Юлія Микитенко: “ Війна зробила мене собою”

Опубліковано 18.03.2020

Уперше я побачила Юлю Микитенко у 2014 на фото в соцмережі. На знімку вона стояла у легкому одязі серед засніжених дерев, у руках тримала плакат із написом «Думаєш мені тепло? Забезпеч солдата теплим одягом».

Це був перший рік війни, і всі ми пам’ятаємо як наші добровольці йшли воювати в кедах та футболках, а народ забезпечував армію: одягом, їжею, тепловізорами, дронами. Щось мене тоді дуже зачепило у погляді цієї дівчини. Далі іноді у соцмережах у мене з’являлись пости з важливими подіями її життя: ось дівчина-активістка, волонтерка та філологиня з Могилянки пішла воювати на фронт, ось вона воює пліч-о-пліч зі своїм чоловіком Іллею, ось бачу пост про те, що Ілля загинув у бою, далі читаю історію їх стосунків, які Юля публікує з хештегом #ти_є. Працюючи з темою гендерної рівності у секторі безпеки та оборони, я уважно слідкувала за новинами про доступ жінок до військової освіти, а зокрема про перший набір дівчаток до військового ліцею ім. І.Богуна, який відбувся в цьому році. Серед іншого чула багато позитивних відгуків про жінку-ветеранку, яка курує цю групу ліцеїсток та просуває тему гендерної рівності в ліцеї. Лише згодом я усвідомила, що Юля, яку я читала в соцмережах і ця ветеранка Юлія Микитенко з ліцею Богуна – одна і та ж людина.

Думаю, поговорити про це вкрай важливо: про складний шлях особистої трансформації, про партнерські стосунки з чоловіком, про підтримку та втрату, а також про потенціал жінок в армії, виховання нового покоління жінок-військовослужбовиць, гендерну рівність та гендерну нерівність та усі виклики, з якими стикаються та ще стикнуться юні ліцеїстки.

Юля, розкажи, будь ласка, з чого розпочався твій шлях військовослужбовиці. Наскільки я знаю, за освітою ти філологиня. Чи була в тебе відповідна підготовка та що спонукало тебе піти в армію?

Шлях фактично розпочався з 2016, коли ми з чоловіком підписали контракт разом в 25 ОМПБ «Київська Русь». Але з військом почала працювати раніше. Ще як війна почалась, у мене було якесь внутрішнє розуміння і бажання піти на війну. Спиняло лише навчання. Бо розуміла, що важко буде повернутись. І, як виявилось, в подальшому моя закінчена все-таки освіта мала свої переваги, бо у 2017 командир батальйону відправив мене на офіцерські курси в Національну академію сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. То був, після Могилянки, другий щасливий період навчання.

Моя перша освіта дуже мені допомагала, як би то парадоксально не звучало. В Могилянці мене навчили думати, ставити питання, доводити свою правоту, докопуватись до глибин. Моя наполегливість допомогла здобути авторитет серед чоловіків.

Готував мене до армії чоловік. Починаючи від статуту та збору-розбору зброї, закінчуючи порадами як мені варто поводити себе в чоловічому колективі, як не боятися. Або як ніколи цього не показувати. Він був моїм натхненником і провідником у цьому дуже патріархальному, ієрархічному армійському світі.

Розкажи, будь ласка, більше як саме вплинув та змінив тебе воєнний досвід, бо ти пройшла доволі небанальний шлях від дівчини-активістки та філологині з Могилянки до командирки розвідувального взводу. І як твої стосунки з чоловіком та його підтримка допомогли тобі у службі?

До служби та до війни загалом я займалась громадською діяльністю. У школі була адептом «какой разніци», як тепер говорять. А от як вступила в 2012 в Могилянку, добряче перемкнуло. Почала спілкуватись українською, подружилась з дівчатами з громадянського руху «Відсіч», почала ходити з ними на акцію за євроінтеграцію, проти Януковича. Потім разом на Майдані були. Майдан був теж важливою частиною формування мене. Але події, пережиті на війні, звісно, ослабили цей вплив і пам’ять про це.

З чоловіком я познайомилась в п’ятницю, 13-го березня 2015 року. Абсолютно випадково (в що я не вірю :) ), але доленосно, як то буває. Мама написала, що батько привів до нас симпатичного хлопчика-атовця, і що йому нема де ночувати. Я тоді пізно верталась додому, і подумала: «біс би вас побрав, чужих людей додому тягати». Зайшла в квартиру, а мені назустріч дуже гарний, світлий, усміхнений молодий чоловік. Я потисла йому руку, він посміхнувся «Ілюха», сказав. Згодом він мені казав, що йому дуже сподобалось те, що я міцно потисла йому руку. Це, він казав, що це незвичний жест від дівчини. Потім ми зафрендились у ФБ, він поїхав назад. Служив він на той момент в 54 ОРБ в секторі М. Служив він там з 2014, пішов під хвилю мобілізації. Ось так ми з ним спілкувались по фб, а через три місяці побралися. В Яремче. На весіллі власне побачились втретє в житті. Цей момент важливий, бо напевне через місяць я вже знала, що він мій чоловік,а я його дружина. А він певне про це і раніше знав, бо завше до всього додумувався раніше і швидше за мене. Я захистила курсову. Він демобілізувався в липні 2015. І фактично рік ми жили разом, я закінчувала навчання, він працював в сфері ІТ. За цей час він дуже багато в мене вклав. Ми з ним спілкувались про майбутнє, про країну. Він завше казав, що єдина річ, яка може змінити цю країну, це гарна освіта дітям. Дуже вірив в дітей. У нас навіть була ідея організувати щось типу дитячого будинку сімейного типу. Ми вже почали з ним розробляти якісь такі інтерактивні навчальні програми. Писали оповідання для наших дітей.

Після того, як я захистила диплом, ми вирішили піти разом на війну. У мене було бажання, бо хотілося якось допомогти країні, у нього – бо він воїн, і війна – то його життя. В частині нам не дуже вірили, що ми чоловік і дружина, бо ми собі не дозволяли вільностей при людях, не тримались за руки, не вимагали для себе окремого приміщення як подружжя. Навпаки, ніколи не виділяли себе. Коли стала командиркою розвід взводу, хотіла його і Хітмена (позивний Стаса Гібалдуліна, який служив з Іллює в одному підрозділі - ред.) до себе у підрозділ. Не тому, що чоловік. А тому, що розвідник. Ходок. Вони зі Стасом були ходоки від Бога. Але не дозволили. Бо подружжя. Бачились ми доволі рідко. Коли він міг, приходив зранку, бо вночі на пост. Півгодини-година часу і все, по своїх справах. Але він завжди був поруч. Я могла собі дозволити робити все, що вважаю за потрібне в підрозділі, бо завжди відчувала його підтримку і віру в мене. Він був для мене скелею, яка мене прикривала від усього, мій вчитель і наставник, який завжди знав, як правильно, і що треба робити. Тому, коли він загинув, я втратила ґрунт під ногами. Втратила відчуття безпеки. Але робота з ліцеїстками мене швидко повернула до тями. Бо він би того хотів. Як і хотів би бачити дівчат в ліцеї Богуна. Я знаю, він тішиться з цього. Бо фемініст. Бо стратег.

Інколи мені закрадається підла думка, спровокована відчуттям провини, про те, що я винна у смерті чоловіка, і що через моє рішення піти на війну він загинув. За тим тягнеться думка, що може ну його все до дідька, все, що я пережила. Що воно мені дало окрім безмежного болю? Але загалом я не шкодую про жодне своє рішення. Бо Могилянка навчила мене думати, чоловік навчив мене всього, а війна… війна зробила мене собою. Не більше, не менше. Розкрила в мені силу і потенціал. Випробувала на міць і загартувала. Це все звучить дуже патетично, але по факту, так і є. На війні ти потрапляєш в ситуації, де поруч йде смерть. І всі ситуації, які я ладнала після АТО, виглядають для мене настільки.. мізерними і несуттєвими. Больовий поріг, поріг виживання збільшився.

Будь ласка, читайте продовження матеріалу тут.

Говорила Оксана Іванців.
Фото з особистого архіву Юлії Микитенко.

Додати коментар