Піти з армії та стати «штатським» - як учасники АТО знаходять себе через працю

Опубліковано 20.11.2020

Багато з колишніх учасників Антитерористичної операції на Донбасі зізнаються, що після повернення з передової саме праця стає тими «ліками», що допомагають найшвидше повернутися до мирного життя та уникнути постравматичних наслідків.

Працевлаштування ветеранів АТО: що говорить закон

Вітчизняне законодавство надає ветеранам АТО чимало пільг у працевлаштуванні, навіть вводить 5% квотування для підприємств та організацій зі штатом більше ніж 20 осіб, на працевлаштування колишніх учасників бойових дій. Щоправда, ці зміни стосуються лише учасників АТО, які знаходяться на обліку в державній службі зайнятості як безробітні.

Найлегше тим, хто відправився захищати Батьківщину за мобілізацією маючи офіційне робоче місце, адже згідно із Кодексом законів про працю робоче місце, середній заробіток та трудовий стаж зберігаються. Так само ці гарантії поширюються на поранених, військовополонених та визнаних пропалими безвісти до часу звільнення з військової служби, повернення з полону, появи після визнання пропалим безвісти чи визнання загиблим через суд.


Також законодавство надає учасникам АТО додаткові пільги, до яких відносяться:

  • переважне право на залишення на роботі в разі скорочення на підприємстві;
  • право на щорічну відпустку повної тривалості до закінчення 6 місяців у перший рік роботи на - підприємстві для інвалідів війни; працівників, які мають путівку для санаторно-курортного лікування та у інших випадках, передбачених законодавством чи договором;
  • можливість використовувати чергову щорічну відпустку у зручний час;
  • 14 календарних днів на рік додаткової відпустки, зі збереженням з/п;
  • додаткові гарантії щодо працевлаштування осіб до 35 років, які влаштовуються на роботу вперше.

У лютому 2019 року на території Львівської, Дніпропетровської та Київської областей стартував пілотний проект з працевлаштування та навчання учасників АТО, що став першим кроком у співпраці Міністерства у справах ветеранів і Міжнародної організації з міграції Агентства ООН (IOM Ukraine).

Щоправда, хоча проект завершився у червні, публічної інформації про його результати поки що не прозвучало.

Втім, на практиці знайти роботу колишнім учасникам АТО не так вже й легко. У 2018 році на всю країну прогриміла історія із головним лікарем однієї з медичних установ Львова, що вимагав хабар у ветерана антитерористичної операції на Донбасі, обіцяючи за 500 доларів США працевлаштувати колишнього військового в поліклініку медбратом.

Це не дивно, адже у своєму працевлаштуванні колишнім учасникам АТО доводиться зіштовхуватися з різними проблемами, зокрема, дискримінаційним та упередженим ставленням. Окрім того, згідно з статистикою, станом на 1 липня 2019 року статус учасників бойових дій у країні отримали 370 тисяч осіб. Більшість з них повернулися до мирного життя після демобілізації та спричинили додатковий тиск на ринок праці.


Проте, все ж найбільшою проблемою при працевлаштуванні є недовіра та побоювання навколишніх до учасника АТО через те, що людина з війни буцімто отримала посттравматичний синдром, а отже є непередбачуваною.

За статистикою, постравматичний синдром (або ПТСР) може розвинутися у відносно незначної кількості осіб, що зазнали психотравмуючих подій. У різних країнах відсоток діагностованого серед учасників воєн ПТСР варіюється від 1,5 до 25.

man-people-space-desk.jpg


Від армії до власної справи: як учасники АТО знаходять себе після війни

По-різному складаються долі людей, що брали участь у бойових діях на Донбасі, хтось просто повертається на колишню роботу, хтось стає професійним військовим, знаходячи себе у цій сфері, а хтось розпочинає чи продовжує власну справу.

Юрій Іванов, колишній військовослужбовець 53-ї механізованої бригади Збройних сил Україні, працює на шахтоуправлінні «Дніпровське» ДТЕК «Павлоградвугілля»:

– У травні 2015 року я був призваний за мобілізацією у лави ЗСУ та з Полтави вже у червні опинився у 53-й механізованій бригаді на передовій у районі населеного пункту Верхнєторецьке під Горлівкою, брав участь в боях. Після 15 місяців служби повернувся додому – увесь цей час моє робоче місце зберігалося за мною, а середню зарплатню отримувала дружина. Перший час після повернення було якось не по собі – відчуття чогось несправжнього, постійне напруження, важко було привчити себе до гучних звуків, що не мають нічого спільного з війною. За винятком цього, особливих проблем не виникає, ставлення колег непогане, тим більше таких як я на шахті декілька, є й переселенці з Донбасу, що не захотіли там жити та переїхали – нормально спілкуємося та працюємо.


Миколай Маніка, старший лейтенант ЗСУ, командир взводу у 53-й механізованій та 10-й горно-штурмовій бригаді ЗСУ, нині проходить службу у Слов'янському військовому комісаріаті.

– До 2002 року я жив у Слов'янську, а згодом переїхав до Криму де й попав під окупацію 2014 року. На жаль, знайти спільної мови з дружиною щодо ситуації я не зміг і повернувся до батьків, де знову вже удруге потратив під російську окупацію. Під час боїв за місто разом з батьками ми допомагали нашим військовим – їжею, водою, одягом якимись даними по ситуації, чим могли. Після звільнення разом з батьками створили таку собі перевалочну базу для волонтерів, що возили допомогу нашим військовим, під час боїв за Дебальцево на авто особисто вивозів наших хлопців, тих хто виходив з оточення. Після усього цього я вже не міг повертатися до власної справи – бізнесу на меблях, як хотів раніше і якою займався в Криму до окупації, тож попри те, що я мав «білий білет», я прийшов до військомату.

pexels-photo-585419.jpeg


У 2015 році Миколай Манік скористався пілотним проектом Міноборони України, згідно із яким військовослужбовці із вищою освітою могли пройти 3-місячні курси на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

– Після курсів я став командиром взводу у 53-й механізованій бригаді ЗСУ, служив під Горлівкою, під час одного з боїв отримав важке поранення, лікувався і був визнаний обмежено придатним до військової служби. Мене навіть хотіли комісувати, але «на гражданці» я себе вже не бачив, і домігся того аби лишитися у лавах Збройних сил України. Згодом я служив у лавах 10-ї окремої горно-штурмової бригади, а нині продовжую службу у Слов'янському військовому комісаріаті.

Як зізнається наш співрозмовник він твердо вирішив пов'язати своє життя із армією і хотів би передавати свій бойовий досвід бійцям, котрим доведеться стояти як на захисті так і звільняти Донбас.

Втім, буває й так що професійні військові успішно перекваліфіковуються на звичайних «штатських» працівників і допомагають одне одному.

Дмитро Р., колишній військовослужбовець Сил спеціальних операцій Головного управління розвідки Міністерства оборони Україні, попросив не вказувати прізвища.

Понад 30 років тому Дмитро свідомо обрав професію професійного військового і встиг отримати бойовий досвід ще до 2014 року та покинути службу. Війна на Донбасі застигла його бізнесменом в одному з окупованих міст Донеччини і тоді він вирішив повернутися до того, чому навчався і пішов добровольцем до лав ЗСУ. Отриманий досвід згодом привів Дмитра до лав ССО ГУР МОУ де він й прослужив до 2018 року.


– Після звільнення з лав ЗСУ переді мною постали два шляхи – знайти роботу чи розпочати власну справу, адже колишній бізнес залишився на окупованій території. Річ у тому, що після повернення з війни кожен військовий отримує величезний стрес і справа навіть не в посттравматичному синдромі. Просто на передовій досить «легко» і все зрозуміло – попереду ворог, поблизу друзі, котрі тебе не зрадять, бо інакше нікому не вижити, там все відверто. І ось ти повертаєшся у мирне життя, де у трудовому колективі – розмови, чутки за спиною, кожен намагається щось для себе «урвати», а в бізнесі ще гірше – кожен тебе намагається обдурити. Усе це пережити нелегко, а з іншого боку – якщо не знайти себе «на гражданці» можна легко «згоріти», піддатися алкоголю, наркотикам, піти по шляху криміналу, або взагалі покінчити життям самогубством. Я вже мав досвід повернення до мирного життя, то ж все це розумів і мені було легше.

Дмитро зайнявся власною справою, щоправда, недовго.


– Вдалося отримати грант за програмою ПРООН (Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй) на Донеччині за умовами «50/50», тобто половину суму надавав фонд, а решту – ми самі. Відкрили невеличке сімейне кафе, набрали найманих працівників, працювали, але навесні 2020 року вдарив двомісячний карантин і власну справу довелося припинити. Проте вже літом до мене звернувся знайомий бізнесмен, що ще з 2014 року допомагав ЗСУ і попрохав створити та очолити службу безпеки на власному підприємстві. Забезпечення безпеки – вельми специфічна справа і навички учасників АТО тут завжди стають в пригоді, то ж зараз поряд зі мною працюють ще декілька екс-військовослужбовців, що приймали участь у війні на Донбасі. І, наскільки я знаю охоронний бізнес, це сфера, де «знаходять себе» чимало екс-учасників АТО.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Ветерани-підприємці: «Ми хочемо, щоб Made in Ukraine звучало гордо»

Частіше за все, прийшовши в бізнес, ветерани керуються простим розумінням: «Якщо ти вижив на війні, не побоявся на неї потрапити, – чого боятися в цивільному житті? Максимальний ризик, якщо ти все зробиш по-закону, – це те, що справа не піде і «влетиш» на гроші».

Ринок праці «на карантині»: де і як шукати роботу ветеранам

Загроза епідемії за лічені дні перевернула український бізнес догори дриґом, і це змінило ринок праці – на жаль, не на краще. Безліч підприємств змушені зупинити свою діяльність, а відтак уже розпочалися звільнення працівників. Вакансій загалом, за різними оцінками, стало на 60-70% менше.

«Стріляють кульками». Чому українських ветеранів дискримінують при працевлаштуванні та що з цим робити

Українські ветерани у процесі працевлаштування воліють не повідомляти потенційному роботодавцю і хедхантерам про власний військовий досвід, небезпідставно вважаючи, що можуть стати об’єктами упередженого ставлення до себе.

7 упереджень: як ветерану пройти цивільну співбесіду

Безліч пошукачів роботи, учасників АТО/ООС, після повернення до мирного життя воліють навіть не вказувати цей період у резюме, лишаючи замість нього прогалину.

«Головне після повернення – вийти з війни»: що допомагає ветеранам зберегти родину і самих себе?

Вона – одна з тих, хто таки зміг повернутися з війни. І не лише формально, але й психологічно – заново віднайшовши себе в нових реаліях. І тепер створює такі ж можливості для тих ветеранів та ветеранок, фронтових волонтерів, у кого є в цьому потреба.