Історії, що лікують націю: як писати про війну. Частина 2.

Я бачу цінність ветеранських історій не лише в увіковіченні пам’яті – в їхніх сторінках закодовані ліки для цілої нації.

Текст:Марина Лук'яноваJanuary 12, 2021

Продовження. Початок читайте тут.

4. Злам шаблонів

Якщо ви прагнете неповторної історії, яка врізається в душі читачів, пишіть оригінально, не будьте схожими інших. Олександр Михед у творі «Святослав Сергійович Горбенко» наче ножем розрізав образ героя на психологічні ролі, описавши кожну з них.

«Син

Святослав Горбенко народився 26 грудня 1994 року. Його день народження нерозривно пов’язаний з католицьким Різдвом, яке святкують у родині…

Студент

Інший талант, який одразу помічаєш, коли слухаєш історії про Святослава, – його дар до навчання, спрага розбиратися в речах, дошукуватися до суті й опановувати нові навички і знання…

Активіст

Під час Майдану Святослав долучився до харківської Самооборони. Тоді бувало різне, і сутички з ошалілим, сповненим ненависті натовпом, теж.

Батько тим часом рятував життя майданівців у Києві. Коли Святослав приїхав до нього на Майдан, скромність не дозволила йому сфотографуватися на фоні Майдану. Сказав просто: «Тато, мене тут не було. Я не заслужив».

Воїн

17 серпня 2014 року Святослав пішов на війну. Залишив батькам листа.

Що було в тому листі? Він уже все вирішив…»

Ламати шаблони — означає відходити від звичних сюжетних ліній, розмірковувати про сенси та шукати істину. Це може бути історія про героя без самого героя, як це зробив Ярослав Грицак.

photo-1551619700-ff19673408a9.jpg

Не обов’язково есе має виглядати як звичний художній твір. Грицак не написав історію Василя Сліпака, а натомість створив есе у стилі філософського роздуму. Він повертав у минуле, грався з географічними та історичними площинами. Історія героя виступає лише як опора для авторського натхнення. Безсюжетний потік свідомості здатний настільки зацікавити, що після прочитаного, стрімголов біжиш гуглити про Василя Сліпака, який надихнув автора на такий глибокий твір. Основними меседжами виступають проблеми та потреби українців на національному рівні.

Це і роздуми про націоналізм: «Андерсон повторив думку Ернеста Ренана, іншого теоретика націоналізму. У своїй відомій лекції «Що таке нація?» (1882) Ренан твердив, що нація — це не про спільну мову, спільну релігію чи спільні економічні інтереси. Нація є у першу чергу втіленням духовного принципу. Вона є результатом жертви і самовідречення...»

{readRelated}

Про природу речей та зв’язок з життєвими подіями:

«Навіть найбільш промовисті історії були би маловартісними, якби за ними не стояли жертви. Так само як християнство потребує мучеників, так і міф потребує своїх свідків. Міф живе доти, поки серед нас є ті, хто пожертвує заради нього найдорожчим. Особливо ті люди, до яких прикута увага та світова любов».

Автор філософствує про природу суспільних та національних міфів, прив‘язавши свої роздуми до особистості героя.

«Міф живе доти, поки серед нас є ті, хто пожертвує заради нього найдорожчим. Особливо ті люди, до яких прикута увага та світова любов. Тому таким важливим є приклад Василя Сліпака».

photo-1517817748493-49ec54a32465.jpg

6. Обростати деталями

Письменники часто використовують опис буденних, дрібних деталей, які демонструють нам людяну сторону воїнів або членів їхніх родин.

Олександр Ірванець в своєму творі про Володимира Кияна звертає увагу на моменти, які не мають нічого спільного з історією, але швидко зближують нас з героями твору.

«Ми виходимо разом через Друкарську до Ринку, перетинаємо його попід музеєм, нікуди не звертаючи. Наступний квартал, це, здається, вулиця Сербська. Тут будемо прощатися.

- Ти далеко від центру квартируєш, Олю?

- Досить далеко. Маршруткою добираюся.

- Маршруткою? Із возиком?

- Саме до нас ходять широкі, просторі маршрутки. - Відповідає мені Оля».

{readRelated}

Ірванець часто занурює нас у деталі зустрічі з дружиною загиблого. Цей прийом дозволяє нам абстрагуватися від теми війни та смерті, перемикнути увагу на бурхливість життя, яке тече у своєму звичному ритмі. В мирний час люди сприймають повсякденні сторони буття як даність, часто не цінуючи їх. Але заради розкоші спокійної буденності, хтось інший має пожертвувати своїм єдиним і найціннішим.

photo-1521079299535-94854b0a7b27.jpg

«Ольга з'являється за квартал ліворуч, з боку Друкарської, штовхаючи перед собою легкого складаного возика по бруківці Вірменської. У возику вовтузиться Данило, зовсім ще невеликий, йому немає навіть року. Оля невисока на зріст, ледь веснянкувата, приязно усміхнена. Данилко кирпатий, як більшість немовлят до року, також усміхнений, і то куди ширше, ніж мама. Знаходимо місце назовні, під парасольками. Хоч ми ще у куртках, проте весна вже вступила у свої права, сидіти на повітрі не холодно, та ще в «Дзизі» і пледи видають, якщо попросити. Замовляємо каву і чай, починаємо розмову».

Лариса Денисенко у творі «На небі сьогодні велике свято, діду» описує деталі життя героїв: штрафи, маленьку сестру та собаку.

«В його кімнаті висить в рамочці штраф за те, що він перевищив швидкість. Штраф він заплатив, як належить, і не пишався тим, що щось порушив. Його розпирало від того, що на «газелі» зміг вижати 90 кілометрів, спринтував центральною вулицею рідних Черкас. А ще змушував бігати як молодого дідового старенького мотоцикла. Єзловетта, Злося, німецька вівчарка подарована коханою дівчиною фактично на день Тараса або на 8 березня, неважлива ж дата, головне ось воно – слиняве, язикате, веселе, пихтить, скавулить, носиться. Кращий будильник, котрі Андрій ненавидів, ігнорував, не чув».

6. Від імені дружини.

Не обов’язково історія має вестися вустами самого героя. Головною героїнею може поставати дружина, яка проживає складне, нервове життя в тилу, поки чоловік перебуває на фронті. Її очима демонструються події, її вустами розповідається історія. Таким прийомом скористалася я, Марина Лук’янова, описуючи історію родини Дмитра Придатка, героя України із Кропивницького у творі «Туди, де моє справжнє місце». Я хотіла показати, що воює не лише чоловік на Сході, а й вся родина, незалежно від свого фізичного місцеперебування.

«В такому нервовому, важкому стані постійного очікування прожила Настя три гнітючі місяці. Дев’ять тижнів сподівань заради короткої зустрічі з коханим, коли Дмитро, не попередивши про свій візит, ранком розбудив дружину квітами та гарячим поцілунком.

«Дивлюсь на нього пильно, заглядаю в очі і боюся спитати», – згадує Настя той зворушливий та моторошний момент. Він приїхав чужим, відстороненим, переповненим страшними таємницями. За ці три місяці такого близького знайомства з війною Дмитро встиг узалежнитися від неї».

photo-1434030216411-0b793f4b4173.jpg

Важливо не забувати писати про свої почуття, думки та рефлексії. Автори не повинні приховувати свої емоції, цінності та почуття.

«Розповідь Насті повільно і важко просочувалася крізь мене, витікаючи сльозами в ці рядки.Але попри це, я впевнена, що про героїв потрібно писати і, ще важливіше, читати, а пам’ять про них – увічнювати. Адже кожне наше слово, кожна сльоза, кожен спогад надають сакрального сенсу вчинкам людей, які пожертвували своїм життям заради нас.Ми винні їм цю пам’ять».

Богдан Жолдак в історії про Жору Тороповського під назвою «Мама Таня», обігрує міф сильної матері-одиначки, яка присвячує синові життя і втрачає його на війні. Саме мати постає головною героїнею твору. Вона з самого народження сина приймає важливі рішення, завдяки яким хлопець виростає достойним сином України.

«Щодо Жори Тороповського – то тут ще складніше – адже він зростав без батька. А ми знаємо, що такі діти-мамчури – виростають, звісно, матусиними синочками, млявими, лякливими, словом, женоподібними, звісна річ. Правда, колись дуже давно, як твердив батько світової історії Геродот, на наших теренах існували колись войовничі жіночі племена амазонок...Тут є ще одна жіноча властивість, прихована – бачити в сім’ї присутнього мужнього чоловіка. Перспектива захисника? Можливо...Інша яка б матінка горою стала, аби її чадо за краще пішло б на бальні танці або в ботанічний гурток. Однак Тетяна Тороповська точно знала, навіщо її синові така бойова вправність, для якої перспективи він себе тренував. Не для уявної а, на жаль, реальної.Отакі-то матері бувають. Справжні матері».

7. Створення правильного антагоніста

Якщо історія про ветерана чи загиблого героя описується в стилі біографічного наративу, вона виглядає не цікавою та важко читається. Автор має показувати процес боротьби та перемоги, вибрати правильного антагоніста, від якого залежатиме успіх всього сюжету. Цей ворог може бути реальним, живим, конкретним, а може бути збірним образом ворога, таким як сепаратист, російський найманець чи РФ. Але заздалегідь очікуваних антагоністів часто замало для хорошої ветеранської історії. Важливо писати про душевні переживання, пошук та знаходження, процес росту, де крізь внутрішні зміни відбуваються зміни зовнішні. Внутрішнім ворогом, якого долає герой протягом історії, може виступати гнівний норов, пияцтво, небажання бачити суть речей, політичний конформізм тощо.

Крізь конфлікт герой проходить своєрідну ініціацію, він дорослішає, приймає виклики та здобуває перемогу над своїми внутрішніми демонами. Насправді подібну боротьбу ведемо ми всі. І не лише окремі люди, а й нація в цілому, і вже протягом тридцяти років. Я не буду говорити про комплекс меншовартості, який нам необхідно здолати, про припинення сприймати себе колонією. Ці фрази звучать з кожної праски, але я не вірю в моментальні чи хоча б швидкі зміни.

Українська нація повинна сумлінно пройти весь курс психотерапії, відрефлексувати кожне болісне питання, прийняти себе та віднайти, нарешті, гармонію.

Я бачу цінність ветеранських історій не лише в увіковіченні пам’яті – в їхніх сторінках закодовані ліки для цілої нації. Ці заняття з групової психотерапії ми перманентно прогулювали, але настав час складати іспит з національної ідентичності, який ми вже не маємо права відкладати на потім.

Частина 2. Частину 1 читайте тут.

Коментарі

Пов'язані матеріали

Зцілення текстом. Історія нацгвардійця-винахідника
Скористався першою ж можливістю потрапити на фронт, бо знав -- військкомат мене точно не візьме.
У Києві презентують книжку-щоденник ветерана АТО
13 липня, у Києві у приміщенні Ветеран Хабу відбудеться презентація книжки Максима​ Петренка "Спокійної ночі".
«Ми все ще є». Історія журналістки-гранатометниці

...Не треба намагатися зняти з себе провину за те, що відбувається. Що кожен доброволець винен у тому, куди прийшов добровольчий рух України, і куди прийшла Україна. І от я із себе не знімаю провини.

Ветеранські книжки: видавати чи ховати у найнижчій шухляді?

Вони повернулися живими додому, і часто саме письмо стає для них терапією: від депресій, пережитих боїв, гупань крупнокаліберних снарядів, від холодних бліндажів і розхристаного здоров’я.

Історії, що лікують націю: як писати про війну. Частина 1.

Чи навчилися ми писати про війну? Писати твори, що зацікавлять не лише журналістів або ветеранів, а й не дотичних до війни громадян?