Декомунізація в Україні: погляд ветерана російсько-української війни зі сходу

Тому, коли ми говоримо про тимчасово окуповані території, варто розуміти — там зміни не відбулися, і це не про кількість пам’ятників Леніну на ТОТ, це про незмінність свідомості та світосприйняття більшості населення в окупації.

Текст:Роман БалабойкоDecember 10, 2020

Слово «декомунізація» знайоме чи не кожному дорослому українцю. З 2015-го року такий термін надійно закріпився у новиннєвих підбірках ЗМІ, і не тільки українських. Процес декомунізації торкнувся багатьох сфер життя українців, став приводом для дискусій та полеміки, ба навіть темою мемів в соціальних мережах.

Та, гадаю, спочатку варто познайомитись. Мене звати Роман Балабойко, я ветеран російсько-української війни з Донеччини, тому буду оперувати прикладами з міст саме Донецької області.

Як я дійшов до розуміння необхдності декомунізації

Хто такі комуністи, я зрозумів ще в школі, порівнявши втрати СРСР із втратами інших країн, що були учасниками Другої світової війни. Потім прочитав про ГУЛАГ, про Голодомор в Україні, про інші злочини… Хоча, скажу відверто, в доінтернетну еру на Луганщині, де я народився та виріс, інформацію історичного напрямку та адекватного орієнтування важко було знайти, а шкільна програма мало розкривала масштаби державної брехні пропагандистської машини Радянського Союзу. Тоді навіть трохи потішало, що в різних містах обов’язково траплялися вулиці з однаковими назвами.

Згодом я став помічати, що навіть у рідному місті є немало вулиць, названих на честь діячів, про яких я нічого не знав, а історію я любив вже тоді. Тобто система загальної освіти вже не оперувала цими постатями в історичному контексті, але у топоніміці наших міст прізвища цих людей досі зберігались. Згодом, коли я ближче познайомився зі злочинами постатей, на честь яких названі наші вулиці, я просто вжахнувся. Я не розумів.

Насправді процес позбавлення від наслідків комуністичної ідеології в Україні розпочався ще в часи розпаду СРСР. Задовго до подій 9 квітня 2015 року, коли декомунізація була узаконена ухваленим Верховною Радою України пакетом законів, назви міст України очищувались від радянської айдентики, найкращим прикладом в Донецькій області вважаю місто Соледар. У липні 1991 року, через рік після прийняття Декларації про державний суверенітет України, місто Карло-Лібкнехтовськ (більшовики виявилися ще тими мовними терористами) було перейменоване в Соледар. І тут, гадаю, немалу роль відіграла сама, дещо одіозна, назва міста. Бо якщо ні, то як пояснити тогочасну, першу і провальну спробу поверненню історичної назви сусідньому Бахмуту, тоді ще Артемівську?

Як все відбувалося

Тож на початку новітньої незалежності України, попри тиск номенклатурної партійної верхівки та місцевих комуністів, процес декомунізації поступово входив у життя українців. Найбільші позитивні зсуви, як то декомунізація освіти та виховання, були помітні одразу, але здебільшого комуністичне минуле вперто тяжіло над вже незалежною Україною.

Другий етап централізованої декомунізації в Україні припадає на часи президентства Віктора Ющенка. Тоді розпочали загальний демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій у радянські часи, але з приходом до влади Віктора Януковича реалізація наказу Президента Ющенка від 12 червня 2009 року фактично зупинилася, ба більше, розвернулася у зворотний бік. Але події семирічної давнини, які ми називаємо Революцією Гідності, розставили все по місцях. Євроінтеграційні прагнення українців переросли в масовий стихійний антикомуністичний рух за очищення України від символів тоталітарного минулого — «ленінопад». Загалом за перші два роки декомунізації в Україні прибрали майже всіх більшовицьких бовванів в обласних центрах та великих містах, перейменували більшість топонімічних назв та позначень (перейменування населених пунктів та районів відбулися в усіх областях України, крім Івано-Франківської), викинули на смітник історії Комуністичну партію України, а представники інших політсил, які культивували ностальгію за радянським минулим, опинилися у меншості.

45393-1_large.jpg

Пакет законів, що набули чинності з 21 травня 2015 року, засуджує комуністичний та націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими. Обидва ці режими знищили в Україні від 14 до 16 мільйонів людей. Закон стверджує: будь-які тоталітарні практики неприйнятні для Української держави. Символіка комуністичного тоталітарного режиму, згідно з Законом, включає, зокрема, «назви областей, районів та населених пунктів, у яких використані імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), […] пов’язані з діяльністю комуністичної партії (включаючи партійні з’їзди), річницями Жовтневого перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 року, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті (крім назв, пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури)».

Декомунізація у ТОТ

Наче все не так погано, але коли я наводжу дані, то не беру до уваги Крим та тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей України. Там нічого не змінилося, на Донецьк та Луганськ ми можемо подивитися наче у машину часу та зрозуміти, як декомунізація змінила українське суспільство. Адже декомунізація — це не тільки перейменування міст та вулиць, демонтаж пам’ятників ідолам радянського періоду чи заборона КПУ. Декомунізація — це повернення власної історії, зміни у світогляді українського суспільства, коригування, скажімо так, життєвих орієнтирів соціуму.

Тому, коли ми говоримо про тимчасово окуповані території, варто розуміти — там зміни не відбулися, і це не про кількість пам’ятників Леніну на ТОТ, це про незмінність свідомості та світосприйняття більшості населення в окупації. Спілкуючись зі знайомими з окупованої Луганщини, а таких на сьомий рік війни лишилось зовсім мало, намагаюсь зрозуміти, як там думають люди, які в них надії та сподівання, яке бачення завтрашнього дня для себе та своїх дітей.

21127d2ebef0e810152e6.png

На мою думку, наслідки декомунізації стають помітними з часом, тож років за десять, гадаю, вже можна буде підбивати перші підсумки. Адже світогляд сформованих особистостей з багажем тоталітарного минулого змінити значно важче, майже неможливо, а ось дітей ми врятувати можемо. Вважаю, що процес декомунізації — це підґрунтя для росту молодого, ментально здорового українського суспільства.

Зрозуміло, що справа не тільки в декомунізації, велику роль відіграє національно-патріотичне виховання молоді, інформаційна політика України, приклади сучасних подвигів та побудова національного пантеону героїв. Це важливий процес віднайдення власної самоідентичности, сім років війни не минули просто так, вони наклали величезний відбиток на соціум, тож українці в окупації тепер здаються абсолютно відірваними від українського порядку денного — як інформаційно, так і ментально. І справа не тільки в тому, що вільна Україна за ці роки значно просунулась вперед, річ у тому, що Україна в окупації відкочується назад.

Чи є куди повертатися?

Як на мене, люди там ментально лишилися ще у 2013-му році, і здебільшого вони кажуть: «Ми не проти України, ми не проти повернутися». Але коли вони кажуть, що хочуть повернутися, вони мають на увазі повернутися у 2013-й, в минуле, коли президентом був Янукович, коли не було Революції Гідности та війни з Росією, коли долар був по вісім і таке інше. Нині, навіть за підтримки України, їм лячно, вони бояться нової української реальности, нових контекстів та сенсів сучасного українського суспільства. І тут варто знову згадати декомунізацію останніх років. Бо ідоли Леніна фізично вже не повернуться на площі сучасних українських міст, як і не повернуться боввани інших постатей радянської історії й навіть попри те, що назви наших міст та вулиць протягом минулих ста років змінювалися неодноразово, знову повернути старі покажчики буде вкрай важко. Розумієте, ми не стільки повернули історичні назви своїм вулицям, скільки повернули в контекст дня важливість перечитання та розуміння всієї української історії — і до радянського періоду, і після.

Kramatorsk.png

Ось що лякає людей в окупації — вони розуміють, що можуть ментально повернутися у 2013-й, удати, що не було війни та пробачити Росії всі злочини, а ми, на вільній території України вже не зможемо ні забути, ні пробачити. І хтось обов’язково зазначить: «Романе, українське суспільство дуже неоднорідне, не можна казати за всіх, як в окупації, так і на вільній території». І я, звісно, погоджусь “так, не можна”, але я кажу не за всіх, я кажу за більшість, бо чудово розумію, що й на території вільної України знайдеться немало людей, які можуть і хочуть забути та пробачити. Ба більше, знайдеться немало й таких, що хочуть повернути «совок» в Україну, але таких мало і щодалі їх меншатиме та меншатиме.

Також вважаю, що в Україні зараз чудова молодь, яка все розуміє, незважаючи на величезну кількість ворожих наративних закидів, що ллються з телеканалів проросійських олігархів. З молоддю в окупації ситуація гірша, вони мають справу ще й з потужною машиною російської пропаганди, яка прямо впливає на них, але й за цих дітей варто поборотися, вони ще не втрачені для нас, але час, на жаль, грає не на нашу користь.

Підсумовуючи сказане

Тож, підбиваючи підсумки останніх п’яти років декомунізації в Україні й на Донеччині зокрема, я вважаю, що нам більше вдалося, ніж не вдалося. Поступово, але впевнено ми звільняємося від пут тоталітарного минулого і фізично, повертаючи історичні назви, і ментально, переосмислюючи власну історію. І хай наразі не всі міста на сході України повністю розпрощалися з радянською топонімікою, як, наприклад вулиця імені Паризької комуни в Дружківці, яка прямо не підпадає під закон, та лишається наративним атавізмом на мапі міста, в Слов’янську ще й досі демонтують серпи й молоти з парканів та стін, а в Краматорську на території заводу НКМЗ дбайливо зберігають скульптуру червоного ката Ульянова на постаменті.

Донеччина, разом зі всією Україною, впевнено крокує в бік європейських цінностей, загального гуманізму та розуміння власної історії. У межах ініціативи «Українізація міст» протягом 2017–2018 років 4 міста здійснили повну «українізацію» (Дружківка, Покровськ, Вугледар, Мирноград) та отримали 70 млн грн на реалізацію інфраструктурних проєктів. І попри те, що перейменування топонімів ТОТ поки діють тільки на папері, два населені пункти на тимчасово окупованій території перейменовані на честь військовослужбовців, які загинули неподалік від них. Село Ужівка Новоазовського району Донецької області (колишнє Ленінське) перейменували на честь добровольця, капітана Окремого загону спеціального призначення «Азов» Степана Криворученка («Ужа») та селище Ступакове Бахмутського району Донецької області (колишнє Красний Пахар) перейменовано на пошану лейтенанта 25 окремого мотопіхотного батальйону Івана Ступака.

fdfs.png

Насамкінець зазначу: колись мав настати час відкривати ганебні та приховані сторінки нашого радянського минулого, без цього ми просто не можемо рухатися вперед, і цей час прийшов. Це не переписування історії, це нагадування правди, якою б страшною вона не була. Наразі ми очистили наші вулиці від комуністичного минулого, лишилось очистити голови частини наших співгромадян, а це набагато довший процес. Що далі? А далі можна, вже не озираючись, дивитися у світле майбутнє України, а краще крокувати до нього впевненою ходою вільного народу зі своїми поглядами, історією та героями.

Зображення надано автором з відкритих джерел

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

Коментарі

Пов'язані матеріали

Що таке пам'ятати

...Саме тому вшанування пам’яті має бути не про смерть, не про жертву і скорботу, не про оплакування нашої долі, а про те, що ці люди загинули, щоб дати нам шанс жити гідно, і тепер лише від кожного з нас залежить, щоб ця смерть була недаремною.

«Атлантида» у Львові: фільм, який змушує задуматися про наслідки

«Атлантида» - фільм не для попкорну, він значно глибший, ніж картинка на екрані.