Жити, а не лише виживати. Історія добровольця-патрульного

Опубліковано 25.05.2020

Він боронив Маріуполь та його околиці у лавах добровольчого батальйону, а по тому лишився в місті – охороняти спокій на вулицях уже як інспектор з поліцейським значком. Патрульна поліція Маріуполя – явище значною мірою унікальне в сенсі комунікації з громадянським суспільством. До настання карантину регулярно проводилися відкриті зустрічі з активістами, де кожен міг висловити претензії до роботи поліції або ж запропонувати варіанти ефективнішої взаємодії. Так само відкритими до комунікації маріупольські патрульні були і лишаються на сторінках соцмереж. І мешканці міста навчаються цієї взаємодії. Навчаються чути і бути почутими. Фактично, патрульним поліцейським Маріуполя вдалося створити мікромодель ідеальної взаємодії суспільства з органами влади.

Іван Семененко з позивним «Доцент», в минулому – доброволець 8 батальйону «Правого сектора» (пізніше батальйон трансформувався в Українську добровольчу армію), тепер старший лейтенант, інспектор взводу №1 роти №1 батальйону управління патрульної поліції в Донецькій області. Він розповів про неповернення з війни, вміння бути в правильному місці та віднайдення зони комфорту в цивільному житті.

«Це не закінчиться завтра»

До війни і до Майдану було студентське життя, я закінчив Черкаський національний університет, бакалаврат і магістратуру за спеціальністю фізика. Захистив диплом з відзнакою, і далі у мене була дилема: або далі планувати щось у форматі наукової кар’єри і йти в аспірантуру, або шукати себе в реальному житті. Десь на цьому шляху і стався Майдан.

В стрічці, на сторінці якогось видання я побачив новину про події 22 листопада, коли студенти вийшли на підтримку євроінтеграції України з протестом, що не підписали угоду. І потім я прочитав у ЗМІ про те, як їх побив «Беркут», і зрозумів, що мені потрібно бути 1 грудня в Києві. Сів на маршрутку, приїхав у Київ. Вийшов із метро у величезному натовпі людей, котрі кричали «Слава Україні», з прапорами, і отак у цьому натовпі ми вишикувалися тоді в парку біля червоного корпусу університету Шевченка і рушили донизу.


Мене вразила така реакція міста на події. Хтось із власників кав’ярні виставив замість оголошення про ціни напис типу «Яник лох» – перша яскрава емоція Майдану. Друга – це, напевно, вже в ніч з 1 грудня на 2-ге, коли люди розтягували плити, які знаходилися на площі навколо ялинки. І там був дерев’яний поміст з металом, який люди розкручували, демонтували і робили барикади. Десь о третій ночі там уже майже нічого не залишилося, на Майдані дійсно тоді було не так багато людей – можливо, кілька десятків не спало. В основному всі знаходилися в Київраді або грілися біля імпровізованих буржуйок. І було дико спостерігати, як через оцю площу, де була ялинка, йшла дівчинка. Можливо, їй було 14-16 років – дитина ще. І вона тягла якесь залізяччя в бік барикади! (сміється – ред.). Залізяччя волочилося по бетону, воно жахливо звучало, і ти розумів, що ось – це воно!


І було дико спостерігати, як через оцю площу, де була ялинка, йшла дівчинка. Можливо, їй було 14-16 років – дитина ще. І вона тягла якесь залізяччя в бік барикади! (сміється – ред.). Залізяччя волочилося по бетону, воно жахливо звучало, і ти розумів, що ось – це воно!


Насправді я на Майдані реально був два дні. Один день – з 1 грудня до 2, і потім довелося вертатися назад в Черкаси, інший день був під час активних подій на Грушевського, але ще не в лютому, а десь у січні – у мене вийшло так само вирватися на одну добу. Це як дивишся на море, до якого наближається гроза. Все чорне. Всі відчуття загострені, і люди очікують. Як і зі сторони «беркутівців», так і зі сторони «майданівців».

Коли почалася війна, спрацював інстинкт, що треба навчитися хоч чомусь із формату військової справи. В Черкасах весь цей п’яний двіж, бардак закінчився через те, що там прихильникам створення «Черкаської народної республіки» дали фізичних зауважень. Тих «майданівців», яких забрали в відділи поліції, відпустили. Всі активні процеси в Черкасах були зупинені на ранній стадії. Ніхто ОДА не захоплював. Тобто Черкаси – це був тил тиловий. Яка війна?.. Де?.. Якась «АТО», десь у Донецькій області, про яку, мабуть, люди вперше почали щось активно чути після початку подій в Криму і в Донецькій області.


Але якась параноя схиляла мене до думки, що треба вміти щось робити з автоматом, крім того, що на нього дивитися. Дізнався, що в Києві утворюється таке громадське об’єднання, як Українська Резервна Армія, і вони набирають волонтерів, які у них спочатку відробляють, а потім із ними проводять вишкіл за якусь мізерну суму чи й безкоштовно. Один раз я приїхав до них, поволонтерив, а наступного разу приїхав на три дні на вишкіл. І з того моменту, напевно, для мене почалася війна, тому що я зрозумів, що так, це потрібно, і так, це не закінчиться завтра.

Спочатку я потрапив в лабети черкаського осередку «Правого сектора». Там був класний хлопець, який працював в групі з СПГ (станковий протитанковий гранатомет – ред.) і гордо називав себе «безсмертним поні». В нього було поранення, йому довелося повернутися в Черкаси, йому було сумно, він зібрав всіх «відірваних» хлопців і зробив із нас осередок. Планувалося від того осередку спочатку їхати навчатися, і надалі воювати. Але це було все «сьогодні-завтра», «завтра-післязавтра», й мені набридло чекати, я зібрав речі, і в січні 2015 року поїхав у Київ у штаб «Правого сектора», де набирали добровольців і відправляли в «Десну».

Автобус. «Десна». Керівник школи, де ми проходили вишкіл у «Десні», мав позивний «Беркут». Він був дуже класним хлопцем, одразу привів нас у відчуття, що ми потрапили дійсно у військовий підрозділ. Ми знаходилися на території діючої військової частини, нам віддали цілу казарму. Ми там і заняття проводили, і вартових виставляли. Шикування, навчання, вишкіл, пробіжки 7 км і таке подібне.

З цього центру раз на кілька тижнів відправляли ті групи, які завершили навчання і були достатньо підготовлені. Частіше за все, на 5 батальйон, який в той час базувався в Пісках. Але один-єдиний набір, який поїхав з «Десни» під Маріуполь, був наш. Нас відправили у 8 окрему роту «Аратта» до «Червня» (Андрій Гергет, на той час командир «Аратти», зараз бореться з онкозахворюванням – ред.), нашу групу з «Десни» називали групою «Гріна» (командир роти Сергій Шилов загинув влітку 2015 – ред.). Отак ми потрапили під Маріуполь.

У правильний час і в правильному місці

Що це війна, я, мабуть, зрозумів на першій ротації з «Ширіка» (так бійці називають селище Широкине, за яке у 2015 точилися бої – ред.) в КРАЗі з «Донбасом» (батальйон «Донбас», що на той час стояв під Маріуполем із батальйонами «Азов» і «Правий сектор»). Коли ти відбув там п’ять днів, їдеш назад на базу, на п’ять днів на тебе міняють «Азов», ти приїжджаєш назад і розумієш: ну от, це була вона. Але потім ще купа-купа моментів, які приводили тебе трохи до тями. Але саме розуміння війни включилося з «Десни». І, напевно, навіть не з «Десни», ще в Черкасах у нас була розмова з тим хлопцем, який згуртував нас докупи. Я йому сказав, мовляв, друже, я буду в січні їхати самостійно. «Ти вирішив?» «Так, я вирішив!» От тоді було так.

Історія виникнення позивного «Доцент» дуже проста. Студентом я був «вискочкою», міг тягнути руку і кричати, що знаю правильну відповідь, незважаючи на решту аудиторії, і робив це не завжди толерантно. На другому курсі студент із паралельної групи після чергового такого мого прояву сказав: «Ну, Доцент!» І так воно до мене пристало. Я весь університет відходив із цим позивним, всі знайомі так мене називали, брат так називає, і всі мої друзі більш-менш знають мене як Доцента. Коли ми приїхали в «Десну», нас вишикували, і одним із перших завдань було: «Придумуйте свій позивний! Ми вас тут будемо називати виключно за вашим позивним». Я одразу запропонував свій старий, за яким я себе асоціюю і до цього часу.

DSC_3937_small.jpg


З війною прийшло суттєве розуміння, що ти робиш правильні речі в правильний час. І якщо відчуваєш, що потрібно зараз встати і йти, – треба встати і йти, через те що буквально за п’ять секунд туди прилітає 82-га міна. І ти розумієш: «О, клас!». Так само, коли відчуваєш, що треба ще п’ять хвилин почекати, – варто п’ять хвилин почекати, бо неподалік «прилітає» постріл від РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет – ред.). І добре, що почекали. Ну і напевне найголовніше розуміння, що слід пильнувати не тільки ворогів, а й також своїх побратимів справа і зліва, через те що в емоціях, під час припливу адреналіну не всі можуть контролювати свій вогонь. У таких випадках я намагався зберігати холоднокровність – коли робиш якісь маніпуляції зі зброєю, спостерігай, куди дивиться ствол сусіда. Тодішній рівень наших знань був іншим, наразі він суттєво змінився в «плюс».

Я був звичайним стрільцем, а потім згодилися мої знання з фізики – комусь треба було закривати потреби, що стосувалися рацій, потрібно було розуміти, що таке частота, що таке діапазон. І в принципі, я цим і зайнявся, якийсь час на мені «висіли» рації нашого підрозділу, коли ми заходили на ротацію, виходили з ротації – зарядні батареї, перехоплення радіоповідомлень і всі речі, які десь були дотичні.

Найважче давалося, напевно, гамувати емоції після того, як повертався з ротації. Це було дуже важко психологічно, і хтось рятувався алкоголем, хтось рятувався чимось іншим, тими ж наркотиками, хтось пробував якось врівноважити себе на природі. Зокрема мені допомагала природа – море, сонце, шум хвиль; пробіжки. На війні я почав ставати циніком, а зараз я повний цинік.

Хто сказав, що я повернувся? Війна залишається всередині тебе, як би ти цього не хотів. Після року перебування під Маріуполем там з’явилися кілька знайомих, і з того самого моменту виникло чітке розуміння: треба стояти – стій, треба бігти – біжи, тобто що треба бути тут, в Маріуполі. І одним із факторів цього стала активна піар-кампанія Патрульної поліції в медіа, як і той факт, що коли я відчув необхідність бути тут, в Маріуполі, якраз почався набір в місцеву поліцію. Чим я і скористався.

«Міняти країну не лише з окопів»

В поліції дуже важко знайти якусь свою зону комфорту, але виходить. Зокрема в мене вийшло. Я тривалий час був таким напівофісним працівником і розумів, що більше хочу чогось іншого, хочу бути на лінії, а не у форматі офісу, тим паче, що у мене було багато паперової роботи. Ну, як багато – більше, ніж я хотів. Тому, проробивши два роки напівофісним працівником, я перейшов у інший формат. Сказав, що так, я розумію, що тут перспективи, посада краща і за рангом вище, але я в рядові. Стосовно комфорту в поліції, тут дуже багато залежить від конкретної людини, а саме від двох факторів. Перший – її відчуття справедливості, і другий – її стресостійкість. Дуже багато дров можна наламати елементарно тим, що, втративши контроль над собою, починаєш чинити за духом закону, а не за його буквою. Що, на жаль, не завжди правильно в очах контролюючих органів.

10390154_313444858810774_732499944670138888_n.jpg


Місто однозначно змінилося за ці роки, його наповнили багато людей з Донецька, які вкладають в розвиток міста свій життєвий потенціал, свої думки, свої сили. Яскравий приклад – це наш керівник управління (Михайло Вершинін, що мав в Донецьку свій бізнес, брав участь у проукраїнських акціях, згодом пішов на війну добровольцем, а по поверненні лишився у Маріуполі – ред.). Це мешканець Донецька, який пройшов війну та зрозумів просту річ, що, на жаль, країну міняти треба не тільки з окопів, а й тут, роботою в поліції, з громадянами, з суспільством. Щодо суспільства, воно стало більше відчувати свої права, коли в тому самому 2015 році це був формат «тільки нас не чіпайте, треба стояти – будемо стояти, треба йти – будемо йти». Не проявляли активної солідарності, за винятком волонтерського руху. Зараз посилився волонтерський рух, він став більш організованим, однак почали також бути видимими люди, які заявляють, що Україна – це фірма, оформлена Гройсманом в Англії. І вони мають своїх прихильників у Маріуполі!

Маріуполь побував в окупації, і в маріупольців, активних, свідомих, залишилося «прекрасне» враження, що перебування під «сепарами» завершується розбитими магазинами, зруйнованим центром міста і спаленими будівлями.

Наше завдання – не змінити щось зараз, а змінити те покоління, яке прийде до нас завтра. Ми – наш світогляд, наш устрій – вже встановилися. Ми чітко визначилися, що ми будемо незалежною країною, що не дозволимо нікому керувати нами, який би формат уряду не був. І рано чи пізно і Донецьк, і Крим будуть повернуті до нашої країни. Але великий пласт роботи полягає в тому, щоб дітей та підлітків, які зараз виростають, налаштувати на розбудову цієї країни. Вони повинні розуміти, що важливо не тільки втримати країну, а й важливо її розвивати. Оскільки, якщо ми зациклимося лише на тому, щоб виживати, то закінчимо, на жаль, дуже сумно. Потрібно не тільки виживати, а й жити.


Наприклад, хотілося б, щоб наш формат політичних партій перейшов від особистостей до ідеологій. Яскравим прикладом є «Демократична сокира», але таких мало. Чесно, дуже часто бачиш людей, які у своїх думках, у своєму світогляді залишилися ще в минулому столітті. І для них ідеалом є радянська влада, прикладом для них є Росія, і з ними дуже важко боротися, оскільки це наші бабусі, дідусі, їх дуже важко переконати в тому, що, можливо, вони помиляються, бо світ трошки інакший.

Я думаю, що ми ще як малі діти, які граються в пісочниці. Ми ще не розуміємо, що в наших руках, і ще не готові побачити ту річ, яка нас об’єднає. Якщо ти буваєш у горах і йдеш не зовсім уторованою стежкою, то зазвичай бачиш перед собою гору. Прагнеш дістатися до точки, що є вершиною. І в 90% випадків ти підіймаєшся до цієї точки, яка здавалася вершиною, і бачиш, що йти треба ще далі й ще вище, щоб вибратися на вершину. І ти знову підіймаєшся до наступної точки, і бачиш – не вгадав, потрібно дертися вище! От і ми, я думаю, десь посередині. Ще не бачимо тієї речі, яка ладна об’єднати нас усіх довкола чогось справжнього. Але ми ліземо вгору.


Та річ, яка могла б нас об’єднати, потоне в потоку взаємних звинувачень і несприйнятті якихось політичних поглядів. Ми зациклюємося на дрібних речах, замість того щоб працювати над чимось одним великим.


Для себе як для особистості я цю річ зрозумів і осягнув, що це українська соборна держава, але я бачу, що нас таких дуже-дуже мало, нас одиниці. Причому та річ, яка могла б нас об’єднати, потоне в потоку взаємних звинувачень і несприйнятті якихось політичних поглядів. Ми зациклюємося на дрібних речах, замість того щоб працювати над чимось одним великим. Це як підлітковий вік – коли хлопчики смикають дівчат за волосся, а дівчата жартують над хлопцями – нам це треба перерости. І бажано до цього залишитися одною країною. На мою думку, це питання роботи з наступними поколіннями. Вони повинні бачити наші помилки, повинні мати таку ключову річ як критичне мислення і навчитися на наших помилках. Тобто потрібна відповідна освіта.

Фото авторки та з архіву Івана Семененка


Додати коментар