Оборона Донецького аеропорту триває досі, — ветерани ДАПу

...Питання має обговорюватися істориками і ветеранами, “кіборгами” і родинами загиблих і тільки тоді буде прийняте правильне і ждине рішення — чи продовжувати називати цифру “242” чи таки “244”.

Текст:Ірина ВовкJanuary 23, 2021

Автор фото обкладинки: Кромпляс Олександр

У 20-х числах січня у стрічках соцмереж виринають фотографії ДАПу, під ними публікують співчуття і згадують кожного, хто не повернувся із Донецького аеропорту — розтрощеного і пошарпаного металу і бетону, а на його фоні переважно червоним “242”, від 2017-го року — бачимо й “244”. “Ми маємо символ, але не маємо дітей”, — сказала мені якось мама Героя України, вбитого у полоні “кіборга” Ігоря Брановицького — Ніна Костянтинівна. Ми маємо символічні цифри, але мусимо говорити і про те, що оборона ДАПу триває, допоки в околицях точаться бої, допоки є вогневий контроль злітки, допоки не здані ближні позиції. ДАП — це не “до паркану”, — це щось значно більше і могутніше.

25-ка, якої “не було”

Терористи зробили перші спроби встановити контроль над Донецьким аеропортом ще 17-го квітня 2014-го: за 10 днів після того, як “ополченці” проголосили собі так звану “ДНР”. Десятки бойовиків і “співчуваючих” попрямували до стін ДАПу, повісивши над входом прапор лже-республіки. Але того дня українські сили втримали повний контроль аеропорту. На початку травня (6-го числа) того ж року аеропорт зупинив свою роботу. А через 20 днів бойовики, за підтримки російських збройних сил, розпочали перший штурм аеропорту (що важливо, одним із командирів проросійських сил був ветеран ОМОН на псевдо “Искра”). До початку першого бою за ДАП, від якого і ведеться відлік оборони аеропорту, — 26 травня — у старому терміналі перебували щонайменше 79 бійців особового складу українських сил.

“Усі бачили кадри, де на на теренах ДАПу були зенітно-артилерійські установки Зу-23-2. Але чомусь ніхто не задавався питанням, чиї вони. — Пригадує лейтенант і також “кіборг” Донецького аеропорту, екс-боєць 93ої бригади Кирило Недря із позивним “Доцент”. — Всі думали, що то 72-ої Зу-шки. Насправді не так: на території ДАПу було 15 зенітників-артилеристів 25-ої бригади десантників. Це і були ті Зу-шки, з яких вівся вогонь під час відбиття атаки терористів. Як вони там опинилися? В межах підготовки встановлення контролю над Донецьким летищем. Як мені відомо, вони були там до серпня 2014-го, але це ще треба уточнювати у тих 15-ти хлопців. Просто про перебування там 25-ки мало хто взагалі знає: знизують плечима. Це недобре, коли в нас є якісь уже визначені герої і вони суспільством і журналістами “мусоляться”. Те ж саме стосується 72-ої бригади. Одні кажуть “не було їх там”, а ті, хто були в ДАПі, не раз відповідали “Ну постояли і що? Там тоді нічого не відбувалося”. Не відбувалося? — задаюся питанням уже я. А в них тоді були загиблі, так, у 72-ій бригаді були загиблі в ДАПі”.

недря.jpg

Власне, за даними з відкритих джерел, ці 79 вояків були зі складу 3-го кіровоградського полку спецпризначення (64) та власне зенітно-артилерійского взводу зі складу 25-ї повітряно-десантної бригади (15). За даними “Філіна”, до початку бою українська сторона мала 115 бійців. Коли ж прибуло підкріплення, яке десантувалося вже під час бою на вертольотах, також з відкритих джерел відомо, що українські сили збільшилися до близько 130-ти (група 140-го центру сил спецоперацій, група 10-го загону ГУР МО, група десантників 95-ої бригади і група спецпризначенців НГУ полку “Ягуар”).

Початок оборони ДАП: перший бій 26 травня 2014 року. ВІДЕО.

Після цього бою впродовж літа в аеропорту не відбувалося потужних бойових зіткнень між українськими силами і бойовиками та російськими найманцями. Але восени, одразу після Мінських домовленостей, ворог вдарив із новими силами — з прилеглого уже окупованого Київського району Донецька, з території монастиря на півдні та села Спартак на сході. Наші ж вояки утримували старий та новий термінали ДАПу, а опорним пунктом стало селище Піски (через нього доправлялися бк і їжа, відбувалися ротації, тут розгорнули артилерію вогневої підтримки). Впродовж зими та осені відбулося кілька спроб бойовиків захопити летище Донецького аеропорту.



Група “Адама” і 2 дні життя

13 січня впала Диспетчерська вежа аеропорту, а 20-го відбувся перший підрив нового терміналу, який продовжували боронити українські вояки. За ним — у ніч на 21 — і другий підрив, після якого вижили одиниці. Тільки тоді українські сили вирішили вийти на бойовиків і ті не вагаючись приїхали “за полоненими”. Кадри взяття у полон “кіборгів” розлетілися соцмережами і ЗМІ, а Президентові Порошенку доповідають, що в аеропорту більше не залишилося українських військових. Саме цей день і прийнято вважати останнім днем оборони ДАПу. Але оборона має продовження.

Тим часом, у Пожежному депо залишалася невелика група (7 осіб) снайперів 90-го батальйону під командуванням старшини Максима Ридзанича (позивний “Адам”).

“Після підриву до нас, у Водяне, вийшов Рахман (начальник розвідки 81-ої бригади, який на той час був в аеропорту) і сказав, що термінал підірвали, але там є живі хлопці і є можливість виїхати, якщо підігнати туди кілька МТЛБ, і вивезти хлопців. — пригадує події ще 20 січня лейтенант Максим Бугель (черговий офіцер зв'язку на той час). — “Призер”, тодішній комбриг, видав йому машини і вони поїхали до терміналу. Але, на жаль, не доїхали, бо була темна ніч: одну машину підбили, одна перевернулася, а третя повернулася назад. А вранці вже взяли з терміналу наших хлопців до полону”.

f83ae8566b747efbcb3f055da5a98c87573f04f8.jpg

Тим часом, декотрі бійці 90-го батальйону покинули руїни диспетчерської вежі: аби відволікти увагу ворога і змусити їх зупинити вогонь, вони викликали на себе РСЗВ Град, це під його залп вони покинули вежу. Вночі кількома групами 12 бійців вийшли з нового терміналу.

“Була тоді втрата зв'язку із підрозділами і не могли підрахувати навіть особовий склад, не знали, хто загинув, хто зник, а хто в полоні. Тоді тиша… і ввечері 22 хлопці “Адама” вийшли на зв'язок, повідомивши, що їх восьмеро і вони в пожежному депо. — відтворює події тієї ночі Макс Бугель. — Але була інформація, що декілька рацій захопили і сєпари слухали переговори між терміналом і штабом. Їм тоді не довіряли: думали, що рація в сепарів і вони хочуть виманити ще когось. Тоді в Штаб бригади прийшов тодішній заступник комбата Кузьміних — Віталій Баранов, став по рації задавати питання, на які “Адам” зміг відповісти. Тобто, то дійсно були вони. Їм дали координати, як вийти з Пожежного депо, але вони не ризикнули йти в ніч невідомою дорогою. Слава Волобуєв, позивний “Окунь” (він був начальником зв'язку бригади і майстер спорту по спортивному орієнтуванню) першим викликався йти по групу “Адама”. Мені спершу сказали відпочивати, а тоді зайшов Слава і каже “Бажаючих немає, вдягайся, підеш зі мною”. Тоді приїхав позивний “Фартовий” з 90-го батальйону на грузовичку. Ним ми добралися до Радіолокаційної станції (РЛС), де був крайній пункт оборони, де сиділи координатори вогню. Звідти грунтовою дорогою пішки до Диспетчерської і тоді до “Пожежки”. “Окунь” зайшов всередину, спілкувався, ймовірно, з “Адамом”, бо вони ж також не знали, чи ми дійсно свої. І лише коли порозумілися, я зайшов і ми вдесятьох рушили назад до РЛС, звідки машиною “Фартового” до Водяного. Поранених не було в групі, загиблих також”.

воїна 80 ОАЕМБр Віталія Любенка.png


Група “Адама” залишалася єдиною на вузькій території ДАПу після підриву і взяття бойовиками нового терміналу. Ворог, ймовірно, знав про наших вояків на Пожежному депо, але не міг вирахувати точної кількості особового складу. Певно, якби він знав, що це кілька осіб, все склалося б по-іншому і хлопців би одразу штурмували більшими силами… І власне розуміння українських вояків, що вони самі і навколо тільки ворог (вони зрозуміли це одразу 21 січня, побачивши машини терористів, які шугали між зруйнованими будівлями аеропорту).

“Командир прийшов до мене на пост 22 січня і питає: “Боїшся вмерти? В мене з ним і так не багато розмов було, а тут таке питання від командира, мандраж… — згадує один із бійців “Адама” в коментарі “Повернись живим”. — але сказав йому чесно, як на духу: Адам, знаєш, з таким командиром, як ти, вмирати не страшно! Бо я знаю, що ти нікого з нас не кинеш! Це була щира правда, він би ніколи й нікого не кинув. Він тоді до всіх підходив, йому треба було відчути людину. Мені він нічого не відповів, просто розвернувся та пішов. (...) Виходили ми з “Пожарки” 23 січня 2015 року”.

“Ці 2 дні для мене і тих, чиї рідні були там, — це було немов повністю прожите життя. Коли ти не знав, що там відбувається, де твоя рідна людина, що з нею. — з важкістю і сльозами каже дружина “Адама” Ірина Головач (він вижив в ДАПі, але загинув у важкому бою 20 березня 2015го під донецьким Опитним). — Подумки забороняєш собі говорити про щось погане і думаєш тільки про те, аби вони вижили, хоча б якусь звістку дали про себе. А для хлопців це важливо, бо перебувати у пеклі — і це не високі слова - і розуміти, що в аеропорту більше нема нікого і тільки ворог навколо, а ти без підтримки і мінімальною кількістю бк… подумки, багато хто із них просто попрощався з життям. Для них ці 2 дві доби були новим днем народження і те, що вони вийшли і вижили — це диво. Я дуже люблю, коли говорять правду. Мені важлива ця правда в ракурсі історії. Коли сказали, що усі вийшли, а там були живі люди… для мене переписування історії і наше мовчазне погодження з тим - це просто якась рабська поведінка, бо ми дозволяємо маніпулювати нашою свідомістю, нашим життям і використовувати наше життя на чиюсь користь. Історія має бути правдива, бо як тоді складеться доля дітей наших?”.

баранов.jpg

Але наразі історія про ці 2 дні ще не набула достатньої уваги ні з боку державних структур, а відтак — ЗМІ та суспільства. І якщо у попередні роки у Ірини був запал, аби продовжувати боротися за ці дві доби життя її чоловіка і його групи, то сьогодні в неї вселяється відчуття безсилля, коли її не чують, коли для суспільства радше не має значення.

“А ви б хотіли, щоб це були ваші 2 доби?” — запитує лейтенант Кирило Недря у кожного, хто знизує плечима, мовляв “яка різниця”.

“Коли Максим приїздив у 2015му, в мене не було такого повноцінного розуміння про ці 2 дні. А коли загинув його побратим “Фотограф” (Володимир Гнатюк), 26 лютого, і Максим приїхав його хоронити, я зрозуміла”. — Пригадує Ірина. — В перші дні з ним було дуже тяжко спілкуватися, він більше мовчав і робив щось систематично, то була майже чужа людина, але я розуміла, що в нього в душі і не діймала його. І коли ми зустрілися з друзями в нашому улюбленому місці, розговорилися і тоді Максим почав розповідати, а я стала розуміти, що там відбулося насправді і що вони пережили. Добре, що є Віталій Баранов, Володимир Красота, — це ті люди які взяли на себе командування батальйоном, коли взяли у полон комбата Олега Кузьміних. Вони чітко знають, коли і кого вони відправляли за хлопцями. Є Макс Бугель, який йшов за Максом і його хлопцямиі і чітко знає, коли він йшов і повертався”.

Тодішній в.о. командира 90-го батальйону Віталій Баранов (сьогодні голова ГО “Об’єднані війною. 90-й батальйон” і радник голови Київської ОДА у справах учасників АТО/ООС) певен, ми маємо говорити, що 21 січня впав термінал, а 23 вийшли останні бійці із території летовища. Разом із лейтенантом Кирилом Недрею він створив інформаційну компанію з цього приводу ще у 2017-му році. А цьогоріч зробив перші спроби досягнути офіційного оголошення таки цифри 244.


FC802F1E-4C49-46C3-AC9A-DD475B1EFDA0_cx0_cy6_cw0_w1200_r1.jpg

“Я написав листа на Голову консультативної ради ветеранів при Офісі Президента з проханням визнати 244 дні офіційними днями оборони ДАПу. Наразі ще відповіді і реакції немає. — констатує Віталій Анатолійович. — Звертався до представників Міністерства ветеранів, теж поки без відповіді… А так, то ми зараз боремося на своєму — інформаційному рівні. Ці 2 доби — життя в повному оточенні, в незнанні: виживемо чи ні. На війні це дуже багато. Ми розуміли тоді, що наша команда ще там, жива і не може вийти, бо термінал був уже повністю під ворогом. І тоді відправили туди нашого розвідника. Так, тоді бої на депо не тривали, але сєпарів хлопці не підпускали до себе”.

“Хтось із радників високих командирів у військах репостнув офіційний пост про “242”. — сердиться, згадуючи недавній випадок, “Доцент”. — Я відписав, що 244. У відповідь виявилося, що саме “242” є цифрою з офіційних документів”. Бо згодом це з'явилося в пості МО”.

Кирило констатує, що зараз офіційні структури обирають один із двох шляхів: або не пишуть ні 242, ні 244, аби уникнути зайвих коментарів і дискусій; або пишуть “офіційну” цифру “242”. Бо день підриву називають “днем завершенням оборони” як такої.

“Три роки тому я дізнався про історію “Адама”, був шокований. Іра Коцабюк мені зателефонувала з Національного музею історії України у Другій світовій війні, і ми зробили експозицію, яка була присвячена ДАПу. І там я був науковим консультантом, і там ми вперше підняли тему цих двох днів. Був резонанс. Але подальших зрушень на офіційному рівні не відбулося. Ймовірно, бо “242” — в офіційних документах. Як і дата пам'яті 16 січня. Думаю, було доручення про відзначення пам'ятної дати, і там власне була цифра 242. І коли створено такий офіційний документ, це ретранслюється всюди в офіційних ресурсах”.

У будь-якому разі, стосовно цього питання повинні проводитися круглі столи і наради, питання має обговорюватися істориками і ветеранами, “кіборгами” і родинами загиблих і тільки тоді буде прийняте правильне і ждине рішення — чи продовжувати називати цифру “242” чи таки “244”.

2020-01-16_34_dap-3.jpg


РЛС, “Мурашник” і “17 висота”: ДАП не здали

16 січня “Доценту” хтось мовив “Сьогодні день пам'яті вас…”. День.Памяті. Вас. Їх. “Нам є кого поминати ці дні. Тих, хто поклав життя в ДАПі, але оборона ДАПу триває”. Вона тривала щонайменше до 27 січня 2015-го, допоки 79-та бригада відбивала ближні бої і атаки танків на останньому форпості ДАПу — уже згаданій РЛС.

Донецький аеропорт – це цілий комплекс будівель, кожна із яких стала захисною позицією, і кожну намагалися втримати українські військові. Однією із таких позицій була і РЛС.

“Там не було особливо, де сховатися. Там нічого не було: нещасний коридор і дві кімнатки – кухня і приміщення, де ми жили. Решта було розбите, усюди влучати снаряди. — згадує один із захисників РЛС, боєць 93 ОМБр Роман Сасік із позивним “Ромашка”. — Єдине, що у нас був такий плюс – великий вал, який був з боку Спартака і терміналів. Той вал приймав зачасту на себе удари.”

“Ми замінили попередніх хлопців на РЛС 27 січня. Вона ще була наша. Ми мали протриматися 2 доби, але протрималися тільки три-чотири години. — згадує боєць 79-ої бригади Дмитро Савін. — Ми укріплялися від піхоти, бо минулий раз саме вона атакувала. Це реально страшно, коли стукають в двері і кричать ні нашою, ні російською “ми вас порежем, уши отрежем, в плен не берем”. Цього разу, 27го атакувало БМП — приїхав прямо під паркан РЛС. 15 чи 16 людей поранені були, включно з моїм командиром “Грифоном”. Ми не здали цю позицію, не сіли на БТР під час обстрілу. Вони затиснули нас великою силою, забігли в дім до нас, погрожували нас перерізати. Це не здали, нас вибили потужною масою. І мені хтось скаже, що я здав позицію? І хлопцям хтось скаже, що вони здали аеропорт?”.

Після запеклого бою позиція таки залишилася за бойовиками. 79-та бригада окопалася за 300 метрів від РЛС. За весь час оборони позиції поранення отримали щонайменше 20 вояків різних підрозділів, із них один – не вижив. Ним був молодший сержант 79-ї бригади Олександр Береза – це була перша і єдина українська смерть у боротьбі за Метеостанцію.

“Як військовий, кажу, що оборона Донецького аеропорту триває досі. — Впевнений “Доцент”. — Оборона ДАПу не завершена, ДАП не зданий. Досі є вогневий контроль над територією ДАПу, над злітно-посадковою смугою. Досі контроль над низкою об'єктів на теренах аеропорту — це і позиція “Мурашник”, і “17-та висота”. Тому глобально і широко — оборона ДАПу триває і по сьогодні”.

Фото з відкритих джерел.


Коментарі

Пов'язані матеріали

Що таке пам'ятати: у Києві обговорять як вшановувати пам'ять загиблих героїв

Ми дуже потребуємо діалогу з болючої теми — вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни.

Що таке пам'ятати

...Саме тому вшанування пам’яті має бути не про смерть, не про жертву і скорботу, не про оплакування нашої долі, а про те, що ці люди загинули, щоб дати нам шанс жити гідно, і тепер лише від кожного з нас залежить, щоб ця смерть була недаремною.