Зібрати вальтів до колоди. Історія повернення з полону

Опубліковано 25.11.2020

У його історіях – багато болю, що межується з розсудливістю і виваженістю. Олександр Алієв стрілець «Айдару», психолог, соціальний працівник пережив поранення і полон. До війни працював із алкозалежними, із бездомними та ув’язненими. Після повернення з фронту здобув додаткову освіту і зараз допомагає ветеранам за принципом «рівний рівному». Жив і працював у Полтаві, однак не так давно перебрався з родиною в Київ. Його розповідь багата на паузи і сміх, іноді трохи нервовий. Він любить гори, риболювлю, а ще попри весь свій досвід не втратив уміння любити людей. Ми спілкуємося в кав’ярні одного зі спальних районів столиці, поспішаючи закінчити розмову – Олександр має забрати із садку дитину.


Знайти свій спокій

До Майдану я працював завідуючим відділення соціальної роботи з бездомними та звільненими. Це була робота з чоловіками – мені вона була легшою. До цього я працював із батьками діточок із особливими потребами, і це було морально дуже важко. І я став завідувачем відділення, проводив роботу з бездомними, проводив аналіз, звідки вони беруться. Дійшов до того, що велика їх частина – це вихідці з колоній, і я вирішив працювати на упередження. Почав працювати з засудженими, які готуються до звільнення, для того, щоб, коли вони звільняються, не поповнювали ряди бездомних, а мали максимально високий шанс для адаптації. І я був повністю занурений в цю роботу.


Я не брав участь у Революції Гідності. Були морози – я виїжджав із бригадою шукати обморожених бездомних, і потім добивався, щоб їх прийняла «Швидка», потім – щоб їх прийняв травмпункт, потім щоб госпіталізували – приходилося добиватися на кожному етапі. Адже людина може померти.

На момент оголошення про захоплення Криму, про початок мобілізації, я був у розідраному стані, не знаходив собі місця. Я спілкувався з товаришем, і він розповідав, що в нього був такий самий стан. Він приїхав на Майдан, і на третю добу сидів, прокопчений димом, біля вогнища. Він людина з обмеженими можливостями, у нього інвалідність по зору, і він такий тендітний. Приватний підприємець, середній клас… і при цьому він у всьому цьому відчув себе на своєму місці, відчув спокій.

Оголосили мобілізацію – і я одразу іду в військкомат, у черговій частині записують бажаючих. 18 березня мені зателефонували – чи не передумав я. Кажу «ні». Все, завтра з речами! 19 березня я приходжу в військкомат, і відчуваю спокій абсолютний, що я на своєму місці. Мій внутрішній стан мав якусь визначальну роль. Коли от знайти цей спокій, своє місце в цій колоді було важливіше на той час, тому що я уже не міг функціонувати в оцьому розідраному стані.

124947863_378867646726392_7272078983009410897_n.jpg

Мене зарахували у відділ охорони Полтавського обласного військкомату. Але ми постійно бігали і казали, що ми тут не хочемо бути. 16 травня прийшов наказ перевести роботу військкоматів на мирний час, і нас вивести поза штат. І ми добилися, щоб нас перевели. Нам запропонували писати рапорти, що ми просимося добровольцями в ВЧ 06/24. Ми навіть не мали уявлення, що це за військова частина. Нам сказали – от тут є місця, туди набирають. Ми написали рапорти, і те, що я потраплю в «Айдар», я дізнався, коли ми вже розвантажилися з машини вже в «Айдарі». Нас було 11 людей – з Полтави офіційно переведені зі штату військкомату у штат «Айдару». Потім ще приїхали в «Айдар» так само переведені з відділів охорони хлопці з Запоріжжя і з Харкова.


У мене було нуль навчання, нуль навичок!.. Один раз ми встигли виїхати в якусь балку і відстріляти по рожку патронів, декому там пощастило ще вистрілити «ВОГом» з підствольника (підствольний гранатомет – ред.). Я виконував функцію стрілка на момент зарахування і переведення.

Перше відчуття війни було в дорозі. Полтава – вона досить така патріотична. В Полтаві нічого не колихалося взагалі! Там була якась дезінформація, що хтось приїде, і народ бігав по місту і шукав: ну де ж вони?.. Ми їх зараз будемо рвати! Ніхто нікуди не приїжджав. Ми приїхали в Харків, а потім в Куп’янськ. А в Куп’янську ходять люди з георгієвськими стрічками, за нами спостерігають, одразу починають кудись телефонувати. Куп’янськ, Сватове – ми застрягли на автовокзалі. Під’їхало декілька машин, і почали нас знімати з вікна машини. І в мене було відчуття, що ми вже пробираємося по ворожій території. А це травень 2014 року, Харківська область!

А потім ми їхали в автобусі. На блокпості з того автобусу вийшли. Якась людина забрала нас в машину. Начебто працівник МВС місцевий. Ми їхали якимись окільними шляхами, постійно переживали, щоб не вискочити не туди. І було невідомо, чи доберемося, ми до місця.

124823902_3425032060865733_4199262284985518871_n.jpg

Підйом по тривозі

Перший бій пам’ятаю! (сміється – ред.). Це було під Металістом у ніч, я стояв на посту на мосту в Щасті. Ми не знали, чи є хтось там далі за нами. І ніхто не спав, однозначно, всі були «на стрьомі». І виїжджала група – троє «чорних». Ну, ми їх в «Айдарі» називали «чорні». Команда Мельничука (Сергій Мельничук, підполковник, на той момент командир батальйону «Айдар» - ред.), я з ними особисто не контактував, і не мав зв’язку. Я звільнився на світанку, ліг спати прямо на асфальті під блоками, прокинувся від того, що Мельничук кричить: «Піднімай по тривозі!». Як пізніше виявилося, ті «чорні» були в гольфклубі. На світанку їх застали там «сепари». Вони сиділи в підвалі, їх закидували гранатами і обстрілювали, треба було витягати. І ми поїхали… Мельничук їхав позашляховиком, і скільки влазило в машину людей – він загружав, вивозив, викидав там, де тривав бій, їхав забирав наступних. І оце спросонку заліз я в той «Лексус», приїхали ми, під обстрілами висипалися в траву. І жодного розуміння – яка задача, що відбувається. Свистять кулі, травинки обрізають… там цей кювет – він зарослий по груди травою, ми в тому кюветі що воші бігаємо і намагаємося зрозуміти, що відбувається.


Повинен був бути старшим групи Лихоліт Валентин, але якраз коли він виходить із машини, отримує поранення в руку, його бинтують і увозять! Якось збилися ми докупи, зрозуміли, звідки по нас стріляють, розбилися на групи. Товариш із кулеметом і ще один побратим пішли на ту сторону, ми пішли вперед…

Була ситуація: дивлюся – летить ВОГ. Так обертається у повітрі, і димок із нього йде. Падає за два метри від мене і котиться далі. Я дивлюся на нього. Він – хлоп – вибухнув! Думаю: ух ти!.. А в мене нічого не клацає, ну, це потім приходило розуміння, що зараз мені могло повідривати руки-ноги. Я був у такому стані.

Потім нас притиснув кулемет. Ми внизу, він зверху, ми нічого не можемо зробити. Він насипом стріляє. Хлопець із Сум каже: «В кого підствольник?» Кажу: «В мене». «Гранати є?» «Є!» «Вали!..» Кажу: «Я не вмію користуватися, я ні разу з нього не стріляв!» Він каже: «Давай гранати!» Я йому віддаю свої шість гранат. Закидали того кулеметника, виходимо туди на позиції. Починає «прилітати» наша артилерія. Вперед ми йти не можемо, тому що ми тільки зайняли позиції, ми не знаємо, що далі робити, і далі ломитися глупо! Назад ми йти не можемо, тому що там взводний блокпост, про який ми тільки взнали, що він там є, коли ми проїжджали з Мельничуком. І там танки, БТРи, там все! І ми розуміємо, що вперед – там «сепари», назад – там ЗСУ-шний блокпост – зараз «махновська банда» вилазить із кущів, нас рознесуть, а сидіти на місці неможливо, тому що «насипає» наша артилерія з того блокпоста! І ми як зайці по траві бігаємо.

Прийшла Надія Савченко. Пішки, сама. Свистіла, кричала, щоб самі її не пристрелили. В неї вже був зв’язок із тим блокпостом, і вона нас звідти вивела (довго мовчить, сміється – ред.). Привела на той блокпост…


«Хотілося вмерти якнайшвидше»

Історія поранення і полону – це багато проговорювалося, пропрацьовувалося, вже не чіпляє. Якщо не вдаватися в подробиці, причини, як ми там опинилися … їде танк, два БМП, я на башті танку. Нас сидить п’ятеро на цьому танку зверху. Ми йдемо на позиції «сепарів», де перед цим спалили два БТРи. І я не зовсім розумію, куди ми їдемо. Уже в процесі здогадуюся, що горять БТРи, і ми мабуть ідемо до них… Ми виходимо туди, де були ті БТРи, і нас валять так само, як і їх! Валять з усього, з чого тільки можна! Приліта щось справа в башту танку, на якому я сиджу. У мене відчуття, ніби мені наділи дзвін на голову, і по ньому «бамкнули». Голова стає важка, я нахиляюся… Дивлюся – на броню з носа крапає кров. І мені так хочеться спати – і я лягаю і засинаю на тій башті. Потім я приходжу до тями – дуже болять ноги. Я вишу на боку, сповз із башти, зачепився амуніцією – розгрузка, автомат… Поранені всі! Когось вже на танку нема. Я намагаюся роздивитися, бачу з п’яти чоловік – двоє, і я. Якраз коли я дивлюся – знову вибух. Товариш різко відхиляється назад, на обличчі з’являються бризки крові і він падає з танку. Я розумію, нас взагалі залишилося тільки двоє. Один бігав по моторному відсіку за баштою…


Танк починає повертати башту, і я розумію, що зараз буду під стволом, і він мене просто розмеле об борт. Я починаю різко смикатися – розумію, що залізти я не можу, у мене все болить, не рухається. А впасти потрібно також акуратно, щоб не впасти прямо під гусені. І я якось смикаюся-смикаюся, падаю на асфальт, і танк їде. І бачу, що з усієї групи один танк, за ним не їде ніхто. Я лежу посеред дороги на асфальті. Танк їде далі – самотній танк на штурм Луганська! (всміхається – ред.). І на ньому ще один із моїх товаришів. Я скинув із себе розгрузку, відстібнув аптечку. Вшмалив собі знеболювне в ногу, наклав джгут, перебинтував ногу, приклав вату до ран. Боліло все, поранена рука, погано слухаються обидві ноги, голова. Воно прямо біля кістки потрапило – мабуть там, де нервові закінчення. Дуже-дуже боліло!

Поки бинтував – чую крик. Я сиджу на асфальті. Повертаю голову – троє з автоматами вилізли з трави, з кювету. Автомати на мене націлені – «сепари». Кажуть: «Піднімайся»! – я не можу піднятися. Зняли «бронік», забрали автомат. «Бронік» один зразу на себе начепив. Зв’язали руки за спиною і потягли – там автозаправна станція була. Притягли – нічого особливо від мене не хотіли. Просто добивали. Не били – вбивали. Ногами, руками – гасили хто чим міг. Стріляли над головою… Ну, для мене зрозуміла поведінка людей, які вийшли з бою, я їм потрапив у руки, вони весь адреналін на мені зганяли. В мене не було здивування цій жорстокості. Єдине, що мені хотілося сказати – нафіг мене мучити? Б**дь, або вбийте, або не мучте! Били по ранах, прикладом розбивали мені таз…


Потім стало легше: притягли товариша, того, що я бачив, вибухом скинуло. Його контузило, і десь мене врятувало, що переключилися на нього. А потім… було ще багато сильних ударів по голові, і я зрозумів, що, ну, я помираю. І… хотілося скоріше, бо важко було «вивозити» це все. І я відключався –деякі удари приводили мене до тями, але хотілося, щоб це все скоріше скінчилося.

Потім почався обстріл – арта якраз на блокпосту «накрила» цю заправку. І вже потім товариш розповідав, що я втратив свідомість, і коли почався обстріл, якраз вбили тих журналістів, за яких Савченко судили в Росії. І вони всіх – живих, поранених, вбитих, своїх, чужих, - звантажували в машини, і всіх звозили в Луганськ у військкомат, на плац. І там уже була сортувальна станція, стояли «Швидкі». Цього я уже не пам’ятаю, я вже був в комі. Толік розповідав, що там нас сортували. Його забрали, бо він був контужений, але так сильно не ушкоджений, а мене і ще одного з нашої групи завантажили в «Швидку» і відвезли. Я прийшов до тями в Луганську, в реанімації, в торакальному відділенні.


Червень, 14-го року – місцеві ще самі не розуміли, що відбувається. Частина персоналу була проукраїнська. Хтось мені приніс телефон, поклали під подушку. А я оце тільки прийшов до тями, я ніхріна не розумію. В мене «всі не вальти в колоді», забій головного мозку. Була проведена операція, у мене був субарахноїдальний крововилив. Я в такому стані – що болванчик… Мені щось тикнули – там телефон. Я зателефонував дружині – потім прибіг хтось забрав той телефон. Я не розумію, хто мені його приніс, хто в мене його забрав… Отаке!

Мене перевели на другий день на перший поверх, поклали в палату з «сепарами» місцевими. І отут мені було страшно, мені здавалося, що щас мені буде «торба»! З мене зрізали форму – вона вся була закривавлена, з мене її просто зрізали. Якась там санітарочка добра подарувала мені труси. І оце єдине, що в мене було! (сміється – ред.). І воно ж по мені не видно, що я «укроп». А вони ж чую, що балакають-балакають, і чую, що «страсті накаляються», і зараз мене будуть допитувати, хто я і що я, і щось зі мною робити!

«Нєправільно понялі сітуацію!..»

Забрали. Вивели. Винесли пакет, який був біля мене. Чорний пакет сміттєвий, на ньому два номери. Почали той пакет перебирати. Там моя форма оця от зрізана закривавлена. І ще форма «дубок». А я в тому пакеті лазив, бо він лежав біля моєї каталки в реанімації. В моїй формі не було нічого, в мене все повигрібали «сепари», а той «дубок» був «сепарський». І там була планка від медалі – медаль відчеплена, натомість причеплена георгіївська стрічка. І пачка цигарок прострелена, лежала якраз в кишені на грудях. «Сепара» вбили, і я забрав собі ту пачку і запальничку. І почав злазити з цієї реанімаційної каталки. Мені кажуть: куди ти йдеш? Я кажу: «Я зараз покурю, і…» Я гнав!

І коли «сепари» почали ритися в цьому пакеті на вулиці, знаходять цю планку з георгіївською стрічкою. Вони кажуть: «Ааа, це піз**ц! Це ти забрав із нашого вбитого побратима!.. Коротше, вали його!» І один намагається мене прикували біля стіни, а інший коротше взяв автомат, і зібрався ледь не розстрілювати мене під стіною. Отут було страшно, тому начебто все минулося, а тут зараз будуть розстрілювати!.. І я ледь не обісрався! І я кажу: «Ви нєправільно понялі сітуацию!... (заходиться реготом – ред.). Там два комплєкта форми! Ето нє мойо! Гляньте, там мой ДМП і ваш чейто етот!... Ето рєанімация паковала етот пакєт!» І ще Тарас, побратим – нас було двоє в палаті, і він чую, щось теж каже, і вони попустилися.


Потім дві доби нас тримали в приміщенні онкодиспансеру, в палаті. Я потім зрозумів: у них був загальний спільний паркан з військкоматом. Потім ще дивилися, чи потрібна нам медична допомога, чи ні, чи ми стабільні. І десь за дві доби перевели вже на територію військкомату, там закрили в камері. Там була ФСБшниця рижа така. Були постійні допити. Допитували, опитували, нас смикали. В мене після поранення в голову був такий стан, що приймати всерйоз те, що я там «ісполняю»… на мене плюнули.

Прийшов якийсь журналіст. Каже: «Я з Пензи». А я: «О, пєрєдайтє прівєт!..» У мене брат і сестра двоюрідні живуть в Пензі. Він: «Как?!» Я кажу – ну, в мене в Україні родичів майже немає, у мене вся рідня – це шахтарі Кузбасу (Кузнецький вугільний басейн, Кемеровьска область – ред.), кузбаські шахтарі. Ну, це насправді так і є. В мене дід, дядьки, тітки, брати, сестри – всі в Кузбасі відпрацювали на шахті «Розпадська». Він питає, як мене сприймає місцеве населення. Кажу: «Ну випустіть – пройдемося, я хоч дізнаюся, а то що ж, ми тут закриті…» І мене більш не чіпали. Більше Тараса смикали. Якраз вони збирали матеріал по Савченко, і його тягали на допили. У нього була поранена рука, легеня – пневмоторекс був. І вони там теж його допитували, щось писали. В принципі, єдине, що він сказав, що вона була у нас старшим групи. Хто вона, що вона – хз, ми самі не знали. Ну лейтенант – принаймні, її представляли в «Айдарі», значить, мала право віддавати накази. Злочинних наказів не було.


Прийшли, сказали: «С вєщамі на виход». Ми думали, що будуть валити! Потім кажуть: «Не бійтеся!». А які там речі – речей взагалі нема ніяких. Добре, мені хоч паличку дали – дві ноги поранені. Як одна – то можеш шкутильгати, а як дві, то ото на паличку спираєшся, і підсовуєш їх обидві.

Привезли машиною під Луганську облдержадміністрацію. Я оце пам’ятаю такі колони, і між цими колонами – штабеля дерев’яних гробів. Стоїть машина. Стоїть якийсь мужик бородатий із пістолетом. Каже: «Я генерал-лейтенант Рубан!». А ми хз – свій чи не свій, ну взагалі без дупля, хто він такий, що далі буде. Посадили в машину, він був із якимсь хлопцем. Доїхали до блокпостів «даішних» «сепрарських» - ДАІ стоять на «пріусах», по формі української міліції. Там наділи мішки на голову, далі проїхали блокпости «сепарські», наш оцей блокпост, з якого ми виходили. І вже потім зняли мішки, стали перекурити. Далі доїхали – Рубан віддав нас Мельничуку, Мельничук нас бігом у Старобільськ, польовий госпіталь. Ну і далі уже «вертушка», Харків…

DSC_8205.jpg


«Дружина при зустрічі назвала «козлом»

В Харкові мене на інвалідному візку завозять у госпіталь, везуть у красиву світлу палату, я щасливий, я сяю – я вдома, в теплі, мене годують нормально… а потім виявляється, що мене поклали у ЛОР-відділення, і написали мені діагнози відповідні…

Вдома за мене боролися – голова облради Полтавської – він потім сам пішов воювати. Прислав за нами з побратимом два авто, нас із Харкова забрали, привезли в Полтавській військовий госпіталь. І там вже описали всі поранення, і то після того, як із «Айдару» надіслали довідки про обставини поранень…

Коли я зник, ніхто не знав, де я є, батальйон не знав… ну пішли, назад не повернулися. А в мене була з собою скан-копія паспорту і коду. І от за моєю адресою приходить чувак, дзвонить у двері, дружина відкриває, він каже: «Здраствуйтє, я Славік, сєпєратіст, ваш муж у нас в плєну!» А в мене дружина думає, що я в Кіровограді, склади охороняю! (сміється – ред). Вона каже: «Іди на**й, ти брешеш!» – і закриває двері. А потім знову відкрила… Я кажу: «Так а що він хотів?.. Хотів грошей, чи що?» «Та, – каже, – полоскав мізки, типу нащо ти його туди послала чи відправила, щось таке. Потім пішов».


Ми вдома заговорили про це не раніше ніж через рік після всього. До цього не готовий був. Тому що… ну коли я побачив свою дружину, вона мене зустріла словами «козел» і «п**арас». Ну, вона з дитиною маленькою вдома, вона була чорна, коли я приїхав. Вона бігала – СБУ, облрада, міліція, колотилася… Тягала з собою дитину, або думала, де, на кого її залишити…

Потім рік я добивався статусу «учасника бойових дій». Кажу – в мене ось довідки про поранення, довідки про зарахування в штат військової частини, лист з СБУ, що я потрапив в полон – дружині. Лист із СБУ, що я обміняний із полону, і доставлений у безпечне місце. А мені кажуть у комісії, яка надає статус УБД: «Нє, ніфіга, то все фігня! Нам потрібні довідки про вхід і вихід із сектора!»

Ну як – «реабілітувався»… у мене і до цього життя не було «малиною». Я пережив смерть дитини – народилася в нас дитина з патологією, і оце процес боротьби, збирання коштів, переживання... І потім ця дитина помирає… Якось сама оця ситуація, вона не була піковою. У мене на той час був якийсь фаталізм по життю.

Відкрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку – і я «вальти в колоду» збирав дуже довго. І в мене ще довго були сумніви, чи відповідає дійсності те, що я бачу, сприймаю (сміється – ред.). Ну десь до весни 2015 року я приходив в себе. Там уже покинув паличку, почав ходити на своїх ногах… В мене було багато злості, гніву, агресії.

Я першим у Полтаві пробивав усі статуси і пільги, всі вчилися на мені! Ніхто не знав, як це робити. Я якраз до весни пройшов весь цей процес оформлення. Велика подяка Полтавському госпіталю. В тому стані, в якому я був, вони прямо з госпіталю надіслали документи в Міністерство соціальної політики, дали мені «третю групу» і звільнили мене зразу з групою. Ну, я був недієздатний. Мені пішла якась пенсія, почала капати хоч потрошку – було за що жити.

DSC_8355.jpg


«Рівний рівному»

І десь до березня 2015 я трошки оговтався, і я написав листа до губернатора Полтавської області, що я за фахом соціальний працівник, учасник АТО, я сам пройшов весь цей процес повернення, оформлення. І я маю досвід роботи… І я написав, що готовий приймати хвилі демобілізації, дайте мені тільки якийсь кабінет, і я буду це робити. Мені у відповідь прийшов лист, що якщо ви шукаєте роботу, то зверніться у центр зайнятості. Я пішов на полтавське «Громадське», кажу: «Поставте мені камеру, налаштуйте, включить, і залиште мене на 20 хвилин». Вони так і зробили, і я надиктував відео з детальним поясненням, що і як робити демобілізованому бійцю. І вони виклали це в інтернет.

Я надрукував тисячу візитівок, приніс у військкомат, кажу: роздайте через районні військкомати, хай хлопці телефонують, я буду допомагати! І якраз перша хвиля демобілізації, друга хвиля – я просто сидячи вдома, сам всіх консультую, кому куди йти, що робити. Потім мені надходить дзвінок – створюється державна служба у справах ветеранів. «Підеш?» Кажу: «Піду!» «Подавай документи!». Подав документи, і з 1 вересня 2015 року був зарахований, і далі вже робив цю ж роботу за зарплату.


Але я бачив, що соціальні питання потихеньку спадають, і вже ніхто не вибиває УБД. Вже змінюється вектор, змінюється спектр проблем. Одних стає менше, інших більше. Я помітив, що в людей, які повертаються, психологічні проблеми вилазять десь за рік-півтора. Принаймні, вони починають їх усвідомлювати. Тому що одразу здається, що ти нормальний, а всі навкруги посходили з розуму, а десь за рік-півтора приходить усвідомлення, що, можливо, десь я «підбуксовую».

В мене були компетенції, знання законодавства, всіх процедур і всього іншого як у соціального працівника, і до мене була довіра – запити на психологічну допомогу, але не вистачало компетенцій. І я пішов в магістратуру вже за фахом «психологія», закінчив магістратуру. Якраз було навчання в програмі «СЕТА» в Могилянці – пішов вчитися на консультанта. І на сьогоднішній день я на 100% занурений саме в надання психологічної допомоги, ну і десь більше кризової допомоги ветеранам та членам їх родин.

DSC_8421.jpg


«Ветерани більш стресостійкі»

Десь я розумію, що це перекос. Мені б мабуть і хотілося його вирівняти. Тому що я живу в якомусь нереальному світі. Ну, в реальному світі є багато цивільних людей, цивільних проблем, якихось інтересів… я позбавлений цього. Я досі занурений суто в коло спілкування війни. Війна, пост-війна, навколо-війна, члени родин – проблематика, наслідки війни. В моєму колі спілкування на сьогодні майже немає людей, які не причетні до війни. Але з іншого боку, це робить мене більш «заточеним» під ту роботу, яку я роблю. Є люди, які занурені в релігійні громади – їм же ж це жити не заважає! Я от занурений в цю тематику. В мені жевріє надія, що я це вирівняю, але з кожним роком надія ця слабшає! (сміється – ред.). Десь так!

Я зараз активно працюю в трьох проєктах. Одна робота – це мобільні бригади по Бородянському району. Це бригади, які складаються з ветерана, соціального працівника і психолога. І ми при потребі виїжджаємо прямо на дім до ветеранів, до родин ветеранів. Це може бути по запиту сільської ради, по запиту соціальних служб, по запиту дружини. І це бригади, які були перепрофільовані свого часу з бригад із запобіганню насильства в родині. Це запити периферійні. У великих містах у людини більший доступ до інформації, до послуг. Села, райони – ми можемо приїжджати, інформувати, консультувати, перенапрявляти…


В проєкті «СЕТА» я онлайн консультую – це терапія. Ветерани, члени сімей ветеранів, які приходять, і потім «СЕТА» їх розподіляє між консультантами. І потім я уже працюю з клієнтом, ми діагностуємо, робимо скринінг, які симптоми в людини – травма, тривожність, депресія, або зловживання хімічними речовинами. Підбираємо протоколи. Потім під протоколом і супервізією працюємо з клієнтом.

Гаряча лінія «Lifeline» - це шестигодинні зміни, і не кожну добу. Тому що це робота така напружена, і більше занурення – воно буде травмувати самих консультантів. Це лінія запобігання самогубствам, проєкт реінтеграції ветеранів. І цільова аудиторія – це ветерани і члени родин ветеранів. Але дуже багато звернень від цивільних, і сама специфіка лінії така, що якщо телефонує представник нецільової аудиторії з суїцидальним запитом, то я консультую, надаю допомогу.

За моїми спостереженнями рівень стресостійкості ветеранів, от навіть тих, що працюють на лінії, набагато вищий. І коли якийсь кризовий дзвінок, кризова ситуація, то ветерани поводяться більш врівноважено, більш спокійно. Але все-таки мені допомагає постійна зміна діяльності. Я дуже багато беру собі вихідних. Я намагаюся шаритися при будь-якій можливості. Якщо в мене є можливість зашаритися, я це обов’язково зроблю, тому що це самозбереження. Їду на риболовлю, от буквально нещодавно повернувся – мандрував по річці зі спінінгом. У мене є коло колег, із якими я супервізуюся, до яких я звертаюся по допомогу. Основна звичка, яка мені потрібна – це навчитися самому просити про допомогу, відслідковувати, коли вона потрібна.

«Україні потрібна золота середина і сильна економіка»

В 15-му році я хотів податися на якийсь тренінг, і форма для участі в тренінгу починалася з питання: «Якою ви бачите Україну через 25 років?» Я загруз, закрив і далі не заповнював. У мене було абсолютно відсутнє бачення. На сьогодні все таки це вирівнялося. Ми різні. Ми не зможемо всі в одному напрямку думати, рухатися, прагнути. Я це вже бачив – комсомол, піонерія, комунізм, і так далі. Насправді, у нас не так. У нас демократія. Хтось буде за смертну кару, хтось буде за ліберальні цінності – все таки… я за те, щоб шукати «золоту середину». Я не сруся – хто правий, хто неправий… Є конкретна «вата», є конкретна права риторика. Моє бачення – посередині.

Єдине, що може об’єднати і об’єднує українців – це економічні інтереси. Потрібен розвиток економіки, малого бізнесу…

В мене є частина крові азербайджанської, я зараз з захопленням спостерігаю, як вони там Карабах рвуть на частини. Скажімо, завтра в Росії настає крах. І їй не до нас. Чи зможемо ми тоді звільнити Донбас за цими срачами всередині і з оцим трешем, який в армії? В моєму розумінні, ми повинні в першу чергу розвивати економіку, розвивати армію, а не імітувати якісь реформи. Щоб вони дійсно були. І тоді, коли впаде така зручна нагода, яка випала Азербайджану, ми зможемо зробити це перевагою… А без цього, ми все одно наступного дня не зможемо почати наступ. Нам треба буде деякий час, щоб зібратися. Ми повинні бути готові. Будувати партнерські стосунки, розвивати бізнес... Зараз ми на піку організації того, чого чекали 30 років.

Фото авторки та з архіву Олександра Алієва


Додати коментар