Невидимі жертви непокараних злочинів

Опубліковано 14.09.2020

«Злочин проти людяності» означає будь-яка з дій,коли вона відбувається в межах широкомасштабногоабо системного нападу (…), якщо такий напад відбувається свідомо:вбивство, депортація, ув’язнення, тортури, зґвалтування…
Римський статут міжнародного кримінального суду


Мова статистики — цифри, мова документів — дані, мова закону — невідворотність справедливості. Але коли ми говоримо про мову російсько-української війни, що триває вже сьомий рік, мова статистики, документів та закону — хаос, непевність, безкарність. А ціна цього — людські життя, зламані долі та дуже невиразні перспективи майбутнього суспільства та країни.

Вікіпедія стверджує, що в полоні окупаційних військ на Донбасі перебувають 300 українців. Правозахисники додають, що політичних полонених — «заручників Кремля» — на території Росії близько 100 осіб (серед них переважно затримані в Криму активісти кримськотатарського народу та журналісти). Неофіційні дані називають тисячі людей.

Власне, саме цій темі — долі українських полонених, законодавчим шляхам врегулювання обмінів та покаранню військових злочинців згідно з нормами міжнародного права — була присвячена низка заходів під час марафону документального активізму «Arts & Rights» та дискусія в День пам’яті захисників України.


Ті, що пройшли пекло

Їх виводили на пустир, облитий місяцем, та садили у дві вантажівки.Першим винесли знесиленого та збожеволілого Стаховича і, розгойдавши,вкинули у вантажівку. Більшість молодогвардійців не могли йти самі. ВинеслиАнатолія Поповича, у котрого була відрубана ступня. Вітю Петрова з виколотимиочима вели під руки Рогозін та Шепелєв. У Володі Осьмухіна була відрубана праварука, але він йшов сам.
Олександр Фадєєв, «Молода гвардія»

Знайомі зі шкільної парти кожному, хто вчився в СРСР, рядки, що розповідали про подвиг та смерть молоді шахтарського міста Краснодон на Луганщині — історія давньої війни, що прокотилася нашою землею 75 років тому. Страшна наруга, нелюдські випробування та цинічно-безжальна страта краснодонців стали хрестоматійним прикладом нацистського режиму. І тим жахливіше звучать слова «затримання», «тортури», «страта» в сьогоденні України.

Навіть шість років по тому, як загинули перші полонені окупаційного російського режиму у Криму та на Сході України, психіка відмовляється сприймати та приймати те, що у цивілізованому XXI столітті, з його сучасними технологіями та потужним правозахисним рухом, можливі дикунські за своєю суттю прояви садизму.

1-638-1280x720.jpg

Власне, навіть сама артикуляція термінів вражає їхньою семантичною викривленістю та показовою гібридністю. «Полонені» — ті хто взяті у полон (тобто в результаті бойових дій), але в міжнародній риториці Росія досі не визнана ініціатором агресії та учасником бойових дій («их-там-нет»). «Затримані» — термін-позначення для осіб, котрі підозрюються у якомусь правопорушенні й котрі мають пройти через процес встановлення вини — від слідчих дій до винесення вироку та його виконання. І через такі процеси російська судова система проводить сотні громадян України, згідно з власними законами, без реальної можливості їхнього правового захисту рідною державою. «Ув’язнені» — люди, чия свобода пересування обмежена розміщенням їх та утриманням у в’язниці — без реальних підстав та доведеної провини. Та і, відверто кажучи, яка легітимність дій може стояти за структурами внутрішньої безпеки («МВД») самопроголошених, не визнаних країнами світу квазідержав? Таким чином пенітенціарні служби замінені «підвалами», а сила закону — законом сили.

«Ті, що пройшли пекло» — назва одного з найперших в Україні звітів та однойменної документальної стрічки, в котрих дослідники правозахисних організацій «Справедливість в ім’я миру» задокументували та систематизували розповіді та свідчення 160 осіб, котрі протягом 2014–2015 років були незаконно ув’язненні на території так званих «ЛНР» та «ДНР».


Володимир Щербаченко — правозахисник, який широко представив в Україні результати дослідження, зазначив, що зібрана ними інформація про місця утримання та весь спектр тортур, які вживали щодо затриманих людей, однозначно мають бути кваліфіковані як злочини проти людяності та, відповідно, аналогічний англомовний звіт з такими висновками було передано міжнародним правозахисним організаціям.

Отже, згідно зі звітом, причини, що могли спонукати бойовиків до затримання цивільних громадян, можна класифікувати за кількома напрямками:

  • за адміністративні порушення (наприклад, перебування в клубах з гральними автоматами);
  • за проукраїнську позицію (використання української символіки, проукраїнські дописи в соціальних мережах);
  • за належність до певних політичних партій або націоналістичних рухів (зокрема — «Свобода», «Правий Сектор», «ОУН»);
  • за інакомислення (наприклад, протестантське або греко-католицьке віросповідання);
  • за нетрадиційну сексуальну орієнтацію (зокрема, за гомосексуальність);
  • заради викупу (і завуальована торгівля людьми, особливо людьми зі статками вище середнього набула практично рівень бізнесу-работоргівлі);
  • за підозру у співпраці («шпигунстві») з українськими силовими структурами.

Окрему категорію ув’язнених складають захоплені під час бойових дій військові (звісно ж, положеннями Женевської конвенції у своїх діях терористи-бойовики не послуговувалися). І якщо до кадрових військових Збройних сил України ставлення могло бути відносно стриманим та лояльним, то бійці добровольчих батальйонів повною мірою відчували на собі всі аспекти «гостинності» бойовиків. А якщо ці особи були родом зі Сходу, то до них ставлення було завжди підкреслено упереджене як до «изменников родины» і шансів потрапити у списки на обмін вони практично не мають.

74330.jpg

Відповідно, і покарання «затриманих» варіюється у дуже широкому спектрі: від короткого арешту з відпрацюванням на громадських роботах до тривалого (протяжністю роками) ув’язнення з жорстокими тортурами. Причому новоспечені кати не тільки використовують «класичні» способи та прийоми (наприклад, диба або відрізання пальців), але і з садистським середньовічним гумором вигадують свої власні, авторські, «оригінальні» методи. Наприклад, б’ючи вагітну жінку, котра має проукраїнські погляди, вони це називають «вибити укропа». А спосіб, коли використовують електрошокер, найменували «дзвінок Ярошу». Та, власне, і «парад військовополонених», проведений у Донецьку у 2015 році — це огидна калька аналогічних практик часу нацистського Третього Рейху та сталінських «парадів перемоги».


Сексуальне насильство, моральний пресинг (у тому числі багаторазові імітаційні розстріли), відсутність медичної допомоги, утримання в одному приміщенні арештованих жінок та чоловіків, харчування надголодь спричиняли до того, що люди, котрі пройшли застінки «підвалів», набули хронічних хвороб, психологічних та невротичних розладів, навіть — інвалідності. Причому якщо українським військовим, звільненим з такого полону, держава гарантує реабілітацію та допомогу, то цивільні особи, котрі дуже часто зламані фізично та морально, можуть розраховувати лише на себе, своїх близьких, і, якщо пощастить, — на гуманітарні громадські ініціативи та фонди.

Слід зазначити і погодитись з Володимиром Щербаченком, що проведена правозахисниками робота — це не просто відсторонене дослідницьке збирання даних, але також і спосіб зберегти історичну пам’ять, допомогти постраждалим та відновити справедливість. Адже замовчування їхніх трагедій приводить до помилкового відчуття безкарності у садистів, які вчинили злочини проти людяності, та множення ними зла.

Політичні в’язні: тонка межа ціною долі

Політичний в’язень — особа, що перебуває під вартою або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, а також спрямоване на примусове лікування, у справі якої є присутньою явна політична складова, наприклад, опозиція до чинної влади. Політичним в’язнем може бути як арештований за звинуваченням у діях політичного характеру, так і за іншими, часто сфальсифікованими, звинуваченнями.
Вікіпедія

Обговорюючи під час марафону документального активізму «Arts & Rights» тему політичних в’язнів (в українській риториці «бранців/заручників Кремля»), адвокат Юрій Білоус наголосив, що навіть в середовищі правозахисників не існує одностайної думки про те, хто є саме політичними в’язнями, а, відповідно, якщо не визначена перша, поняттєва, складова, то, виходячи з цього, і діяльність з їхнього захисту буде хаотичною та непідкріпленою силою та впливом державної машини.

Офіційно правозахисною спільнотою України визначені як політичні в’язні від 81 до 103 громадян України, які перебувають в ув’язнені в Росії. Декому з них вже оголошені вироки, побудовані на фейкових, сфабрикованих доказах. Більшість статей, за якими вони звинувачені — тероризм, шпигунство, діяльність, націлена на підрив російської державності.

Серед цих «офіційних» політичних в’язнів — активісти кримськотатарського народу, журналісти, котрі правдиво висвітлювали політичну ситуацію на окупованих територіях, та українці, які публічно висловили свій протест проти режиму окупації Росією української території. За формальними ознаками саме ця прикмета — відкрита публічна політична позиція — є підставою для міжнародних правозахисних організацій кваліфікувати затриманих таким чином осіб як політичних в’язнів. І вони, безумовно, ними є.

cbbe23dac135c39f8aede7f036deab064ce565fa.jpg

Але при цьому поза увагою як міжнародних, так і українських правозахисних кіл, більш того, і у свідомості пересічних громадян, залишаються близько 5 тис. українських громадян, котрі затримані, засуджені та відбувають покарання на території Росії. Це люди, що за різних обставин опинилися там — хтось відвідував родичів, хтось працював, хтось займався комерційною діяльністю, наданням послуг тощо — найчастіше засуджені отримали вироки за такими самими сфабрикованими звинуваченнями, як і особи, визнані політичними в’язнями — нібито шпигунство, нібито перевезення зброї, нібито антиросійська агітація. Таким чином виникає правовий колапс і подвійні стандарти, коли громадяни одної країни в інформаційному полі виступають більше і менше вартісними. До «офіційних» привернута увага, юридичні послуги їм надають найкращі адвокати за підтримки державних та правозахисних ресурсів, а «неофіційні» змушені весь тягар витрат нести власними силами.


Такою ж долею, якій не позаздриш, є і їхній статус під час обмінів — навіть якщо вони потрапляють до списків, то дуже часто це викликає обурення громадськості. Бо на заміну російських злочинців та терористів Україні віддаються нерівноцінні у свідомості українських громадян «перевізники та комерсанти».

Відповідно, і повернувшись в Україну, вони не мають ані моральної підтримки від співгромадян, ані захисту з боку державних інституцій, ані гуманітарної уваги від благодійних фондів. «Люди другого ґатунку»… А якщо врахувати, що російською окупаційною владою контролюється велика територія України з кілька мільйонним населенням, то «обмінний фонд Путіна» може поповнюватись нескінченно довго.

Чи є рецепт від такої ситуації — питання дискусійне і, безумовно, потребує, великої уваги від юристів та правозахисників, широких громадських адвокацій, прийняття закону про колаборацію та імплементації норм міжнародного права Верховною Радою України. А, отже, далі буде…


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Що таке пам'ятати

...Саме тому вшанування пам’яті має бути не про смерть, не про жертву і скорботу, не про оплакування нашої долі, а про те, що ці люди загинули, щоб дати нам шанс жити гідно, і тепер лише від кожного з нас залежить, щоб ця смерть була недаремною.

Чи неоднаково мені: як українська держава піклується про тих, хто повернувся з полону

Постає питання, чи може людина, яка повернулася з полону і стикнулася з непереборними для неї труднощами, розраховувати на допомогу з боку держави або повинна залишатися сам на сам зі своїми проблемами?

Пам'ять, яка зцілює: говорімо про тих, хто пішов

“Більшість сімей залишається наодинці зі своїм горем. Вони віддали найцінніше – життя дорогої людини, їм розповідають по телевізору як цінують героїв, а в реальному житті їм доводиться “вибивати” найменші довідки, соціальні виплати, та й ці виплати вони називають “кривавими грошима”, які їм не потрібні, бо насправді вони хочуть повернути своїх рідних”.