Нескорені, що підкорюють вершини. Як бійці і ветерани з ампутаціями ішли по Карпатах

Опубліковано 08.10.2020

«Я дуже боялася, що не встигатиму, не зможу тримати темп! – признаюся я. – Бо бачила, на що здатні ветерани з ампутаціями на «Іграх нескорених»! Це ж не люди!..»

«Звичайно, це не люди! Це шматки людей!» - відповідають мені.

«Знаєте анекдот? Чувак без ніг піднявся на Еверест. У нього беруть інтерв’ю, питають, як йому це вдалося. «Фішка в тому, - каже він, - що я не мав проблеми промерзання ніг!»

Чорний гумор був бекграундом чотириденного походу по Горганах, організованому для бійців і ветеранів із ампутаціями. Жарти, на які ти ніколи не наважився б сам, лунали здебільшого від «цільової аудиторії» походу. Хлопці не те, що не пасли задніх, а й часто виривалися вперед.


«Одна проблема: я не зможу переходити потічки, - бадьоро говорить один із учасників походу. – Бо цей мій протез не можна мочити. А втім, байдуже – він все рівно несправний, його давно час міняти, проте мені ліньки!»

Походи для ветеранів вигадали і проводять власне ветерани. Організація «Nomad live» пропонує як комерційні тури по всьому світі, куди можуть вирушити усі охочі, так і тури соціальні, куди запрошують діючих військовослужбовців, добровольців та ветеранів. Тут всі свої: тут не питають УБД, а вірять на слово. Походи по Україні для ветеранів безкоштовні, якщо ж ідеться про закордонні подорожі, то організатори намагаються «пробити» максимально можливі знижки.

«Зробити щось неймовірне»

Автор ідеї, гід і співзасновник «Nomad live» – Віталій Дячук, доброволець ДУК ПС. Він признається: гори та походи любив і до війни. Однак після повернення це стало основною темою в житті. Він відомий тим, що пройшов самостійно 1500 км Великого Гімалайського Шляху.

«Сидів у затишній айтішечці, в теплому кабінетику, пив чайок з печеньками, і десь, напевно, раз на тиждень виривався в гори побігати, походити, – згадує гід довоєнні будні. – Або їхав кудись в Інодезію, в Мадагаскар, Мазалію, Непал – оце все…»

Під час Майдану отримав травму, що не дозволила одразу ж піти на війну. Тому на початку волонтерив та проходив вишколи, здобуваючи необхідні тактичні навички.

«Треба було робити операцію, причому спочатку поставили невірний діагноз, сказали, що це забій, – згадує Віталій. – Нога була нестабільна, «вилітала» при навантаженнях. Травма далася взнаки – я на рівному місці спіткнувся, одразу моя група відпрацювала евакуацію пораненого, і тоді вже зробив другу КТ, що показала розрив хрестовидних зв’язок. З цим нікуди йти не можна було…»

k10.jpg


Літо 14-го пішло на лікування, у вересні була операція – пластика хрестовидних зв’язок. Почався етап реабілітації.

«Три тижні ти лежиш нерухомий в ліжку, робиш вправи, потім три тижні на милицях, потім ще кілька тижнів ходиш із паличкою, – розповідає Дячук. – Перший крок без палочки, перші сто кроків, перші сто метрів пробігти, перший кілометр пробігти… Реабілітаційний період закінчився, напевно, в січні. Я психонув, це ще було зарано, був ризик, але я пробіг 20 км по Карпатах».

У квітні 15-го пішов на війну у команді снайперів 8-го бату «Правого сектору». А потім почався тривалий процес повернення.


«Повернувся, зробив паузу, вдих-видих, полетів у Таджикістан, сходив у Фанські гори, – згадує ветеран. – Приїхав, зайшов на колишню роботу, моя вакансія, звичайно, уже була закрита. У мене був якийсь, не знаю, ПТСР, напевно, дуже жорсткий, стало зрозуміло, що я в якесь болото потрапив, що цивільне життя в місті, воно дуже нудне, безсмістовне… я звернувся до психіатра, мені прописали курс препаратів. Але паралельно сходив разок в гори на тиждень, вдруге… Я сидів на Малому Горгані і думав: класно, насправді, шикарне життя!.. Знову повертаєшся! Напевно ж, не один я з такими проблемами стикаюся. Було би прикольно якусь таку програму запустити!» Прописав ідею у себе на фейсбуці, і забув. А навесні 16-го пише мені Настя Мельниченко, проект «Без броні» (насправді, це був проект Центр психологічної допомоги ветеранам та їхнім сім'ям "Поруч" – ред.), мовляв, я грант вибила, давай попробуємо твою ідею! І ми у співробітництві з нею провели дві групи ветеранів із Краматорська, потім грант закінчився».

Але залишилися ідея та досвід, і згодом почали знаходитися спонсори. З осені 2016 проєкт діє автономно, за допомогою підтримки небайдужих. На сьогодні «терапію горами» пройшли від 300 до 400 ветеранів і військових. Свою підтримку також надають магазини і бренди, що спеціалізуються на спорядженні. Так, знижки для «споряги» на походи для ветеранів надають виробники «Turbat» і «Gorgany», часом допомагає львівський магазин «Резервіст». На заплановане сходження на Казбек для бійців і ветеранів, що втратили кінцівки, пообіцяв видати одяг бренд «Fahrenheit».

k7.jpg


За кордоном українські військові і ветерани підкорювали вершини в Фанах, Таджикістан, цього року троє людей на 10 днів поїхало на Качкар, Чорноморське узбережжя Туреччини. Ідея з бійцями, що втратили кінцівку, народилася не одразу.

«Сиділи якось зі знайомою, розмовляли, – говорить Дячук. – Вона каже: «Тобі треба розширити аудиторію. Зроби щось неймовірне!» Я кажу: «Ну що, безногих в гори повести?» Вона каже: «Чудова ідея!» «Блін, давай попробуємо…» Я знайшов спонсорів, продумав маршрут. І все вперлося в те, що ми не могли знайти ампутантів. Ніхто не підписувався, не вірили… Це було безкоштовно, це мав бути трекінг у Грузію, у Сванеті, чарівне місце… і в останній момент з’являється Сергій Романовський і Анатолій Григораш, два ампутанти, і ми з моїм помічником летимо в Грузію, і це було просто вандефул! Крутий досвід! Коли дивишся на «Ігри героїв», «Ігри нескорених», не віриться, що людина без кінцівки може таке творити, і все ж таки є відмінність між покриттям стадіону, ідеально рівним, і жорсткою пересіченою місцевістю. Я побачив, що це можливо, і був дуже здивований. Ми орієнтувалися для ампутантів на треки більше закордонні, але після Грузії вирішили здешевити, тому що на переліт, який з’їдає купу грошей, можна дві групи зводити кудись ближче. Минулого року ми сходили в Татри. Цього року ми мали троє людей, які пройшли відбір попередній для походу на Казбек, але пандемія нам завадила. І цього року теж був проєкт – Роднянські Альпи, або Роднянські Карпати, це чудова місцина, бюджетно, близько, гарно. Теж для ампутантів, але карантин наламав наші плани. І от ця група зараз друга за рік, яка гуляє по Карпатах».

k6.jpg


«На Казбек іти готовий!»

Дячук розповідає – намагається водити походи щомісяця, але не завжди виходить. Гід ділиться спостереженнями: походи з цивільними і військовими проходять дещо по-різному: «Різниця між групою ветеранів і не-ветеранів в тому, що у ветеранів взаємовиручка набагато більша. У нас були випадки, коли люди з недостатньою фізичною підготовкою вперше попадали в гори, і вони не тягнули. У «комерсів» є таке – забрати щось, розгрузити людину. Але тут взагалі питань не було – побратиму треба допомогти! Бах – і в нього вже порожній рюкзак! Ветерани дуже дисципліновані. Нема такого – «хочу-не-хочу». Даєш їм вказівку: ти ідеш за дровами, ти – по воду, твоя задача – тут облагородити, ти розводиш вогнище. І ніяких проблем, всі виконують завдання, які ти ставиш».

У походах з бійцями з ампутаціями організатори до кожного з них беруть супроводжуючого. Він несе трохи більше речей, і, у випадку необхідності, якщо боєць чи ветеран не може іти далі, спускається з ним униз. Однак жодних інших поблажок до них не спостерігається: їм не подають руку у складних місцях, не допомагають видертись абощо. Максимум – питають, чи не потрібна зупинка.


Нерідко трапляється, що зовнішні обставини вносять корективи у сценарій походу.

«Одне діло, коли ти ходиш із перевіреним напарником, або «соло», тоді я готовий ризикувати, і досить сильно, – розповідає гід. – Зовсім інша річ – коли ти ведеш групу, на тебе лягає досить велика відповідальність. Мій принцип – безпека клієнта, або тієї людини, яка тобі довірилася, вона понад усе. Бували дуже непопулярні рішення, коли я завертав усіх за кілометр до вершини, Петроса, наприклад, тому що погіршувалися погодні умови, наповзав туман, сніг почав рипіти – я відчував, що ще трохи – і зійде лавина. З іншої сторони, були і інші рішення – по сходженню на Казбек, коли ще група була трошки недоакліматизована, а «вікно погоди» закінчувалося ось-ось, і треба було раніше йти, тобто, з певним ризиком. Ми дійсно попали в ідеальне «вікно», а наступного дня воно закрилося, почало дощити. Випадків, коли я міняв маршрут, дуже багато. Якщо я не впевнений, що це безпечно, що ми дійдемо вчасно, що нас не застане темнота, то я просто раніше зроблю зупинку, розверну групу, поміняю маршрут».

k5.jpg


Цей похід також відхиляється від первісного плану. На другий день стає зрозуміло, що до темряви група не встигне вийти на місце, захищене від вітру і з доступом до води, отже, розбити табір довелося практично в обід. Наступного ж дня навпаки розбивали намети вже затемно.

Не знайомі до вчора люди легко сходяться – спільний досвід війни та спільні пригоди зближують, з’являється спільний ритм і одна хвиля. Навіть втома і «друге дихання» плюс-мінус у всіх вмикаються одночасно. Незалежно від фізичної підготовки.

Майор ЗСУ, співробітник Наукового центру Сухопутних військ Сергій Романовський втратив ногу в 2014, під Щастям, у бою з ворожою групою. Він робить сальто, стоїть на руках і багато жартує.

«До війни не ходив у гори, – признається він. – Вже після ампутації вперше Віталій Дячук мені запропонував, і з ним був перший мій вихід. Він боявся, як це буде, я боявся, як це буде, але врешті все вийшло вдало! В цих місцях я вперше – Мала Сивуля, Велика Сивуля… Враження чудові, але поки йшли до них, перші два дні, було важко, але вже розходилися, і цілком нормально! Цілком нормально, все по силам, готовий йти на Казбек!»

Він говорить: гори – це, в першу чергу, емоційна розрядка, складова психологічної реабілітації.

k3.jpg


«Воно дає тобі змогу відійти від всього того, що знаходиться знизу, і піднятися над всією Україною!» - зі сміхом додає Сергій.

Володимир Воропай приїхав у Карпати аж із Миколаєва. Він воював у складі 73 морського центру спеціального призначення. Втратив ногу, підірвавшись на протипіхотній міні. Він активний і життєрадісний, багато мандрує світом і розповідає неймовірні історії про Африку. Також є активним учасником змагань «Ігри героїв», «Invictus games» та «Сила нації». Володимир представляв українську команду на міжнародних змаганнях у Брюсселі.

Наймолодший учасник походу – Ігор Заставний. Він втратив ногу іще на Майдані. Він розповідає, дещо сором’язливо добираючи слова: «Хлопці теж з протезами – подивитися, як вони справляються. Трохи є поштовх іти. Коли вже дійшов, можна відпочити – є вартість тих зусиль, щоб побачити цю красу. Як ми були в Словаччині – там було три дні походу – різні треки, і другий день, як ми йшли – були сходи, було важко. Але коли вже вийшли на вершину, пізніше аж не вірилося, що я бачив таку красу!..»


Хлопець займається художньою обробкою дерева, тримає майстерню просто у гаражі. Показує світлини з дерев’яними кониками. Згадує – на Майдан пішов, будучи студентом училища по цій справі.

«У мене подруга і одногрупник були на побитті студентів, їм тоді вдалося втекти, - згадує він події семирічної давнини. – І це також стало причиною, чому я поїхав на Майдан. За своїх племінників, похресників, і… за ту дівчину. Вона так трошки мені подобалася, але не вийшло…»

Перший час після поранення переживав тяжко: «Я перші тижні, коли не було протезу, сидів вдома, тупо нікуди не виходив. Баба ходила в магазин… Потім вийшов, сів на лавку біля будинку, з милицями… так дивляться на мене – трохи незручно…»

Ігор згадує, як трьохрічний похресник із подивом шукав його ногу. Признається – легше ставитися до себе і свого стану почав після походу по Татрах.

«У нас в групі є супроводжуючі, люди без травм, – говорить йому на це Дячук. – Ти із травмою ідеш із такою ж швидкістю, як вони!»

В гори по мотивацію і людей для проектів

Один із супроводжуючих – Богдан Табак. Він займається фермерським господарством, керує громадською спортивною організації – футбольним клубом. Є тренером і гравцем.

«Враження бомбезні! – коментує він. – Тут є кілька плюсів: ти розгружається, тому що в тебе є громадська організація – раз, робота по фермерству – два, ти постійно в русі, це суєта і накал. Коли ти йдеш в гори, ти відключаєш мобільний телефон, інтернет – в тебе то все відходить. Ідеш, дивишся на цю всю красу, і ти душевно відпочиваєш».

До слова, ані мобільного інтернету, ані мобільного зв’язку на маршруті практично ніде немає. Це діє терапевтично – на всіх учасників сходження.

«Піднімалися взимку на гору Грофа – важко було, де-не-де по пояс сніг, було важко, - згадує Богдан попередній похід. – Але те, що було важко мені, це відходило, я дивився, як піднімалися люди, які втратили кінцівки, і не було думок, що не можна подолати ці перешкоди. Було дуже цікаво. І насамперед дивишся на цих людей – на Сергія Романовського, на Ігоря Заставного, в нас ще був у поході Юра Дмитренко. Я побачив, як вони ходять, і зрозумів, що вони більше пройшли в житті, більше побачили, більше віддали для країни. Я мало проблем побачив в житті в порівнянні з ними. Ти дивишся – і з’являється мотивація працювати далі, розвиватися, допомагати іншим людям».

k11.jpg


Олександр Чуб також супроводжує групу і допомагає гідові. Коли Віталій затримується, аби дочекатися тих, хто відстає, решту по маршруту веде Чуб. Ветеран і мандрівник, він також свого часу лікувався подорожами. Будучи добровольцем «Правого сектору», Олександр був поранений в Донецькому аеропорті. Під час операції його ногу склали неправильно, і з’ясували помилку аж за півроку. Довелося складати «по новій», і по новій навчатися ходити.

У якості реабілітації Чуб проїхав 10 000 км по Сполучених Штатах на велосипеді. Тепер організовує табори «Строкаті єноті» для дітей та підлітків, а також допомагає Дячуку у його походах.

«В цьому поході дуже позитивна атмосфера, дуже класні враження! – ділиться ветеран. – Нам підгадало з погодою – сонячно, не жарко, ідеально! І дуже кайфово бачити ці вершини вчерговий раз. Я давно вже люблю спостерігати, як інші люди відчувають якісь емоції, долають перешкоди, особливо в цих умовах, коли багато хлопців без кінцівок, і вони здатні пройти цей маршрут, який не завжди з радістю проходять люди, у яких «все на місці», як то кажуть, і це просто дуже кайфово бути частинкою цього процесу, сприяти».

Він переконаний, що кожна група, переживаючи спільні пригоди, може стати саме групою, знайти точки дотику, класно поспілкуватися, пізнати один одного.

k12.jpg


«Специфіка ветеранського походу – що тут ідуть люди, які мають приблизно спільний досвід і можуть відверто ним ділитися, відверто спілкуватися, обговорювати, шукати спільні точки дотику, і це дуже прикольно, - переконаний він. – І плюс дуже класно спостерігати, після цього досвіду, після війни, чим вони займаються. І це теж певна атмосфера, взаємодія. Я взагалі тут «меркантильно» собі підбираю людей для певної взаємодії по своїм темам – чому ні?»

По ходу подорожі, Чуб домовляється з Ігорем Заставним, аби той приїхав на табір та попрацював по дереву з дітьми. Розпитує, якого і скільки потрібно обладнання, питає про можливий час тощо.

«Для мене той бар’єр, на подолання якого потрібно день-півтора в групі в звичайному поході, тут минає за півдня, - говорить він. – Процес прискорюється, тому що спільний досвід, розуміння, хто, що, звідки, як іде, і якщо люди відкриті, то все шикарно!»


Також у команді – Олександр Алієв із позивним «Алі». Як і в «Nomad live», у його практиці працює принцип «рівний рівному», тобто – ветерани для ветеранів. «Алі» – ветеран, соціальний працівник, психолог. Наразі працює консультантом гарячої лінії для запобігання суїцидів серед ветеранів. Біля багаття він проводить стихійну міні-лекцію про те, як не проґавити у побратимів «тривожні дзвіночки», що можуть бути ознакою суїцидальних настроїв, і як діяти, якщо такі помічені.

«Мені і самому піти в гори хотілося – довго збирався, - говорить Алієв. – Але мене стимулювало, що будуть ветерани з важкими пораненнями, з ампутаціями, і дуже хотілося побути в цій групі. І на додаток того, що я ще й психолог – дати інформацію про те, що є ветерани-психологи, що це не страшно, що це живі люди, нормальні, до яких можна звертатися по допомогу. Чесно кажучи, я не думав, що психологічна допомога комусь знадобиться в поході. Тому що люди, які змогли організуватися, зібратися, доїхати до точки збору, прийняти для себе рішення піти в гори – це люди, які мають внутрішню мотивацію. Так і виявилося, що психологічна допомога тут не була затребувана. З мого боку, це була інформаційна робота. Я розповідав про маркери самогубства, щоб могли виявити у своїх побратимів, про першу допомога – якщо виявили…»

k2.jpg


Враження ж від гір і походу мало в кого відрізняються. Не приховує захвату і психолог:

«Я вражений! Тому що на другий день я здихав, а пацани йшли на рівні! Це iron men для мене, якісь надлюди! Те, що я бачив – це воля, це фізичне навантаження, емоційне – люди пруть! Я втретє в горах, і я захворів на гори з першого разу, як я сюди потрапив. Я в захваті! Тут до мене приходити такі інсайти, коли я вириваюся з міського життя, з інформаційного потоку, я повертаюся у своє тіло, я насолоджуюся цими краєвидами. Це відновлює мій ресурс!»

Чотири пройдених вершини дали потужний заряд енергії і позитиву. Гори лікують, відсікають все зайве, виснажують і наповнюють одночасно. Вони не повернуть втрачених побратимів, втрачені у боях кінцівки та роки, проведені на війні. Однак повернуть відчуття «тут-і-тепер», віру у власні сили і в допомогу друзів, та бажання жити.

«Бо гори то любов» - запевняє гасло «Nomad live».


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Ветеранів запрошують бігти "Ветеранську десятку"

Цього року у шести українських містах — Києві, Львові, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі та Харкові — відбудуться бігові заходи Ukrainian Majors Running League від Run Ukraine.

Одна з найдієвіших реабілітацій після війни — спорт

Спортивна реабілітація для учасників бойових дій — найкращий вибір для швидкого повернення до звичайного життя, про це кажуть як самі військові, так і психологи, які працюють з ними.

Реабілітація по-українськи: особливості національної адреналінотерапії

Колись, серфлячи американським інтернетом і програмами для ветеранів, я натрапила на згадки про “адреналінотерапію” – спеціальний напрямок реабілітації для ветеранів, коли у контрольованих безпечних умовах досягається той рівень адреналіну, який був звичний бійцеві під час війни.

Ветерани з ампутаціями підкорили вершину Великої Сивулі

Lifeline Ukraine та ветерани АТО підкорили гору Велика Сивуля висотою 1863 метри!

«Головне після повернення – вийти з війни»: що допомагає ветеранам зберегти родину і самих себе?

Вона – одна з тих, хто таки зміг повернутися з війни. І не лише формально, але й психологічно – заново віднайшовши себе в нових реаліях. І тепер створює такі ж можливості для тих ветеранів та ветеранок, фронтових волонтерів, у кого є в цьому потреба.