Дати жінкам вибір і прийняти його: чому жінки-військовослужбовиці стикаються із суспільними упередженнями

Опубліковано 15.05.2020

Згідно з даними Міністерства у справах ветеранів станом на 1 квітня 2020 року в Україні налічується 391 004 учасників бойових дій, із них 16 548 — жінки. Однак образ жінки-військовослужбовиці менш поширений в українському суспільстві, особливо якщо йдеться про західні області країни. Через це вибір жінки служити в армії та брати участь у бойових діях часто сприймається суспільством негативно.

Якщо брати до уваги статистику, то кількість жінок, які мають статус учасниці бойових дій і справді більша у східних областях країни, ніж у західних. Найбільше жінок учасниць бойових дій у Донецькій області — 3392, дещо менше — у Луганській області (1693 жінок УБД) та у Дніпропетровській області (1041 жінок УБД). У Закарпатській (5945) та Чернівецькій (5858) областях налічується найменше учасників бойових дій, відповідно жінок УБД у цих областях теж набагато. Всього 213 на Закарпатті та 116 — у Чернівецькій області.

Чи повинні жінки в армії мати рівні можливості з чоловіками?

Як свідчать результати опитування громадської думки, яке проводив Київський міжнародний інститут соціології з 28 серпня до 24 вересня 2018 року, українське суспільство підтримує ідею рівних прав і можливостей у ЗСУ. Передусім більш ніж половина респондентів погоджуються із тим, що жінкам в Україні мають бути надані рівні можливості із чоловіками працювати у ЗСУ та інших військових формуваннях. Четверта частина опитаних повністю погоджується із цим твердженням. Натомість кількість тих, які повністю не погоджуються, удвічі менша — 12 %.

Активістка Жіночого ветеранського руху Катерина Приймак пояснює, що жінки і справді стикаються з тим, що їхній вибір не приймають. Однак це не головні проблеми. Жінки, які пішли в армію працювати і виконують свою роботу, дуже рідко стикаються з проблемою неприйняття. Ці проблеми з’являються, коли жінка повертається з армії. Також Катерина Приймак пояснює, чому кількість жінок учасниць бойових дій у східних областях більша, ніж у західних.

«Є декілька факторів того, чому у деяких західних областях жінки менше йдуть в армію, ніж на сході чи півдні країни. Один з них — це, на мою думку, те, що західні регіони все ж більш патріархальні, і для жінки у тих регіонах є звичною більш традиційна роль. У південних і східних областях жінок військовослужбовиць більше, однак я б не сказала, що ця різниця у кількості є разючою, — розповідає Катерина Приймак. — Тут варто розуміти, що це найближчі до зони бойових дій, так би мовити, найближчі до ворога області. Тому там у жінки з’являється додаткова мотивація. Багато жінок-військових якраз із Донецької та Луганської областей. Це пов’язано з тим, що там є проблеми з роботою, із працевлаштуванням. Тому жінки можуть піти армію, реалізувати себе й отримати певні соціальні гарантії, зарплатню».

prymak1.jpg

Війна не буває чоловічою або жіночою

Як розповідають самі військовослужбовиці, під час служби вони майже не стикаються з упередженим ставленням стосовно себе з боку колег чоловіків. Навпаки, частіше їхній вибір засуджують вже тоді, як вони повертаються додому. Трапляється так, що оточуючі жінки не підтримують її, зауважують, що війна — це не жіноча справа та наголошують на «традиційному покликанні» — материнстві.

«Думки моїх знайомих стосовно мого вибору поділилися приблизно порівну: одні вважають, що війна — не жіноча справа й краще б мені сидіти вдома, виховувати дітей-внуків… А ті, хто знають мене краще, просто підтримують: хто словом, хто ділом. Бо розуміють, що все, що я роблю в житті, — природно для мене. Саме для мене. Бо інакше то була б уже не я, — розповідає старший матрос 503 ОБМП Лариса Мала. — Особисто ж я вважаю, що війна, саме така, як у нас, тобто визвольна, боротьба з агресором, — не буває чоловічою чи жіночою, — якщо вона проти всіх нас, то й для всіх, хто може хоча б щось робити для спротиву й, зрештою, перемоги».

Лариса Мала також каже, що поки до жінки у суспільстві буде неформальне ставлення на рівні «мовчи, жінко, твій день 8 березня», у ставленні до жінок військовослужбовиць теж нічого не зміниться. «Я вважаю, що не треба робити чергову «кампанію» з підняття іміджу жінки-військовослужбовиці, бо буде як завжди: формалізація, кон’юнктура. А цього хотілося би найменше! Все має бути природно. І ми лише недавно добилися того, аби мати можливість бути рівними з чоловіками в отриманні військових спеціальностей та звань. Все тільки починається!», — переконана Лариса Мала.

mala1.jpg

«Зазвичай люди кажуть, що я мама, у мене є діти, тому я маю сидіти собі у чотирьох стінах»

Військова з позивним «Незламна» із Закарпатської області. Вона ділиться спостереженнями, що Закарпаття дуже патріархальне та каже, що іноді їй доводиться чути від людей вдома, що вона робить дурниці. «Мене підтримують тільки найближчі друзі. А зазвичай люди кажуть, що я мама, у мене є діти, тому я маю сидіти собі у чотирьох стінах. У таких випадках я погоджуюся, а потім запитую, хто тоді дасть моїм дітям майбутнє, якщо я сидітиму вдома? От дехто сидить в чотирьох стінах, і я теж буду. І що далі? Що ми висидимо? Найлегше сказати — сиди вдома. Таке ставлення ображає», — каже Незламна.

Соціологиня Маріанна Колодій вважає, що упереджене ставлення до жінок-військових, яке існує в українському суспільстві, пов’язане зі стереотипами щодо «жіночих» і «чоловічих» видів діяльності.

«Зовсім недавно в Україні жінкам, так би мовити, відкрили шлях до військової справи. Раніше жінки в армії були, але їх діяльність переважно передбачала медичну допомогу, приготування їжі, «паперове» адміністрування тощо. Тобто все те, що не виходило за межі так званих «жіночих» знань і навичок. Сьогодні ситуація змінилася, жінки можуть займати бойові посади, отримувати офіцерські звання, керувати підрозділами. По суті, ми спостерігаємо за трансформацією військової сфери. Зрозуміло, що за ці кілька років нам ще далеко до кардинальних змін. Ці зміни повинні відбутися, насамперед, у головах людей. А до того часу, на жаль, багатьом жінкам, які обиратимуть сферою своєї професійної реалізації військову справу, доведеться долати як індивідуальні, так і соціальні стереотипи, часом навіть осуд», — зазначає Маріанна Колодій.


«Треба поважати і чоловіків, і жінок, які вирішили реалізувати себе у військовій професії»

Соціологиня переконана: не можна одразу змінити соціальні установки, які нав’язувалися і формувалися десятиліттями, але навіть участь жінок-військових у військовому параді чи марші ветеранів здатні впливати на людей і творити зміни. Важливою у цьому процесі є також і роль чоловіків-військових, які професійні якості жінок-військових ставлять вище за гендерні упередження.

«Найбільше, що ми можемо зробити для жінок-військових, — дати можливість їм бути тими, ким вони хочуть бути. Тобто розуміти і прийняти вибір як хлопця, так і дівчини, коли вони обирають військовий ліцей для навчання. Поважати і чоловіків, і жінок, які вирішили реалізувати себе у військовій професії та справі захисту Батьківщини. Бути однаково вдячними їм за службу, особливо в умовах війни. Така повага і прийняття повинні бути відображені не лише у думках і настроях людей, але й у законодавстві, військових статутах, військовому споряджені тощо. От над цим усім ще потрібно працювати», — додає Маріанна Колодій.

Фото з архіву Катерини Приймак та Лариси Малої.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Перлинка в камуфляжі. Від захисту прав до захисту держави

Вона із тих, хто не встиг спробувати до війни дорослого цивільного життя – адже пішла на фронт зі студентської лави, поєднуючи війну та навчання.