Багато військовослужбовців мовчать про свою орієнтацію: як живуть в Україні ЛГБТ-військові

Опубліковано 29.06.2020

Щороку перед Маршем рівності у столиці, який більше відомий як «КиївПрайд», в соцмережах активізовується армія гейтерів. Чомусь люди переконані, що гомосексуальність — це ненормально, а всіх геїв та лесбійок, на їхню думку, нерідко треба карати чи ізолювати якнайдалі від суспільства. Часто від коментаторів можна почути й думку, що геї мають брати участь не в марші рівності, а у війні на сході України, наприклад.

Чомусь вважається, що люди гомосексуальної орієнтації не можуть служити в армії, більше того — боронити землю під час війни. Однак геї та лесбійки так само, як гетеросексуальні люди, є в армії та захищають свою країну.

Ми записали історії чотирьох людей, які боронили й продовжують боронити кордони України на сході. У кожного і кожної з них — своя історія. Хтось не міг наважитися на камінг-аут, комусь це далося простіше, когось — побили за відкритість, а хтось — просто прагне бути собою. Як це — бути ЛГБТ-військовими в Україні? Далі — пряма мова.

Ірина Бобик, військовослужбовиця

«Я не моніторю, хто знає про мою орієнтацію, а хто ні»

Я — бісексуальна жінка, і майже не стикаюся з незручностями через це. Суспільство якось легше сприймає саме жіночу гомо- і бісексуальність. На службі, як і взагалі в житті, я на своїй орієнтації не акцентую, хоч і не приховую її. Розповідаю принагідно: наприклад, хлопці говорять про колишніх дівчат, я докидаю щось про своїх колишніх партнерок. Коли говорять щось негативне про гомосексуальних людей, я різко кажу, щоб скрутили тон, бо це і про мене також. Або ж коли говорю про сім’ю, яку мрію мати, то кажу, що хочу знайти свою людину, і пофіг на стать.

Я не моніторю, хто знає про мою орієнтацію, а хто ні. Думаю, більшість знає. Змін у ставленні до себе, образ тощо — не чула. Але це можна пояснити й тим, що в мене вибуховий характер і мені таких речей не скажуть в обличчя. Я навряд почую фрази про те, які геї чи лесбійки погані. Хіба що інколи доходять плітки.

Я розумію тих, хто боїться говорити про свою орієнтацію. Кілька років тому, коли я ще волонтерила, теж боялася, що всі дізнаються, глузуватимуть тощо. Однак з часом я зрозуміла: якщо люди адекватні, то ця інформація не вплине на їхнє ставлення до мене.

Я мрію, що колись стереотипи про ЛГБТ зникнуть і говорити про свою орієнтацію буде так само нормально, як і про свою групу крові. Розповідати про свою гомосексуальність чи ні — особиста справа кожного і кожної, однак, коли дедалі більше людей, особливо військових, відкриватиметься — стереотипи поламаються. Легко ображати міфічних далеких «гоміків» і «лєсбух», однак коли одна така воює з тобою пліч-о-пліч — це інакше.

Василь Давиденко, ветеран АТО

«Не скажу, що мене почали ігнорувати, але “холодком” повіяло»

Мій камінг-аут під час перебування в зоні АТО стався сам собою. Особиста трагедія увігнала мене в тяжкий емоційний стан, і хлопці бачили це. Я їм відкрився, що кохаю хлопця, який, як мені повідомили, загинув на фронті. Я не можу сказати, що всі були в захваті від цього зізнання. Просто сприйняли це як факт. Я навіть відчував, що вони поділяють той біль, який я відчував в той період.

Час від часу проскакували якісь армійські веселі жарти та стьоб. Я сприймав все це досить спокійно, оскільки не було ані агресії, ані несприйняття з боку побратимів. Гадаю, командири про це не знали. А якщо і знали, то вигляду не подавали, адже на службі те, з ким і як ти спиш, має далеко не першочергове значення.

«Після публічного камінг-ауту біля мого будинку на мене напали п’ятеро людей»

Публічний камінг-аут я зробив влітку минулого року для телеканалу «Дойче Велле». Оскільки сюжет журналісти розмістили у соцмережах, у коментарях до допису мою історію дуже бурхливо обговорювали. На роботі (я вже не служив на той час) всі навколо мене немов завмерли. Не скажу, що почали ігнорувати, але «холодком» повіяло. Я на це не зважав.

Потім біля мого будинку на мене напали п’ятеро людей. Тоді громадські активісти здійняли галас, поліція відкрила кримінальну справу за фактом насильства на ґрунті ненависті. Але потім все затихло.


Я ніколи не чув у свою адресу того, що геї не можуть служити на війні, але бачу в соцмережах, що така думка існує.

З багатьма побратимами у мене обірвався зв’язок, а з ті, з ким спілкуюсь і зараз, свою думку про мене після камінг-ауту не змінили.

«Практично кожний, хто є геєм і служить у війську, не може (а може й просто не хоче) розкриватись»

Є дуже багато військовослужбовців, які мовчать про свою орієнтацію. Практично кожний, хто є геєм і служить у війську, не може (а може й просто не хоче) розкриватись. Цьому є багато причин: бути «як всі», що скажуть інші, цькування.

Я вважаю, що варто бути самим собою. Не тікати від себе, не ховатись за одруженнями, вдаючи з себе «нормального», не маскувати свою природу під «нормальність» більшості.

Мене після камінг-ауту підтримала компанія, в якій я працюю — зателефонував керівник та запевнив, що з боку компанії я маю надійного союзника. Серед знайомих реакція була різна: від «для чого ти це зробив?» та «скільки тобі заплатили?» до «молодець, сильний вчинок».

Настя Конфедерат, доброволиця, аеророзвідниця

На війні, коли на тебе летить снаряд, тобі не до камінг-аутів. Я стикалася з сексизмом, упередженим ставленням стосовно того, що я дівчина на війні. Однак я достатньо вольова людина, щоб не дати себе дискримінувати. Проте є багато людей, які зазнають дискримінації, їх більшість. Я знаю, що моїх друзів-військових били через гомосексуальну орієнтацію. Тому я можу припустити, що мені просто пощастило в тому, що я такої дискримінації не зазнавала.

На війні я виконувала бойові завдання, а не розказувала з ким сплю. Я була у 2015 році, коли на сході тривали жорсткі бойові дії, перебувала на бойових позиціях, і теми, на які ми розмовляли там, не стосувалися приватного життя, особливо — сексу й сексуальної орієнтації. Знаєте, коли людям по барабану, з ким ти спиш. Ви ж не приходите в якусь спільноту і не кажете одразу: «я гетеросексуалка»? Це ж не візитівка людини.


Якби про мою орієнтацію дізналися всі мої побратими, я вважаю, що їхнє ставлення не змінилося б. По-перше, до лесбійок ставлення набагато краще, ніж до геїв. По-друге, зі мною спілкувалися не через мою сексуальну орієнтацію, а через мої інтелектуальні та інші здібності. Після мого гучного камінг-ауту минулої осені, 90 % моїх побратимів написали — «ок». Негативно відреагували, може, двоє людей.

Але ж насправді — коли на тебе летить снаряд, ти знаходишся за 300 метрів від сепаратистів, які можуть бути питання про сексуальну орієнтацію? На війні ми займаємося захистом.

Владислав Мірошниченко, військовослужбовець

«Якщо я вже став на шлях захисту свободи, то я маю стати і на захист таких людей, як я, і самого себе»

На службі бували випадки, коли доводилося робити камінг-аут. Були люди, які зневажливо висловлювалися та ставилися до ЛГБТ-спільноти, і мене це зачіпало. Раніше у мене був дуже м’який характер, я був слабкою людиною, тому дуже довго не міг відкритися. Коли я чув різні зневажливі речі про ЛГБТ-спільноту, я мав з цим миритися. Я не знав, як люди будуть реагувати на мене, не знав, з чим мені доведеться стикнутися. Але в якийсь момент я не витримав.

Я вже знав, що я військовослужбовець, у мене є обов’язки, і якщо я вже став на шлях захисту свободи, то я маю стати і на захист таких людей як я і самого себе.

«Коли людина, яка має служити разом з тобою пліч-о-пліч, дуже гомофобна і ти розумієш: якщо відкриєшся — це може погано закінчитися»

Я зізнався одній людині. Сказав, що я гей і спитав, що людина про це думає. У відповідь почув мовчання. Людина не знала як їй реагувати, а потім обдумала, вибачилася, сказала, що нейтрально відноситься до представників ЛГБТ-спільноти.

Були випадки, коли я жив зі своїми побратимами, винаймав квартиру, і мені довелося зробити камінг-аут, бо я хотів, щоб людина, яка буде зі мною жити, знала про мене і розуміла, що в гості до мене може приїхати хлопець. Я не хотів це приховувати. В армії це постійно доводиться робити, коли знаходишся в наметі або в бліндажі, і це дуже складно.

Проблема в тому, коли людина, яка має служити разом з тобою пліч-о-пліч, дуже гомофобна і ти розумієш: якщо відкриєшся — це може погано закінчитися. Саме тому багато військових геїв закриваються і не розповідають про свою орієнтацію.

«Роблячи камінг-аут, людина має розуміти, що все може перевернутися з ніг на голову»

Я роблю поступовий камінг-аут. Спершу я відкрився своїм батькам, друзям, потім вже — військовослужбовцям. От зараз я роблю відкритий камінг-аут. У мене в голові залишилася така стара модель — якщо я відкриюся, до мене будуть ставитися погано. І я не відкриюся перед усіма хлопцями, з якими служу, бо розумію, що є ті, які можуть гостро це сприйняти. Це навіть може спричинити агресію.

Зі сторони деяких людей були морально-насильницькі дії. Вони здогадувалися про мою орієнтацію і хотіли щось зі мною зробити, аби я був іншим. Вони використовували методи, про які не хочеться розповідати. Все ще залежить від людини. Молоді люди в армії ставляться до цього більш адекватно, а ті, кому більш як 40, ставляться негативніше.

«Україна — це свобода. Ми маємо право бути вільними»

Найскладніше те, що я не можу бути собою. Не можу розповісти, що до мене приїде хлопець, хто він мені. Я сам з Луганська, у мене там залишилися рідні, батьки, друзі. Я не можу з ними розмовляти, не можу розповідати їм про службу. Крім хлопця, який в мене був на момент, як я почав служити, ніхто й не знав, що я йду на війну. Дуже важко було, коли він мене покинув, тому що я втратив підтримку, мені не було з ким поговорити. Потім я познайомився з іншими ЛГБТ-військовими у фейсбуку, саме вони мене підтримали і витягли з депресії.

Україна — це свобода. Ми маємо право бути вільними і хочемо бути вільними. Я знаю, що люди, які роблять камінг-аут зараз, можуть переживати, що з ними щось станеться. Однак я хочу їм показати на своєму прикладі, на прикладі військовослужбовця. Ми ризикуємо життям, ми самі обрали свій шлях — шлях захисту батьківщини. Ми знаємо, що з нами може щось статися у будь-який момент. Чому ми маємо мовчати тоді, не заявляти про себе, не відкриватися? Ми готові до самопожертви. Чим більше до нас будуть ставитися негативно, тим більше ми будемо виражати свою позицію, показувати, що ми є і що будемо боротися.

Роблячи камінг-аут, людина має розуміти, що все може перевернутися з ніг на голову, і що буде далі — важко передбачити. В дитинстві я боявся відкритися батькам, тому що не знав, де я буду жити. Коли батько побачив якісь матеріали в моєму телефоні, він просто вигнав мене з дому. Я не знав, де я буду працювати, якщо на моїй роботі дізнаються про орієнтацію. Але коли я розповів про себе на роботі, мене не звільнили, а навіть навпаки — стали краще ставитися. Так я знайшов свого хлопця, який теж там працював.

Я підходив до командирів та розповідав про себе. Вони поставилися до мене з повагою. Запитували, для чого я це кажу, навіщо це мені потрібно. Я пояснив, що багато людей вважають, що в армії й на війні не має ЛГБТ-людей. Розповів, що люди вважають гомосексуальність хворобою. Після відкриття я відчув себе по-іншому, відчув себе людиною.

Я хочу жити повним життям, і хочу, аби воно було наповнене сенсом. Хочу бути собою.

«Через гомосексуальну орієнтацію людину можуть повністю ігнорувати»

На думку психологині Марти Приріз, військовий статус — це приналежність до певної групи. А кожна група має свої уявлення про те, як кожен із її членів має виглядати чи поводитися. Якщо в групу військових потрапляє гей, він, імовірно, мусить це приховувати, тому що інакше можна стикнутися з булінгом, насмішками тощо. Через гомосексуальну орієнтацію людину можуть повністю ігнорувати, тобто виключати з групи. Такий досвід є дуже травмуючим.

Загалом психологиня розповідає, що є багато чинників, які впливають на те, чи наважується людина зробити камінг-аут не тільки на війні, а й у мирному житі. Найперші з них — фінансове становище конкретної людини та наявність житла.

«Коли людина сама не приймає свою орієнтацію, у неї ймовірно й не буде потреби робити камінг-аут»

«Якщо людина неповнолітня, і її утримують батьки, то дуже важко буде наважитися на камінг-аут, адже це означатиме, що у разі неприйняття батьками людина залишиться без джерела фінансування. Наявність власного житла — теж важливий чинник, адже не завжди рідні приймають гомосексуальну орієнтацію людини. Іноді її можуть вигнати з дому, бити чи знущатися з неї іншими методами. Серед інших факторів — емоційна прив’язаність до своєї родини, відчуття провини перед рідними, сором», — розповідає Марта Приріз.

Психологиня додає, що інколи людина сама не приймає свою орієнтацію, вона відчуває за це сором, тому їй дуже важко відкритися перед своєю родиною чи знайомими. Коли людина сама не приймає свою орієнтацію, у неї, ймовірно, й не буде потреби робити камінг-аут.

«Найскладнішою для людини, яка збирається зробити камінг-аут, є невідомість стосовно того, як зреагують люди та як зміниться її життя, чи люди не відвернуться тощо. Стрес невідомості сковує людину: вона відчуває себе розгубленою, пригніченою. Наважитися на камінг-аут допомагає те, що після цього з’являються нові можливості — жити своїм життям, бути чесними, не приховувати частину життя від тих, кого любиш. Це все про свободу. Про можливість жити своє життя і не вдавати із себе когось іншого», — зазначає пані Марта.

Замість підсумків

Про участь ЛГБТ людей у війні варто говорити публічно, адже чим більше ми будемо звертати на це увагу, розповідати окремі історії, тим швидше суспільство зможе прийняти це як норму. Досвід кожної людини важливий, і він має бути видимий.

Фото: Depo.ua


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Позивний «Француз»: Я б дуже хотів, щоб наша країна еволюціонувала

Для мене боротьба за права людей – це продовження боротьби, тієї, яку ми почали ще на Майдані. Це для мене європеїзація мого народу, суспільства, часткою якого є я. Я б дуже хотів, щоб ми досягли рівності у правах для громадян і разом з тим – рівності у можливостях.

Дати жінкам вибір і прийняти його: чому жінки-військовослужбовиці стикаються із суспільними упередженнями

Як розповідають самі військовослужбовиці, під час служби вони майже не стикаються з упередженим ставленням стосовно себе з боку колег чоловіків. Навпаки, частіше їхній вибір засуджують вже тоді, як вони повертаються додому.