Мої батьки пішли на війну: як живуть діти військовослужбовців в Україні

Опубліковано 02.06.2020

З початку російсько-української війни ми чимало говоримо про те, як допомагати військовим на передовій; ветеранам, які повернулися до мирного життя; жінкам в армії… Але як часто ми згадуємо про те, що у багатьох чоловіків та жінок, які вирушають у зону бойових дій боронити рідну землю, вдома залишаються діти. І часто з ними не говорять про війну. Для них ця тема стає табуйованою.

Можна довго розмірковувати про те, як діти переживають звістку, що хтось із батьків пішов на фронт. Іноді батьки вважають, що дитині навіть не варто знати про це, і легше повідомити, що батько чи мати просто поїхали у довге відрядження. Хтось навпаки обирає чесність — і розповідає дітям все, як є. Зрештою, все залежить ще й від віку дитини.

Правильно повідомити неприємну звістку — дуже важливо, однак не менш важливо й прийняти те, що відчуває дитина, коли дізнається, що таке війна, й усвідомлює, що хтось із її батьків знаходиться у постійній небезпеці.

Ми записали історії трьох людей, батьки яких вимушені були піти на війну. Ці люди — різні за віком, однак їх поєднує віра в те, що їхні батьки — герої, що повернуться з війни живими.

Володимир

Володимиру Капштику з Ужгорода — 16 років. Коли його батько вперше пішов на війну, хлопцю було 10 років. Володя народився у родині кадрових військових, тому його історія — не про раптовий початок війни, а про власний вибір професії захисника України.

«Моя мама — офіцер-психолог, а тато зенітник. На початку російсько-української війни мені було 10 років, і тоді я сприйняв батьків від’їзд на війну як чергове відрядження. Я не розумів, що війна прийшла на нашу землю, не вірив, що вона оселилася в моїй родині. Пам’ятаю, як дні довго тягнулися в очікування телефонного дзвінка. Тато дзвонив рідко, адже зв’язку на той час майже не було. Щоб я не сумував, він висилав мені коротенькі відео, де завжди посміхався і розповідав про теплий м’який спальник і смачну печену картоплю. Я чув від нього багато історій, але про війну він майже нічого не розповідав.

Коли батько перебував у Дебальцевому — це були чи не найстрашніші хвилини. Я моніторив новини, шукав щось позитивне, намагався не вірити в погане. Мені було дуже страшно. Найщасливіша мить того часу — це повідомлення від тата, що він в безпеці.

Я моніторив новини, шукав щось позитивне, намагався не вірити в погане. Мені було дуже страшно. Найщасливіша мить того часу — це повідомлення від тата, що він в безпеці.

У 2015 році мамі також довелося поїхати з батьком у Луганську область. І тепер вже я чекав дзвінків від них обох», — розповідає Володимир.

Хлопець додає, що іноді сердився на маму, бо хотів, щоб вона належала лише йому, хотів, аби мама була поруч. Але Володимир наголошує, що розуміє — його мама неймовірна і сильна, бо допомагає виховати силу в інших.

«Я пишаюся мамою. Звичайно, бути самому важко, але я ж не один син військових. Таких дітей в нашій країні багато. Я вже також визначився зі своєю професією. Буду військовим, бо війна ще не скінчилася, і ворог не переможений», — додає Володимир.

volodymyr.jpg


Софія

Софії Правдюк зараз 14 років. Її батько — військовий медик. Коли він пішов на фронт, дівчині було 8 років. Софія розповідає, що спершу навіть не здогадувалася, що її тато перебуває у зоні бойових дій. Вдома їй розповідали, що батько поїхав у відрядження.

«Я про все дізналася тоді, коли моїй мамі зателефонували і сказали, що батька поранили. Напевно, батьки нічого мені не казали, бо не хотіли, щоб я хвилювалася. Звістка про поранення тата мене шокувала. Звісно, потім мені все пояснили, запевнили, що він одужає і все буде добре. Коли тато був на війні, я дуже сумувала за ним. Мені було важко без нього», — розповідає Софія.

Дівчина каже, що про війну вдома та навіть в школі — розмовляє дуже рідко. «Я б хотіла, щоб в школі ми частіше говорили на тему війни, а не лише в якісь пам’ятні дні. Хочеться, аби однолітки пам’ятали про тих, хто нас захищає у зоні бойових дій та боронить наші кордони. Гадаю, що вчителям та шкільним психологам треба більше уваги приділяти цій темі. У мене є однокласники, батьки яких теж були на війні. Саме з цими людьми я іноді можу говорити про наболіле, адже ми добре розуміємо одне одного. Мені боляче згадувати про те, що мій тато на війні. Але я пишаюся своїм батьком і хочу бути, як він», — додає Софія.

Микола

Миколі Братасюку було 25, коли його батько пішов на війну. Він розповідає, що попри зрілий вік, пережити це було не надто просто. Тим паче, що батько Миколи вирішив піти до війська через те, що один із його синів на той час вже брав участь в російсько-українській війні.

«Мій брат Богдан уже був на Сході, і батько просто не міг залишитися вдома. Вибір тата всі родичі зрозуміли й підтримали. Пам’ятаю, як ми шукали йому нормальну форму, екіпірування, бронежилет, каску, рюкзак, — розповідає Микола. — Звичайно, ми всі хвилювалися, бо розуміли, куди він їде. Було враження, що всі навколо нас підтримують, ставляться з повагою, адже батько поїхав на війну добровільно».

Микола додає, що найстрашніше було, коли розуміли, що там, на війні, справді не спокійно, а реально чимось зарадити неможливо. «Найгірше було тоді, коли тата перевели у Краматорськ, який якраз почали потужно обстрілювати. Але найбільшим шоком було, коли батько показував умови, в яких вони жили. Він дуже мало розповідав про службу на Сході, але ми всі розуміємо, що нічого хорошого там не було», — додає Микола Братасюк.


Як говорити з дітьми про війну

Більшості з нас не просто говорити про війну. Багато дорослих губляться, коли доводиться спілкуватися про бойові дії щиро та відверто. Нерідко дорослим хочеться уникнути неприємних розмов та не розповідати про свої тривоги. А як бути з дітьми? Чи варто пояснювати їм, що навколо — війна? Як розповісти дитині, що її батько чи мама були вимушені податися захищати свою країну?

Психологиня Наталія Цезар говорить, що головна умова будь-яких розмов з дітьми різного віку — це довірливі стосунки між дорослим та дитиною. Дорослий повинен бути для дитини людиною, якій можна довіряти, на яку можна покластися; людиною, яка вміє давати раду своїм емоціям у будь-якій ситуації, бере на себе відповідальність за розв’язання важливих життєвих питань та за наслідки своїх рішень.

«Я був поганою дитиною, тому тато зараз не з нами»

За словами психологині, іноді діти можуть вважати, що, пішовши на війну, батько чи мати їх покинули, тобто просто пішли від них чи не люблять. Дитина може думати, що якби любили — не пішли б. У багатьох випадках діти мають хибне переконання у тому, що це вони винні. Наприклад: «Я погано поводився / я був поганою дитиною, тому тато чи мама зараз не з нами».

«Наприклад, якщо мама, дружина військовослужбовця, який наразі перебуває в зоні бойових дій, постійно знервована, перебуває в страху, паніці, тривозі, дитина теж буде мати такий стан. По-перше, з приводу самої себе, а по-друге, вона почне шукати способи зарадити мамі або почне звинувачувати себе у маминих почуттях. Завдання дорослого — контейнерувати почуття дитини. Дорослі мають бути готові говорити з дитиною про те, що хвилює саме її, називати її почуття, приймати їх, давати їм право на існування, — зазначає Наталія Цезар. — Дорослий у стосунках з дитиною повинен залишатися дорослим. Буває й так, що доросла людина губиться у своїх переживаннях, і дитині доводиться займати позицію дорослого: втішати, вирішувати нагальні побутові питання, не дозволяти собі мати переживання («щоб не турбувати маму») тощо».

З дітьми потрібно розмовляти чесно

Про всі події, які відбуваються у сім’ї, і про почуття — як дитини, так і дорослих — з дітьми варто говорити чесно. Психологиня наголошує: дорослим варто уважно проводити відбір власних почуттів, якими можна ділитися з дитиною, а які краще «віднести» до друзів або психолога.

«Мама може сказати дитині, що вона сумує за татом, що їй зараз його не вистачає, що вона з нетерпінням чекає, коли вони зможуть побачитися. Також мамі варто додати, що вона розуміє, що такі почуття є і в дитини, і що це — абсолютно нормально — мати такі почуття. Але перекладати на плечі дитини свої страхи та тривоги, злість та образи мама чи тато не повинні, тому що дитяча психіка не має досвіду переробки таких почуттів», — каже Наталія Цезар.

Дорослий та дитина можуть обговорювати страхи стосовно того, що відбувається з іншим з батьків в зоні бойових дій. На думку психологині, важливо знаходити в обговоренні такі теми, які будуть давати дитині впевненість. Наприклад, можна говорити про взаємодопомогу солдатів. Це дасть дитині розуміння того, що у важкій ситуації тато чи мама не будуть безпорадні, вони будуть мати допомогу від інших і самі в разі необхідності допомагатимуть побратимам.


Потрібно уникати обіцянок на кшталт — «тато обов’язково повернеться», «з ним там нічого не станеться». Коли ви пояснюєте причини перебування когось з батьків в зоні АТО/ООС, варто роз’яснити, що зараз такі обставини в країні, триває війна, і батько чи мати роблять там все можливе для того, щоб зараз ми з тобою жили в безпеці. Важливо додавати, що він чи вона пішли на війну, тому що дуже нас люблять і хочуть, аби ми були щасливі.

«Дорослі, які мають таємницю, самі тривожаться»

Також батькам потрібно знаходити те, що буде давати дитині відчуття, що вона не є зовсім безпорадною, що вона може самостійно на щось впливати. Наприклад, дитина може підтримати батька чи матір (намалювати малюнок, написати листа, СМС, повідомлення в месенджер) — і це додасть йому чи їй сили та впевненості. Також можуть допомогти заняття спортом, адже контролюючи своє тіло, ми отримуємо відчуття контролю і над всім іншим.

«У сім’ях ветеранів виникають нові проблеми, які пов’язані з переживаннями та поведінкою батьків-ветеранів. У цьому випадку необхідна, по-перше, психоедукація, тобто навчання про те, що саме і чому можуть переживати ветерани, чому вони можуть бути агресивними або замкнутими, чому вони не такі, якими були до війни, скільки часу може піти на реадаптацію і через які етапи вона проходитиме. Це необхідно знати тому з батьків, який залишався в мирному житті, адже і тепер від його розуміння, поведінки, реакцій буде залежати стан дитини. Саме до нього дитина піде з питаннями та переживаннями, саме з нього буде брати приклад, саме він сформує у дитини ставлення до поведінки та до особистості близької людини, яка пройшла всі жахіття бойових дій», — зазначає психологиня.

По-перше, дорослі, які мають таємницю, самі тривожаться: з самої теми таємниці та з приводу необхідності збереження цієї таємниці.

Наталія розповідає, що не варто обманювати дитину або ж недоговорювати їй правду про те, де перебувають мати чи батько, адже будь-яка сімейна таємниця підвищує емоційний градус, сприяє формуванню тривоги. «По-перше, дорослі, які мають таємницю, самі тривожаться: з самої теми таємниці та з приводу необхідності збереження цієї таємниці. По-друге, більшість інформації люди передають одне одному невербальним шляхом. Тобто діти буквально «зчитують» тривогу з виразу облич, поведінки, позиції тіла дорослих. І це призводить до формування тривоги у самих дітей. Вони відчувають подвійний тиск: і самої тривоги дорослих, і нерозуміння її причини», — каже Наталія Цезар.

Дитина не може не знати про війну, яка триває сьомий рік поспіль

Внаслідок недомовок дитина не буде довіряти людям, які не були з нею щирими чи брехали їй якийсь час.

В реальних умовах і справді складно не говорити з дитиною про війну, особливо якщо хтось із сім’ї перебуває у зоні бойових дій. Психологиня зазначає, що дитина не може не знати про війну, яка триває сьомий рік поспіль. І якщо вдома ця тема табуйована, дитина буде шукати, де б і з ким про це говорити. «Якщо в сім’ї є коло питань, які не можна обговорювати, то в підлітковому віці обговорення всіх важливих питань дитина буде виносити за поріг дому», — каже пані Наталія.

Наостанок додамо, що тривога у дитини виникає внаслідок необережної поведінки дорослих.

«Якщо вже тривога виникла, дорослий може допомогти дитині опанувати її за допомогою побудови близьких довірливих стосунків, розуміння та прийняття її почуттів, роз’яснення обставин та поведінки інших людей доступною віку та рівню розвитку дитини мовою, за допомогою прикладів та, особливо, метафор. Якщо ви бачите, що тривога дитини вже виходить за адаптивні межі, необхідно обов’язково звернутися по допомогу до фахівця», — зазначає психологиня.

Тривога у дітей найчастіше виникає через те, що дорослі демонструють свою тривогу. Якщо поруч з дитиною емоційно стабільні дорослі, і вона бачить, що дорослий вдома контролює ситуацію — дитина почуватиметься спокійно.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Гендерна (не)рівність в українській армії, або чому військовослужбовицям потрібна жіноча форма

По факту, інфраструктура Збройних сил України підлаштована виключно під потреби чоловіків, і будь-які зміни впроваджуються доволі кволо.

Одна з найдієвіших реабілітацій після війни — спорт

Спортивна реабілітація для учасників бойових дій — найкращий вибір для швидкого повернення до звичайного життя, про це кажуть як самі військові, так і психологи, які працюють з ними.