«Залишити країну в кращому стані». Війна і повернення Юлії Кіріллової

Опубліковано 03.09.2020

Санінструкторка і гранатометниця 25-го батальйону «Київська Русь», координаторка соціального відділу Жіночого Ветеранського Руху Юлія Кіріллова розповідає особисту історію війни і повернення. Початок її історії читайте за посиланням.

Подвійний День Народження

На мій День Народження ми їхали за пораненими – обстрілюють нам машину, ту машину кидає, на двох колесах… як ми не перевернулися – я не знаю! Ми взагалі не мали їхати туди, тому що реанімобіль, і кисневі балони в машині. Поїхала одна «Таблетка» - обстріляли, поїхала друга – колесо відпало. Поїхали ми, бо вибору немає. І обстрілюють нашу тачку. А у мене три кисневих балони. Думаю – зараз як жахне ще раз!.. І я така: «З машини!.. Бігом!..» А машина на автоматі, робот, і в неї двигун став у аварійний режим, і ти її ні завести не можеш, нічого. Все. Просто срака. Вона просто стала. Я з машини, бігом, за машину. Вони збігли за машину в рівчачок, що був поруч. Я кажу: «Та ви гоните, тікайте далі!.. Воно як жахне, тут в радіусі 20-ти метрів нічого не буде!» Ну слава Богу, нічого, пронесло. У мене на мій День Народження подвійний День Народження!

А пацанів тягали!.. Жалко було, важко було!.. Особливо коли чую по рації, що мій взвод обстрілюють, я чую, що є «200-ті», я чую, що є «300-ті», і я їду, і я так молюся, щоб вони всі були живі!.. От чесно! З людьми, з якими ти не те що війну переживав, ти Ширлан із ними переживав!.. Ти черпав ту кашу з одного казана! Це настільки свої і рідні люди! Ти їдеш і думаєш: Боже, аби все добре було! Аби вони були живі! Сказали, що є «200-ті» - хто?.. що?.. І про кожного згадуєш – так все перед очима… Коли ти їх витягуєш, вивозиш, а вони йдуть… цей поранений, цей контужений, перед собою нічого не бачать…


Пам’ятаю, коли винесли «Доміка» «200-го» у спальнику «Орешка», я сиділа його тримала, тому що почалася знову стрільба. А йому хріново, його так контузило – я бачу, що в нього не просто пустий, скляний погляд, а він перед собою нічого не бачить. Він трясеться, перебирає автомат. Я розумію, що зараз побіжить, я його тримаю. І я розумію, що не вдержу, помагаю йому цей автомат складати, бо руки трусяться. І… (довго мовчить – ред.) він тупо тікає. Я його пробую наздогнати, ми перебігаємо дорогу, це під Логвином. Біжимо в посадки, я його гукаю: «Орешек, б***ь, ну стій, ну куди ти?!» І тут дивлюся – везуть на тачанці Міхалича. Біжать і кричать: «Він ще дихає!..» Я до нього, а в нього там… ззаду попадання, грудна клітина… там нічого нема. Куди він дихає, чим він дихає?.. Все, нема Міхалича. Прийшов командир їхній – Міхалич був з 1-го бату 54-ки. Телефон… родичам треба подзвонити, сказати, що… Тут заходить решта пацанів. Починають нас ще раз «поливати» - обстріл.

А я якраз у «медичці» боєць прийшов – контузило, і блює без упину. Хотіла вколоти, щоб не блював. І тут починається обстріл – як жахне!.. В голові свистить, дзвенить, у очах потемніло, зірочки! Думаю: що це я?.. я ж тут людині помагаю!.. Коли дивлюся – все, нема! Слід простив! Пошкріб на пузі, і взагалі, йому вже не погано! Я й сама ходу в бліндажик, затусувалися як ті сосиски…


Сидимо, і я розумію, що мені кепсько. У мене цукор впав. Я ввечері не поїла – не було коли. Вранці не поїла. У мене в кишені завжди був якийсь бублик або сухарик. Бо коли цукор падає, зразу погано стає. Погриз сухарик – і тобі уже ідеально! І так всі сидять, всім страшно, чути, як серця колотяться… Тиша така… Я дістаю цей сухарик – і так ХРУМ, ХРУМ!.. (сміється – ред.). І хтось такий: «І не вдавить!..» Служба, дружба і все решта, воно якось проходило, та й таке.

Дембельнулася в кінці 16-го року. Указ про демобілізацію вийшов у кінці серпня, чи в кінці вересня, звільнилася я в кінці жовтня. Але після того їздила до себе в батальйон постійно, ще в грудні на Світлодарці в кінці 16-го року були знову бойові наступальні дії. Купа поранених, купа «200-их». Хлопців дуже сильно посікло, я теж тоді була. Я приїхала, привезла медицину, перев’язку – те, чого бракувало. Я пам’ятаю холод – як у Дебальцевому. Купа крові, купа бруду, цей сніг… Сніг в крові – згадуєш – буе… Приїхала я додому 31 грудня 2016 року, привезла додому побратима ховати. «Кабанчика». Вони підірвалися на «монці». Тоді Діма Котов, «Тарік» і «Кабанчик» підірвалися. Котову ноги відірвало, «Кабанчик» «200-ий», Тарік теж поранений. Приїхала додому. 31 поховали «Кабана». Приїхала після похорон додому. Типу ж Новий Рік. Я повечеряла, і спати лягла. Який Новий Рік?!

За кілька хвилин повз проходить військовий на двох протезах. Він впізнає Юлю, радіє їй, вони обіймаються. Це той самий Дмитро Котов. Каже, що опинився в госпіталі після не дуже вдалого стрибка з парашутом («Але на щастя, нічого не зламало, просто забій!»). Розповів, як піднімався на Говерлу.

61038496_2370857832978574_569459517524279296_n.jpg

Війна, що наздоганяє

Після того всі мої бойові дії скінчилися. Я ще їздила на Схід, але весь цей треш, кров, смерть – для мене завершилися. Бо і здоров’я, вибачте, не було. Десь за рік після звільнення мене все наздогнало. І коли ти розумієш, що в тебе щось не те, і проходиш обстеження, а тобі кажуть, ну типу що ти хочеш? Тут група! Лікуйся! Лажа на лажі, і лажею поганає.

Я себе найшла у громадському активізмі. Якщо я не можу там щось зробити, я можу тут!.. Я почала спочатку займатися своїми хлопцями – отримання інвалідності, пільги, виплати – ті хто не мав можливості, хто приїжджав – гідне лікування, обстеження. Я зрозуміла, що мати юридичну освіту – це дуже добре. Багато чого мені знадобилося. Я знала процедуру, знала, що треба, як треба. Ці всі суди, які в них були, особливо у добровольців, по встановленню обставин поранення, причин перебування в АТО, щоб отримати УБД. Регіональні, але хоч щось, якісь знижки, пільги!..

Потім у мене знову сталася лажа зі здоров’ям, я знову загриміла в лікарню. Треба собою займатися, себе любити! Якщо я про себе забуватиму, не зможу іншим допомагати, нічого не зможу зробити!

І потім почався Жіночий Ветеранський Рух. Дівчата позвільнялися з армії, почали розглядати проблеми армії – суто жіночі! Та сама гінекологія – її ж не було в армії! Скільки бездітних дівчат полишалося – вони просто не можуть мати дітей, тому що застудилися, недогледіли, не було, кому, не було де допомогти на фронті. Онкологія – це просто треш! Через що? А через недбалість! Бо не було можливості завчасно визначити. Лікарі були начебто – але доїхати до лікарні дуже важко і проблематично!

Психологічна реабілітація. Всі такі: «Наші хлопчики, наші хлопчики…» А ти сидиш і думаєш: «Я хіба не так само служила, по мені не так само лупили з мінометів, «Градів» чи з автоматів поливали по машині?!» Начебто так само, але коли ти приходиш у соцзахист, в лікарню і так далі, на тебе дивляться як… на якусь «похідно-польову дружину», як на ескорт. «А що ти там робила?» «Робила те, що ти не робила!» І знаєш, усе, що ти робила, навіть для тебе самої якось так знецінювалося – та краще нікому й не казати, що ти десь там була!.. Краще ніде не діставати, не показувати те своє УБД!.. Ця стереотипізація в суспільстві – це капець! Кому розкажеш, кому пожалієшся? Хто тебе зрозуміє? Ніхріна ніхто не зрозуміє! А тут дівчата збираються – о, і в мене так! І в мене! О, то значить це не зі мною щось не так, це може в суспільстві якісь проблеми?

46482897_2126998830853332_4994228318711578624_n.jpg

Нові можливості

І ми зібралися – розбирали купу напрямків, де які проблеми, де ми що хочемо змінювати – інформаційна політика, медицина, соціальний захист, освітньо-виховний напрямок… Я в громадській організації «Жіночий Ветеранський Рух» є координаторкою соціального відділу. Займаюся соціальними питаннями. Це психологічна реабілітація, медичне забезпечення, і купа соціалки типу влаштування в садочки дітей ветеранок. Все, що треба, які запити виникають, те і робимо! У ЖВР до 300-х членкинь. Це і ветеранки, і діючі військовослужбовиці ЗСУ і Національної Гвардії, і волонтерки, доброволиці. Всі небайдужі. Ми радо всіх приймаємо. У нас є наші цінності, є бачення, місія… Чиї цінності збігаються з нашими – приходьте! Допомагаємо абсолютно всім. Отримати психологічну реабілітацію – це індивідуальні консультації, є група підтримки для жінок-ветеранок. Англійська мова є, зараз поки що немає групи – але це літо! Люди хочуть відпочити. Бойові мистецтва, самозахист. Перенавчання на парамілітарні спеціальності – курси такмеду для жінок, все безкоштовно із можливістю подальшого працевлаштування. Дівчата будуть отримувати міжнародно визнані сертифікати.

Це одна з можливостей реалізувати себе після служби. Людина не знає, куди їй іти, чим їй займатися, що вона хоче робити. А це якась така адаптація. Це не означає, що ти постійно маєш цим займатися! Але якось звикнути до цього соціуму, адаптуватися – це може допомогти.

У нас буде іще купа навчань – по проєктному менеджменту, по бюджетуванню. Зараз стартує «Школа демократії». Насправді можливостей у нас безліч!.. Є і спортивна реабілітація. Робиться все за запитом дівчат. От ми збираємося, виявляємо якийсь запит, розуміємо, що він є, він актуальний і цікавий, і тоді розвинути проєкт – це не так складно. Тому що вже працювали, вже знаємо, вміємо, вже є знайомі, є контакти, і розумієш – ефективніше працювати в партнерстві. О, є партнери такі!.. Можна з ними зробити! Можна винайняти якихось лекторів, інструкторів, і так далі! Якусь тренувальну базу, якийсь лекторій. Збираємо дівчат, проводимо, це все робимо. І насправді надихає, тому що дівчата приходять. Навіть ті самі групи підтримки, які проходять поки що онлайн. Пишуть, дзвонять, питають… Поки що вони проходять раз на два тижні. Цього в принципі поки що достатньо. Але є запит на офлайн групу підтримки, зараз ми готуємо таку. Будемо набирати групи в Києві поки що. Тому що багато дівчат тут є. Ми будемо переходити поступово після карантину в офлайн, і допомагати дівчатам.


Нові навчання, будуть круглі столи. У нас були дослідження з потреб ветеранок. Наприклад, був дев’ятий установчий з’їзд ЖВР. Ми зосередили дівчат на тому, які саме представники з яких органів державної виконавчої влади будуть присутні, урядовці і так далі, і сфери, яким вони можуть поставити питання. Дівчата прописували питання в анкетах під час реєстрації. І ми зрозуміли, що потреби є, потреби не закриті. Державні програми часто не враховують не просто потреб ветеранів, а саме жінок-ветеранок. Тому що фізіологічно ми різні, і відповідно потреби різні. Для прикладу ті самі групи підтримки. Є ветеранки, які не можуть по-іншому, для них група підтримки має бути виключно з жінок. З безлічі причин. І це ми маємо враховувати. Деякі комфортніше почуваються у змішаній групі, типу чоловіки-жінки. Є ті, які почуваються некомфортно, і для тих у нас є суто жіночі групи підтримки. Наприклад, мені комфортно і в змішаних групах. Але більший результат у мене виходить у жіночих групах. Тому що ми ділимося своїми якимись болями, переживаннями, думками. Часто ти замикаєшся в собі, думаєш – та це зі мною щось не так, це я якась неправильна, це тільки в мене якісь проблеми, чого я цією фігнею переймаюся. Коли у групі підтримки дівчата відкриваються і говорять про свої реальні наболілі проблеми, жіночі проблеми, переживання і так далі, і ти розумієш: о, то це не лише в мене, це нормально переживати і думати про це! Так, це якось ефективніше для мене!

21077591_1901408553412362_5760216471575179477_n.jpg

КіберЗлет

Так само ми говорили про гінекологію, мамологію. Так, у нас були такі проблеми, ми з ними стикалися. Що ми можемо зробити, щоб таке не повторювалося? У нас майже в кожної є діти. Можливо, в мене буде донька, яка захоче іти служити в Збройні Сили України, як її мама, і вона знову стикнеться з такими проблемами? Я не хочу такого для своєї дитини! Я не проти, щоб мої діти йшли в ЗСУ, але я проти того, щоб вони були в такій армії! Ти намагаєшся щось змінити. Ми говоримо про те, що необхідно запровадити гінекологію, мамологію, супровід вагітності. Дівчата, з якими я служила або яких я просто знаю, вони завагітніли в армії. І виходить так, що в армії ти не можеш бути вагітною, не можеш народжувати. Тому що немає гінекологічного супроводу. Якщо тобі потрібно це, то ти стаєш на облік у якусь цивільну лікарню, і десь їздиш, просиш, щоб тебе взяли в якийсь пологовий, і так далі. І супровід вагітності також ведеться з цивільної лікарні.

Всі знижки, пільги і так далі, вони не настільки важливі. Але це все вноситься на розсуд і добру волю цих лікарень – захочуть вони тебе брати, чи ні. Це неправильно! Ти завагітніла, пішла в декрет, тебе вивели в позаштат. Ти начебто і військова, а взагалі і ні. Є дівчата, які продовжують служити навіть із дітками. І знову ж таки, де їм залишати своїх дітей? Є військові частини, гарнізони і ППД. Було б добре, якби дитячі садочки були на території гарнізонів. Бо військовослужбовці – це також люди, і у них також народжуються діти!

І те саме стосується ведення контузій. Не тільки чоловіки, а і жінки мають черпено-мозкові травми, тяжкі наслідки, пов’язані з нею. Це травма невидима зовні. Але вона дуже сильно б’є по здоров’ю, по особистості, по можливостям людини. Є протоколи ведення контузій, лікування. Приміром, людина звільнилася – вона вже не військова. Але у неї є наслідки контузій, важкі, котрі треба проліковувати, раз на півроку, прокапуватися, проходити обстеження і так далі. Я приходжу в цивільну поліклініку, а мені кажуть: «Дитино, я не знаю, що з тобою робити!» Куди мені йти? Куди мені поткнутися? Я приходжу в шпиталь, а мені кажуть: «Ви не військова!» Я би і заплатила, але вони не зацікавлені, тому що я маю право на знижку, і взагалі, чого зі мною возитися? У них є військові, які тут лікуються, і у них все переведено в комерцію: комерційних палат, платних, для цивільних набагато більше, ніж для військових. А що стосується жіночих місць – там війна! В неврології одна чи дві жіночі палати, і вони платні. Там цивільні на лікуванні. І ми намагаємося, шукаємо шляхи вирішення цього.


Те саме стосується наслідків відсутності якісного гінекологічного огляду, що призводить до бездітності в жінок і в чоловіків. І це дуже велика проблема – якщо для жінок є якісь спроби «Еко», одноразові, типу безкоштовно, але це «безкоштовно» - це дуже дорого. І це одна підсадка, для прикладу. Ми зараз займаємося цим, у нас у нашому осередку у Львові підписаний меморандум з «Рехабом» (ГО «Перший жіночий ветеранський простір «Рехаб» - ред.), і ми займаємося репродуктивним здоров’ям жінок-ветеранок. Але часто звертаються сім’ї, де чоловіки також ветерани. І виявляється, що ця проблема є в обох. Наразі цим потрібно цим займатися і лікувати ці наслідки. Але важливо також запобігати, попереджати це!

Дев’ятий установчий з’їзд ЖВР – це вперше, коли відбувалося онлайн. КіберЗлет! Це відбувалося на платформі зум, протягом двох днів. Перший день – ми збирали запитання від військовослужбовиць і ветеранок до урядовців і представників органів законодавчої і виконавчої влади стосовно їхніх проблем і питань – на якому шляху їх вирішення. Були панельні дискусії з урядовцями, які відповідали на запитання, із яких сформували і тон другого дня. Ми вже зрозуміли, що питання є і стосовно інформаційної політики, медичного забезпечення, освіти і працевлаштування жінок, соціального захисту ветеранок і військовослужбовиць. І вже другого дня ми зосередилися на цих чотирьох блоках більш конкретно. І ми на платформі зум ділили ділили дівчат на п’ять робочих груп, які вели модератори, і на яких ми обговорювали питання кожного з блоку. Наприклад, інформаційної політики – чому саме так? Чому така стереотипізація? Яким чином ми можемо це подолати? І так далі. І напрацьовували шляхи вирішення цих проблем у цих сферах, із яких потім ми сформували резолюцію, у якій ми вказали на проблеми, які ми визначили, і щоби ми хотіли, щоб які рішення приймалися у вирішенні, подоланні цих проблем.

DSC_5728.jpg

Більшість бід – від браку комунікації

Ми ведемо постійну комунікацію, розсилаємо наші напрацювання дівчатам, розсилаємо нашим урядовцям, працюємо з профільними комітетами, плануємо провести круглий стіл стосовно цих напрацювань. Завтра в нас буде панельна дискусія з МінВетом. Андріана (Андріана Сусак, доброволиця-штурмовичка батальйону «Айдар», голова ЖВР – ред.) наша незалежна гендерна експертка у МінВеті. Збираємо Всеукраїнські організації, які займаються вирішенням цих питань, і будемо напрацьовувати механізми вирішення, залучати нових жінок до процесів прийняття рішень. Ми хочемо посилити жінок-ветеранок, зробити їх більш видимими, і їхній голос гучнішим. Щоб вони в себе в регіонах, на місцях мали можливість самостійно приймати якісь рішення і на щось впливати.

Більшість проблем виникають через відсутність комунікації, якісної, нормальної. Дівчата говорять про відсутність якихось послуг, можливостей, насправді ці можливості, послуги передбачені українським законодавством, але через реально фігову комунікацію вони не знають про свої права і можливості, яким чином ними скористатися, і що це регулює. Дуже часто на місцях, наприклад в органах місцевої влади, самоврядування, в лікарнях, в соцзахистах люди, які там працюють, самі не знають, що люди, які приходять, мають на це право. До прикладу, в одному з ЦНАПів (Центр надання адміністративних послуг - ред.) у мене була дискусія стосовно того, що учасники бойових дій, інваліди війни, звільняються від сплати за якісь послуги. Один із працівників намагався довести, що інвалід війни не звільняється від сплати, тому що звільняються тільки учасники бойових дій, а інваліди – ні. Я кажу: «А ви мені поясніть – якщо людина була учасником бойових дій, і на основі цього отримала посвідчення інваліда війни. Посвідчення УБД вилучається, і видається посвідчення інваліда війни. Тобто, вона припиняє бути учасником бойових дій?» І через відсутність комунікації, через неосвіченість певних посадових осіб, люди не можуть отримати гарантовані їм законодавством належні послуги!

Що стосується ЗСУ, там взагалі треш! Наприклад, у Збройних Силах відкрили бойові посади для жінок. Але про це знаємо ми, і десь чули дівчата, що вони мають право. Далі іде навчання, підвищення кваліфікації, отримання звання. А як то все робити? А ніхто не знає! А де то все написано? А ніхто не знає! А що їм то все гарантовано, і вони мають право це вимагає – а ніхто не знає! В свою чергу, або через небажання, або через якісь особистісні моменти, що виникають у когось по службі, їх не хочуть відправляти на навчання. Кажуть: «А нема! Не гарантовано! Не передбачено! Сказали, що жінкам неможна!» А виявляється, що можна! Хотілося б якось впливати на це, вирішувати ці проблеми. Зараз ми живемо в 2020 році. Україні скоро 30 років незалежній. Ну йолкі-палкі!..

Знаєш, що об’єднує нас із дівчатами? Ми абсолютно різні. Маємо різний досвід, ми різні за віком, релігійними, політичними поглядами. Але коли ми об’єднуємося в рух, ми стаємо аполітичними, ми об’єднані однією метою, принципами. І якщо би обрати цивільне життя, якась звичайна людська дружба, можливо ми би і не спілкувалися. І не були настільки близькими, рідними. Але нас об’єднало те, що ми хочемо зробити країну кращою для своїх дітей, онуків. Ми не просто хочемо зробити, ми робимо. По-перше, ми пішли в Збройні Сили України, пішли в добробати, пішли на Майдан, ми захищали, відстоювали свою країну. Ми повернулися, намагаємося щось змінити, покращити, створюємо освітні програми і заходи, у світі розповідаємо, що в нас російська агресія, війна, в нас стріляють російські «Гради», з території Росії, приїжджають російські військові. І ми за демократію, за мир. І кожного дня вдома ми доносимо сміття до сміттярки, ми навесні їздимо на «суботники», прибираємо в парку. Працюємо відкрито, чисто. Ми хочемо змінюватися, ми прагнемо кращого! Як у нас місія звучить: залишити країну нащадкам у кращому стані, ніж ми її успадкували від своїх батьків. Нам кажуть: як у нас це пафосно звучить! А ніхріна не пафосно! Ми це робимо! І ми вчимо своїх дітей, онуків, племінників: донеси сміття до урни, не бреши, не кради, плати податки, будь чесним, вчися, працюй, розвивайся!.. Та й все!

Читайте початок історії тут.

Фото: з архіву Юлії Кіріллової та Олени Максименко.

Інтерв'ю опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".
Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.


Додати коментар