деяких ветеранів налагоджується життя, навіть після розлучень.

4.jpg

Щодо психологічної підтримки ветеранів і їх сімей, то вважаю, що підтримка від держави має бути комплексна, але не можна допомагати всім. Ми з Олею займалися волонтерством і зрозуміли одне правило: «Не можна допомагати тим, хто не просить допомоги». Коли людина просить про допомогу, значить, вона визнає, що має проблему. Не потрібно нав’язувати ветеранам чи дружинам ветеранів психологічну реабілітацію.

Щоб підтримати один одного, ми з дружиною ніколи не говоримо про минуле. Ми говоримо про майбутнє, про подорожі, плани, які нас об’єднають. Ще в нас є собака – це наше спільне і важливе».


«Починаючи власну справу, ми обоє були мрійниками»

«У будь-якому новому проєкті важливий добре пропрацьований план, який врахує загальну мету, стратегію та тактику. Новому проєкту потрібна команда, де знання та навички кожного доповнюють один одного. Родина ветерана – вже перевірена система підтримки воїна, знає про сильні та слабкі сторони та навчена реагувати в різних непростих життєвих ситуаціях», – говорить психолог Юлія Максименко.

«А приватний бізнес це круто, цікаво та непросто. Родина ветерана знайде можливість підтримати та вдихнути нову енергію, знає, як повернути йому віру та впевненність, якщо ті похитнулися. Воїн прислуховується лише до слів побратимів, батьків та дружини», – додає вона.

1.jpg


Полунична ферма Миколи Стецьківа «ФайнаBerry» розташована за 20 кілометрів від Львова в селі Новосілка. Повернувшись зі Сходу, чоловік не захотів повертатися до попередньої роботи, або йти працювати на когось.

Свій проєкт Микола захистив у Центрі зайнятості, отримавши гроші для початку свого бізнесу. У фермерських починаннях чоловіка підтримувала дружина Іванна.

«Коли я повернувся, в мене було завищене почуття справедливості. Після Луганщини мене зустріло туристичне місто Львів. Я зрозумів, що дуже важливим є заглибитися в свою справу, в своє хобі. У мене так і вийшло, щоправда, випадково.

Вирощувати полуницю – це була ідея дружини. Вона її озвучила не подумавши. А я по своїй натурі дуже швидкий: швидко реагую, швидко приймаю рішення і швидко дію. А дружина більше зважує і не ризикує, хоча, починаючи власну справу, ми обоє були мрійниками.

3.jpg


Спочатку все склалося добре, я успішно захистив бізнес-план і отримав від держави 28 тисяч гривень на власну справу. На ці кошти ми купили 2 тисячі кущів ягід. На той момент я нічого не знав ні про полуницю, ні про особливості її вирощування. Ми начиталися в інтернеті, але там пишуть багато неправди. Ми все робили навмання. Результат виявився дуже поганим, із 2 тисяч кущів вижило лише 800. 1200 кущів загинуло.

Найважче психологічно, починаючи власну справу, коли в тебе ніхто не вірить. Якби моя дружина тоді в мене не повірила і не сказала, що ми прорвемося, можливо, я би опустив руки після першої невдачі.


Сьогодні у нас тисячі саджанців і кілька десятків різних сортів полуниці. У нас розростаються земельні ділянки, а нашу полуницю замовляють навіть наперед, уже з наступного врожаю.

Я навчився не думати про минуле, бо воно вже відбулося, і думаю про майбутнє, та вже не опускаю руки при невдачі. Ми постійно вигадуємо щось цікаве, щоб випереджати конкурентів і щоб нашим покупцям було цікаво. Розвиваємо агротуризм: люди, які приїжджають, можуть не лише купити ягоду, а й на місці зірвати її чи просто провести час на свіжому повітрі та влаштувати пікнік з того, що зібрали. Головне – це довіра до своїх покупців.

4.jpg


Сидіти на ліжку і вигадувати класну ідею – це не варіант. Потрібно намагатися втілювати її в життя і не боятися. До речі, учасники бойових дій часто швидкі у втіленні своєї справи, бо, побачивши, яке життя може бути коротке, розуміємо, що часу зволікати немає».

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Як перетворити мрію на сімейний бізнес: покрокова інструкція

Ветеран АТО Юрій та волонтерка Марія Яремови змогли конвертувати власні мрії в успішний родинний бізнес та можуть зрозуміло пояснити, з чого починати процес перетворення бажань на власну справу.

Ветеранське під ялинку: як обрати подарунок і підтримати ветеранський бізнес

Ловіть ідеї для різдвяних подарунків для дітей, коханих, рідних і друзів від ветеранського бізнесу.

Ветеранський маркетплейс або як аеророзвідник розвиває власну справу

Денис Антіпов - ветеран російсько-української війни (5-та батальйонна тактична група 81-ї окремої десантно-штурмової бригади). Вже четвертий рік він розвиває власний бізнес - портал ветеранської справи ua.gifts .