7 “знаків питання” та 3 “знаки оклику” психологічного повернення з війни. Жіночий вимір.

Опубліковано 28.09.2020

Так склалося, що я, Ганна, маю власний досвід військової служби та проходження «постдембельського періоду». І водночас маю досвід психологічного консультування ветеранок, що знаходяться в процесі повернення до мирного життя. При такому поєднанні гріх не поділитися своїми спостереженнями про ті психологічні труднощі, з якими стикаються ветеранки після повернення додому з АТО/ООС.

Сім «знаків запитання»

1. Проблема самоідентифікації.

Під час служби в армії, в поліції, в інших силових структурах для успішної адаптації жінці необхідно прийняти певну самоідентифікацію — стати «військовослужбовцем», «бійцем», «офіцером», «захисником». А це означає, що гендерні особливості поведінки мають бути певною мірою нівельовані.

Під час підготовки в навчальних центрах, а потім і у військових підрозділах від командирів часто можна почути, що «тут нема чоловіків чи жінок, ми всі бійці», «тут нема ніяких привілеїв», «ми всі однаково виконуємо завдання за призначенням».


Це означає, що для успішної служби самоідентифікація себе як «жінки» повинна відійти на другий план. І якщо під час служби це цілком виправдано і адекватно, то після демобілізації звичне сприйняття себе як «бійця», «бойової одиниці», «бойового товариша» втрачає актуальність, і в мирному житті може призводити до зниження самооцінки, труднощів у стосунках з близькими, зниженню соціальної адаптації.

Ветеранки, які переживають труднощі зі зміною самоідентифікації, звертаються за психологічною допомогою з такими запитами: «хочу знову відчути себе жінкою», «я розучилась фліртувати з чоловіками», «я відчуваю себе не чоловіком і не жінкою, а чимось середнім, і це некомфортно», «я стала зневажати чоловіків, які не служили в армії».

2. Наслідки виживання у «чоловічому колективі».

З першою проблемою тісно пов’язана наступна. Армія та силові структури в цілому — так би мовити, «чоловічий світ». Чисельні наукові дослідження у сферах менеджменту і гендерних відмінностей вказують на наявність суттєвої різниці між «чоловічими» і «жіночими» колективами. Зокрема, «чоловічим» колективам притаманні жорстка ієрархічна структура, внутрішня конкуренція, більш директивний стиль комунікації та акцент на задачах та на меті. «Жіночі» групи відрізняються більшою увагою до стосунків між членами команди, більшою гнучкістю в підході до вирішення проблем, більшою емоційністю і схильністю до демократичного стилю управління.


Потрапляючи в «чоловічий світ», жінка має прийняти «чоловічі правила», а часто це означає, що їй доводиться навчитися на рівних конкурувати з чоловіками, стримувати емоції, відстоювати свої кордони, впевнено поводитись під час конфліктів з командирами чи підлеглими, раз у раз доводити власну професійність чи ефективність. І знову, набуті в цьому процесі навички і стилі поведінки, які були успішними під час служби, у мирному житті можуть призводити до конфліктів з близькими та до соціальної дезадаптації.

Ветеранки кажуть про це так: «я помітила, що в армії стала дуже жорсткою, звикла «продавлювати» власну точку зору, а тут, на гражданці, це викликає у людей зворотну реакцію», «я нічого не відчуваю, наче у мене немає емоцій, я просто розв'язую проблеми, а мої близькі кажуть, що я стала холодною і байдужою», «в армії я “зажала” всі свої почуття, там треба було просто виконувати завдання, не можна було розпускатися, жаліти себе, не було з ким ділитися своїми проблемами, тому я навчилася просто все тримати в собі». Така звичка пригнічувати власні емоції може призводити до психосоматичних розладів.

photo-1592773021078-257464a29d67.jpg


3. Гендерні стереотипи.

Третя проблема пов’язана з традиційним сприйняттям жінки у суспільстві. Українське суспільство все ж залишається, у багатьох напрямках, архаїчним, певною мірою патріархальним, де основними ролями жінки вважаються «берегиня», «хороша дружина», «хороша мати».

Повертаючись додому з війни, ветеранки можуть стикатися з осудом та знеціненням з боку рідних, друзів, односельців тощо. «Кинула сім’ю», «залишила дитину без матері», «пішла в армію, бо не могла дати собі ради в нормальному житті», «невдаха, армія для неї — єдиний вихід чогось досягти», «пішла туди, щоб знайти чоловіка» — це лише деякі сентенції, які часто чують ветеранки, навіть від сім’ї та близьких друзів. При цьому реальна мотивація, тобто захист країни від російської агресії, бажання захистити сім’ю від російських найманців, інтерес до армійської служби, бажання зробити кар’єру в армії, часто знецінюється та сприймається з демонстративною недовірою. Треба зазначити, що ця проблема не є «проблемою ветеранів», а є проблемою того суспільства, куди повертаються ветерани.


Можна сказати, що між суспільством і тими, хто вирішив стати військовим, існує певний негласний договір. Ті, хто йдуть на війну, добровільно відмовляються від частини своєї людяності та власного комфорту заради захисту і безпеки всього суспільства, а ті, хто лишається в «мирному» житті, мають шанувати і віддавати належне цій жертві.

При цьому реальна мотивація, тобто захист країни від російської агресії, бажання захистити сім’ю від російських найманців, інтерес до армійської служби, бажання зробити кар’єру в армії, часто знецінюється та сприймається з демонстративною недовірою.

На жаль, в українському суспільстві часто стається так, що цивільні не виконують свою частину цього договору. Про причини такого стану речей можна говорити багато, це тема для окремої статті, але наслідками цього дисбалансу стають соціальна дезадаптація, алкоголізм, наркоманія, сімейні негаразди, високий рівень суїцидів та кримінальна поведінка саме тих людей, які пожертвували своїм власним добробутом заради захисту суспільства в цілому.


4. «Воєнний режим».

Ще одна проблема ветеранок, що часто заважає адаптації в мирному житті, — так звані «правила війни». Психологи знають, що на війні — під час екстремальних подій, в ситуаціях, де наявна загроза для життя чи здоров’я — люди починають жити та діяти згідно з особливими правилами, які відрізняються від тих правил, за якими живе суспільство в ситуації безпеки.

Ось деякі з цих правил: «Довіряй тільки перевіреним людям, більше не довіряй нікому», «Перевірені люди — це ті, чиї ефективні дії ти бачив під час бою або екстремальної ситуації», «Тільки перевірені люди — “свої”, всі решта — чужі», «Будь передбачуваним і надійним тільки для “своїх”, для “чужих” будь непередбачуваним», «Завжди контролюй своє оточення і залишайся пильним, бо щось небезпечне може трапитись в будь-який момент», «Ніяких емоцій або агресія, тому що агресія допомагає вижити». Саме ці правила допомагають вижити на війні, але у «мирному» житті можуть призводити до дезадаптації та до нерозуміння з боку навколишніх.


Ветеранки кажуть про це так: «я перестала спілкуватися з колишніми друзями, тому що перестала їм довіряти, бо вони не мають того досвіду, який тепер маю я», «мій світогляд в армії змінився, довколишній світ перестав бути для мене «безпечним місцем», але навколишні цього не розуміють, тому я перестала ділитися своїми почуттями і закрилася в собі», «коли я їду в маршрутці, то іноді думаю про те, що будуть робити всі ці люди, особливо чоловіки, якщо, не дай боже, станеться аварія чи ще якась небезпечна ситуація. І мені здається, що вони зовсім до цього не готові».

5. Страх за дітей

Ще одна проблема, про яку часто говорять ветеранки — це страх за власних дітей.
Не секрет, що багато шкільних вчителів та викладачів вишів, на жаль, належать до категорії «какаяразніца», як і батьки школярів та студентів. Тому у ветеранок виникає страх щодо того, як поставляться вчителі чи викладачі, однокласники чи одногрупники до дитини, мати якої є ветеранкою, чи не буде вона піддаватися булінгу або дискримінації. На жаль, такі страхи іноді мають досить реальне підґрунтя.

photo-1585432959431-655818b6ca34.jpg


6. "Обличчя в формі"

Наступну проблему можна назвати «Обличчя в формі». Полягає вона в тому, що різні громадські, політичні сили намагаються використовувати ветеранів і ветеранок як «ікони» у власних політичних, фінансових чи репутаційних цілях. І жива людина, яка і до армії мала професію, певні здобутки, досвід, починає сприйматися просто як «символ». Така об’єктивізація, особливо в поєднанні з постстресовими станами, труднощами процесу повернення до «мирного» життя також може призводити до соціальної дезадаптації та загострювати наявні психологічні проблеми.

7. Труднощі у пошуку роботи
І останнє, що варте уваги в контексті психологічних складнощів переходу ветеранок до цивільного життя — це труднощі в пошуку роботи, пов’язані з тим, що абсолютно не всі роботодавці горять бажанням брати на роботу ветеранів. На жаль, в суспільстві іноді можна почути міф про те, що всі ветерани — неадекватні, агресивні, з перебільшеним почуттям справедливості, що з ними неможливо знайти спільну мову і так далі.

Тож, очевидно, що жінки-ветеранки, які повертаються додому, закінчивши службу в ЗСУ, НГУ чи інших силових структурах, потребують фахової підтримки, яка допомогла б їм легше та скоріше зробити «перехід від війни до миру».


Три знаки оклику


І така підтримка повинна бути багаторівневою та мати в собі наступні компоненти:

1. Координування жіночих ветеранських рухів, місцевих фахівців, лідерів громадської думки, активістів для побудови ефективної системи перенаправлень за потребами ветеранок. Такими координуючими організаціями в Україні наразі є Жіночий ветеранський рух та ReHub.

2. Оцінювання та моніторинг, на жаль, є чи не найбільш проблемним питанням щодо потреб та стану ветеранів. Немає якісної прозорої статистики ні у сфері фізичного, ні у сфері психічного здоров’я. Ні самі ветерани, ні громадськість не знає точних цифр щодо поширеності депресії, тривожних розладів, ПТСР та суїцидів серед ветеранів та ветеранок. Це сприяє тому, що поширюються чутки, неправдива інформація про ветеранок, а також унеможливлює системну допомогу їм.


3. Захист прав людини та уникнення стигматизації має стати також спільною ціллю фахівців допомагаючих професій — медиків, соціальних працівників, психологів, юристів. Весь персонал має бути обізнаним про права та мати навичку надавати підтримку розуміти свої права ветеранам.

Кажуть, «колишніх не буває», і військовий досвід назавжди залишиться з ветеранкою. Забути його або повернутися до тієї «себе», якою була до війни, неможливо. Але цілком можливо зробити цей досвід своїм надбанням і дозволити собі бути щасливою та реалізованою жінкою, повернутися до суспільного життя, відновити та укріпити позитивне ставлення до себе та навколишнього світу.

Про авторок:
Ганна Статівка — ветеранка, психотерапевтка, дійсна членкиня ГО Асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій

Тетяна Назаренко — психотерапевтка, Голова Правління ГО Асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій

Статтю опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".
Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.


Додати коментар

Пов'язані матеріали

Жінка на війні і після неї: як допомогти повернутися до реального життя

Про жінок-ветеранок ми говоримо вкрай рідко, а про можливості підтримки для них – ще рідше. Ми звикли: війна – не жіноча справа, однак жінки, які протягом всіх років війни разом із чоловіками оберігають нашу країну – теж є і вони потребують уваги та підтримки.

Стигматизація ветеранів може обернутися втратою держави, - психологи

Усе частіше психологи, які працюють з ветеранами, звертають увагу на упередження суспільства саме до ветеранів як до окремої категорії.

Дати жінкам вибір і прийняти його: чому жінки-військовослужбовиці стикаються із суспільними упередженнями

Як розповідають самі військовослужбовиці, під час служби вони майже не стикаються з упередженим ставленням стосовно себе з боку колег чоловіків. Навпаки, частіше їхній вибір засуджують вже тоді, як вони повертаються додому.

Підтримка, робота та медичне обслуговування потрібні ветеранкам для успішного повернення з війни

...Одним із найскладніших аспектів під час адаптації до мирного життя, Олена вважає повернення до роботи. Насамперед, на її думку, після повернення з війни треба давати собі час та можливість відпочити, а вже потім намагатися повернутися до роботи.

«Це такий підйом, коли оточують небайдужі люди, які піклуються»: як жінкам допомагають після війни у Re:Hub

Перший жіночий ветеранський простір Re:Hub у Львові у вересні святкуватиме річницю від свого створення.