Капітуляція перед алкоголем: як ветеранам відмовитися від чарки

Ветерани — не виключення: хтось мав “досвід” алкогольної залежності до війни, в когось “попивання” здетонували після пережитого на фронті.

Текст:Ірина ВовкMarch 26, 2021

Алкоголь — такий собі “психолог”, алкоголь — це в кращому випадку випивати, щоб буцімто розслабитися, а в гіршому — “залитися” і забутися з надією, що проблеми зникнуть. Але вони не зникають, а стан тільки погіршується. Ветерани — не виключення: хтось мав “досвід” алкогольної залежності до війни, в когось “попивання” здетонували після пережитого на фронті. Важливо, що від алкогольної залежності страждає не тільки той, хто не може видряпатися із алкопастки, а і його найближчі — їх називають співзалежними. Їх біль і страждання часто перетворюють життя на справжнє пекло, особливо коли залежність провокує насильство, але часто саме вони є ключиком до подолання проблеми.

Статистика, якої ніколи не було

Свого часу, у жовтневому інтерв'ю від 2018-го року, Головний військовий прокурор України Анатолій Матіос назвав цифру 2700 — це безповоротні втрати від початку війни, із них — 175 випадків — через отруєння (алкоголь, наркотики), крім того 228 випадків — це вбивства, а 615 — самогубства (ймовірно, до вбивств і самогубств мав причетність і алкоголь). А влітку 2020-го року в Головному управлінні персоналу Генштабу ЗСУ повідомили, що на Донбасі з початку проведення ООС небойові втрати серед військовиків — 363 особи, зокрема — самогубства.

Все це мова про зону бойових дій. На жаль, статистики смертей ветеранів після війни ніхто не веде: час-до-часу у стрічках новинних сайтів і соцмереж читаємо новини про смерть ветеранів за різних обставин, і алкогольна залежність там трапляється. Ба більше, немає і прикрої статистики злочинів, вчинених ветеранами в стані алкогольного сп'яніння. “Нас тут таких цілий поверх, ветеранів: хтось випивший був, комусь щось “пришили”, по всякому. — Якось зізнався мені один із ветеранів, який перебуває у СІЗО (його справа на розгляді).

Кожен повертається з фронту уже іншим, ніж був до війни: у когось діагностують ПТСР, хтось намагається впоратися зі страхами, нерозумінням суспільства чи відсутністю сну самотужки. І нерідко використовують для цього алкоголь, мовляв “вип’ю, аби краще спати”, навіть не розглядаючи варіанту звернутися за професійною допомогою чи попросити зробити це рідних. “Мине”, — часто обманюють самі себе. Окрім того, проблема алкозалежності попросту незручна, навіть більше за проблему ПТСР: ветерани не хочуть визнавати її і боротися з нею.

pexels-photo-1005642.jpeg

“Звісно, коли ветерани таки погоджуються на реабілітацію, то відкриваються і розповідають про свою проблему: відбувається загальна діагностика. Їх більшає. Лише за цей рік до нас звернулися близько 35 ветеранів із залежністю. — ділиться спостереженнями керівник напрямків роботи з узалежненими в загальноцерковному реабілітаційному центрі “Назарет”, практикуючий психолог і психотерапевт з залежності та співзалежності Тарас Потурай. — Звісно, 35 людей — це не вибірка, але серед них — близько 20% мали алкоголізм, спровокований саме пережитим на війні (до війни вони вживали помірно). Інші здебільшого мали залежність і до війни, а війна лише підсилила це або залишила на тому ж рівні: випивати трішки щодня, “йти в запій”, напиватися до безтями раз на якийсь час. А для декого це навіть стало мотивацією їхати на Схід: це ніби давало їм моральний “дозвіл” (мовляв стресова робота, непроста місія) продовжувати вживати, зрештою, там стабільна зарплата і легко дістати такі речі”.

Близько 20% мали алкоголізм, спровокований саме пережитим на війні (до війни вони вживали помірно). Інші здебільшого мали залежність і до війни, а війна лише підсилила це або залишила на тому ж рівні: випивати трішки щодня, “йти в запій”, напиватися до безтями раз на якийсь час.

Тарас і його дружина Марина, яка разом із ним терапевтує пацієнтів “Назарету”, впевнені — найскладніший момент — аби ветерани потрапили до спеціалістів, дійшли до них. Бо залежність — це психічне захворювання й існує механізм заперечення: до останнього залежні від алкоголю заперечують, що в них є ця проблема.

“З ветеранами ще складніше, — констатує Тарас. — Вони є герої, і вони з тим повертаються, суспільство їх здебільшого вважає героями. Але іноді вони завищують свої героїчні вчинки, а потрапляючи до нас, переконують, мовляв “що ти мені тут будеш говорити? Я воював, ти не уявляєш, що я бачив”, і може й дійсно бачив. Тому щось довести їм, мотивувати їх до лікування і реабілітації значно складніше ніж тих, хто не брав участі у бойових діях. Але коли вже вони до нас потрапляють, то перший крок зроблено — вони вже діляться”.

drink-alcohol-cup-whiskey-51365.jpeg

Як рідним “закрутити гайки”?

Психотерапевти “Назарету” розводять руками, визнаючи, що залежні вкрай рідко приходять на терапію чи стаціонарну реабілітацію самі. Частіше — це доведені до відчаю рідні (дружини/чоловіки, батьки, іноді - діти): коли у залежного вибухає агресія, він застосовує фізичне насильство до своїх рідних, кривдить їх, ображає і принижує. Буває, допомоги для свого побратима шукають його друзі-ветерани, капелани чи командири. Тарас Потурай додає, що власне “ключиком” до реабілітації залежного і є їхні близькі й роботу над проблемою слід розпочинати саме із співзалежними, психотерапія в першу чергу потрібна їм: “Ми вчимо співзалежних, як не піддатися на брехню і маніпуляції. Родина звертається вже після наслідків — бо коли вживає помірковано, то проблеми не завжди помітна, а коли починає виносити з хати речі чи вчиняти домашнє насильство, тоді вже б'ють на сполох. І вже з родиною ми продумуємо, як “закрутити гайки”, як ставити ультиматум, як виставляти кордони. Бо якщо в хаті алкоголік — це пекло. А ще й якщо він воював і повернувся агресивний, то тактика має бути ще делікатніша”.

Ми вчимо співзалежних, як не піддатися на брехню і маніпуляції. Родина звертається вже після наслідків — бо коли вживає помірковано, то проблеми не завжди помітна, а коли починає виносити з хати речі чи вчиняти домашнє насильство, тоді вже б'ють на сполох.

“До речі, за даними ООН, в сім'ях ветеранів у 8 разів збільшилося насилля. Ну отакий їхній факт. І наше Мінвет його озвучило. — каже Марина Потурай. — Ми в своїй роботі зіштовхнулися з тим, що в нашій країні дуже мало статистичних і діагностичних даних. І коли ми працюємо, то користуємося досвідом і програмами американськими і підлаштовуємо їх під наші реалії і наших ветеранів. Не завжди алкоголікам допомагає тільки психотерапія. В нас у Львові є ще така програма “Денний стаціонар”, коли вони можуть приходити на кілька годин, а не стаціонарно на півроку. Це відвідування занять або групи, де проговорюють свій емоційний стан. Але здебільшого для тих, хто має залежність як діагноз, стаціонарне лікування в реабілітаційному центрі є ефективнішим. Бо в “Денному” вони можуть ходити, потім зриватися, потім вдруге, а тоді вже й самі не проти стаціонару, бо чекають результату”.

pexels-photo-2796105.jpeg

Навчитися кайфувати на тверезо

“Для мене точкою неповернення стало, коли родина почала “розсипатися”... — зізнається колишній алкозалежний, ветеран-доброволець А. — В моменти, коли не пив, починав усвідомлювати, що я просто “забиваю” на дружину, не цікавлюся її станом, роботою, здоров’ям. Ми стали менше розмовляти, бо я був переважно напідпитку або й зовсім п'яний.

У А. за спиною 15 років алкоголізму у цивільному житті, до війни. На війні йому вдалося мобілізувати себе і часу на алкоголізм не було. Але кожного разу, коли повертався додому з війни не втрачав нагоди випити з побратимами. А коли отримав важке поранення і більше не зміг воювати, то залежність посилилися: “Я часто сам був ініціатором тих напивань. Коли ми робили ремонт, то нам допомагали мої побратими. Ввечері я ставив на стіл дві пляшки коньяку і ми напивалися. Ну воно ж як? Сидите ввечері втрьох, що робити? Наливаємо. Одна чарка, друга, третя за тих, хто не з нами, а далі - ще, і дивись розмова пішла. А там ти себе вже і не контролюєш. Пам'ятаю, ще в 2014-му я напився і вдарив когось, хто нарвався, чолом. В нього був струс мозку, а мені ж стало страшно за свої неконтрольовані дії. Поліції тоді було якось до того випадку байдуже, але мене відправили до СБУшників, які мене внесли у свою базу, ну як згодом і майже всіх добровольців”.

Ввечері я ставив на стіл дві пляшки коньяку і ми напивалися. Ну воно ж як? Сидите ввечері втрьох, що робити? Наливаємо.

Дружина взяла ініціативу в свої руки та стала систематично проговорювати із чоловіком його залежність, добиватися його визнання, що алкоголь його руйнує. Вони стали зменшувати дози, відмовилися від спілкування із побратимами, які не проти хильнути чарку-другу. А. взявся за гору громадської роботи, долучився до ветеранських ініціатив, щоб в нього не було часу і додому він приходив втомленим, аби не було бажання навіть “випити, щоб заснути”. А тоді з’явилася робота, авто, що додало йому обмежень з випивкою. А потім був психолог.

pexels-photo-1554654.jpeg

“Вона (психологиня) відразу сказала мені, що не буде боротися із тим, що було в минулому, але допоможе мені не зруйнувати все навколо мене тепер. І я щотижня приходжу до неї, іноді частіше, — А. впевнений, що підтримка дружини і їхня терапія стали вирішальними, аби він навчився казати алкоголю “ні”. — Але, звісно, повністю позбутися алкоголю дуже тяжко. Це я зараз розумію, що в мене була залежність, тоді я на це не зважав. Досі буває, що можу напитися. Але тоді дружина їде на 1-2 дні до батьків. Я можу бути й агресивний коли вип'ю, але дружину не кривдив. Якщо п'є і б'є дружину/маму — це просто ганьба, не уявляю, який це має бути стан “залитості”. Але часом хлопці не можуть це контролювати. Хороший воїн - не обов'язково хороша людина. Та й війна не робить нас кращими чи гіршими, вона підсилює наші риси і схильності. Знаю таких, що не були на перших лініях, а дружині кажуть, що вона ніхто, що усі лайно, а він типу воював. І це ще й діти бачать. Але в неї знову спрацьовує ота “героїзація” його — він мовляв герой, йому важко: нічого, що знецінює, нічого, що б’є, минеться. А воно не минає… А є такі, що просто закриваються в свою мушлю і підбухують. Оце крайнє - про мене, але я над цим нарешті працюю, бо зрозумів, що це шлях в нікуди, що я неконтрольований. Фільтрую оточення. Що мене бісить: коли мене провокують випити, коли у цивільних трапляється відчуття вини, що вони не воювали і хочуть “поставити пляшку герою” — типу “о, який я волонтер, віскі ветерану поставив”. Я тоді кажу “зараз вип'ю і почну за тобою з виделкою бігати, я ж контужений”. Діє (сміється, — ред.)”.

Хороший воїн - не обов'язково хороша людина. Та й війна не робить нас кращими чи гіршими, вона підсилює наші риси і схильності.

“Оточення дійсно вкрай важливе. І коли навколо самі подразники — побратими чи цивільні, які регулярно підштовхують до алкоголю, — і ти слабкий, піддаєшся, то діла не буде. — каже психологиня, фандрайзерка і консультантка з терапії узалежнених центру “Назарет” Марина Потурай. — У нас минулого літа у центрі був ветеран, який був на реабілітації лише один місяць. Але завдяки підтримці побратимів і капелан він досі залишається тверезим. І побратими принципово як бачаться разом із ним, то всі відмовляються від алкоголю. Ті ж побратими шукають йому роботу, допомагають за потреби фінансами і весь час намагаються контролювати його, аби він не повернувся до залежності. Тільки от наскільки ця тверезість якісна?”.

Марина додає і важливу деталь — не завжди повна відмова від алкоголю є цілковитою перемогою над ним і повним одужанням залежного: “Є таке поняття як “суха тверезість”: ти не вживаєш, але твоя поведінка не змінюється і ти залишаєшся агресивним чи депресивним. А якісна тверезість — це будівництво фундаменту тверезості. І рідні помічають: коли не п'є, але агресивний/-а або життя не в радість, а як тягар. Навчитися кайфувати на тверезо. Часом випивають вранці, мовляв, “щоб підкріпитися, бо робота нервова”, а хтось бере пляшку пива після важкого робочого дня, “аби “розслабитися”, — але і те, і інше також залежність. А як зробити так, щоб робота була в кайф і після роботи можна було розслабитися і без алкоголю? Але це вже наука і головним є навчитися кайфувати від життя на тверезо.

pexels-photo-7254863.jpeg

Так розслаблятися міг і ветеран М.: зустрітися з друзями “на каву” мимоволі означало випити пива чи чогось міцнішого. Здавалося б — нічого особливого, “зняти стрес”. Але це звикання. Після війни у М. таких зустрічей побільшало і він навіть якийсь час називав їх “терапією” від стресу. І все це до того моменту, поки не почалася важка інтоксикація, жахливе фізичне самопочуття і втрата контролю над собою.

“Я було взагалі не міг концентруватися на роботі, забував про важливі речі, як от дитину із садочка забрати… — сумно зізнається сьогодні М. — А в декого із нашої компанії почалися вкрай серйозні проблеми: одного навіть мусили покласти на лікування у психіатричну лікарню, а він займав високу керівну посаду, а на війні був навідником БМП. Пам'ятаю, як він сам з нами зустрівся і сказав “Хлопці, поможіть”. І тоді було лікування. Доктора ми знайшли через Центр допомоги УБД. Але він відчув, що не може впоратися з роботою. А хто в селі і працює в полі фізично? Серед моїх знайомих такі є: церква-поле-хата-пляшка і вважають це варіантом норми. Зрештою, по селах немає центрів реабілітації і якісних психотерапевтів, тому там з хлопцями історії тяжчі. З нашої роти близько 10 людей померли: хтось розбився нетверезий, хтось від серцево-судинних, хто втопився. Бо він не думав, що це залежність, коли випивав, а рідні не зважали, на роботі не помічали. Більшість тих випадків пов'язані із вживанням алкоголю і не тільки. Просто, алкоголь — найдоступніший наркотик”.

Я було взагалі не міг концентруватися на роботі, забував про важливі речі, як от дитину із садочка забрати…

До війни М. пив “від випадку до випадку”, а після повернення з фронту став пити спорадично, що й призвело до узалежнення.

“Дехто нап'ється і агресує — кричить, лається, руку підіймає. Я, на щастя, зі спокійних. Але… моя дружина має травму дитинства — її батько пив і агресував вдома. Я раніше намагався довести, що я коли п'яний, то не такий. Але це було неправильно: я зрозумів, що для неї страхом є вже те, що я напиваюся. Не хочу втрачати її та дітей, не хочу їх кривдити. І це в купі із важкою інтоксикацією та проблемами на роботі стало для мене найбільшим важелем, аби відмовитися. Звісно, не повністю: від залежності не так просто позбутися. Зараз я проходжу психотерапію і зайняв себе на 100% на день: роботою, дітьми, навчанням і якимись безалкогольними мандрівками. Намагаюся уникати тих, хто може спровокувати мене на випивку. І я на шляху до видужання”.

beer-machine-alcohol-brewery-159291.jpeg

Момент капітуляції — ключовий в процесі одужання

У різних країнах існують спільноти чоловіків і жінок, які діляться один з одним своїм досвідом, силою і надією з метою розв'язати спільну проблему залежності й допомогти іншим одужати від алкоголізму. Ці групи називаються “Анонімні алкоголіки” або АА. Єдиною вимогою для членства є бажання кинути пити. Свою ефективність вони доводять роками по всьому світу. “12 Кроків” АА — програма духовного переорієнтування для залежних людей. Мета програми — визнати свою залежність, апелювати до “вищої сили” (наприклад, Бога) для лікування, відшкодування збитку, завданого іншим в результаті залежності і донести це розуміння іншим узалежненим. Папа Іван Павло II назвав “12 Кроків” “найдуховнішою програмою” і всіляко заохочував до її поширення. Реабілітаційний центр “Назарет” взяв за основу цю програму і підлаштував її під українські реалії та українських ветеранів.

“У нас програма від півроку до півтора, — розповідає про програму для залежних від алкоголю ветеранів у центрі “Назарет” Тарас Потурай. — Є 4 етапи, і кожен походить ці завдання за різний час, який встановлюється із його ведучим психотерапевтом. Якщо у ветерана чи ветеранки немає ПТСР, то ми працюємо однаково і з ветеранами, і з цивільними. Бо приходять навіть священики, розумієте? Не можна виокремлювати нікого. В нас є в штаті психіатр, і якщо у ветерана чи ветеранки є ПТСР, то формується інша програма. Зараз в центрі близько 90 людей різного віку і з різними залежностями. І програма центру складається з різних частин: індивідуальна терапія, групова, терапевтична спільнота, духовний розвиток та групи “12 кроків”. І ті “12” кроків розділені для різних видів залежності: алкозалежні, наркозалежні, ігрозалежні. А також діє окрема група для ветеранів за принципом “Рівний рівному” - тут вони можуть ділитися досвідом, пережитим на війні і тим, що турбує (у цій групі працює психолог). Найважливіший — перший крок — капітуляція: “ми прийняли безсилля перед алкоголізмом і наше життя стало некероване”. Це сказати непросто, а тим більше ветерану. Ну от ви уявіть: боєць, який здається?! Але він згодом таки приймає те, що спроби воювати з алкоголем були невдалими і він перемагає”.

beer-machine-alcohol-brewery-159291.jpeg

Історія бійця Н. непроста: він пройшов тривалу реабілітацію в “Назареті” (20 місяців) й вийшов на шлях одужання. До війни вживав помірно, сам зізнається, що навіть не помічав, як міг випити зайвого на святкуваннях у родичів чи друзів. А тоді була війна 2014-го, після демобілізації — відчуття повного нерозуміння суспільства, самотності і пустки, а в додачу пережите на фронті притягнули до Н. чарку.

“До війни міг випити, але в запій я не йшов. А після війни бувало, якщо я не вжив, то ставав злий на всіх, почувався самотнім або навпаки хотілося уваги. — Визнає зараз Н. те, чого не міг озвучити роками. — Особисто я після війни став зловживати, бо не мав тут розуміння. Я не міг йти на фізичну роботу працювати - відчував страх, невпевненість, розгубленість у всьому, де би не йшов. Після війни був за кордоном: там контролю не було і я став вживати більше. Але щодня втрачав контроль над собою. А коли приїхав додому, то не зміг повернутися на той рівень, який був до поїздки за кордон. Мені ставало дедалі важче, хотілося повернутися на фронт і кожна така думка підкріплювалася алкоголем”.

В мене є сестра і мама, і вони мене не раз підштовхували до лікування. Але я на це агресував, казав “я не алкоголік, самі лікуйтеся, я справлюся сам!

І таки Н. відправився на війну вдруге, у 2017-му, але від алкоголізму це його не врятувало. Після повернення він знову повернувся до чарки — і знову через відчуття самотності, емоційної пустки: “В мене є сестра і мама, і вони мене не раз підштовхували до лікування. Але я на це агресував, казав “я не алкоголік, самі лікуйтеся, я справлюся сам”. Але вони тоді мали рацію, просто не знали як мене переконати, їх тоді ніхто не навчив “закручувати гайки” і моя залежність з роками тільки закріплювалася в мені — я не мав роботи і втрачав друзів. А у 2018-му мене налякало й те, що я став віддалятися від Бога… Це був уже відчай, і я наважився на лікування. Пішов у центр допомоги УБД. Переступив через свою гордість і поговорив з психологом, але я був такий дратівливий, що хотів, аби вони відразу мені допомогли, хоча сам для цього нічого не зробив. Мені дали візитку “Назарету”. Наважився, коли побачив, що на території цього центру є церква. Гадаю, я виконав половину роботи, коли прийняв своє безсилля перед алкоголем, що я не можу сам з ним впоратися, він сильніший”.

pexels-photo-274192.jpeg

У середовищі “своїх” легше зізнатися у залежності

Ветерани “Назарету” зізнаються, що найефективнішим у реабілітації є обговорення в групі, бо навколо — такі ж люди, як ти, ветерани, які пережили війну, які втрачали побратимів, реагують приблизно однаково на своєрідні звуки, і… однаково є залежними від алкоголю (чи наркотиків). Тут їм легше відкритися, бо ймовірніше зрозуміють, аніж перед цивільними, коли у ветерана є страх “не виправдати статус героя”. Окрім групової терапії, є ще індивідуальні консультації із психотерапевтом чи психіатром.

“Вони повертаються додому з війни і якщо трапляється погане ставленням людей навколо, то це впливає на їхню особистість. — аналізує свій досвід роботи із ветеранами Марина Потурай. — Уявімо, з роботи звільнили, друзі стали відвертатися, дружина вимагає тебе такого, який ти був до війни — бо одна справа розмови “з передка”, коли ти просто кажеш, що ти живий і цілий, а інша справа, коли ти зовсім іншим повертаєшся до сім'ї і треба якось жити. Тому сказати, що це суто проблема залежності і війна на це не вплинула я не можу. Алкоголь — це ніби легке вирішення станів, які ти переживаєш. Причин вживати багато. Але здебільшого це — вираження свого емоційного стану і частіше обирають алкоголь, аніж візит до психотерапевта. Так пляшка заморожує відчуття і реальність. Ветерани, які проходили реабілітацію в нас (лише двоє були діючі військові, які досі служать і їздять на Схід) уже переживали сімейні кризи чи розлучення, бо не знаходили порозуміння чи вдавалися до агресії”.

Але потрапити до реабілітаційного центру чи до доброго психотерапевта — це ще не перемога. Адже й під час лікування трапляються кризові моменти, бажання все полишити і повернутися до пляшки, бо так було простіше.

pexels-photo-858466.jpeg

“Накривало... — ніяково зізнається ветеран Н. — Кілька разів збирався йти додому, бо відчував, що десь мене не розуміють. Але то насправді стимул йти далі — чи зможеш? Випробування себе, своєї сили. Довести, що ти не слабак. Зміг. Це напевне просто потрібний етап до цілі, вже коли пройшов якусь частину, то не можеш кинути, бо інакше нащо сюди було їхати?”

Таке буває у всіх, пояснює Тарас Потурай: “Тяжко буває, бувають кризи, зриви. Буває два тижні все “ок”, а тоді його просто “накриває”. Така тяга до алкоголю, що хоч прив’яжи до батареї, а він її вирве. Хочуть додому, бо “бульбу посадив”, “діти голодні”, “корова втелилася”. І якщо він це переживе, то через кілька місяців це повториться. Але залишитися при цьому в реабілітації — це вже крок вперед, а наше завдання допомогти той крок зробити”.

“Що особливо важливо в таких центрах: ті, хто одужав, такі самі ветерани і такі самі залежні як ти, — змогли повернутися до нормального життя. І вони допоможуть тобі впоратися з тим, що вони уже подолали. Як згодом міг допомагати я. — додає екс-залежний ветеран Н. — Оця взаємодопомога дуже мотивує. І я зараз став радість відчувати і волю від того, що робило мені кривду. Я більше не хочу вживати”.

Мусимо визнати, що кожна історія залежного — індивідуальна і шлях одужання — також, і він розпочинається із визнання проблеми і згоди на тривалу і непросту реабілітацію. І як показує досвід, зокрема, і ветеранів із цієї статті — без спеціалістів не завжди впоратися. Тож закликаємо ветеранів, які є залежними від алкоголю — погоджуватися на реабілітацію, бо ніколи не буває пізно; а співзалежних (їх близьких і рідних) — не зволікати, а звертатися у центри допомоги ветеранам та реабілітаційні центри.

Безкоштовна консультація у ЗРЦ “Назарет”:+38 (099) 661 66 78
+38 (063) 554 87 78
+38 (067) 679 05 06

Коментарі