7 історій ветеранів, які розпочали власну справу в карантин

“Мені було байдуже, що буде – хоч атомна війна, хоч зомбіапокаліпсис. Після війни вже нічого не страшно і я дуже хотів втілити в життя власну справу”.

Текст:Дар'я БураFebruary 15, 2021

“Мені було байдуже, що буде -– хоч атомна війна, хоч зомбіапокаліпсис. Після війни вже нічого не страшно і я дуже хотів втілити в життя власну справу”. Приблизно таке говорили ті ветерани і ветеранки, які наважилися минулого року відкрити власну справу.

Пандемія коронавірусу, карантин, локдаун, обмеженя, заборони і кризи стали випробуванням для малого і середнього бізнесу. Дуже багато компаній опинилися перед вибором – припинити діяльність, рахувати збитки чи працювати у півсили.

Але “Без броні” пише про ветеранів і ветеранок, які попри все долають перешкоди. І навіть у минулий коронавірусний рік дехто з них не злякався перешкод, відкрив власну справу і чітко розуміє, що основний їхній страх залишився на війні, а у мирному житті треба лише працювати.

Пропонуємо вам сім історій про ветеранський власний бізнес і про те, де знайти сили та мотивацію на його втілення.

yanochkiv.jpg

Олег Яночкін створює шеврони та інші вироби з дерева

До війни Олег займався ремонтом сільськогосподарської техніки, працював н керівних посадах. В 2015 по мобілізації пішов служити. Після демобілізації через рік повернувся до старої роботи, вона не пішла і чоловік повернувся на контракт у 8 полк ССО. 18 січня 2020 року повернувся до мирного життя.

"Про те, що треба робити щось своє, я почав думати ще на крайній ротації. Я з дитинства любив майструвати, ходив на різні гуртки, в тому числі і на авіамодельний. Дід мій небіжчик був “столяр-плотник на всі руки работнік”. Дерево мені також подобалося з дитинства. Але маю освіту автомобіліста, тому працював у цій сфері. Та після війни, коли в голові все перевернулося, вирішив, що потрібно працювати на себе, а не на якогось хорошого дядю. Після війни я перестав бути цивільним і став військовим. Там подорослішав, війна ж додає трохи в голові.

Ми з дружиною разом все прораховували, але виявилося, що всього не прорахуєш. За цю роботу взялися у лютому, ще ні про який карантин не йшлося. Вже на березень почав купувати станки… а далі сніжка покотилася і треба за нею бігти. Пішов на курси, де вчать робити різні вироби і працювати з необхідними програмами. І почав створювати дерев’яні шеврони різних підрозділів, на них є попит. Нарди робилю. Зараз планую робити з фанери каркаси, які потім будуть обшиватися і ставати меблями.

Я й досі ще вивчаю властивості деревини, щоб знати як правильно склеїти, обробити, щоб виріб довго прослужив.

Після повернення з війни в голові має бути чітке розуміння, що тобі ніхто нічого не винен. Я коли в 2015 році приїхав, у голові було зовсім інше. А тут я побачив цивільне життя, хоча в 2015 році до нас було зовсім інше ставлення. Ну, а фрази: “Я тебе туди не посилав” не раз чув.

yanochkin.jpg


Коли почав займатися виробами з дерева, мені багато хто говорив: “Куди ти лізеш, вже так багато виробників меблів існує!” А я думав про те, що під військкоматом зустрівся з земляком – ми з одного села, правда, не бачилися дуже довго. Ми разом пішли на полігон, потрапили в учбову роту, а потім він пішов у 95 бригаду в роту снайперів, а я в 13 окремий ДШБ. Звісно, ми один одного підримували. І от, коли ми потрапили на полігон, ми теж нікого не знали. Але згодом познайомилися і все зрозуміли. Тобто, дорогу ослилить той, хто йде.

Ніхто нікому нічого не дасть. Але якщо намагатимешся щось взяти, прийде хтось, хто допоможе. Взяв лопату і копаєш собі свою нішу, так само, як в полі – накрили “Градами”, то треба виживати. Ось і у власній справі треба виживати. Або з шахами можна порівняти – треба думати на два-три кроки вперед.

Будь-які невдачі у власній справі – це уроки. Наприклад, мені після Нового року замовили подарунок, але в мене не було дерев’яного щита, з якого я мав вирізати, і розумів, що не встигну, якщо він сохнутиме стільки, скільки потрібно. Я почав різати його на станку, а коли дорізав, зняв зі станка, то він розлетівся в руках. Довелося повернути гроші. Але для себе зрозумів: поспіх не потрібен і я повинен мати запас тих склеяних щитів. Хто нічого не робить, той не помиляється і в того нічого не ламається.

Зараз мрію робти практичні домашні речі для людей. А от, основний урок я засвоїв під час війни, коли ми розлучалися з першою дружиною і я знайшов свою людину – другу мою дружину, яка мене у всьому підтримує. Одна з моїх улюблених книг – “Майстер і Маргарита”, там, коли Воланд сидить на Патріарших, каже фразу: “Я один, всегда один”. Це була моя улюблена фраза, всі свої проблеми з дитинства я вирішував сам. А зараз ми з дружиною разом і це був урок довіри, терпіння, терпимості."


boiko.jpg


Вадим Бойко, виготовляє ножі та дитячі розвиваючі ігри

Вадим захищав країну шість років, з яких понад п’ять років – в батальйоні Азов. До Майдану служив у правоохоронних органах.

"Процес мого звільнення з армії тривав близько року, тому я готувався до цивільного життя і відкладав певні кошти. Окрім того, я знав, що спробую займатися власною справою, лише не знав точно чим.

До осенні 2018 року я і мій кращий друг дитинства вирішили займатися виготовленням складених ножів. Він художник й інженер, тому знає не просто як намалювати, а й як втілити в життя. І під цю справу я почав закуповувати станочки, сировину.

Коли я повертався з армії, вже був карантин, не ходив транспорт і я ледь добрався з Маріуполя. Саме повернення з війни далося мені простіше, ніж декому, бо я приїхав додому і того ж дня пішов облаштовувати собі майстерню. Одразу було багато роботи, потрібно було все вивчати, адже, до цього ми подібним не займалися. Щоб зробити світло в майстерні, дроти треба було шукати, як який героїн в місті. Але я майже і не зрозумів, як цей рік пролетів.

На свою справу я не взяв жодного кредиту, хоча й витратив багато особистих коштів, з урахуванням, що в мене сім’я і троє дітей, я зумів це зробити.

Ножами вирішив займатися, бо такі, які мені подобаються або невиправдано дорого в нас коштують, або їх немає. Спочатку я думав, що зроблю якусь класну штуку і в мене її забиратимуть з руками і ногами. Та, класну штуку зробити не складно, а ось її просування – це зовсім інша справа, якій потрібно вчитися. Про це я навіть не думав. Вчив лише все, що стосується виготовлення ножів.

Наша перша намальована модель вийшла дуже класною і зручною, якби так не сталося, можливо, у нас нічого і не вийшло б. Спочатку це все сприймалося так, мовляв, що там її робити. Але все втілилося в життя в нас аж через рік. Це ефект Даннінга-Крюгера – поки ти цього не робиш, думаєш, що там немає що робити, а як починаєш – там такий пласт знань необхідний!..

boiko2.jpg


Якщо хочеш щось робити, не варто зважати на ніші, які зайгяті чи ні, і на кошти - просто роби. В першу чергу - це колосальний досвід, з яким розширяються горизонти.

У мене немає зараз гарантії, що ця права мене задовільнятиме, наприклад, через рік. Але те, що я опанував за цей час, мені точно стане у нагоді. І це точно краще, ніж прийти з армії і скиглити.

Окрім ножів я роблю і дитячі іграшки - бізіборди - інтерактивні дошки, на яих зібрані різні речі, щоб дитина знайомилася. Ми їх вирішили робити випадково - коли готувалися до виготовлення ножів, просто вирішили перевірити роботу станка. І з’явилося кілька замовлень. Так і вийшов у нас напрям розвиваючих дитячих іграшок для дітей різного віку, дітей з інвалідністю.

Мої ножі - це досить дорога річ, до того ж, не першої необхідності, але щодо них мені було не так страшно, бо в мене був вихід на цільову аудиторію. А от виходу на цільову аудиторію дитячих іграшок в мене не було. Карантин вплинув у плані купівельної спроможності на людей, але, якщо чесно, мені ж немає з чим порівнювати.

Зараз ми збільшуємо модельний ряд ножів великого і маленького форматів, думаємо, як вийти на замовлення, окрім знаймих. Кілька наших екземлярів поїхало за кордон, бо по європейським цінам вони не дорогі. На нас вихордили магазини рибальсько-мисливського характеру для співпраці.

Насправді, за цей рік ця справа не дає мені і сім’ї спокійно жити фінансово. Бо ми багато зароблених коштів вкладали в справу. Але я знав, що це буде “гра в довгу” і розумів, що одразу не зароблю багато.

Започаткувавши власну справу, я почав розуміти, що таке виробництво, ціноутворення. Власна справа - це не армія, яка багатьох насправді дуже розслабляє, бо чи ти окопи копаєш, чи лежиш - зарплата капає, а тут так не вийде.

Власна справа вимагає багато часу, самовіддачі і сил. І якщо це заняття не подобається - воно не піде. На мою думку, немає нічого дебільшого, ніж відкривати власну справу, яка тобі не подобається. Окрім того, потрібно шукати людей, хто займався чи займається чимось подібним і попитати, як це робиться. І перти. Одразу все буде не виходити, перти не туди, криво, але знати, що ти хочеш і робити. Максимум, що ти втратиш - це гроші, але здобудеш досвід.


medvedko.jpg


Андрій Медведько, власник кількох кав’ярень – у Києві та Ірпені

Андрій громадський діяч, доброволець, член ГО «Спілка ветеранів війни з Росією». До 2015 року служив у добровольчому батальйоні особливого призначення «Київ-2». Згодом перевівся до батальйону «Гарпун».

"У минулорічний карантин я побачив для себе можливості. Бо у моїй справі дуже важливу роль відіграє місце. А гарні часто заняті. В карантин багато хто позакривався, відтак, звільнилися місця.

Карантин вплинув на мою справу, бо туристів немає, місцеві теж стали менше пити кави, а на весні минулого року на Майдані взагалі була пустеля без людей.

Але я насправді ніколи не любив працювати, ніколи не подобалося, коли в мене є керівник, тому все, чим займався, було мені до вподоби. Міжнародна організація з міграції, у яких була грантова програма для учасника бойових дій, купила кавомашину і я вирішив відкрити кав’ярню.

Більшість людей люблять пити каву, і якщо в тебе топова точка, значиить, вони йтимуть до тебе. А те, що ти ветеран - це взагалі чудово. Кава - це доволі примітивний бізнес і його почати може навіть студент. До того ж, обладнання можна не купувати, а брати в оренду.

Наразі ця справа для мене більше, як хобі, але ми стараємося все робити добре, для нашої репутації.

У своєму закладі я пропагандую патріотизм. На Майдані в нас висить банер - “Свободу Ріффмастеру”, у нас часто збираються молодіжні тусовки, ми крутимо музику “Сокири перуна”. У Нью-йорку є ціла вулиця, де можуть торгувати тільки ветерани. У нас такого ще немає, але коли підіймаєш цей дискурс, він звучить. Мені подобається робити не просто каву, для мене це не кав’ярня, а світоглядний проєкт – ми підіймаємо прапор!

Я би радив ветеранам не соромитися звертатися за порадами і допомогою до людей. Мені на другу кавову точку в Ірпіні гроші дав чоловік, який просто сказав: “Мені подобається, що ти робиш, я тобі довіряю”, я йому нічого не винен, це його бажання".


vakaliuk2.jpg


Ярослав Вакалюк, засновник Veterano Pizza у Івано-Франківську

До війни Ярослав займався викладацькою діяльністю. З 2017 до 2020 року захищав країну на фронті.

"Я до звільнення з армії спілкувався з Олексієм “Кельтом”, який відкрив піцерію в Маріуполі, а коли в березні минулого року повернувся, карантин вже почався. Але я трохи впертий і подумав, що через якийсь карантин не змінюватиму плани.

Також спілкувався з Богданом Чабаном, розпитував, як він все бачить, виходячи з ситуації, і він мені сказав фразу, яка ціннісно показала мені все зовсім інакше: “Ти живеш в Україні, де в принципі ніколи немає хорошого часу, щоб щось відкривати. У нас постійно як не карантин, так війна… Якщо на це все зважати, то найкращий час відкривати заклад в Україні - це ніколи”.

Ми відкрилися на початку листопада і перші два місяці для нас були збиткові, а зараз, здається, виходимо в плюс. До того ж, в рекламу ми грошей майже не вкладали, попри те, що конкуренти в місті постійно рекламуються. Тож, думаю, як я почну й таку діяльність, в нас значно збільшиться кількість відвідувачів.

Veterano Pizza - це відомий бренд, але кожна ж людина живе у своїй інформаційній бульбашці. Я спілкуюся з людьми, які все знають, для яких Veterano Pizza - зрозуміле і відоме. А тепер знайомлюся зовсім з іншими людьми, адже, не може ветеранська і навколоветеранська спільнота стати єдиною аудиторією для закладу. Щоб піцерія заробляла, потрібна ширша аудиторія. І бували смішні ситуації.

Ми з побратимом разом відкривали заклад і він розказав історію: якось він був у поліклініці, спілкувався з медсестрам і запросив їх у нашу Veterano Pizza, на що медсестри відповіли: “Ми не любимо вегетеріаньску їжу”.

vakaliuk.jpg


В мене теж були ситуації, коли люди, яких я би не назвав відірваними від світу, запитували, що таке Veterano?

Але загалом містяни нас прийняли позитивно. Навіть не зважаючи на певні невдалі моменти, які траплялися на початку. Люди писати нам свої зауваження в особисті повідомлення і ми на них реагували. Хейту і негативу не було. До речі, спостерігаючи за іншими закладами, у них не надто прийнято визнавати свої помилки і вибачатися. Івано-Франківськ – це таке містечко, де власники закладів харчування не надто вміють боротися за свого клієнта.

Коли я вирішував відкривати заклад, майже все, що уявиви, не співпало з реальністю. Я люблю коли в мене багато справ, коли я втомлений від роботи, і вважав, що от, відкрємося і все стане стабільно та скучно, думав, чим би додатково зайнятися. А насправді постійні ситуації і форс-мажори не дають розслабитися. Вийшло цікавіше, ніж я думав.

Все, що я зараз знаю по бізнесу - це набуте у цій справі. Весь цей процес – це навчання.

Я зрозумів, що постійно потрібно рухатися, яка б ситуація не траплялася, навіть якщо все просідає. Коли стається таке як карантин, локдаун, краще їх не перечікувати, а постійно щось вигадувати, щоб покращити цю ситуацію. Якби я після збиткового листопада перечікував, ми б, напевно, півроку працювали збитково. Застій – це як смерть. Була колись така реклама: “Помиляйся, але не зупиняйся”.


gavryliuk.jpg


Ярослав Гаврилюк, засновник бургерної

До війни працював на багатьох роботах, був торговим агентом по будматеріалах, менеджером з продажу металообробних станків.

Після війни я себе довго шукав і не міг знайти. Розлучився з дружиною, поїхав на заробітки в Чехію, а коли звідти повернувся, друзі запросили в Київ, де я працював менеджером з продажу металообробних станків. Але все виношував ідею створити щось своє. Моя кума працювала у доставці бургерів і дуже багато друзів працювали в сфері їжі.

Ми з кумою і шефкухарем сіли втрьох, прикинули і вигадали ідею – бургери, яких ще немає – з назвами, які приурочили науковцям. Ми самі були, як науковці, які відривали щось нове в їжі. Дуже багато бургерів зіпсували, поки експерементували зі смаками.

Свій план я виношував вісім місяців, – це скурпульозна робота з прорахуванням усіх деталей. І 9 листопада ми відкрилися. Я вже зовсім не міг терпіти, мені було байдуже – хоч карантин, хоч ядерна війна, хоч зомбіапокаліпсис – я хотів відкриватися у будь-якому випадку. Після війни вже нічого не страшно. Я розумів – буде як буде, але якщо не спробую, то шкодуватиму. Чого чекати? Будь-який час гарний, щоб відкриватися, головне настрій і готовність боротися з різними ситуаціями і моментами.

Напочатку я накупив продукції на 2000 доларів, стартонув, а воно не йде. І наче реклама працює, і все гарно, але не виходить. Я мучився, кілька ночей не спав, а потім думаю: “А що ти хотів? Київ таке велике місто, дехто на ринку багато років, а ти прийшов і хочеш все й одразу”. Я вирішив чекати – тиждень-другий… І воно пішло. Сам телефонував нашим клієнтам, представлявся власником бізнесу, запитував що сподобалося, що варто змінити… І зараз ми йдемо вперед.

Нові виклики є постійно. Як виявилося, я був не такий вже і підготовлений, як вважав. Але, якщо старатися і підібрати гарну команду, ці проблеми можна вирішувати по мірі їх виникнення. В свою роботу я вклав душу і мені цікаво боротися з тими викликами.

Я люблю процес, люблю, коли потрібно вмикати стратегічне мислення, думати наперед. І постійно чомусь вчуся та здобуваю нові навички.

Насправді, думки про те, що всі ніші зайняті чи немає грошей, виникатимуть постійно, доки ти не визначишся чого насправді хочеш. Коли це знатимеш точно – знайдуться і гроші, і нові ідеї. 1% який ти боїшся перекриває 99% твого бажання. Не опускати руки і дивтися вперед, займати мізки своєю справою я навчився в АТО. Думки про роботу виводять з морально-психологічного навантаження.

Війна ще навчила не боятися проблем. До війни я був м’якшим і можливо навіть не наважився б на власну справу, а зараз став більш рішучим і жорсткішим.

tarasenko.jpg


Тетяна Тарасенко, власниця студії манікюру

За освітою Тетяна – фармацевтка. До війни була в декреті з двома доньками. До 2015 року служила у ДУК, а потім, до 2018 була в АСАП в “Ангелах Тайри”.

Я хотіла власну справу, бо надихнулася тим, що робили мої посестри. Оскільки я військова, мама двох дітей – це, як обтяжуючі фактори, щоб піти на звичайну роботу. До того, я багато років не працювала, переживала, що втратила навички і ще боялася, що в компаніях будуть моменти, які суперечитимуть моїм принципам. Мені важливо, щоб люди любили Україну, спілкувалися українською мовою, розуміли, що в країні війна і не вішали ярлики на військових та ветеранів.

Я довго думала, чим хочу займатися і вирішила наповнити життя чимось жіночим та приємним. Сама не є майстром з манікюру і не закінчувала курсів, бо одразу знала, що не робитиму цього. Я власниця маленької студії. Але мені довелося розібратися в матеріалах і в процесі роботи, щоб розуміти як це працює.

Відкрилася одразу після зняття карантинних обмежень – у червні. Мене лякало все і карантин, і що все закрито. Я не розуміла як жити далі.

Перед тим я брала участь в грантовій програмі, а потім все заморозилося. Але я знайшла приміщення, ми зробили там ремонт. Частину обладнання мені купила організація за грантовві гроші, частину я сама купила, найняла майстрів і почали працювати.

Але навіть зараз стаються речі, до яких я не готова, або в моїх координатах цінностей взагалі вони не мали б ставатися. Наприклад, коли дівчата могли запізнюватися на роботу чи навіть не вийти. Або коли бачила шок в очах своїх працівниць, які говорили, що “клієнтка була дивною”, а я розповідала, що це ветеранка і трохи її історію. Були в мене на роботі і дівчата, які не розуміли, хто такі ветеранки.

Спочатку я думала, що якщо майтер хороший в роботі, то немає різниці. Згодом зрозуміла, що так не може бути. І зараз в мене сталий колектив - одна дівчина дотична до волонтерства, а інша - просто нормальна українська дівчина.

Іноді мені здається, що в мене не вистачає сил на таку роботу і я навіть кілька разів думала закриватися. Іноді доводилося пояснювати своїм працівникам, що я довіряю їм свій авторитет і деяких речей взагалі не має бути в роботі. Та я видихала і все починала з початку. Я розумію, скільки вкладено в цю роботу і кидати на півшляху неправильно.

tarasenko2.jpg


Сили мені дають задоволені клієнти. Я дуже втішена, коли люди повертаються і радять нас, коли дівчата професійно зростають і ми можемо надавати нові послуги.

Чоловіки, які починають власну справу, напевно ризиковіше за жінок, тому нас у власному бізнесі менше. Жінкам ще дуже важлива підтримка чоловіків – навіть просто вислухати і можливо щось порадити.

Я вже переформатувалася з війни на мирне життя, тому розумію, що мені потрібно розвиватися. Можливо, якби моя справа стала успішнішою, я би могла стати прикладом для когось.

А ще думаю, що конкуренції не існує. Ніхто не робить те саме. Якщо випити кави в трьох різних точках, вона ніколи не буде однаковою. До того ж, скрізь тобі її по-різному продадуть.

Я собі говорю так: все погане, що могло зі мною статися на війні, зі мною не сталося – я повернулася живою і не пораненою. Тому бізнес не такий страшний, як війна.

zelenskyi.jpg


Андрій Зеленський, виготовляє сувенірні речі з мілітарі тематикою

До війни Андрій був майстром по ремонту стільникових приладів. На війну потрапив у першу хвилю мобілізації. Після війни повернувся до власної справи. А згодом вирішив займатися більш творчою роботою.

Мені важко, коли наді мною хтось керує. А коли розлучився з дружиною, стався поштовх у житті, що треба було перелаштовуватися і рухатися далі. Я коваль і стімпанкер, а за фахом – токар четвертого розряду.

Якось я зробив подушку у формі цинкового ящика з-під патронів, а потім побачив в інтернеті імітацію на мій виріб, та вона була зроблена не надто якісно. І я вирішив робити самостійно, щоб було якісно. Одразу придбати її було бажаючих 20-30. Після подушки почав робити пледи, гамаки, футболки, худі…

Мої речі в стилі мілітарі, це дещо обмежує покупця – вони більше користуються пулярністю у молоді і в побратимів.

Ковід вніс корективи, бо не дуже просуваєтся справа. Для власної справи має бути терпіння і розуміння, що так постійно не буде і колись зміниться на краще.

Те, що у будь-якій ситуації потрібно зберігати спокій і не боятися, навчила мене одна історія. Коли я був малим ми з батьком поїхали до бабусі. Не було рейсового автобуса і ми їхали пересадками. Мені було лячно, я боявся ночувати на вокзалах. А на батьковому обличчя я бачив суцільний спокій.

Прорахувати наперед все неможливо. Але не спробувавши, ніхто не може сказати, що не виходить. Ми живемо один раз, війну пройшли - чого вже боятися? Ми, ветерани, трохи авантюристи, які кидаються в океан з перешкодами і робимо свою справу.

Мене надихають відгуки клієнтів. Мої подушки є в замміністра оборони Литви, у парламентарів. Сумочка моя є у нардепа від ЄС, у Андрія Шараскіна “Богеми”, у Ксенії Бикової, у багатьох ветеранів.

Якщо підприємець дає слабинку, він вже не підприємець. Йому немає куди відступати. Або пан, або пропав.

Коментарі

ЮліяFebruary 15, 2021
Дякую Вам, наші мужні і невтомні ветерани!!! Я також пишаюсь, що маю вироби від Вас!!!!❤

Пов'язані матеріали

Ветерани-підприємці: «Ми хочемо, щоб Made in Ukraine звучало гордо»

Частіше за все, прийшовши в бізнес, ветерани керуються простим розумінням: «Якщо ти вижив на війні, не побоявся на неї потрапити, – чого боятися в цивільному житті? Максимальний ризик, якщо ти все зробиш по-закону, – це те, що справа не піде і «влетиш» на гроші».

Як перетворити мрію на сімейний бізнес: покрокова інструкція

Ветеран АТО Юрій та волонтерка Марія Яремови змогли конвертувати власні мрії в успішний родинний бізнес та можуть зрозуміло пояснити, з чого починати процес перетворення бажань на власну справу.

Ветеранське під ялинку: як обрати подарунок і підтримати ветеранський бізнес

Ловіть ідеї для різдвяних подарунків для дітей, коханих, рідних і друзів від ветеранського бізнесу.

Ветеранське на свята: смачненьке до столу

Щоб підготовка до свят стала для вас ще приємнішою, пропонуємо корисну добірку авторських продуктів, які можна придбати у ветеранського бізнесу.

Справи мрійників: історії ветеранських сімейних бізнесів

Спільний сімейний бізнес для ветерана – спосіб швидко та реально реабілітуватися у цивільному житті. Про це говорять не лише психологи. З цим погоджуються і самі ветерани, зазначаючи, що насправді сама робота і є адаптацією.

Як знайти себе у будівельному бізнесі: покрокова інструкція

На прикладі ветерана ДУК ПС на псевдо «Дракон» «Без броні» розповідає, як почати працювати у будівельному бізнесі, не маючи ані досвіду, ані навичок та що робити, аби досягти у цій справі успіху.