Підтримка, робота та медичне обслуговування потрібні ветеранкам для успішного повернення з війни

Опубліковано 31.08.2020

Від 2016 року жінки та чоловіки служать в українській армії на рівних. Принаймні, так може здатися на перший погляд. Жінкам дозволили займати в армії бойові посади, вони, які і чоловіки, йдуть на війну, аби захистити цілісність своєї країни і так само, отримують травми та помирають за свою державу.

Однак по факту, з рівністю все не зовсім так: військовослужбовиці стикаються із дискримінацією та нерозумінням, як під час служби, так і після повернення до мирного життя. Наприклад, в армії жінки і досі не мають буденної форми та білизни, яка була б зшита спеціально для жінок. Натомість чоловіків формою забезпечують. І це – не єдиний проблемний момент. Виходить, що наразі інфраструктура української армії здебільшого підлаштована під потреби чоловіків, а не жінок. Після повернення з війни, проблеми також не зникають.

«Соціальний пакет, який надається державою для ветеранів в Україні, не відповідає потребам жінок»

На думку очільниці соціального відділу Жіночого ветеранського руху Юлії Кірілової, соціальний пакет, який надається державою для ветеранів в Україні, не відповідає цілком потребам жінок.

Йдеться насамперед про фізіологічні відмінності, адже військовослужбовицям не вистачає консультацій мамологів чи гінекологів, тому що після служби у них виникають проблеми із жіночим здоров’ям через постійні переохолодження чи травми.


«Дуже багато жінок почали хворіти на онкозахворювання, чи не можуть завагітніти. Це все пов’язано із тими травмами і хворобами, які були недоліковані під час служби через відсутність медичної допомоги для жінок. Військові шпиталі не були розраховані на потреби жінок, консультацію або лікування гінеколога жінки могли отримати лише в якійсь центральній, районній лікарні, прифронтовій. Але ставлення до жінки військовослужбовиці у цих лікарнях було не дуже добрим. Багато упереджень через стереотипи та несприйняття жінки як професіонала в армії. Тому ці медичні послуги – консультації мамологів чи гінекологів, були майже недоступні для жінок, які проходили службу в зоні бойових дій. Щоб отримати цю медичну допомогу, треба було брати направлення на лікування кудись у Дніпро, Харків, Київ або брати відпустку і їхати додому і лікуватися», - зазначає Юлія Кірілова.

«Процес адаптації може ускладнювати й ставлення суспільства до ветеранки»

Крім цього, більшість психологічних програм, в яких можуть взяти участь ветерани після повернення з війни, розраховані і на чоловіків, і на жінок. Тобто групи, психологічної підтримки зазвичай змішані. Як вважає Юлія Кірілова, жінки у таких групах не завжди почувають себе комфортно.

«Не завжди ветеранки, які проходили службу, можуть у змішаних групах посувати себе добре. Не варто забувати про насильство в армії: і сексуальне, і фізіологічне, і фінансове. Жінки, які пережили таке, некомфортно себе почувають в таких умовах і це обов’язково потрібно враховувати. Але так само це може стосуватися і чоловіків», - додає Юлія.

«Мати, яка пішла на війну і залишила вдома дітей, в очах суспільства стає поганою мамою»

На думку Юлії Кірілової, процес адаптації може ускладнювати й ставлення суспільства до ветеранки. До жінок-ветеранок не рідко ставляться негативніше, ніж до чоловіків-ветеранів. Наприклад, якщо йдеться про жінку, яка йшла на війну вже маючи дітей.

«Зазвичай батько, який залишив вдома дітей і пішов на війну – герой. Він пішов захищати свою батьківщину. А мати, яка пішла на війну і залишила вдома дітей, в очах суспільства стає поганою мамою. Я знала випадки, коли чоловіки хотіли позбавити жінок прав на дитину через те, що вони пішли на війну і залишили дітей вдома», - розповідає Юлія.

Про реальний досвід адаптації

Ветеранка Олена Максименко розпочала службу у 2015 році у складі добровольчих батальйонів – ПДМШ (перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова) та у медичному батальйоні «Госпітальєри». Спершу вона навчалася на парамедикиню, однак по факту – займалася інформаційною діяльністю: знімала відео та фото, писала тексти, в яких описувала те, чим займається медичний батальйон «Госпітальєри».

Вона розповідає, що не стикалася з упередженим ставленням до свого вибору, однак спершу інформацію про свою службу Олена приховувала від батьків.

«Я не казала батькам, що пішла на війну. Однак не тому, що вони мене не підтримували, а тому, що мама страшенно хвилювалася. Де я була насправді мама дізнавалася із моїх репортажів. Мій тодішній хлопець був не дуже радий, що я поїхала у зону бойових дій. Він сказав, що я проміняла його і рідних людей на війну і політику. Але загалом всі мої близькі люди мене підтримали, а дві подруги навіть були разом зі мною на війні. Мені пощастило з моїм оточенням», - розповідає ветеранка.

«Треба давати собі час та можливість відпочити»

Олена додає: є ветеранки, які можуть стикатися з упередженнями. На її думку, дівчатам у Києві простіше, ніж у якихось менших містах.

«У Києві ти можеш собі обирати коло спілкування, відсторонюватися від тих, хто твій вибір не приймає. А дівчатам з інших міст – складніше. Наприклад, з Полтави. Вони стикаються зі значно більшим нерозумінням, осудом, дехто з них навіть приховує те, що брали участь у війні або ж намагаються зайвий раз про це не згадувати», додає ветеранка.

Одним із найскладніших аспектів під час адаптації до мирного життя, Олена вважає повернення до роботи. Насамперед, на її думку, після повернення з війни треба давати собі час та можливість відпочити, а вже потім намагатися повернутися до роботи. Крім цього, варто зважати на те, чим буде займатися ветеранка після повернення з війни, адже є багато жінок, які не можуть займатися тим, що робили до служби.


«Гадаю, потрібно запровадити різні курси, навчання, які б допомогли ветеранкам перекваліфікуватися, а також допомагати з працевлаштуванням. Я знаю багато історій про те, як людина не може повернутися до старої діяльності. Є такі ветеранки, які і раді були б повернутися на роботу, але не можуть працевлаштуватися. Тому тут потрібно допомагати, створювати цільові програми, - розповідає Олена Максименко. - Я була у США, і бачила, як подібні програми працюють там. Наприклад, є волонтери, які супроводжують ветеранів чи ветеранок після повернення. Вони всіляко допомагають, беруть на себе весь клопіт, який стосується документів тощо. Було б круто, якби у нас теж так було».

«Більшість не помічають війну або «не розуміють»

Військовослужбовиця ЗСУ Дарія Зубенко каже, що більшість знайомих і друзів, а також сім’я, підтримали її вибір служити. А з тими, хто її не підтримав, Дарія припинила спілкуватися. Однак зазначає, що наразі її турбує суспільне ставлення не лише до ветеранів, а й байдужість як до війни, так і до участі в суспільних процесах.

«Більшість не помічають війну або «не розуміють», в політику «не лізуть», зате всі їм винні добитися миру і збудувати Європу. Бісять люди, які досі думають телевізором. Але я ніколи не мала ілюзій щодо більшості. Меншість має працювати з ними інформаційно, тоді буде результат, - розповідає Дарія Зубенко. – Я ніколи не соромилась говорити про свій досвід. Навпаки, просуваю ідею доступу всіх професій та відбору за професійними якостями, а не за статтю. Думаю, багатьом дівчатам не вистачає прикладу інших, тих, хто ламає стереотипи. Не для того, щоб усі побігли в армію, просто для розуміння повноти вибору».


На думку військовослужбовиці, для того, аби допомогти ветеранам та ветеранкам, які стикнулися із проблемами під час адаптації до мирного життя, потрібно насамперед працювати інформаційно, а також – надавати психологічну підтримку ветеранській спільноті.

«Потрібно розвивати уявлення про військового як професіонала та успішну людину, а ветерана — як людину з досвідом, достойним поваги. Тоді нікому непотрібно буде «знову соціалізовуватися», бо вони знатимуть, що їх приймають і поважають як близькі, так і суспільство в цілому», - зазначає Дарія.

Про психологічну реабілітацію та підсилення власного «Я»

Як зауважує психологиня Військово-медичного клінічного центру Східного регіону Катерина Музюкіна, коли людина знаходиться у середовищі, де її не приймають, їй потрібно підсилювати своє «Я» для того, аби мати сили виживати в існуючих умовах. Тут фахівчиня радить залучитися підтримкою рідних та друзів, які приймають військовослужбовицю та її вибір, а якщо оточення не підтримує, варто шукати спільноти ветеранок, де жінки можуть ділитися досвідом і підтримувати одна одну.


«Крім підсилення себе шляхом соціальної взаємодії, доречною буде робота над собою у психологічному та духовному плані. Військовослужбовиці необхідно зрозуміти, що її життянаповнене не лише армією (як може здаватися під час перебування в ООС), але й сім’єю, друзями, захопленнями, дозвіллям тощо. Підтримуючим буде усвідомлення причин свого потрапляння в армію, визначення і прописування своїх цінностей, які вдалося реалізувати в армії (наприклад, цінність захищати свою родину); отриманого досвіду (як позитивного, так і негативного). Допомагає перенесення фокусу уваги від служби на речі, які приносять задоволення (спорт, прогулянки з друзями/сім’єю, догляд за рослинами тощо), - зазначаєКатерина Музюкіна. - Важливою складовою є робота з психологом після повернення. Іноді ветеранки мають загострене почуття несправедливості, що може спричинити дезадаптивні думки та судження, з якими допоможе впоратися психолог».

«Важливо відчувати свою цінність»

Психологиня наголошує, що ветеранам та ветеранкам важливо розповідати про свій досвід перебування на війні. Особливо, якщо цей досвід – травматичний. Проте спершу радить пропрацювати його із психологом, а вже потім розповідати на широкий загал.

Також, на її думку, важливо важливо відчувати свою цінність та потрібність сім’ї, адже перший час людина може хотіти повернутися в сектор, до побратимів та роботи.


«Перший час ветеранці буде потрібен спокій і можливість психічного відпочинку. Колишній розподіл домашніх обов’язків слід повертати поступово. Близькі мають пам’ятати, що жінка могла пережити в ООС багато травматичного досвіду, тому необхідно з терпимістю ставитися до можливих проявів стресу, - розповідає психологиня. – Загалом, серед жінок, з якими я працювала, найчастішою проблемою була фінансова. Другою проблемою було відновлення стосунків з дітьми та чоловіком. Наступною -психологічні наслідки перебування на фронті: тривожність, депресія, адитивні розлади, ПТСР тощо».

Про підтримку та розуміння

Організація Жіночий ветеранський рух в Україні проводить різні зустрічі для ветеранок, так звані – «злети». За підтримки організації ООН Жінки в Україні, «злети» відбулися вже дев’ять разів у різних містах України.

На ці зустрічі з’їжджаються ветеранки з різних областей та жінки, які ще проходять службу.

«На «злетах» ми підіймаємося над своїми можливостями, дивимося на все з іншого кута, з висоти оцінюємо ситуацію, своє життя. Ми – це така собі група допомоги у форматі «рівний рівному». Ми збираємося, допомагаємо одна одній, підтримуємо, говоримо про якісь важливі речі, про політики, які будуються в державі стосовно допомоги ветеранам», - зазначила Юлія Кірілова.


Матеріал опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".

Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.

Фото: з архіву Дарії Зубенко.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Позивний "Джейн". Війна за адекватність

Від культового книжкового видавництва до позицій під Пісками – історія доброволиці з позивним «Джейн».

Найбільша потреба ветеранок є у працевлаштуванні – дослідження

Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва презентував результати дослідження щодо проблем, потреб і запитів жінок-ветеранів російсько-української війни

Гендерна (не)рівність в українській армії, або чому військовослужбовицям потрібна жіноча форма

По факту, інфраструктура Збройних сил України підлаштована виключно під потреби чоловіків, і будь-які зміни впроваджуються доволі кволо.

Дати жінкам вибір і прийняти його: чому жінки-військовослужбовиці стикаються із суспільними упередженнями

Як розповідають самі військовослужбовиці, під час служби вони майже не стикаються з упередженим ставленням стосовно себе з боку колег чоловіків. Навпаки, частіше їхній вибір засуджують вже тоді, як вони повертаються додому.

Реабілітація по-українськи: особливості національної адреналінотерапії

Колись, серфлячи американським інтернетом і програмами для ветеранів, я натрапила на згадки про “адреналінотерапію” – спеціальний напрямок реабілітації для ветеранів, коли у контрольованих безпечних умовах досягається той рівень адреналіну, який був звичний бійцеві під час війни.