Битва за ліс: спогади ветеранів-штурмовиків

Опубліковано 13.10.2020

— Все, брат, по ходу я — 200…

Це останні слова вояка 54-ої (раніше — добровольця ДУК “Правий сектор”) із позивним “Гюрза”: він обхопив обома руками низ живота і впав навзнак. Декілька хвилин, як його не стало. Про це із болем і відчаєм згадує його побратим і близький друг “Бай”. Вони воювали пліч-о-пліч із 2014го: пройшли Піски і бої в Донецькому аеропорту. А смерть обірвала їхню земну дружбу 18 грудня 2016-го, коли добровольці 54-ої бригади штурмували Світлодарський непролазний ліс. Вони його взяли на більш як кілометр, відбивши стратегічну висоту. За крайні півроку до цього таких боїв і проривів, як зрештою і втрат, на Світлодарській дузі не було. З цього часу ситуація на цьому відрізку стала напруженою. І ще не один вояка, який боронитиме “дугу”, загине і отримає поранення у подальших боях. Але тут — про штурм відчайдухів 54 ОМБр переломного 18 грудня.

875450_5_w_1200.jpg

Лінія оборони українських сил — Світлодарська дуга — була повсякчас оточена проросійськими силами, ще із початку 2015-го року, коли після важких боїв туди відійшли з Дебальцевого сили АТО. Це — стратегічний відрізок фронту, оскільки на півночі від “дуги”, на підконтрольній українським силам території, — Вуглегірська ТЕС, а на південь — власне Дебальцеве. Для виходу Існувала єдина дорога — Дебальцеве-Артемівськ.

Командування 54-ої бригади отримало інформацію про планований наступ бойовиків у бік наших позицій. Відтак, офіційно, почалася підготовка контрнаступу.


“Відбулися розвідувальні дії, та недосконалим було планування штурмової операції нашими силами, недосконала розвідка. Передусім, не звернули увагу, що ліс дуже густий. — про це сьогодні розповідає тоді заступник командира 1-го батальйону 54-ої бригади по роботі з особовим складом Оксана Якубова. — У нічну операцію йшли 4 групи. Першою пішли спецпризначенці третього полку, другою — розміновувачі, а 3 і 4 — то по суті були добровольці, екс-бійці добробатів, а на той час уже 54-ої бригади. Ними командували “Кідур” і “Шайтан”. Вони власне мали займати уже позиції бойовиків після зустрічі тих із спецпризначенцями. Сєпари “прокинулися” і стали лупити з мінометів. Опорник мав бути знищений, але наші відійшли, бо мали поранених. Тому так сталося, що добровольці на ентузіазмі пішли в бій”.

Тим часом, добровольці додають ще один важливий момент, який спричинив штурм. Ліс, кажуть вони, який мали штурмувати українські сили і в якому вже довгий час осіли бойовики, був на кілька десятків метрів вищий по ландшафту за позиції українських сил. Відтак, їм було зручно бити по позиціях ЗСУ “Лівша” і “Верба” зі своєї лісової позиції “Кікімора”. Ба більше, припускають, що терористи не планували штурму, аби відібрати територію, а тільки мали на увазі такий собі “принагідний штурм”.

15894712_120123975155941_2481488860842797011_n.jpg

Була аеророзвідка, яка чітко “бачила” ліс, позиції бойовиків, але з висоти не було видно, що ліс густий і яка точна кількість бойовиків у ньому. Зрештою, багато бійців і не бачили відеозйомки, їм лише змалювали майбутній штурм на карті.

“Ми не могли всього знати, приміром, як “мінометка” працюватиме. — констатує “Кідур”. — Про це я наголошував “Куполу” (тоді — командир 1-го батальйону) із самого початку, перед штурмом. Казав, що і штурмовики, і ті хто буде на вогневій підтримці, мають відштовхуватися від того, як працюватиме арта. Розвідка до кінця не могла нам розповісти свої плани, за кілька годин до штурму. “Купол” сказав, що все буде чітко і я йому повірив як бойовому офіцеру. А в результаті відбулося трохи гірше. Одразу все не так пішло: ми приїхали на позицію за 4 години до виходу, десь о 2 ночі, не знаючи напевне, як саме відбуватиметься весь штурм. У перших груп були “трьохсоті”. І попри це “Купол” дав наказ “Група Кідура штурмує Олені”. Мені не подобаються раптові накази. На позиції нам в підтримку дали 25 батальйон “Київська Русь” (серед хлопців також були загиблі того дня від мінометного обстрілу — друг “Паштет”, який стріляв з АГСа й тим відволікаючи увагу ворога на себе і друг “Ваха”, тіло якого витягнули тільки наступного дня, 19 грудня). Але не скажу, що прямо штурм невдалий і операція не вийшла. Ні. Попри важкі втрати вояків, ми відхапали велику частину важливої території, і висоту. Але штурм на 3-му році війни мав би виглядати по-іншому. А по суті нічого не змінилося. Прикро. Бо й тепер таке може трапитися”.


“Навіть чув… від командування “ви взагалі не мали звідти повернутися”. — із неприємним осадом пригадує боєць із позивним “Бай”. — Були в штурмі і “герої”, які повели себе некрасиво, але це внутрішнє. Все насправді не так гарно і героїчно на війні, та не кожен ветеран здатен визнати, де він злякався, де підвів, де не зміг”.

“По папірчику А4 ми йшли. Нам приблизно намалювали: ліс, стежка, їхні позиції, схил. Рацій не було. Командири їх отримали перед самим боєм ще й без прищіпок, а це — зайвий підсумок, в який на штурм можна покласти магазин. А нам би з десяток дешевих “Baofeng” з гарнітурами, а так… — сумно констатує “Змій” із групи молодого офіцера “Шайтана”. — Дві години ми сиділи в траншеї і чекали, бо наша арта десь “заблукала” і не могла вийти в квадрат. А тоді “Шайтан” скомандував: зараз наші бехи пройдуть і ми за ними висуваємося. В мене є навіть відео, як пролітають оті наші БМП, і ми - за ними. Я виходив з Білорусом останнім”.

32267151_999597586874309_2608676596294352896_n.jpg

Перед штурмом бійці майже не спали, дехто й не задрімав взагалі. Близько 4 ранку хлопці висунулися в бік лісу. Спершу їхали “Уралом”, а далі — “на своїх”. Старт штурму планувався на 6 ранку, але фактично розпочався тільки о 8:45. Виходили 22 бійця 54-ої бригади під командуванням “Шайтана” і “Кідура”. Першими йшли сапери, і що особливо насторожило хлопців: за 450 метрів до контрольованої бойовиками території не було жодної міни. Здавалося, ніби наших “чекали” і чомусь дали їм змогу не затриматися на перших двох ланках, а йти далі. 11 людей пішли в бік позиції ворога “Олені” (група “Кідура”), а решту — з іншого боку лісу, по схилу, над ставом (група “Шайтана”). І власне на третій ланці зав'язалися ближні бої в обох груп — на відстані 5-10 метрів. До речі, згадують хлопці, у ближньому бою вони зустрічалися далеко не тільки із бойовиками “слов'янської” зовнішності.

Спершу йшли навприсядки, як згадує “Кідур”, а коли зрозуміли, який насправді ліс густий і непролазний, то зрозуміли, що з флангу групі не вдасться вдарити, тож вийшли в поле — довелося йти по периметру, слід-в-слід.


Штурмували ворожі позиції — “Сову”, “Глаза” і “Олені”. По 2 людини залишилися тримати “Сову” і “Глаза”, а по стежці в ліс пішли “Сім'янин” з “Єрмаком”. Власне з того часу зв'язок із “Сім’янином, який у разі смерті чи поранення “Шайтана” мав перебрати на себе командування 2ою групою, зник.

Тим часом до “Сім’янина” намагалася додзвонитися його дружина Ганна, але не могла. Волонтери їй лише констатувала, що бій триває і “Сім'янин”, ймовірно, в полоні. Ганна майже одразу зрозуміла, що її Андрій уже неживий, адже певна — навіть з полону він би дав про себе знати. Ба більше, тієї ночі їй наснився сон, в якому Андрій попрощався із коханою. “Сім'янин” загинув. “Єрмак” же розповів дружині “Сім’янина”, що сам втратив свідомість після контузій й Андрія більше не бачив. Його дуже довго шукали: тривали перемовини, бо існувала версія, що він у шпиталі Дебальцевого. Та його тіло через три дні побратими знайшли у лісочку.

32327277_999597590207642_2532621933892075520_n.jpg

Друг “Бай” дуже чітко пам'ятає, як їхня група впритул наблизилася до позицій бойовиків: “Коли нашому передньому саперу залишилося до їхнього бліндажа метрів пять, — запрацював “Утьос”. Дві черги. Одна із них повалила “Гюрзу”. На його одежі не було й краплі крові: думаю, розірвало печінку і кров пішла всередину. Тоді ж отримав поранення ще один сапер (в руку) і снайпер (одна куля йому два передпліччя прострелила). Почалася стрілянина, летіли гранати. Впав неживий “Санич”. І я вже, відверто, був готовий до смерті, тільки дуже важко її чекати… Позбирали усі набої, які тільки могли, щоб продовжувати відстрілюватися, розуміючи, що вони останні. Сепари навіть мертвому “Гюрзі” по ногах стріляли”.

Тут і позначився брак рацій і те, що всіх вивели на один канал: мінометників, командування штабу і дві штурмові групи. “Кідур” ніяк не міг докричатися евакуації.

Три з половиною години тривав бій, хлопці залишилися майже без набоїв, як по них таки приїхали відчайдухи на БМП — пригадує “Бай”, це заслуга, зокрема, друга “Кіпіша”. Тим часом, додає “Бай”, підтягнулися і танки 54-ої ОМБр. Все змішалося: ворожі СПГ з КПВТ і наші танки. У вухах — дзвін, бій стало важче контролювати. Але хлопці евакуювалися.

По-іншому все відбулося у другій групі “Шайтана”: евакуація за ними не приїхалала, їм довелося відступати пішки.


Із самого початку група йшла до лісу ліворуч. Взяли “Кемпінг” і “Глаза”, де лишили на позиціях бійців. Кулеметник “Змій” зі своїм другим номером “Білорусом” йшли крайніми і були на прикритті. А як пройшли більше як півлісу, то зав'язався бій. “Змій” пам'ятає, як “Товариш” з'їхав вниз по схилу і не міг вилізти через щільність вогню: “Тим часом “Ефа” з “Кіндером” і “Гонтою” побігли вперед. Через стрілянину вони не чули як гукав “Шайтан”, і він рвонув за ними, а я із кількома побратимами залишився на схилі прикривати і чекати “Товариша”. Я просив “Шайтана” на краю лісу дати знак. Але знаку він не дав. Я зрозумів, що в них біда”.

Передчуття були не даремними. “Шайтан” загинув майже одразу. Медик “Дісней” кинувся рятувати його, та йому прострелили ногу. Поруч стікав кров'ю поранений “Ефа” (іронія долі, він не мав йти у бій, в “Ефи” вже було спрямування в шпиталь, адже після поранення на шахті “Бутівка” в чоловіка розпочалося відмирання кори головного мозку). Хлопці Стали відступати, “Ефа” ж сам рухатися не міг — у нього були перебиті обидві ноги в районі стегон. І він востаннє набрав маму, о 13:20 (в якої й без того були лихі передчуття від його крайнього дзвінка о 6 ранку, коли син сказав їй, що має “ще десь сходити”)

— Ти вже повернувся, синочка? — схвильовано питала мама.

— Ні, — ледь чутно говорив уже поранений “Ефа” і мама чула як він говорить із “Гонтою”. — “Давай уходи, быстрее! Уводи пацанов, потому что я не смогу долго их держать. Давай бегом!”.

— Ти поранений, сину? Де ти?

— Та от під сепарським окопом сиджу. Поранений в ліву і праву ногу. Уявляєш, 20 метрів не добіг до сєпарського окопу.

— А ти відійти звідти не можеш? — в надії питала мама, хоча вже розуміла, що ні. — Хтось біля тебе є?

— “Шайтан”, — відповідав “Ефа”, поволі втрачаючи свідомість, і дивився на уже мертвого “Шайтана”.

— Де ваші, синочка?

— “Гонта” з хлопцями пішли по підмогу.

— А ти що, залишився один?

— Товаришу прапорщик, добре, що ви мене розумієте…

— Зброя в тебе є?

— Є 4 патрони і кілька гранат. Живим їм не здамся! — сказав “Єфа, поклав слухавку і мама чула, як син відстрілювався.

— Тут стільки кровищі...

— Перевяжи ногу!

— Нема перевязувального, віддав “Шайтану”.

— Зніми ремінь і перевяжи ногу, син!

DRVkXzOX0AMBSCr.jpg

Мама тільки почула в слухавці чотири одиночні постріли, з певним інтервалом. І все… Бійці згадують: попервах “Гонта” повідомив, що “Ефу” поранили і він підірвався на ефці. Але ж ні… Бойовики забрали тіла “Шайтана” і “Ефи”.

Ти часом “Змій” із побратимами стали повзком відступати, поки лупили з мінометів. Дивом вийшли на друга “Бугая” (власне “Бугая” замінив свого часу “Шайтан”, пішовши у свій перший і останній бій), який сказав, що згідно домовленостей, якщо штурм йде не за планом, групи мають 20 хвилин на відхід і ліс “накриває” артилерія.

“Ми піймали дорогою БМП, яка везла “300” і “200”. Сльози самі текли… ми нічого не говорили, бо побачили мертвих друзів. А потім я побачив, як “Дісней” скаче на одній нозі, побачив “Кіндера” і втішився, що вони живі. Ми знали, що зі штурму ми не усі повернемося, але не думали, що в такій кількості. Штурмовиків має бути мінімум в 2-3 рази більше, ніж оборонців”, — стримуючи сльози згадує бій за ліс “Змій”.

Заступниця командира батальйону Оксана Якубова аналізує, якби не було цього штурму і сєпари наважилися піти першими, наші сили могли б просто не втримали наступ і опорний пункт. А це би привело до більшої кількості жертв і відкрило б Світлодарськ: “Я взагалі, відверто, не знаю, де би був Світлодарськ в такому разі, якби бойовики сунули на нас. Ми б не попередили оточення батальйону про взяття Світлодарська і потрапили б в страшну ситуацію”.

Gyurza.-Radivilov-Roman.jpg


Українські сили того дня взяли майже півтори кілометри Світлодарського лісу і висоту, але втратили 7 вояків 54 ОМБр:

“Санич” (Дмитро Клименко, 18 липня 1980 р.н)

“Гюрза” (Роман Радівілов, 14 лютого 1984 р.н)

“Шайтан” (Микита Яровий, 2 лютого 1995 р.н.)

“Ефа” (Байбуз Андрій, 16 серпня 1975 р.н)

“Сім'янин” (Андрій Широков, 12 квітня 1970 р.н)

“Ваха” (Василь Панасенко, 14 серпня 1983 р.н.)

“Паштет” (Сергій Степаненко, 7 квітня 1967 р.н.)

За даними наших сил, у ворога у цьому бою: 40 загиблих і щонайменше 30 поранених. У цьому велика заслуга й нашої артилерії.

***

“Рома мріяв про червоно-чорну вишиванку, мріяв, аби я її вишила, а він одягнув. А мені все бракувало часу. А 18 грудня щось підштовхнуло мене піти до майстрині і купити її. Таку, як він хотів. Хотіла привезти днями йому її до Бахмуту… Але в ній ми його поховали”, — кохана “Гюрзи” й досі береже усі його речі і так і не може видалити із телефону його номер.

Фото надані авторкою.

Додати коментар


Коментарі

Аміна Байбуз

- 16.10.2020 -

...Минуло 4 роки. Біль..лише це я відчуваю тепер. А злість та зневага.....Господь їм Суддя . Герої помирають героями, а боягузи.....ніколи не пізнають що таке Честь та Гідність !
...Шана загиблим !

Пов'язані матеріали

Що таке пам'ятати

...Саме тому вшанування пам’яті має бути не про смерть, не про жертву і скорботу, не про оплакування нашої долі, а про те, що ці люди загинули, щоб дати нам шанс жити гідно, і тепер лише від кожного з нас залежить, щоб ця смерть була недаремною.

Чи неоднаково мені: як українська держава піклується про тих, хто повернувся з полону

Постає питання, чи може людина, яка повернулася з полону і стикнулася з непереборними для неї труднощами, розраховувати на допомогу з боку держави або повинна залишатися сам на сам зі своїми проблемами?

Пам'ять, яка зцілює: говорімо про тих, хто пішов

“Більшість сімей залишається наодинці зі своїм горем. Вони віддали найцінніше – життя дорогої людини, їм розповідають по телевізору як цінують героїв, а в реальному житті їм доводиться “вибивати” найменші довідки, соціальні виплати, та й ці виплати вони називають “кривавими грошима”, які їм не потрібні, бо насправді вони хочуть повернути своїх рідних”.

Невидимі жертви непокараних злочинів

Вікіпедія стверджує, що в полоні окупаційних військ на Донбасі перебувають 300 українців. Правозахисники додають, що політичних полонених — «заручників Кремля» — на території Росії близько 100 осіб. Неофіційні дані називають тисячі людей.