Історії, що лікують націю: як писати про війну. Частина 1.

Чи навчилися ми писати про війну? Писати твори, що зацікавлять не лише журналістів або ветеранів, а й не дотичних до війни громадян?

Текст:Марина Лук'яноваJanuary 12, 2021

Чи навчилися ми писати про війну? Писати твори, що зацікавлять не лише журналістів або ветеранів, а й не дотичних до війни громадян? Скульптури, фото-проєкти, стіни пам’яті стали звичними для нас за ці шість болісних років. Натомість літературний жанр здебільшого уникає теми війни, хоч і є найбільш універсальним, оскільки повсякчас і будь-де доступний для усіх читачів по всьому світу, не потребує складної логістики, не підвладний часу, пожежам чи грабіжникам. Ремарк, Гемінгвей і Бьоль сказали про війну значно більше, ніж підручники з історії чи музейні експонати, а відтак роз’ятрили серця та посіяли в них плодючі зерна небайдужості.

Новий літературний жанр української військової та ветеранської прози, попри всю прикрість його виникнення, хворобливо потребує популяризації. Саме художня проза здатна привернути справжню увагу читачів до теми війни.

Я працюю з цією темою, точніше з мистецькими проєктами, що стосуються війни. Упорядковую есе відомих письменників, пишу сама та досліджую інтерес людей до цього жанру. На жаль, про війну читають несамохіть, що зрозуміло, адже наші рани ще надто свіжі й пекучі. Людська психіка покликана бути на варті стресових ситуацій і травматичних спогадів, всіляко уникаючи образів реальної, не героїзованої смерті. До смерті як явища неможливо звикнути. Мій особистий шлях був складним: прокрастинація, самопримус, швидке згасання натхнення та кризова нездатність закінчити почате, постійні сльози під час інтерв’ю, писання та редагування, хронічна емоційна втома. Словом, я несвідомо тікала від цієї теми. Утім, вочевидь, те саме переживали й інші автори, які без нагадувань і копняків майже ніколи не надсилали тексти вчасно. Згодом вони також пригадували, як їм тяжко сідалося та ще тяжче писалося, ніби якась нечиста сила заважала їм завершити твір. Та навіть перемігши своїх демонів і відправивши свій вистражданий файл, за свідченням авторів, все одно залишалося гидке відчуття незадоволення результатом. Далебі, такі тексти й не можуть бути простими, вони ніколи не пишуться на одному диханні, а народжуються у тяжких болісних муках.

{readRelated}

Я справді хочу, щоб збірки, які випускаються завдяки грантам і міністерствам, читалися не лише самими авторами та сім’ями їх героїв, а всіма українцями, які підтримують антиросійський курс країни. Щоб люди очікували виходу наступної збірки ветеранських історій, ходили на презентації, захоплювалися ними та не лінувалися писати в соцмережах схвальні відгуки. Пишатися збірним образом наших героїв замало, їх варто й потрібно персоналізувати, олюднювати і згадувати поіменно. Саме так зароджується мала патріотична проза, що має бути потужним чинником і рушієм новітньої української національної ідеї.

Я виділила сім важливих, на мій погляд пунктів, щоб зробити ветеранську прозу цікавою читачеві. В якості прикладів наводитиму фрагменти творів відомих українських авторів.

laptop-mobile.jpg

1. Магія правильного початку.

Історії про військових, про загиблих чи про долі полонених можуть бути не довгими, але повинні встигнути з перших слів достукатися до читацьких сердець.

Василь Шкляр без зайвих слів починає есе «Кіндрат» з неочікуваного діалогу.

«Благословіть, отче, на смерть за Україну, – тихо, але твердо попросив він.

Це було 9 січня 2014 року. З Майдану Василь Кіндрацький приїхав на Різдво до свого Миколаєва, що на Львівщині. Навідався додому, аби провести різдвяні свята з родиною. А 9 січня він поїхав до отця Ярослава в село Більче, що за двадцять кілометрів від Миколаєва, і раптом попросив про таке, що отця Ярослава пробрав мороз. Ще не було війни, ще не пролилася кров на майдані, а він:

– Благословіть, отче…»

{readRelated}

Своїм прикладом Шкляр наче проголошує: «авторе, якщо ти з перших слів захоплюєш читацьку увагу, будь певен, твій твір буде дочитаний до останньої літери».

«Твоє прохання – безумство, – сказав отець Ярослав. – Бог сам обирає ягня на жертву. А хто ти такий, щоб Йому вказувати? Андрей Шептицький просив у Папи благословення лише на мучеництво, а той не дав. Я можу благословити тільки на жертовну працю і піт.

Василь похитав уже сивою головою.

– Мій тато казав, що Україна і свобода воліють крові. Коли після проголошення незалежності всі стрибали до неба на радощах, тато казав, що рано радіти. Свободи не буває без крові.

– У тебе дружина, двоє діточок…

– Бог подбає за них, – сказав Василь, і на дні його очей засвітилася сумна усмішка».

Цей фрагмент, мабуть, є авторською вигадкою, яка часто зустрічається у художніх творах. Навряд родич загиблого, який розповів цю історію письменникові, міг напевне знати про що говорив герой зі священником. Такий літературний прийом не лише розкриває цінності та погляди героя, а різнобарвлює сухий біографічний наратив, яким часто бувають наповнені історії про ветеранів війни.

man-people-space-desk (1).jpg

Тамара Горіха Зерня в своєму творі про Володимира Рибака починає розповідь з процесу інтерв’ю, наче проводить читача за руку крізь власний авторський досвід.

«Ми говоримо про нього з дружиною – тобто з вдовою, звичайно, але пані Олена залишається дружиною, попри сьомий рік вдівства, і ми сприймаємо цей факт як є.

Отож, розмова ведеться плавно і спокійно, видно, що деякі слова втратили забарвлення від частого повторення, емоція пригасла і потьмяніла, залишивши по собі сухий осад фактів. Повідомлення про зникнення о такій то годині. Торги з бандитами і криміналом о такій-то. Пошук поручителів і контактів. «Вони просили будинок на них переписати. Я сказала без проблем, хоч зараз відпишу, дайте тільки з ним поговорити». Надія, надія, надія. Опізнання і похорон. Життя без нього. Безнадія».

Олександр Ірванець в своєму творі «Про Володю, Олю, і Данилка» перетворюється на казкового автора, з перших слів занурюючи читача у історію життя дружини та дитини героя війни.

«У прегарному давньому місті жили собі Оля і Володя. Вони познайомилися, вирішили бути разом, і одружилися. Й народився у них синочок Данилко. Але тим часом почалася війна. Володя був з діда-прадіда військовим, тож пішов воювати. І невдовзі його не стало. Володя загинув на війні. Оля залишилася з Данилком. Сумна виходить казка».

Отже, початки ветеранських історій можуть бути різними, об’єднані авторським вмінням заглибити читача у вир своєї історії.


2. Кожен абзац як окрема розповідь.

Аби текст читався легко і невимушено, його можна розподілити на окремі частини, які не пов’язані між собою, або зв’язані лише окремими реченнями. Саме так зробив Юрій Андрухович у своєму есе «Він тут, зовсім близько».

«Я не знаю, як і чим тут зарадити.

Я не зможу цьому зарадити, але постараюся про це написати.

Знайти б тільки правильну інтонацію. Не впасти в патріотичний фальш, не збочити у войовничий шал. Переді мною жива людина.

Вона подолала цей довгий шлях, щоб розповідати. Приїхала з іншого міста, яке далеко за горами. Вона вірить у те, що розповідати треба. Розповідати про нього – це так, наче повертати його в життя. Розповідати про нього – це давати йому шанс бути тут. Він знову живий, поки про нього розповідають. Особливо коли про нього розповідає вона...

{readRelated}

Вона – це Олена, дружина капітана 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ ЗСУ, професійного військового Миколи Жука. Вони прожили разом 16 років, у них дочка Настя і щасливий дім – із тих, де всі одне одного люблять. Ні, не дім у сенсі «будинок». На жаль, ні. У цьому сенсі все не так добре: військовий гуртожиток у Мукачевому...

У такі роки Миколі Жуку доводилося ставати офіцером. На цьому занепадницькому тлі можна було на все наплювати, звільнитися в запас, піти на гражданку, в бізнес, у рекет, у силовики, в пожежники – та куди завгодно. Або – знайти свої сфери, свої канали збагачення в загальному потоці розкрадання. А що? Як нам держава, так і ми їй! Бо на хріна така держава, яка не годує свою армію?»

pexels-photo-5710573.jpeg

Олександр Ірванець не боїться ділити есе на окремі абзаци, які, на перший погляд не пов’язані одне з одним, але пізніше у тексті події сплітаються у єдиний логічний сюжетний ланцюг.

«Бог артилерії» - так називали його побратими в АТО. Випускник Сумського інституту артилерії, Володя знав і любив військову справу, у своїй галузі він був фахівцем найвищого рівня.

Сумно писати ці дієслова у минулому часі: «знав», «був». Проклята війна...

Третього вересня в околицях міста Щастя життя Володимира Кияна увірвалося. Трагічно і раптово.

Розумний і мислячий чоловік, він не мовчав, він говорив, аргументовано й чітко, — уже під час військових дій з капітаном Кияном зустрічались кореспонденти преси, і його інтерв'ю вражають осмисленістю, глибиною, розумінням суті конфлікту і свого місця у ньому...»

Український поет Макс Лижов написав історію під назвою «Рятувати життя» про героя Олександра Кондратюка у вигляді окремих, не пов’язаних між собою фрагментів, що створюють враження безлічі маленьких історій, переплетених роздумами про природу протестних рухів, подіями з життя героїв, метафорами, відсидками до Революції Гідності.

«Морози і снігопади, міліцейська облога і невпинні спроби розігнати силою мирний протест гартували і гуртували людей, доки на новий рік просто неба разом у центрі Києва зібрався мільйон незгодних українців. Майдан явив світові утопію, чудо самоорганізації, силу народної волі, велич людського духу і, щохвилини 24\7 дивуючи ворогів та самих себе, став головною площею планети протягом гарячої зими.

pexels-photo-5711223.jpeg

Коли Олександр з іншими волонтерами створювали медичну сотню, ніхто не передбачав сотні небесної. У медпунктах від початку було людно, клопотів вистачало, вільна хвилинка випадала хіба вночі. І це ще до того, як силовики почали стріляти у неозброєних, викрадати поранених зі швидких і лікарень, катувати і вбивати людей.

Медики повсякчас перебували на вістрі подій, а з першим загиблим потрапили всередину кривавого виру, опинившись найближче до смерті. Для багатьох із них це була перша зустріч із неминучим. Неможливо уявити, що відчуває лікар, який не може допомогти, коли на руках помирає людина, коли засвідчуєш смерть, повідомляєш найгіршу новину, а таких звісток було сотні. Це було бойове хрещення».

3. Паралелі, що перетинаються.

Ветеранські історії — це не лише біографії з датами і фактами, це можливість зайвий раз замислитися про сенси, відрефлексувати біль, що накопичений поколіннями. На такі роздуми наштовхує Юрій Андрухович у своєму творі про Миколу Жука.

«Зайво нагадувати про те, що нині, в часи післямайданні, відомо всім – скорочення (в усіх сенсах) армії з одночасним її розбазарюванням, розкраданням та фактичною деградацією. Зрештою, автор цих рядків, який сам служив ще в радянській армії в нібито безхмарні устиновські часи, вже й тоді виразно бачив і відчував деякі ознаки неминучого занепаду – жахливо низький моральний (скоріше – аморальний) дух, ідіотизм командування, гноблення солдатів, міжнаціональні конфлікти плюс уже згадані розкрадання з розбазарюванням. Тож усе, що відбулося з армією незалежної України протягом двох десятиліть, за бажання можна вважати лише продовженням неминучих руйнівних процесів, початки яких десь у глибинах радянського застою».

{readRelated}

Паралелі між історичними та територіальними подіями провів Ярослав Грицак у своїй історії, присвяченій Василю Сліпаку.

«13 листопада 2015 р. терористи атакували нічний клуб та футбольний стадіон у Парижі. Загинуло 150 людей і декілька сотень було поранено. Тисячі глядачів, що поверталися зі стадіону після терористичної атаки, спонтанно почали співати «Марсельєзу». Це було їхнім ствердженням — попри те, що декількох з них вбито, як спільнота вони мають сили продовжувати життя. Півтора роки по тому, на початку червня 2017, після терористичної атаки у Лондоні та Манчестері французькі фани на цьому ж стадіоні співали «God Save the Queen».

Тим з нас, хто був на Майдані, знає ці приклади з власного досвіду. Повертаючись на ніч з Майдану, натовп у метро так само спонтанно співав «Ще не вмерла Україна». Щоденний спів гімну став нормою, адже була загроза, що твоє життя може перерватися цієї ж ночі. Але поки ми співаємо гімн, наша спільнота лишається безсмертною».

photo-1521079299535-94854b0a7b27.jpg


4. Майстерність потужної кінцівки.

Всі автори так чи інакше шукають відповіді на питання «навіщо» та «заради чого» герой йде воювати, віддаючи своє єдине безцінне життя. Такими роздумами логічно завершувати твір, не зупиняючи думки та рефлексії читача після прочитаного, ставити три крапки замість однієї.

Тут можна пофілософствувати, поспілкуватися з уявним читачем, висловити власну думку щодо політики та ситуації в країні, посварити владу та погратися з метаформами. Приклад для наслідування — есе Тамари Горіха Зерня про Володимира Рибака.

«Його загибель стала непоправною втратою для українства. Його смерть зробила нас сильнішими, більш твердими і цинічними. Чи можуть українця убити тільки за те, що він українець? Чи можуть українця убити за жовто-блакитний прапор, за мову, за гімн, за землю? Так і тільки так, відповідь на кожне запитання. Це нова реальність, у яку ми увійшли як у холодну воду, і саме трагедія Рибака змусила нас піднятись на поверхню. Змусила гребти руками і ногами, дала злість, необхідну для виживання. І все ж, згадуючи про Володимира Рибака, не думайте про знівечене тіло, яке виловили з води. Не думайте про розпоротий живіт, не думайте про опіки і страшні рани, не думайте про муку останніх годин життя. Думайте про сильного, красивого, вольового хлопця, від якого неможливо відвести погляд. Думайте про гени, які пальцями не витреш, про відвагу сміятися прямо в зуби ворогу, про кураж, про кров, яка знову і знову відроджується на цій землі. Думайте про велику честь і велику ношу, бути сином свого народу, і про те, що тіло можна розтерзати, але дух є вічним».

В заключній частині есе про героя Кіндрацького, Василь Шкляр дає слово близькій людині, що виражає свій біль та нескінченну тугу за загиблим другом.

«Кіндрате, братику… «Братик» – це твоє слово. Так ти звертався до друзів. Пам’ятаю, як ти розповідав про цю дорогу, коли зайшов до мене на Водохреща. Будучи в справах у Києві, ти заходив до мене – попереду йшла твоя сумна усмішка, а позаду важезний наплічник, повен «сувенірів» з війни. Оселя наповнювалася пороховим гаром, бо це були відстріляні набої, гільзи, осколки. Одного разу ти привіз мені навіть величезний відрубок від гільзи «Граду». Буде вам файна попільниця, – сміявся. Насправді ж тими подарунками ти кричав до нас про війну. Про те, що ось же вона, війна, – не десь там за сімома морями, а на такій коротесенькій відстані, яка буває лише між життям і смертю».

photo-1565673597782-55362f2c6cfe.jpg

Олександр Терещенко у своїй історії про героя Андрія Юргу завершує твір екзистенційним монологом про достоїнство, фаталізм земного життя та про значення живої пам’яті.

«Люди не владні визначати тривалість свого життя. Ця істина цілковито перебуває в юрисдикції Божого промислу. Однак Господь наділив нас можливістю прожити відведений час достойно, як і зробив Андрій у свої п’ятдесят. Він гідно зустрів останню мить, на передовій, як справжній воїн та вірний син свого народу. Герой Юрга назавжди лишиться в пам’яті українців, наче камертон, на який ми налаштовуємо струни власних душ».

Максим Лижов у творі «Рятувати життя» розкриває свій погляд на цінності людей, які стоять на захисті не лише України, а всієї європейськоі цивілізації.

«Війна на сході продовжується. Українські воїни гинуть щодня і щохвилини рятують мирні, сімейні, професійні життя в тилу, жертвуючи собою. За їхніми спинами не лише Україна, а Європа і весь цивілізований світ. Ціна людського життя – це ціна всьому людству. І поки тривають війни, ллється кров, правда тоне в брехні, гроші набувають дедалі більшого значення, а історія повторюється і забувається, цей світ тримається на героях. Пам’ятаймо про них! Олександр Кондратюк рятував життя і віддав своє».

Наталя Гурницька свою історію про Василя Архіпова завершує роздумами про визвольну війну та її роль для всієі української нації.

«А старенька куртка? Вона й далі висить в передпокої. Як німе нагадування нам усім про те, що людина та її життя нікуди не зникають насправді, що героїчні вчинки залишаються в світі, ідеї надихають інших, переконання входять у кров тих, хто залишився тут, а ми всі все ще можемо віддячити нашим героям тим, що будемо пам’ятати про їхній подвиг, захищатимемо ідеї, не зрадимо переконань, а далі - залишимося людьми, любитимемо Україну, боротимемося за неї і не втратимо оптимізму та віру в перемогу! Слава Україні! Героям Слава!».

Завершують свою історію «Наш земляк Роман Набєгов» брати Капранови гаслом про всеохоплюючу, шевченківську любов до Батьківщини.

«Люби Україну! Вона не забуде,

Люби Україну, душі краще буде, - прохає він з юнацькою щирістю ще з далекого, мирного 2008-го року. Сподіваємося, його душі зараз краще, бо свою любов Роман довів нам беззастережно».

Частина 1. Далі буде.

Коментарі

Пов'язані матеріали

16 історій бійців АТО потрапили в книгу «Нескорені»
Книга Валентини Розуменко «Нескорені» розповідає історії героїв, які захищали Україну в неоголошеній війні з російським аг...
У Києві презентують книжку-щоденник ветерана АТО
13 липня, у Києві у приміщенні Ветеран Хабу відбудеться презентація книжки Максима​ Петренка "Спокійної ночі".
Ветеранський намет на Літературному куражі запрошує подавати свої книжки

Десятки відомих авторів-ветеранів та волонтерів та не менш талановиті нові імена зберуться в м.Києві на Літературному Куражі 12-13 вересня 2020 (ВДНГ).

Ветеранські книжки: видавати чи ховати у найнижчій шухляді?

Вони повернулися живими додому, і часто саме письмо стає для них терапією: від депресій, пережитих боїв, гупань крупнокаліберних снарядів, від холодних бліндажів і розхристаного здоров’я.

Ветеранка написала книжку про війну для дітей «Казки Донбасу»

Ветеранка і журналістка Васіліса Мазурчук написала книжку-казкупро війну «Казки Донбасу». Це своєрідний переказ подій 2014-2015 років в Україні, презентований читачу у вигляді казки.