Пам'ять, яка зцілює: говорімо про тих, хто пішов

Опубліковано 29.08.2020

Іntro

Станом на серпень 2020 року, 7-ий рік війни, втрати української армії сягають більше 4 000 осіб. Ця цифра мені практично нічого не говорить. 4 000 – це 11 секцій з фотографіями на Стіні пам’яті Свято-Михайлівського золотоверхого чоловічого монастиря. 4000 – це нескінченне і абсолютне горе, помножене на 4000 разів. Щоб осягнути цю цифру, потрібно хоча б спробувати уявити горе однієї конкретної сім’ї.

Ось, наприклад, зараз на прес-конференції поруч зі мною сидить Галина Ковалишин, мати, яка втратила сина на війні. Вона принесла з собою лицарський шолом як символ пам’яті про свого Олега. Він захоплювався історією, вмів битись на мечах, але не вмів стріляти і мав зір -12 діоптрій. Коли мама запитала його як же він піде на війну, адже нічого не бачить без окулярів, якщо раптом вони впадуть у бою, Олег твердо відповів: “Я їх підійму”. Прийшовши додому, шукаю фотографії Олега в інтернеті і бачу хлопця у військовій формі і в товстих-товстих окулярах… “Я не знала, що мій син – воїн” – лунають в моїй голові слова матері.


Я намагаюсь уявити ці 4000 родин, які втратили чоловіка, брата, сестру чи маму, і цей шлях, який вони пройшли: від дзвінка, коли їм повідомили найстрашнішу у світі звістку і до пошуку тіла, опізнання, похорону, безмежного болю, з яким треба навчитись жити. Чи був цей голос, котрий сказав їм про те, що життя їх найближчої людини обірвалось, достатньо чуйним? Чи знайшовся хтось, хто в той момент налив склянку води або наважився з розумінням глянути в очі? Чи мали вони можливість попрощатись? А чи може місяцями/роками розшукували тіло і слабенька надія продовжувала жевріти? Чи змогли вони прийняти вибір людини, яку втратили? Що підтримувало їх у їхньому горі? Чи чиновники хоча б двічі на рік зайшли, щоб просто подякувати і підтримати? Чи назвали в рідному місті вулицю, якою їх загиблий син ходив у школу, на його честь, чи вона досі «Артема», «Дзержинського», а, може, «радянська», бо «немає різниці, як називається вулиця, якщо вона добре освітлена»?

Давайте на хвилинку пройдемо цей шлях разом з ними.

118357848_353183892391829_1831218141495860965_n.jpg


Звістка

Саме у цей момент і починається вшанування пам’яті. Те, наскільки держава подбала, щоб підтримати рідних у страшний момент, коли вони почують, що той, кого вони чекають з фронту, повернеться уже в труні. На початку війни процес повідомлення близьких був хаотичним: хтось отримував новини з інтернету, комусь телефонували бойові побратими, медик, який надавав допомогу, або і «сєпари» чи російські найманці з повідомленням, що, мовляв, “ можете приїжджати і забирати тіло”. Галина Ковалишин, мама Олега Ковалишина, який загинув 23 травня 2014 року біля Карлівки, розповідає: «Як ми дізнались? До цього часу, а йде уже сьомий рік війни, наша родина не отримала від нашої держави, від Міністерства оборони, від кого завгодно, офіційного повідомлення про загибель сина в бою. Нічого не повідомляють. Ми все про все дізналися з комп’ютерних розмов».

Зазвичай такий неналежний процес повідомлення часто завдає ще додаткової травми сім’ї і вони відчувають себе покинутими та ізольованими у своєму горі. Зараз на фронті діє неписане правило про мовчання в перші 24 години, щоб близькі довідались про втрату не з інтернету. Проте і його часто порушують. Відповідно до Інструкції про організацію поховання військовослужбовців, які загинули (померли) під час проходження військової служби (Наказ Міністерства Оборони N 185 від 05.06.2001) повідомлення близьким про смерть здійснює військовий комісар особисто.


У Ізраїлі кожна сім’я знає, що стук у двері не віщує нічого доброго. У ЦЕХАЛі працює спеціальна “група сповіщення”, її місія – повідомити трагічну новину сім’ї. Ця група складається з трьох осіб, до її складу зазвичай входить психолог, який вміє працювати із шоковими станами та надавати першу медичну допомогу. У них є спеціальна форма, спеціальні слова, які вони говорять сім’ям загиблих, і вони ніколи не дзвонять у двері, лише стукають. Це зроблене для того, щоб у майбутньому дзвінок у двері не викликав у людини флеш-беків. Існує правило, за яким вони зобов’язані вирахувати коло найближчих людей та повідомити всіх в один і той же час. Ця робота вимагає величезного рівня емпатії, емоційної стійкості та життєвого досвіду. Я знайшла спогади людей, які приносили трагічні звістки рідним, вони вражають до глибини серця:

“Нам дали адресу, але попередили: господиня пішла за сукнею, доведеться почекати в машині. Під'їжджаючи ми побачили молоду жінку. Вона йшла додому і несла весільну сукню. Вона усміхалась, і ми посиділи в машині, щоб подарувати їй останні 10 хвилин безтурботності.”

"Коли мене брали на цю посаду, то попередили: ти не маєш права втратити контроль над собою. Твої слова, твоє обличчя ці сім’ї запам’ятають до гробової дошки. Ти їх забудеш, а вони будуть пам’ятати… Я забуду? Я вже десять років виконую цю роботу і пам’ятаю до найменших деталей кожну вулицю, кожен дім та кожну людину, яка відкрила двері на мій стук.”

У них існує спеціальна словесна форма, якою вони повідомляють трагічну звістку

Людмила Волтер, психолог-волонтер Волонтерського центру "Солдатський Привал", яка супроводжує сім’ї загиблих у процесі поховання, розповідає про те, що нам поки дуже далеко до настільки продуманої процедури, як в Ізраїлі: “У них існує спеціальна словесна форма, якою вони повідомляють трагічну звістку, це ретельно обдумані слова, які покликані підтримати сім'ю загиблого, настільки, наскільки це можливо в такий трагічний момент. Я намагалась її дізнатись, щоб застосовувати у нас, проте з’ясувалось, що текст сповіщення не розголошується”. Людмила розповідає, що у наших військових частинах теж є психологи, але зазвичай їх не залучають до процесу повідомлення: “На жаль, нема спеціальної підготовки до цього. Часто вони займаються тестуванням особового складу, розслідуваннями, що стосуються особового складу, паперовими справами, оформленням стендів, груповою роботою зі злагодження...” В Україні процес повідомлення залишається непродуманим. Психологи зазвичай включаються на волонтерських засадах. Можна лише уявити, наскільки це емоційно складно і які ризики професійного вигорання.

В Ізраїлі психологу, який був у групі оповіщення, заборонено контактувати і консультувати цю сім’ю надалі. “На жаль, в Україні не завжди є можливості дотримуватись цього правила просто через брак професійно підготовлених людей саме до цього процесу, готових на волонтерських засадах працювати із сім’ями загиблих, – пояснює Людмила Волтер, – Мені, наприклад, інколи доводиться надавати підтримку під час повідомлення про загибель, доводилося супроводжувати рідних під час опізнання тіла, надаю психологічний супровід родин під час поховання їх загиблих рідних, люди знають мене, довіряють і ми часто продовжуємо роботу, бо просто немає когось іншого, хто б підхопив”.

118283812_292759472015462_6725680413168513627_n.jpg


Остання шана. Військовий церемоніал

“Коли ми прощаємося з захисником, всі повинні розуміти, що пішов з життя герой, який боровся за свою країну” – сказав Олександр Терещенко, Заступник Міністра у справах ветеранів під час заходу “Що таке пам’ятати” 18 лютого 2020 року.

Саме для цього Українським інститутом національної пам’яті спільно з Міністерством у справах ветеранів та Міністерством оборони у 2019 році було розроблено військовий церемоніал. Він створений на основі аналізу козацьких традицій, досвідові Української повстанської армії та кращих міжнародних практик.

Цей церемоніал – це повернення до нашої ідентичності, котра довгий час була придушена Радянським союзом, який створював українцям штучну пам’ять

“Цей церемоніал – це повернення до нашої ідентичності, котра довгий час була придушена Радянським союзом, який створював українцям штучну пам’ять” - стверджує Олександр Терещенко.

Наразі відбувається погодження змін до Додатку 18 Статуту гарнізонної та вартової служби, яким зараз регламентується ритуал. У Міністерстві у справах ветеранів мають надію, що до кінця року ці зміни можуть бути розглянуті і прийняті Верховною Радою.

У Міністерстві у справах ветеранів є Директорат вшанування пам’яті та формування позитивного образу ветерана. Зараз тут працюють над створенням бази даних місць поховань ветеранів війни, меморіальних дошок та пам’ятників захисникам України, інструментів для їх моніторингу. Планується створення та введення в експлуатацію Національного військового меморіального кладовища. Зокрема надано пропозиції змін до Закону України про похорон та поховальну справу та оновлено оргкомітет зі створення Національного військового меморіального кладовища та оргкомітету по створенню Меморіалу.

Місія усіх цих заходів чітка: з одного боку – допомогти родині загиблого відчути не лише біль втрати, але і гордість за силу духу та героїзм їх близької людини, з іншого - дати суспільству зрозуміти, що – як кажуть у США “freedom is not free” – свобода не безкоштовна, вона оплачена життями кращих громадян, і ми маємо про це пам’ятати.

Сім’ї, тих хто загинув за Україну. Життя після

“Перше, з чим стикається сім’я після похорону – це з вакуумом”. – розповідає Наталія Дубчак, майорка у відставці, мама загиблого військовослужбовця Олександра Єрощенка (сержант 95 ОДШБр, народився 4 жовтня 1982 - загинув 14.02.15 року під Дебальцевим). – “Зникають навіть найближчі друзі. Коли я з часом запитала свого друга, чому він обірвав спілкування, він відповів, що не знав, що говорити, щоб не травмувати. Людина опиняється у вакуумі. Це колосальна проблема“.

Перше, з чим стикається сім’я після похорону – це з вакуумом

Волонтерка Марія Лемберг, котра працювала з сім’ями загиблих, розповідає: “Більшість сімей залишається наодинці зі своїм горем. Вони віддали найцінніше – життя дорогої людини, їм розповідають по телевізору як цінують героїв, а в реальному житті їм доводиться “вибивати” найменші довідки, соціальні виплати, та й ці виплати вони називають “кривавими грошима”, які їм не потрібні, бо насправді вони хочуть повернути своїх рідних”.

У перші роки війни родини загиблих отримували 500 прожиткових мінімумів – 609 тис. грн. У 2017 році їх підняли до 750 прожиткових мінімумів – 1,2 млн. грн.

Марія організувала 3-денний захід для сімей загиблих 95 ОДШБр, щоб надати їм підтримку. “Я розуміла, що у нас багато загиблих, ніякої системної роботи з ними немає. Я не розуміла глибини цієї проблеми поки не зібрала ці родини. У них не було інформації, вони самі шукали тіла своїх рідних. Їх було дуже складно зібрати, бо дуже часто їм навіть просто не хочеться жити, не те що займатись своєю психологічною абілітацією ”.

Ми будемо пекти пироги і відносити теплі речі пораненим. Ми будемо слідкувати за своїм здоров’ям, щоб бачити як ростуть наші діти і онуки

Часто сім’ї не можуть прийняти вибір загиблого героя, вони просто банально не розуміють за що він загинув. Такі зустрічі допомагають їм усвідомити, а іноді – і пробачити той факт, що їхня близька людина пішла на війну. Марія Лемберг ділиться зворотнім зв'язком учасників зустрічі, на якій вони ледь не вперше відчули підтримку, для багатьох це був поштовх жити далі: «Ми не розуміли, за що загинули наші рідні. Тепер ми знаємо, що вони герої і їх смерть не даремна, а ми не забуті і не самотні у своєму горі. Тепер ми виб’ємо всі виплати, які нам належать і купимо хлопцям тепловізори, генератори… Ми будемо пекти пироги і відносити теплі речі пораненим. Ми будемо слідкувати за своїм здоров’ям, щоб бачити як ростуть наші діти і онуки.”

Кожна людина долає свій унікальний шлях у прийнятті своєї втрати та віднайденні сенсу життя. Наталія Дубчак каже, що для багатьох матерів сенсом життя стає збереження пам’яті. З нею погоджується мати іншого загиблого героя, Галина Ковалишина: “Розумієте, що хочеться, і що залишається бажати… Щоб про них пам’ятали. Чому? Тому що я вважаю – ті хто пішов на війну і захистив нас, достойні пам’яті. І поваги”.

У грудні 2017 року “Дзеркало тижня” провело дослідження шляхом телефонного опитування родин загиблих “Древо життя” . Питання стосувались як соціальних пільг, досвіду спілкування з органами влади, так і питання пам’яті. 33% опитаних вважають, що влада робить не достатньо для збереження пам’яті, 24% вважають, що не робить нічого. Такі сім’ї відчувають себе покинутими у своєму горі, попри те, що отримують пільги чи компенсації, бо головна їх потреба лежить в абсолютно нематеріальній площині. Недостатньо виплатити компенсацію, тим, хто втратив рідних на війні, важливо відчувати, що суспільство цінує цю жертву, що все було не даремно. Дослідники підсумовують, що недостатньо підвищити пенсію матері загиблого зі звичайної до військової. Їй важливо почути дзвінок з мерії на День Незалежності – “Адже саме заради неї мій син пішов воювати!»

Мені особисто боляче думати, що на 7-му році війни від перших осіб держави звучать заяви про те, що немає значення, як називається вулиці, бо я точно знаю, що є сім’ї, для яких має значення як вулиця називається.

Я не бачу бажання наших керманичів довести це до кінця, і я не бачила жодної схожої справи, які були б доведені до кінця

Режисерка Жанна Максименко-Довбич знімає документальний фільм “Мир для Ніни”, про Ніну Брановицьку, маму захисника ДАПу Ігоря Браневицького. Ігор під час виходу з бою залишився з важкопораненими і разом з кількома українськими військовими потрапив у полон. Його піддавали нещадним тортурам і, зрештою, він був застрелений одним з ватажків сепаратистів, громадянином Росії Арсенієм Павловим, більше відомим як Моторола. Ніна довго не могла повірити у загибель сина, але з часом була змушена прийняти факт його смерті і віднайшла для себе сенс життя у допомозі іншим матерям, які втратили дітей на війні, та в пошуках справедливості. Ніна прагне домогтись того, щоб винні у смерті її сина були покарані за воєнні злочини. Пані Ніна так коментує рух цієї справи: “Справа розслідувалась в СБУ, але лежить там мертвим грузом. На даний момент розслідування призупинене,тому що люди, які це зробили, якщо їх можна назвати людьми, оголошені в розшук. Іде суд, але нічого не відбувається, по суті, фактично праву перекидають від інстанції до інстанції. Я не бачу бажання наших керманичів довести це до кінця, і я не бачила жодної схожої справи, які були б доведені до кінця.” Для того, щоб винні отримали свій вирок. українському парламенту треба прийняти законопроект 2689 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права”, проте уже друге скликання поспіль наша Верховна Рада не має політичної волі цього зробити. Документальний фільм про пані Ніну є частиною адвокаційної кампанії за прийняття цього законопроекту, який реалізують проект ГО “Студена” в рамках проекту “Arts&Rights” та ГО “Центр громадянських свобод” .

118184656_668281990455423_1845811095719203832_n.jpg


Відновлення справедливості

“Питання пам’яті іде нерозривно з питанням справедливості і такою абсолютно людською потребою називати речі своїми іменами” – говорить правозахисниця Олександра Матвійчук, Голова Центру громадянських свобод, організація яка ще від початку війни документує воєнні злочини, збирає свідчення людей, котрі пройшли полон та вижили, рідних полонених, загиблих, зниклих безвісти.

Воєнні злочини не залишились у 2014-2015 роках, вони продовжують відбуватись тут і зараз. Олександра розповідає, що під час Маршу захисників України громадськість сколихнуло фото, де дівчинка тримала в руках сонях та фото свого батька, Ярослава Журавля, який був вбитий біля Зайцева місяць тому. Ярослав загинув у складі евакуаційної групи, яка йшла за домовленостями та під гарантіями ОБСЄ, котрій бойовики російсько-окупаційних формувань пообіцяли дотримуватися режиму тиші, забирати тіло полеглого в бою командира, і їх розстріляли. Вони були у білих касках та білих бронежилетах. Є відео з коптера, де він намагається накласти собі джгут, відповзти, до нього намагається прорватись військовий медик, його теж розстріляли з гранатомета. “Це воєнний злочин, який визначений у міжнародному праві. Це заборонено, навіть під час того, коли відбувається така антилюдська дія, як війна. І держава Україна має давати належну оцінку таким діям, не лише на рівні пафосних заяв політиків, але і на рівні реальних кроків. На жаль, цього досі немає – бо у нас у Кримінальному кодексі немає відповідальності за злочини проти людяності. Тобто злочини є, а відповідальності немає. Норми закону виписані таким чином, що за ці два роки ми маємо всього два вироки за воєнні злочини”.


У нас у Кримінальному кодексі немає відповідальності за злочини проти людяності. Тобто злочини є, а відповідальності немає. Норми закону виписані таким чином, що за ці два роки ми маємо всього два вироки за воєнні злочини

Процес правозастосування цих норм настільки складний та вимагає глибоких знань міжнародного законодавства, які зазвичай не має звичайний слідчий, що в результаті усі ці справи розслідуються просто як “вбивства”, “викрадення”. Олександра Матвійчук стверджує, що це прямий шлях до безкарності, бо саме воєнні злочини не підлягають амністії та не мають терміну давності. Щоб виправити цю ситуацію необхідно внести зміни у Кримінальний кодекс. Власне правозахисні організації ще чотири роки тому розробили відповідний законопроект, попереднім скликанням парламенту цей закон був проголосований у першому читанні, але не прийнятий в цілому. У цьому скликанні цей законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права” зареєстрований під номером 2689 і досі не винесений на голосування. “Я завжди ставлю риторичне питання, бо є багато речей, які не залежать від України як держави, очевидно, що ми не можемо проводити розслідування на окупованих територіях, але змінити кримінальне законодавство українському парламенту хто заважає, Путін заважає?”– підсумовує Олександра.


Вшанування пам’яті: коли слова мають значення

Тема пам’яті є складною, але водночас такою, що має величезний потенціал до зцілення наших суспільних та національних ран. Не усі ми у цьому зізнаємось, навіть собі, але всі ми як члени спільноти травмовані кровопролиттям та війною, ми несемо у собі буквально генетичну пам’ять того, що довелось пережити нашим предкам. Дослідження показують, що наслідки травмуючих подій здатні поширюватись на чотири покоління та змінювати їх цінності та життєві стратегії.

Війна – це та подія, яка залишає глибоку рану у нашій колективній свідомості і те, наскільки ми готові працювати з нашою пам’яттю, обернути наш біль у нашу силу і визначає наше майбутнє. Тема смерті є табуйованою, ми не вміємо про неї говорити, і при цьому ми надзвичайно потребуємо цього діалогу та пошуку наший сенсів у процесі вшанування загиблих. Дослідження “Древо пам’яті”, про яке я уже згадувала вище, зазначає: “Було б неправдою дорікнути державі, що для збереження пам'яті про полеглих не зроблено нічого. Але цій роботі бракує системності, візії, концепції”. Саме створення Візії вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни має на меті проект “Що таке пам’ятати”. Ця робота є надзвичайно важливою, оскільки ми критично потребуємо суспільного діалогу про те, що таке пам’ять, на яких засадничих принципах вона повинна будуватись, як ми цю пам’ять бережемо.


Ми як спільнота зараз перебуваємо на стадії пошуку питомо наших форм вираження вшанування пам’яті, наших меседжів, які ми хочемо передати, наших цінностей. Наявні звичні практики часто не працюють, не виконують своєї головної функції – робота з болем, травмою та зціленням. Бо можна повісити сотні пам’ятних дощок, поставити силу-силенну пам’ятників, але так і не розповісти про життя та місію конкретної людини, яка захистила нас ціною свого життя. Радянська система знецінювала людське життя, воно не було для неї важливим, чимось таким, що варто пам’ятати, а натомість творила міф про безіменного героя, який був про всіх і ні про кого водночас. Ми маємо відходити від цього, берегти життєві історії та імена героїв. Далеко не завжди варто ставити пафосні пам’ятники, часто достатньо зробити щось, що наче продовжує життєву місію конкретної людини. Наприклад, у 2018 році Марією Берлінською та Любою Шипович було засновано Ветеранську стипендію імені Богдана Радченка, ця стипендія покриває навчання для ветеранів на магістерських програмах топових українських вишів: Києво-Могилянської академії, Українського католицького університету та Київської школи економіки. Разом з цією стипендією у Києво-Могилянську академію повернулась пам’ять про Богдана Радченка - студента першого набору, який пішов добровольцем на фронт та загинув у 2015-му.

Ще одним прикладом є Мистецька резиденція імені Назарія Войтовича – освітньо-мистецький центр з майстернями, кімнатами відпочинку та виставковим залом у с. Травневе Збаразького району, Тернопільської області. Назар Войтович – 17 річний хлопець, наймолодший з Небесної сотні. Людмила Нечай, менеджерка цього проекту, в рамках “Онлайн марафону документального активізму “Arts&Rights” розповіла, що проект надає підтримку молодим митцям і таким чином начебто продовжує місію Назарія, який загинув дуже молодим та не встиг розкрити свій талант. “Назарій дуже багато малював, писав вірші, йому було багато чого сказати цьому світові. Коли він у 13 років писав вірші, він відчував, що він чомусь не встигне. Ми дізналися цю історію, ми допомагаємо молодим митцям, які мріють стати художниками, продовжувати справи, які не закінчив Назарій Войтович на цій землі” – підкреслила Людмила.

Зараз Резиденція Назара Войтовича збирає довкола себе багато людей, формує активну пам’ять про Революцію Гідності, щоб за словами Людмили “допомогти майбутнім поколінням не наступати на ті самі граблі”. Кожного разу, коли на травневі свята у резиденцію з’їжджаються молоді митці з усієї України та закордону, вони наповнюють і життя родини Назарія, яка живе у Травневому та долучається до проекту. Назарій продовжує жити, творити і збирати довкола себе друзів.

Коли громада усвідомлює, що її політична самостійність не впала з неба, а оплачена життям найкращих дітей цієї громади. це називається "оплачена ідентичність". Така громада здатна більше цінувати себе й розуміти, звідки вона взялася, і в неї більше шансів на виживання у світі

Наше суспільство має усвідомити, що шанобливе ставлення до захисників і вшанування пам’яті полеглих героїв – це навіть не про культуру, це про самозбереження та національну безпеку. За нашу свободу та демократію заплатили своїм життям найкращі громадяни. Антон Дробович, Голова інституту національної пам’яті, пояснює: "Коли громада усвідомлює, що її політична самостійність не впала з неба, а оплачена життям найкращих дітей цієї громади. це називається "оплачена ідентичність". Така громада здатна більше цінувати себе й розуміти, звідки вона взялася, і в неї більше шансів на виживання у світі."

Розуміючи це, недавні коментарі Сніжани Єгорової, які я навіть не наважусь тут цитувати, виглядають не просто як елементарна неповага чи невихованість, а як наруга над пам’яттю та зазіхання на національну безпеку. Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність за наругу над державними символами, бо коли людина топчеться по прапору, вона топчеться не по шматку тканини, а по нашій державності. Схожа історія і з пам’яттю про наших захисників, будь-яка наруга над їх пам’яттю, це не лише образа честі та гідності, але і, по-суті, зневага, знецінення державності, яку вони захистили своїми життями. І я зараз не про кримінальний кодекс, а швидше про морально-етичний. Я переконана, що за такі слова, навіть якщо вони злітають з вуст людей з репутацією міських божевільних, повинна наставати відповідальність.

Коли ми говоримо про вшанування пам’яті, кожне слово має значення

“Я не хочу, щоб у людей, які приходять до стіни пам’яті на Михайлівській і дивляться на фотографії хлопців, було відчуття: Господи, хай це все припиниться, давайте зробимо все що завгодно, підемо на будь-які поступки, не можна щоб гинули люди, – розповідає Олександр Терещенко, ветеран та заступник Міністра у справах ветеранів. - “Я хочу, щоб люди дивились і у них було відчуття гордості, що це наші люди, які жили поряд. Щоб у нас було бажання іти далі і розуміти, що ми маємо захищатися, щоб ми розуміли чому вони віддали своє життя. Звісно ми не можемо позбутись суму, він буде, але має бути гордість за свого співвітчизника”.

Про полеглих можна говорити про різному, можна говорити як про жертв незрозумілого конфлікту, політичних чвар (“политики нас поссорили”) – і тоді дійсно виникає бажання закінчити війну за будь-яку ціну. Але такий наратив фактично нівелює увесь їх внесок, те, за що вони загинули, робить їх життя, як і їх смерть, даремною. А можна говорити про них як про героїв, людей, які розуміючи усі ризики, прийняли рішення ціною свого життя боронити країну. І тоді окрім болю втрати ми почуваємо гордість та гідність, ми цінуємо можливість жити у вільній країні. Можна говорити про загиблих, але уникати називати агресора і таким чином допомагати йому уникнути покарання, а можна чітко говорити, що більше 4000 наших героїв загинули, захищаючи нас від російської агресії, нагадуючи і собі і світові, хто винен у цих смертях.

29 серпня, 6 років тому, стався Іловайськ. Цього року вперше на державному рівні ми відзначаємо День пам’яті захисників України. Хай це буде день не тільки гучних заяв перших осіб держави. Хай це буде день, коли ми розділимо біль сімей загиблих, коли нагадаємо собі, що наша свобода оплачена людськими життями, день, коли ми будемо говорити про пам’ять та покарання винних.


Фото, використані у матеріалі:

"Експозиція ПЛЮС 1 створена з метою зображення нового соціокультурного образу українців, які перебувають у пошуку власної ідентичности. Вона є частиною комплексної мультимедійної адвокаційної кампанії, в якій через мистецтво портретної фотографії та авторських художніх текстів розповідаються історії українських військових, учасників російсько-української війни. Адвокаційна кампанія направлена на системну роботу з політикою вшанування пам’яті та покарання винних за військові злочини".


Додати коментар


Коментарі

Олександр

- 13.09.2020 -

Мусимо згадати, що й досі не заборонені телевізійні студії та московська православна церква, що розпоасюджують брехню про цю війну, що не соромлячись розповідають про "братовбивчу війну українців з українцями". Ми мусимо зруйнувати це. А тих, хто це очолює прикликати до відповідальності. Бо не всі люди здатні до аналізу.

Пов'язані матеріали

Що таке пам'ятати: у Києві обговорять як вшановувати пам'ять загиблих героїв

Ми дуже потребуємо діалогу з болючої теми — вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни.

Що таке пам'ятати

...Саме тому вшанування пам’яті має бути не про смерть, не про жертву і скорботу, не про оплакування нашої долі, а про те, що ці люди загинули, щоб дати нам шанс жити гідно, і тепер лише від кожного з нас залежить, щоб ця смерть була недаремною.

У День пам’яті захисників України в Києві пройдуть заходи у рамках проекту “Що таке пам’ятати”

У День пам’яті захисників України 29 серпня в Києві пройдуть заходи проекту “Що таке пам’ятати”, який має на меті створити Візію вшанування пам’яті.