Реабілітація по-українськи: особливості національної адреналінотерапії

Опубліковано 20.08.2020

Колись, серфлячи американським інтернетом і програмами для ветеранів, я натрапила на згадки про “адреналінотерапію” – спеціальний напрямок реабілітації для ветеранів, коли у контрольованих безпечних умовах досягається той рівень адреналіну, який був звичний бійцеві під час війни.

“Адреналінотерапія” – це умовний, неофіційний термін.

Як би її не називали – адреналінотерапія, терапія інтенсивним спортом чи ще якось, але вона покликана показати, що цивільне життя теж може бути насиченим і бурхливим, сповненим барв і відчуттям долученості до спільноти. Саме тому вона досить популярна у США серед різних ветеранських ініціатив та неурядових організацій.

Невелике дослідження впливу адреналінотерапії на лікування симптомів ПТСР (пост-травматичного стресового розладу) та депресії показало її потенціал. Наприклад, чотирнадцять ветеранів, що брали участь у бойових діях в Іраку у 2003-2011 роках, були запрошені пройти випробування у спортивно орієнтованій програмі. Учасники були підібрані так, аби на початку дослідження вони мали яскраво виражені симптоми ПТСР та депресії.


Учасники дослідження були об’єднані у групи по 25-35 людей. Групи складалися із 10-15 ветеранів і решти волонтерів або ветеранів, які не мали скарг на психічне здоров’я. Групі пропонувалося раз на тиждень, впродовж 5 тижнів, займатися по 4 години активним серфінгом у океані. Спеціальні фасилітатори та психологи працювали з людьми як з групою, навчаючи взаємодіяти і довіряти одне одному.

У результаті, вихідні тести показали помітне покращення ментального здоров’я учасників.* Подібні відгуки є від інших активістів, що провадять програми адреналінотерапії, нехай і не так ретельно задокументовані та виміряні. Тож дослідники зробили висновок, що “адреналінотерапія” може використовуватися як додатковий метод при роботі з ветеранами.

Який механізм роботи цих практик, пояснює Марина Сириця, психологиня Центру реабілітації та реадаптації учасників АТО/ООС ЯРМІЗ:

"Багато травмованих людей немов прагнуть відчути те, що буде відштовхувати більшість з нас, і пацієнти часто скаржаться на неясне відчуття порожнечі і нудьги, що наповнює їх, коли вони не зляться, не схильні до насильства або не займаються чимось небезпечним" - це цитата з книжки "Тіло пам'ятає все" Бессела ван дер Колка.

Тобто ти звикаєш відчувати лише дуже сильні відчуття , тоді ніби ти розумієш, що живий.

Втрачається здатність бути усвідомлено чутливим, і це зміни роботи мозку, які можуть бути після перенесення травмуючої події.

Виникає свого роду залежність від адреналіну. Коли повертаються додому - ломка.

Адреналіновий поріг – це коли військові на протязі декількох місяців знаходяться під постійному вприскуванням адреналіну в кров, він їх гарно стимулює. Виникає свого роду залежність від адреналіну. Коли повертаються додому - ломка. Тому так багато пригод в їхньому житті, вони бажають цього, щоб відчути розслаблення, яке виникає після . А ще, ти ж сама знаєш, як адреналін драйвить".


У них: позашляховики, вільний політ, сьорфінг, мотоцикли

У Штатах цей метод роботи з ветеранами є досить поширеним: тут і гонки на мотоциклах ендуро, і подолання треків на позашляховиках, перегони пустелею і навіть стрибання на парашутах з літаків.

Наприклад, неприбуткова організація Warfighter Made так пояснює ефективність своєї програми адреналінотерапії (перегони на позашляховиках):

По-перше, управляючи позашляховиком, людина є дуже сконцентрованою, що відключає її від тригерів, нав’язливих думок та стресу.

По-друге, сплеск адреналіну від цих перегонів це щось таке, що зазвичай у мирному житті не досягнути. Щось, що востаннє бійці переживали на війні.

По-третє, ветерани під час цих перегонів знову переживають відчуття побратимства, вони вибудовують зв’язки та знаходять нові кола спілкування.

Програма адреналінотерапії The Windy Warrior пропонує боротися з ПТСР стрибками з літака. Організатори стверджують, що їхня спеціальна програма допомагає превенції суїцидів серед ветеранів, і, власне, в цьому вони вбачають свою місію.


The Windy Warrior популяризує активні види проведення часу і прагне об’єднати ветеранів та цивільних людей через спорт і взаємне бажання пройти крізь темні смуги життя.

Завдяки скай-дайвінгу створюється веселе, орієнтоване на команду середовище, яке за рівнем інтенсивності відчуттів і переживань досягає того, що був на війні. Якщо адреналін під час війни допомагав вести реальний бій, то адреналін у мирному житті допомагає вести внутрішні душевні бої – стверджують організатори.

Ще одна перевага, яку декларують організатори – це те, що учасники програми стають однією сім’єю, а це, своєю чергою, сприяє виходу із замкнутості на самому собі після війни.

Команда проекту Outlaw Desert Racing розповідає, що добуває прилив адреналіну за допомогою ганяння по пустельній пилюці. Ветерани мають змогу досягнути “хорошого адреналіну” у мирному житті, без ховання від обстрілів чи порятунку життя в окопах. Перегони в пустелі допомагають ветеранам побачити, що специфічні відчуття драйву війни можна сягнути у мирних умовах.

13667756_10209389946120608_1287786308963883116_o.jpg


У нас: походи в гори, скелелазіння, сплави

В Україні адреналінотерапія не є поширеною взагалі, і взагалі ніяк не є дослідженою. Можливо тому, що цей спосіб терапії не є признаний психологічною наукою, рухається на ентузіастах і, радше, є способом додати в життя світлих моментів, ніж, власне, терапією.

У 2016 році ГО “Студена” мала проект адреналінотерапії “Яскрава година”, але цей проект і близько не був подібний до проектів, які поширені у Штатах. В Україні це були сплави на байдарках та бойові спаринги у контрольованих умовах під наглядом тренера.

Тоді ж, у 2016 році, подібний проект втілював Центр психосоціальої підтримки ветеранів АТО та їх сімей “Поруч” у Краматорську (тоді - теж ГО “Студена”, зараз на балансі ГО “СВАТОДон”), організовуючи сплави та заняття на скеледромі.

Очільник Центру “Поруч” Володимир Бабич відмічає, що заняття були популярними серед ветеранів і зараз він шукає кошти, аби повернути спортивно-туристичні активності у постійний розклад Центру.

Така бліда копія штатівських практик не дивна у країні, де громадські організації, що опікуються ветеранами, поставлені на межу виживання. Говорити, про закупівлю рейсингових машин чи мотоциклів ендуро ми не можемо і близько.

Оксана Іванців, співзасновниця ГО “Студена”, погоджується з цією думкою:

“Мені здається, що більшість таких проектів у нас робляться або на маленькому донорському фінансуванні або на волонтерських засадах. При тому, що зазвичай такі штуки, як стрибок з парашутом чи перегони на автомобілях, коштують дуже дорого. Інших джерел фінансування для таких проектів у нас нема”

84334903_876638799447280_3224392585179037696_n.jpg


Замість лікування адреналіном – лікування Карпатами

Але Україна не була б Україною, аби не мала свій власний шлях. Для нас цим шляхом стали походи в гори для ветеранів.

Віталій Дячук, засновник проекту Nomad.Live і ветеран російсько-української війни, не використовує термін “адреналінотерапія”, натомість те, чим він займається, отримало від нього назву “психологічний туризм”.

«Наш проект починався як походи для ветеранів АТО. Коли ти повертаєшся, ти відчуваєш щось не те, ніби потрапив в болото. Ці ветеранські походи були спочатку шансом, можливістю для цих людей вирватись з болота, отримати кайф, насолоду. Важливо, що це була нагода побути в компанії, яка тебе розуміє. Це важко, але ти отримуєш таку шалену порцію задоволення, якою хочеш ділитися із іншими людьми», – каже Віталій.

На думку організатора походів, таке часопроведення для учасників бойових дій сприяє активізації позитивного погляду ветерана на себе, на віру у свої сили та здібності, які повинні чітко співвідноситися з реальністю.
Провідники також мають досвід участі у бойових діях, і таким чином забезпечують гарну міжособистісну взаємодію із членами виправи та командою організаторів.


«Це не проект, щоб когось «вигуляти», це можливість для людей, які можуть опустити руки, про яких забувають усі. Ти борешся з собою, намагаєшся пересилити свою лінь, свою нехіть. В результаті ти доходиш до кінця, до кінцевої точки маршруту чи піднімаєшся на вершину, і розумієш, що заради цієї миті варто терпіти біль в ногах, наслідки від поранень та травм, спрагу, натерті ноги, лінь. Це дає тобі ресурс, що підтримує тебе протягом року. Важливо знову повірити у свої сили, адже зазвичай людина може більше ніж собі уявляє. От цей проект якраз відкриває в людині таке джерело енергії і віри», – ділиться досвідом походів ветеран війни Іван Гаврилко.


Віталій Дячук каже, що коли він водить ветеранів у зимові походи, то це не схоже на просту прогулянку, адже умови досить екстримальні. Ветеранські походи в Карпати для ветеранів є повністю безкоштовними.

Окрім цієї діяльності, Віталій водить групи і в справді серйозні походи, на комерційній основі. Ці сходження у гори доступні і ветеранам за особливим, пільговим тарифом.
Іноді вдається знайти спонсорів, які оплачують ветеранам переліт до “справжніх гір”. Наприклад, зараз Віталій має спонсорів, що готові оплатити переліт трьом ветеранам до Туреччини.



Окрім Nomad.Live, походами на постійній основі займається ініціатива Veterans Go.

“Серед ветеранів є ціла секта, які ходять постійно по тренінгах і вчаться. Я один з таких сектантів. І був тренінг Школа лідерства для учасників бойових дій. Там були різні теми, бізнес-моделювання, переговори, продажі, і одним із ключових тем було в кінці було завдання придумати бізнес-ідею, зібрати гроші і реалізувати” – розповідає про зародження ініціативи Віктор Баранник, співзасновник Veterans Go.

“А перед тим я був у поході в горах з хлопцями, з якими ми піднімали на гору хлопця з ДЦП. Мені це сподобалося, це було дуже важко, але бачити його емоції було справді круто. То я на тренінгу запропонував зібрати гроші і реалізувати подібний похід для ветеранів. Так воно все і почалося”.
Віктор ділиться:

“Позитивні зміни після походів – це спілкування поміж собою тих ветеранів. У нас є спільнота тих, хто ходить в гори і хто реалізує власний бізнес. Це мотивує ветеранів щось робити.
Щодо ветеранів з інвалідністю, яких ми піднімаємо в гори...Вони намагаються активно брати участь у цьому поході, а воно не завжди у них виходить. Для підняття таких ветеранів ми послуговуємося спеціальним візком-”джульєткою”.
Оце нещодавно був трейл “Сто букомиль”, то вийшла командна робота, ми допомагали ветерану, ветеран допомагав нам, бо нам самим було важко. Ми бігли з ветераном на візку 23 кілометри і зайняли навіть не останнє місце!”.

Ветеран Рустам Росул подолав дистанцію у 23 кілометри у горах на візку за 5 годин і 40 хвилин.

rustam.jpg


Психологи беруться коментувати подібні практики з адреналіном у “контрольованих умовах” з обережністю, адже ця тема ще недостатньо досліджена.

“Теорія про те, що ветерани хочуть вернутися на фронт, бо їм бракує гострих відчуттів, існує, але я не можу спиратися на такі якісні дослідження, де б це було доведено, тому не можу фахово давати коментарі про це, - пояснює Тетяна Руденко, засновниця ГО “Вільний вибір”, керівниця напрямку послуг Ветеран Хаб, психологиня.

“Кажуть, що таке є, але це скоріше обумовлено тим, що на війні людина знаходиться у стані виживання, і цей стан вона приносить у цивільне життя. Проходить певний час, аби людина перейшла в “соціальний режим” замість режиму “бий-біжи”.

Можливо, є момент звикання до стресових станів і гормони грають таким чином, що жити в “режимі виживання” стає нормою нашого організму. І коли цього стає менше в мирному житті, то ми відчуваємо дискомфорт, наш мозок продовжує шукати небезпеку, бо є досвід, цілком реальний, що небезпека навкруги.

Але, зі свого досвіду, я можу виділити такі основні причини повернення на фронт:

Коли процес адаптації до мирного життя не може пройти успішно в силу різних причин. Ветерану здається, що на фронті все було легше і зрозуміліше. Часто адаптації заважають економічні причини, наприклад, коли по поверненню важко знайти роботу.

Емоційна: якби війна вже була завершена, то більше людей поверталися б до мирного життя. Часто я чую, що “ми ж ще не виграли війну, не перемогли, то чого я тут сиджу?”. Незавершена Війна - це ніби незавершений гештальт. Наче внутрішня крапка ще не поставлена.

Часом людина знайшла себе на військовій службі, бачить себе тепер вже у новій професії. І це абсолютно нормально, служба – це також важка і важлива робота”.

Як би там не було, а все ж, здається, позитивні моменти і у штатівського варіанту адреналінотерапії, і в українському “психологічному туризмі” все ж є. Долучаючись до таких активностей, люди виповзають зі своєї мушлі, набувають досвіду перемоги над собою і стихією, і, зрештою, мають змогу знову пережити пригоди у колі побратимів. Цього разу - виключно позитивні.


* High-Intensity sports for posttraumatic stress disorder and depression: Feasibility study of ocean therapy with veterans of Operation Enduring Freedom and Operation Iraqi Freedom. American Journal of Occupational Therapy, 68, 395–404

Фото: Getty Images, архів ГО "Студена", Nomad.Live, Veterans Go


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Війна за пробудження. Історія екстремальної водійки у віночку

Я вивозила їх під Луганськом, коли були сильні обстріли – пацани вивозили їх на «бехах» і «таблетках», я перехоплювала і вивозила до черкащан, які привозили бусами гуманітарку. Ті вивантажували гуманітарку і завантажували людей, яких я підвозила маленькою машинкою. Здебільшого це були діти, жінки, бабусі, дідусі.

Одна з найдієвіших реабілітацій після війни — спорт

Спортивна реабілітація для учасників бойових дій — найкращий вибір для швидкого повернення до звичайного життя, про це кажуть як самі військові, так і психологи, які працюють з ними.

Жити, а не лише виживати. Історія добровольця-патрульного

Він боронив Маріуполь та його околиці у лавах добровольчого батальйону, а по тому лишився в місті – охороняти спокій на вулицях уже як інспектор з поліцейським значком.

Війна, закарбована до кісток. Історія Юлії Кіріллової

І тут треба було, щоб комусь в Києві вбзюхалося в голову сказати, щоб всіх бабів перевели з бойових посад на «жіночі»! Приїжджають пацани з наради, зі штабу, сумні, кажуть: «Казали тебе перевести, десь на кухню». Я кажу: «Ви що, ї***уті?! Яка кухня?!»