Михайло Ухман: у боротьбі за інформаційний суверенітет

Опубліковано 21.12.2020

Сьомий рік українці чинять спротив російській збройній агресії, разом з тим одночасно протистоять у боротьбі з РФ в інформаційному, гуманітарному, соціальному, політичному вимірах. Війна консолідувала нас як націю, і тисячі людей прийняли цей виклик часу.

«Народжені бурею» — так називає звичайних до війни, але небайдужих до долі країни людей Михайло Ухман, військовий журналіст, і розказує про них суспільству. Він особисто також взяв до рук зброю, але паралельно з автоматом активно бореться на інформаційному фронті, доносить та показує правду, увічнює пам'ять про тих, хто віддав за державу життя.

Першим ворогом у його особистому житті було важке захворювання, але його вдалося перемогти, після чого відчуття обов'язку спонукало Михайла прийняти рішення стати на військовий захист України. З 2015 року чоловік воює на фронті у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

- У перервах між боями, розмовляючи з побратимами, слухаючи їхні життєві історії, я зрозумів, як важливо закарбувати та зберегти почуте-побачене-прожите для нащадків, щоб вони знали, чому і як почалася війна, який важкий шлях боротьби багатьох поколінь, щоб не забували Героїв, завдяки жертовності яких живуть на цій землі.

Книга як зброя

Михайло дуже добре розуміє, що в умовах сучасної російсько-української війни, коли вплив на людську свідомість є постійним та потужним, захист інформаційного суверенітету є не менш важливим, ніж захист територіальної цілісності. Тому побачила світ його книга «Люди волі: шляхи на війну», тому виник проєкт «Здобули вічне життя в бою», а незабаром відбудеться прем'єра документально-художнього фільму «Шлях поколінь». Це вагоме поповнення інформаційного арсеналу нашої боротьби та історичної пам'яті. Слово, книга та кіно – теж зброя. Це інструмент впливу на світогляд, який треба формувати так, щоб кожен був українцем за духом, а не лише громадянином України за паспортом.


Книга Михайла Ухмана вийшла друком у видавництві «Темпора» нещодавно. Та вона вже розлетілася не тільки в усі куточки України, а й за її межі. На її сторінках — понад півсотні різних життєвих доріг, які привели людей на сучасну російсько-українську війну. “Слов’янськ”, “Війна.Початок”, “Довкола Донецького аеропорту”, “Ілловайськ”, “Дебальцеве”, “Волонтери”, “Особистості”, “Літні люди та війна”, “Нова армія”, “Сучасність” — назви розділів дають зрозуміти, що в книзі охоплено усі важливі віхи, явища та особливості сучасної війни. Є і розповідь Ухмана-журналіста про Ухмана-добровольця.

uhman3.jpg



Від зневіри до рішучості

Його власна життєва історія непроста. Народився і зростав на Тернопільщині в переломні часи занепаду та розпаду СРСР і становлення незалежної України, 19-річним юнаком перейнявся цінностями, ідеями Помаранчевої Революції. Подальший розвиток подій, які не сприяли реформам, приніс розчарування, і, як відверто зізнається Михайло, він спочатку не повірив у Революцію Гідності. А коли вже почалася війна, прийшло усвідомлення, що треба всім долучатися до порятунку країни. Та на той час чоловік важко хворів.

—У серпні 2014 року в лікарняній палаті я читав і слухав про трагічні події під Іловайськом – і плакав. Не знав, як складеться подальша особиста доля, чи відступить недуга, але, як віруюча людина, звернувся до Бога з обіцянкою піти захищати країну, якщо одужаю. Через півроку здоров’я покращилось, і при першій нагоді я поїхав на схід. Спочатку як військовий журналіст, а згодом на військовій базі почав тренуватися і воювати разом з бійцями ДУК «Правий сектор». Моя боротьба і пером, і автоматом триває і триватиме до повної Перемоги.


Боротися на будь-якому фронті легше, коли з тобою надійні товариші. Тож завдяки підтримці однодумців вдалося започаткувати та реалізовувати дуже важливий проєкт під назвою «Здобули вічне життя в бою», який розповідає про воїнів, що втратили життя на російсько-українській війні. У рамках цього проєкту знімаються короткометражні документальні стрічки на основі реальної правдивої інформації.

— У перервах, коли ми не воювали, їздили по всій Україні, збирали необхідну інформацію, спілкувалися з родичами, побратимами, очевидцями та друзями. Знімали все, монтували, додавали наявні відео з боїв, фото з родинних архівів – так створювали фільми.

uhman4.jpg


Увічнені на кіноплівці

— Зняти документальну стрічку про бійців та розказати їхні життєві історії я планував ще за їх життя. Деякі зйомки було розпочато, записано інтерв’ю, але війна руйнувала плани. Коли вкінці 2017 року на позиції (на якій разом не раз стояли) у Пісках Донецької області загинув від кулі снайпера побратим Віктор Мітюхін, про якого я так хотів і не встиг розказати, то дав собі та дружині загиблого слово довести справу до кінця. І зробив це. Ось так почався проєкт. Після загибелі у 2018 році ще одного побратима — Максима Черкуна, який за декілька днів до смерті на своїх плечах витягнув з поля бою та врятував іншого бійця, я після похорону дав обіцянку матері увіковічнити пам’ять про її сина у фільмі. Деякі зйомки для цього вдалося провести на полі бою максимально наближено до російських позицій, щоб все було реально правдиво. Наступним став фільм «Позивний «24» про тернопільського студента родом з Івано-Франківщини Стефурака Степана, одного з наймолодших бійців, який загинув в 2014 році в селищі Піски. Вагомим поштовхом до того, що проєкт має жити, стала загибель розвідника Олександра Колодяжного, який підірвався на міні при виконанні спецоперації із затримання бойовика Цемаха, підозрюваного у збитті малазійського боїнга. Так сталося, що мені довелося бачити та виносити Олександра, пораненого. Це сильно врізалося в серце. Як виявилося потім в розмові з його сином, мамою, побратимами, Олександр був із тих розвідників, що встановлював прапор над ДАПом, він був у числі тих, хто брав Авдіївську промзону. Про найкращого, без перебільшення, розвідника України треба розказати. Я пообіцяв синові.


На завершенні зараз робота над фільмом про загиблих земляків- кіборгів з Тернопільщини.

— Чотири Герої-земляки — чотири трагічні історії. Коли слухали батьків загиблих, то їхнє слово пронизувало болем… Ці хлопці мають жити далі… Ми покажемо повноцінний документальний фільм про них, і в цілому максимально реалістично про бої в ДАПі. Наша Гідність у тому, як ми шануємо тих, хто віддав життя за Україну.

Проєкт, такий потрібний та важливий, триватиме. Зусиль, ентузіазму творцям точно вистачить, проблема — у фінансовій площині, адже все реалізовується за пожертви благодійників та простих людей (кошти потрібні на пальне та квитки для поїздок, щоб відвідувати родини загиблих, місця поховання).

uhman2.jpg


Шлях поколінь

На завершальному етапі (також за кошти благодійників, простих українців) створення повнометражного документально-художнього фільму «Шлях поколінь» — фільму про українців-захисників у кожному з поколінь з часів УПА до сучасних днів. У ньому – сильна Українська повстанська армія, історія сильних Збройних сил України. Героями стрічки разом з професійними акторами є справжні учасники боротьби: військові та ветерани. Михайло написав сценарій на основі свідчень, спогадів живих свідків реальних подій (деякі з них пережили лихі часи минулого століття, а нащадки їх загинули на сучасній війні). Професійний режисер його підправив, зробив кінематографічним.

Ми покажемо, що покоління українців, які боролися тоді і тепер – дуже схожі, що вони сильні, вміють боротися і перемагати. Для мене це не просто зйомки, а можливість змінити країну. Це боротьба за кожного, хто потрапив в інформаційні тенета агресора зараз, і величезний крок вперед в патріотичному вихованні, у формуванні світогляду майбутніх поколінь. Впевнений, фільм принесе нашій країні величезні історичні дивіденди.


Локації зйомок – Волинь, Прикарпаття, Донбас, Київ. Все максимально прив’язано до місць, де відбуваються події згідно сюжету. Відтворити давні історичні події допомогала група реконструкторів, а герої сучасних подій – кадрові військові, які не грають ролі, а виконують свою роботу. В кадрах – професійна техніка, зброя.

Ми це зробили — радіє автор. — Недоспані ночі, тисячі кілометрів доріг, прохання, молитви, докори, зневіра, розчарування… Було важко, але надихала підтримка небайдужих, однодумців, благодійників, діаспори, яка зробила значний матеріальний внесок до цієї справи, простих людей (одна бабуся дала 10 гривень, але розуміємо, що це не просто 10 гривень з мізерної пенсії, а частинка душі).

«Шлях поколінь» планують показати вкінці 2020 року або на початку 2021 року. Його вже називають «ідеологічною гарматою важкого калібру в протидії знахабнілим кремлівським брехунам», цінним поповненням Золотого фонду української кіноіндустрії.


Вже наступного року Михайло Ухман планує продовжити зйомки фільму про тих, хто воював за свою країну в минулому столітті та ще живий. Мова йде про воїнів УПА, котрих залишилося небагато.

— Вони заслужили, щоб пам'ять про них жила не тільки у книгах, але й кінострічках, — переконаний боєць.

Хочеться подякувати Михайлу за його ідейність, боротьбу, за те, що справжній, щирий та побажати нових задумів, успішного їх втілення.

Закликаю усіх подивитися фільм, прочитати книгу. Не стояти осторонь...

Пам'ятаймо, що війна триває. Інформаційна — також.

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Мистецтво на війні: в Тернополі презентували унікальний арт-проект

17 березня в Тернопільському краєзнавчому музеї стартував культурно-мистецький проект «Військово-польовий АРТ», метою яког...

«Головне після повернення – вийти з війни»: що допомагає ветеранам зберегти родину і самих себе?

Вона – одна з тих, хто таки зміг повернутися з війни. І не лише формально, але й психологічно – заново віднайшовши себе в нових реаліях. І тепер створює такі ж можливості для тих ветеранів та ветеранок, фронтових волонтерів, у кого є в цьому потреба.

Не Сальвадор, але митець. Історія одного кулеметника

Автор слів пісні «Жовтий скотч» (саундтрек до фільму «Наші котики» Володимира Тихого). Один із героїв документальної книги Дмитра Вербича «Точка неповернення».

Ветеранські книжки: видавати чи ховати у найнижчій шухляді?

Вони повернулися живими додому, і часто саме письмо стає для них терапією: від депресій, пережитих боїв, гупань крупнокаліберних снарядів, від холодних бліндажів і розхристаного здоров’я.

«Атлантида» у Львові: фільм, який змушує задуматися про наслідки

«Атлантида» - фільм не для попкорну, він значно глибший, ніж картинка на екрані.