«Головне після повернення – вийти з війни»: що допомагає ветеранам зберегти родину і самих себе?

Опубліковано 05.10.2020

У Наталки позивний Сонечко. Тоненька, маленька, більше схожа на підлітка – але багатьом вона в житті стала надійною підтримкою та опорою. Бо найбільше в стосунках цінує чесність – і перед іншими, і перед самою собою.

Вона – одна з тих, хто таки зміг повернутися з війни. І не лише формально, але й психологічно – заново віднайшовши себе в нових реаліях. І тепер створює такі ж можливості для тих ветеранів та ветеранок, фронтових волонтерів, у кого є в цьому потреба. І запрошує всіх у «Долоні дотик» – «простір підтримки, пізнання, розвитку та самореалізації через взаємодію з природою, тваринами і людьми», як написано в них на сайті.

Хоча повернення це далося непросто. В якийсь момент була навіть думка піти з життя. Зараз Наталка Чекмарьова, керівниця проєкту соціальної адаптації людей із досвідом війни «Долоні дотик», зізнається, що з такими проблемами самоусвідомлення та інтеграції в суспільство стикаються багато бійців, які повертаються з війни з новим досвідом і новим відчуттям життя.

«Після першого ж обстрілу всі твої уявлення про світ розбиваються вщент»

Її війна почалася на Майдані. Туди вона прийшла слідом за середнім сином Борисом, який познайомив з товаришами, що грілися біля майданної бочки. Якось сама собою виникла назва їхнього товариства – «Пекельна бочка». Тоді через Майдан пройшла уся Наталчина родина – і мама, і чоловік, і старші сини, і молодша донька.

А потім росіяни захопили Крим, почалася агресія на Донбасі, і більшість хлопців із «Пекельної бочки» опинилася під Слов’янськом. І Наталка стала волонтером. Коли вперше з подругою вийшли на харківських волонтерів і запитали, що треба зробити, щоб поїхати з ними, провідати «своїх», почула у відповідь: «А що ви можете? Нам треба все. Можете вареників наліпити. А взагалі, хлопцям потрібен тепловізор». За кілька днів Наталка з подругою з тепловізором (допомогли друзі), формою, смаколиками і величезним плакатом від «Пекельної бочки» уже їхали на Слов’янськ.

IMG_20200915_095237_111.jpg

Невдовзі для Наталки «своїми» стали всі – бо, коли приїжджаєш на передову, то просто неможливо комусь щось дати, а когось обділити. А потім було знайомство з хлопцями із 12-го батальйону територіальної оборони. Поїздки на передову стали регулярними.

І настав момент, коли Наталка просто лишилася на фронті, як волонтер допомагаючи тилу підтримувати бійців. «Я просто не змогла більше повертатися, бо думками весь час була там, кожне повідомлення про обстріли викликало страх за побратимів. Це якраз був вересень 2014-го, коли йшли бої в районі Щастя, на Веселій Горі, коли наша армія змушена була відступати. І в якийсь момент я зрозуміла, що не витримую цього страху за своїх хлопців. Це як на Майдані: коли ти бачив по телевізору, як там усе горить, як іде лава на лаву з «беркутівцями»,то все всередині стискалося від страху. А на самому Майдані серед своїх завжди було впевненіше й спокійніше», – розповідає Наталка.


Родина з рішенням Наталки лишитися на фронті змирилася. «Вони звикли до того, що я революціонерка і не сидітиму на місці – ми ще в 1991 році з хлопцями повісили синьо-жовтий прапор над нашою школою.

Чоловік тільки запитав: «Я можу тебе не відпустити?». Я у відповідь спитала: «А ти як думаєш?». І він тоді сказав: «Я зрозумів. Тоді бережи себе». Але, якщо чесно, мені так хотілося, щоб він грюкнув кулаком, сказав, що нікуди мене не відпустить або, що поїде зі мною. Бо насправді я смертельно боялася. Боялася за хлопців – і боялася опинитися там. Бо це справді страшно. Доки не попадеш туди – до кінця цього не розумієш. До останнього не вірилося, що це війна. І, якщо чесно, під час першого ж обстрілу я, ота мирна, щира, сповнена ілюзій і стереотипів, померла. Всі мої уявлення про світ, які були до того, розлетілися а шматки, а увімкнувся інстинкт виживання. І в ту мить думалося не про дітей, не про Україну понад усе, не про героїзм, а про те, щоб пронесло, от – тільки не сюди, щоб тільки кудись добігти чи втиснутися глибше в землю. Тільки вижити. І цей новий досвід лишається з тобою назавжди», – згадує Наталка.

«Коли я повернулася в родину, то зрозуміла, що всі мої емоції лишилися там, на війні»

На війні Наталка пробула майже рік. Була і волонтером, і психологом, і другом, і їздила на мирну територію, передавала вісточки родинам бійців. Потім ще більше року рік їздила на фронт зі своїми дивовижними харківськими подругами.

Але найскладнішим виявилося не сама війна, а повернення додому.

Коли в травні 2015-го її «Дикі бджоли» з 12 БТрО вийшли на дембель, а Наталка опинилася в рідному Борисполі, раптом усвідомила, що все кардинально змінилося. «Найбільшим шоком для мене було, коли я повернулася додому і зрозуміла, що у мене немає жодних почуттів до рідних. Тобто, розумом я пам’ятала, що я їх усіх дуже любила: і чоловіка, і дітей, і своїх лабрадорів. Але всі мої емоції лишилися там, на війні, у моєму 12-му. Я усвідомила, що тоді, коли на війні, де я жила на інстинктах і адреналіні, час для мене наче зупинився, то тут життя тривало, як і раніше. І діти підросли і навчилися жити без мене. І я відчула себе зайвою – з моїм новим досвідом, який у цьому житті видавався нікому не потрібним», – розмірковує Наталка.

IMG_20200915_011725_061.jpg

Вона могла годинами сидіти на кухні, спостерігаючи, як чоловік і діти спілкуються між собою і намагаються налагодити комунікацію з нею. Вона розгубила частину своїх друзів, з якими просто боялася зустрітися і не знала, про що говорити. Рахунки за комунальні послуги викликали паніку. Треба було йти на роботу, але нікого не хотілося бачити.

Вона, захисниця на передовій, тут, у реальному житті нікого не могла захистити. Її доньці-підлітку в школі деякі однокласниці могли кинути, що в неї мама – «кончена атошниця». Погіршувалися стосунки з чоловіком, хоча до цього усі десять років у них був «букетно-бенкетний» період. Ніхто не розумів, що з нею відбувається. Але найгірше – що з нею відбувається не розуміла і сама Наталка.


Дійшло до того, що з’явилася думка порвати з цим усім раз і назавжди. «Людина – істота соціальна, вона тримається на зв’язках. І коли ці зв’язки рвуться – це страшно. Але найстрашніше – коли людина рве зв’язок сама з собою, коли вона стає сама собі непотрібною. У мене був цей стан. І в якийсь момент я вийшла на балкон і почала дивитися вниз. Мені було абсолютно байдуже, що буде далі. До тями мене привів різкий біль: я випадково вчепилася рукою за шворку, на якій висів одяг, і в мене в руках опинилася Ясіна футболка. І мене охопив жах: що я лишаю своїм дітям? Я раптом зрозуміла, що ніхто так не буде любити моїх дітей, як їх любила я. І я просто захотіла повернути ту любов. Я зрозуміла, що, якщо я здатна відчувати біль від шворки, то я ще жива. І я захотіла жити», – зізнається жінка.

«Я вдячна своїй зграї, що повернули мені мене»

Порятунок прийшов, звідки не чекала. Випадково Наталка дізналася, що існує програма психологічно-тілесної реабілітації ветеранів АТО «Серце воїна», побудована за принципом «рівний – рівному», коли самі ветерани, які мали такі ж проблеми з поверненням і впоралися з ними, допомагають іншим пройти цей шлях. Потрапити туди було непросто, адже жодного посвідчення учасника бойових дій у неї не було. Але вона відчула, що це її єдиний шанс вижити і зуміла переконати тренерів узяти її в команду

Це був перший крок до прийняття себе такою, як є, з новим досвідом і новими відчуттями, до повторного знайомства із собою новою. Наталка заново вчилася жити, відчувати, любити, дозволяти собі хотіти й озвучувати свої бажання. Вчилася будувати стосунки з соціумом, родиною, дітьми, світом.


Зараз вона називає людей, з якими проходила реабілітацію, своєю зграєю, і радіє, що вони досі всі підтримують стосунки, бо відчувають себе на одній хвилі. Водночас каже, що з такими проблемами, як вона, стикаються багато ветеранів, що повертаються з війни з новим досвідом, який в умовах мирного життя не знаходить застосування. І тут не так важливо, хто з родини воював, чоловік чи жінка: багато родин учасників війни руйнується не стільки через те, що тебе не люблять чи не розуміють, скільки через те, що ти сам перестаєш себе розуміти.

IMG_20200915_095222_421.jpg

«Суспільство сформувало ставлення до ветеранів, як до героїв. І, з одного боку, це правильно, бо звичайні люди, які взяли до рук зброю і пішли захищати країну – вони підтягувалися до цього образу і ставали кращою версією себе. З іншого– це накладає відповідальність, з якою не кожен справляється. Тому головне після повернення – вийти з війни, яка лишається твоїм найгострішим досвідом, знайти в собі сили жити далі. Найкраще у цьому можуть допомогти ті, хто сам через це пройшов. Цей тренінг – це була колосальна робота, і я вдячна інструкторам, я вдячна своїй зграї, що повернули мені мене», – каже Наталка.

Зі своїм чоловіком вона таки розійшлася, але їм вдалося зберегти гарні стосунки. «Просто в якийсь момент я зрозуміла, що я людина-проект, і я ширша за рамки сім’ї. І поряд зі мною може бути лише така сама божевільна людина, яка не тільки мене любить, а так само горить моїми ідеями. Ми відпустили одне одного, і я вважаю, що ми зробили правильно. У чоловіка зараз нова родина, у нього недавно народився син, і це мене також робить дуже щасливою», – усміхається Сонечко.

Нині Наталка має свій проєкт соціального бізнесу, який наповнює її життя новими сенсами. У ньому крім лабрадорів з’явилися коні, а в селі Прибірськ, що в Іванківському районі на Київщині утворився простір «Долоні дотик», де є хостел, де ветерани можуть побути наодинці з природою і своїми думками, де тварини лікують, а молодь знаходить корисний відпочинок, і де завжди тебе приймуть таким, який ти є. Тут Дмитро Вербич дописував свою «Точку неповернення», тут відбуваються фестивалі, молодіжні табори, де дорослі й діти вчаться жити і взаємодіяти за тим же принципом «рівний – рівному».

IMG_20200915_011727_015.jpg

«Мій проєкт за цей час уже так виріс і подорослішав, і я дивлюся, що я вже не просто працюю над його реалізацією, а він керує мною. Я змогла створити робочі місця для ветеранів, волонтерів, громадських активістів, які працювали на таборі. Наш проєкт розрісся у департамент: тут і жіночий департамент, і ветеранський, і освітній, і реабілітаційний, і туристичний. Це так пафосно і страшно звучить. Насправді ж ми просто ми небайдужі та активні. Тому займаємося різними напрямками.

Кредо нашого проєкту – це гідність і взаємозв’язок. Це те, що я взяла із бодинаміки: бути важливим для себе і бути важливим для когось. І бути важливим тут і зараз. Бо вчора вже відбулося, а завтра може не бути», – ділиться досвідом Наталка.


А головне – її проєкт повернув їй родину, стосунки з дітьми і навіть подарував нове кохання. «Коли у нас пройшов перший фестиваль, моя донька Ярослава зізналася, що не вірила, що у мене щось вийде. Але вона побачила, як багато людей до нас приїхало і що це були за люди! І тоді вона мені чесно сказала: «Мамо, ти – мій герой, я тобою пишаюся. І це ще одна вагома причина, чому я з України нікуди не поїду».

Це для мене була найвища нагорода. Зараз Яся і мій старший син Гліб – частина проєкту і надійна підтримка. Яся дивовижно бачить світ через об'єктив фотоапарата, а ще працює тьютором у нашій приватній школі. І я вдячна своїм дітям за розуміння, за те, що ми разом», – каже вона.

IMG_20200915_011721_302.jpg

Так само в Наталки багато гордості й поваги до людей, які зараз є командою «Долоні Дотик». «Як неможливо було б стати волонтером без підтримки нашого міцного тилу, так і проєкт «Долоні Дотик» не зміг би стати ціннісним і змістовним без команди, без моєї потужної зграї, з якою на одному диханні, в одному напрямку».

Наталка готується зареєструвати «Долоні дотик» як громадську організацію, отримати гранти й далі розвивати проєкт, створюючи нові робочі місця для ветеранів, які повертатимуться з війни. А головне – зберегти енергетику місця, де у ветеранів є можливість перевести подих, погладити коня, посидіти вночі біля ватри серед людей, які приймають їх із їхнім досвідом. Помовчати чи поговорити. Місце, де вони свої. Де є можливість відновитися і переосмислити свій досвід, який насправді дуже потрібен країні. Бо війна триває. А для перемоги на всіх фронтах потрібні підтримка, гідність та взаємозв'язок. Вона це вже для себе усвідомила.


Статтю опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".
Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Позивний "Джейн". Війна за адекватність

Від культового книжкового видавництва до позицій під Пісками – історія доброволиці з позивним «Джейн».

Від польових госпіталів до «поля» у кабінетах. Війна однієї лікарки

Це історія війни і перемоги – окрім битви за життя поранених їй доводилося відвойовувати своє право бути на передовій...

Тварини — це любов: про дієву й недієву зоотерапію для ветеранів

«Тварини — це про любов, відповідальність і нові емоції, — говорять психологи. — А це завжди добре впливає на здоров’я. На емоційне і на фізичне».

«Діти дають мені реабілітацію», – ветеран Сергій Прядка про школу вітрильного спорту

Минулого року у чоловіка виникла ідея створити вітрильну школу у Черкасах. Невдовзі почав навчати дітей вітрильному спорту разом із яхтсменами.