Євгенія Подобна: “З мікрофоном я була ефективнішою, ніж з автоматом”

Опубліковано 22.12.2020

Євгенія Подобна — одна з тих журналістів і журналісток, котрі з 2014 року почали вчитися працювати на фронті. Так вона стала воєнною кореспонденткою — з чималим списком репортажів і документальних фільмів. Саме Євгенія завдяки історіям з книжки інтерв’ю “Дівчата зрізають коси” допомогла ще голосніше артикулювати виклики роботи жінок на лінії фронту. Навесні 2020 року за цю книжку Євгенія Подобна отримала Шевченківську премію.

В цій розмові ми зосередилися на історії трансформації — як з цивільної журналістики перейти у воєнну тематику, де шукати відповідні навички, і чи є в роботі на фронті трохи адреналінової залежності.

Як ти вперше опинилася на війні?

Для мене війна почалася раніше. Мій тато — з Донбасу. В мене там родичі. Так сталося, що одразу після початку війни частина моїх родичів опинилися в жахливій ситуації та були вимушені їхати до нас. В їхніх рідних містах стало фізично небезпечно.

На фронт я вперше приїхала як журналістка в 2015 році. Це була моя звична стандартна журналістська робота, але я почала робити її на передовій. Це було в селищі Троїцьке Луганській області.

Серед моїх колег-журналістів, як я пригадую, був елемент вибору. От вчора ти опікуєшся репортажами про київські штуки, а сьогодні ти розумієш, що треба їхати на передову. Ти сама вирішила поїхати на фронт?

Так склались обставини. Я розуміла, що нічого там не знаю. Була переконана, що я боягузка, і на фронті буду впадати в паніку, лажати, бігати-стрибати... не хотілося бути тягарем.

У той час я працювала в редакції суто київських новин, але сталося так, що їхала саме київська група людей саме в Троїцьке. Редактор запитав, чи я хочу — і я поїхала. З перших днів війни я вже була переформатована під воєнну тематику — знімала тільки волонтерів, поранених бійців, різні ініціативи допомоги АТО. Переформатування вже відбулося, тому, коли я їхала, вже розуміла, що це, і з чим його їдять.

130745210_147893350087143_1116058900348272209_n.jpg

Чи важко було отримати дозвіл поїхати на фронт?

Стандартна процедура, яку проходять усі канали. Технічно отримати дозвіл не дуже складно. Натомість із підрозділом, куди я їхала, вийшло так, що їх не попередили про приїзд журналістів. Але проблем не було — всі питання ми вирішили впродовж 20 хвилин.

Як ти збиралася на передову вперше? Думаю, сьогодні ти рюкзак для такої поїздки спакуєш уже на автоматі.

Ти будеш сміятися. Коли ми їхали у відрядження, людина, що мала супроводжувати групу, помилилася. Чомусь було вказано, що ми їдемо в Артемівськ — тепер це Бахмут. Туди мене редакція і посилала. До останнього вони думали, що я їду під Артемівськ, звідки до фронту ще десяток кілометрів. Але, про всяк випадок, мені порадили взяти з собою бронежилет. Касок не було, аптечок не було — вони були лише в тих, хто їхав на передову.

Мені дали бронежилет, і я його поклала в сміттєвий мішок — думала, мовляв, не буду ж у ньому їхати та всім красуватися. Також у мене з собою був рюкзак. Мішок із бронежилетом, поки ми доїхали до Слов’янська, перетворився на фарш, а я бронежилеті була схожа на поліетиленове курчатко — поліетилен стирчав з усіх боків.

Це сміх і гріх. Я не дуже уявляла побутових штук. Не мала каски, аптечки, не мала базового набору. Мала з собою сорочку з коротким рукавом, тому в перший же день довелося трохи пошкрябати собі лікті. Я не розуміла, як себе правильно поводити — не знала елементарних правил техніки безпеки.

130698875_204849421179189_5757033570295400787_n.jpg

Які правила довелося вивчити першими?

Що не треба вилазити з окопу з витягнутою рукою, в якій тримаєш телефон, диктуючи редактору свій стендап. Виявилось, що снайпер постійно працював по цих позиціях з посадки в двох сотнях метрів від нас. А я така вилізла з окопу на гірку з телефоном... спершу військові на це подивилися та просто обалділи — ти би бачила їхні очі та вираз обличчя. Десять секунд вони на це дивилися, а потім зігнали та пояснили, чому стояти там не можна навіть кілька секунд.

Це був ідіотизм з мого боку. Якби зі мною щось сталося — я би підвела хлопців, які там стояли. Вони мене провели по окопу, завели на іншу верхівку, яка була в закритому місці. Я лягла в травичці та продовжила диктувати стендап.


Потім так склалося, що довелося освоюватися по ходу. Тренінги щодо безпеки були, але їх було мало, і на них було важко потрапити. Мені дуже допоміг тренінг, який вів наш колега Гоша Тихий. Він один із тих, хто вийшли з Іловайська, і як учасник інших тренінгів, які насправді не були дуже корисними, розумів, яким досвідом дійсно треба ділитися. Показував, як падати, як пересуватися, якщо працює снайпер. Я згадувала його поради, а далі вже в АТО навчалася, як поводитися.

Але на будь-якій війні існує одне універсальне правило. Чуєш щось підозріле — падай і притискайся до рідної земельки. Хоча іноді і це не рятує.

Як я розумію, до війни неможливо підготуватися?

Думаю, що ні. Але основні штуки можна вивчити. Зараз, коли журналісти проходять акредитацію, то проходять обов’язковий тренінг у “Десні”. Їх саджають в окопи, аби вони побачили, на що це схоже, вмикають імітацію обстрілів, запускають у ліс і показують, яка на вигляд розтяжка. Це допомагає підготувати правильні рефлекси. Коли я починала їздити, такого ще не було.

В першу твою поїздку, хто, крім тренінгів, були носіями знання про правильну поведінку на фронті?

Військові. Якщо приїздиш на позицію, командира та солдатів треба слухатися. Вони знають, де прострілюється, де потрібно пригнутися, де безпечні місця, де можна ходити в повний зріст, а де перебіжками.

Вийшло так, що в мою другу поїздку на передову вже була стрілянина. Я виявилася з тих журналістів, яким не щастило. А мені здавалося, що варто мені кудись приїхати — як починається стрілянина, хоча з позиції журналістики – в мене були ледь не щоразу і картинка, і звук.


Тому я дуже швидко навчилася. В тебе не так багато варіантів — впасти, заховатися за стінку чи перебігти в більш безпечне місце. Мій перший обстріл — то був снайперський обстріл. Думаю, що снайпер просто хотів налякати, бо він би мене легко пристрелив, якби захотів. Я просто стояла, переминалася з ніжки на ніжку... а потім відчула ніби гарячий вітер біля щоки — і дерев’яні друзки полетіли в капюшон. Пам’ятаю реакцію військових: вони кричали “Снайпер!” і присідали. А я така — де снайпер? І стаю навшпиньки, що побачити, як він лежить такий в траві з оптичним прицілом.

Це був ідіотизм, але це був мій перший раз. Потім я знала, що треба слухатися військових без суперечок.

130703536_835146937057073_1055578580626835258_n.jpg

Перший досвід обстрілу — це перша поїздка в АТО?

Перша велика поїздка. Перший раз я приїхала на три дні, а потім поїхала одразу в дев’ятиденку. Цей обстріл був у Мар’їнці, а потім почалося щось таке щодня. То був нехороший період — його не можна порівняти з ДАП або Дебальцево, але на фронті було неспокійно.

Було страшно?

Було страшно після першого пострілу. Тоді снайпер спочатку просто кошмарнув... а потім почався справжній бій, який тривав хвилин 15.

Сцена була, ніби в голлівудському кіно – хлопці займають позиції для стрільби, починається перестрілка. Але ти розумієш, що це взагалі не Голлівуд. І ти, і будь-хто з цих хлопців може прямо зараз загинути. В таких умовах ти не встигаєш злякатися – це шок.

Там була дуже специфічна місцевість, хлопці сказали, що шматок дороги, який нам треба було пройти, прострілюється. Нам було потрібно піднятися вгору і дійти до своєї машини, а я все думала про те, що десь там той снайпер, який може вистрілити вдруге… Тоді один хлопець одягнув бронежилет, узяв мене за лікті та провів, ідучи позаду. Я запитала, що буде, якщо снайпер стрельне. Він відповів, що якщо стрельне, то його тіло затримає кулю, а мені треба впасти на землю от туди. І я усвідомила, що чужа людина, імені якої я не знаю, готова віддати життя, щоб я жила.


Для мене це стало точкою неповернення. Моє життя розділилося на до і після.

Той хлопець повернувся з війни живий і неушкоджений. Зараз ми дуже дружимо з його родиною.

Після того періоду почався рік, коли я взагалі не відчувала страху. Їхала туди, мені було все одно — навчилася правильно реагувати, розрізняти основні види зброї... Знову страшно стало після того, як Олі Бенді відірвало ногу. Це сталося в тій самій кімнаті, де я до того багато разів ночувала. Мене це трохи клемануло, знову стало страшно. Але я продовжила їздити на фронт.

Коли ти говорила про найпершу поїздку, то сказала, що не знала, як себе поводити. Ми вже згадали про безпекові речі... а як себе поводити з людьми, які воюють? Журналісти приїжджають і їдуть. Військові на фронті залишаються. Ти одразу знайшла правильну інтонацію?

Штука в тому, що я нічого не шукала та була собою. Я щиро вдячна кожному солдатові, щиро кожним із них захоплююся.

Мені часто запитують, які психологічні прийоми я використовувала. Ніяких. Мені було щиро цікаво розказати про те, що тут відбувається, побачити все на власні очі. Проблем із військовими в мене ніколи не було. Ми здружилися одразу й досі є близькими друзями.

130717532_392924278682979_3370278952968979356_n.jpg

Військові були відверті?

Здебільшого так. Вони говорили, і мені здавалося, що вони були дуже відвертими.

Чи багато на війні жінок-репортерок?

Думаю, що дуже багато. Я не рахувала, тому буде неправильно, якщо я називатиму цифри. Але думаю, що половина.

Розкажи про співжиття з військовими — це запитання про побут.

Все залежить від періоду. Були періоди, коли легко можна було залишитися на ніч (а саме вночі були основні обстріли та бої) або залишитися пожити з військовими. Але бували також періоди повернення старого режиму в армію, коли перебування журналісту з ночівлею вже було проблемою. Часто це залежало від підрозділу і командиру – чи готові вони брати відповідальність за цивільних. Були підрозділи, де можна було залишитися на 3-4 дні. Але були й такі, куди приїжджаєш, за годину-три все знімаєш — і повертаєшся в готель. Так було найчастіше. Усе залежить від обставин. Також важливою є специфіка новин — ти мусиш з сьогодні на сьогодні робити матеріал, іноді два. Тому питання зв’язку теж треба було враховувати.

Свого часу в нас був дуже дружній підрозділ, який стояв у Авдіївці, ми жили в них. Це було зручно, тому що ми жили в місті, чули всі обстріли, могли оперативно включатися в ефір і розповідати про те, що відбувається, і водночас звідти дуже зручно було їздити на позиції за містом.

А ще таке простацьке запитання від людини, котра не була на фронті — чи ви разом обідали-вечеряли? Чи так не прийнято?

Є журналісти, котрі вважають це порушенням етики, і тому не їдять разом із солдатами. Можливо, я не права.. Але я приїздила на фронт не тільки як журналістка, але і як громадянка.

За перший тиждень я з переляку схудла на чотири кілограми, але потім я там від’їдалася. Хлопці завжди дуже намагаються пригостити кавою та всім, що є. Ніколи не забуду, як під обстрілами ми почали збиратися, а кухар кричав, що ми не можемо поїхати, не скуштувавши його борщу.

Побутових проблем у мене особисто не було. Я добре почуваюся і на карематі, і на нарах в бліндажах. Хоча був один смішний суто гендерний момент в Авдіївці. Розумієш, коли ти ночуєш у новому місці, то не розумієш, де і що — наприклад, не знаєш, куди бігти, де ховатись якщо почнеться обстріл. Нас привезли вночі з вимкненими фарами, висадили, передали командиру— і все. Ти навіть приблизно не розумієш де ти.


І того разу в Авдіївці командир наполягав на тому, аби я спала в окремому приміщенні. Сказав, що у випадку обстрілу треба вибігти, пробігти в двір і заховатися в підвалі. Я довго пояснювала, що це чужа обстановка, і я не те що не знаю, де тут двір, а де підвал, але й спросоння можу не одразу зрозуміти, хто я і де. Тому я просила, щоби мене з оператором залишили спати в загальній кімнаті. А командир довго не погоджувався, бо хотів окремою кімнатою мені як жінці виявити повагу. Ми довго сперечалися, а потім він погодився зі мною.

А ще був випадок зі мною та операторкою Анною Кудрявцевою — моєю окремою героїнею. Вона була однією з перших в АТО, почала зі звільнення Маріуполя. Жінка-операторка на війні — більш нове явище, ніж жінка-репортерка. Ми багато відряджень працювали вдвох, нам було легше — наприклад, ми могли ночувати разом. Хоча одного разу неподалік від ДАП кімнату, де ми мали ночувати, пошкодило — був приліт. Тому довелося іти в бліндаж, просити хлопців посунутися... Різне траплялося, але не те що якихось домагань, навіть кривих поглядів на собі ми ніколи не помічали.

130727910_321867255500079_7473358298295654780_n.jpg

На фронті є простір для легкого спілкування — жартів, гумору?

Там здебільшого тільки жарти й гумор. Уяви, людина, котра знає, що щодня їй на голову може щось прилетіти, і її не стане. Якщо думати про це цілодобово — то швидко з’їдеш з глузду. Військові багато жартують і сміються, хоча часто це дуже чорний гумор, на який тут можуть ображатися.

На передовій ти не застрахований ні від чого. Спілкування відбувається в атмосфері усвідомлення, що кожна хвилина може бути останньою. Тому немає часу на розкачку — ви одразу починаєте спілкуватися, як старі друзі.

В цьому є одна з особливостей нашої війни. На передовій завжди така атмосфера, що ти серед своїх. Ніби приїхала до родичів, яких давно не бачила. Хоча, звичайно, були важкі періоди — втрати, поранені, важкі обстріли... але я жодного разу не бачила у хлопців паніки чи дикого страху.

А випадки розчарування?

У військових не розчаровувалася. Хоча я читала про різні випадки та розумію, що військова прокуратура як орган існує не просто так. Але мені щастило на дуже класних людей.

Були моменти розчарування в деяких місцевих мешканцях, певних волонтерах. І моменти розчарування в людях, які прикрашають свою участь у боях чи штурмах.

Розкажи про повернення. Коли регулярно їздиш на фронт робити репортажі, важко говорити про якесь остаточне повернення з війни. Але розкажи, як ти вперше повернулася з фронту в мирний Київ?

Так сталося, що я повернула до батьків — це по дорозі на Київ. Зайшла додому, побачила маму й тата... і розревілася. Ти ж розумієш, що снаряд не вибирає – цивільний ти чи військовий. Я усвідомила, що могла більше ніколи їх не побачити. І плакала.

Питання не в тому, хто скільки пробув на фронті. Є люди, котрі навчилися, звикли, а є ті, котрі все на світі дуже болісно сприймають. Ми всі різні. Мені було важко. Був період, коли мені здоров’я не дозволяло їздити — і це було очевидно. Та мені важко було зупинитися та зробити перерву, навіть знаючи, що ця перерва - вимушена.

Не можу говорити про повернення, але можу говорити про цей багаж. У мене дуже змінилася система цінностей. З такою системою цінностей важко жити в цивільному житті.

Що саме змінилося?

Якось був обстріл, і один хлопчина накрив мене собою. Я думала, що він мені ребра поламає — я лежу обличчям у землю, на мені бронежилет, а ще на мені солдат, на якому теж бронежилет. Було боляче і спині, і ребрам. Я спершу почала його сварити, а потім усвідомила, що він мене рятував. Якби прилетіло по нам, то він би врятував мені життя ціною свого. Абсолютно чужа тобі людина.

В окопі все одно, яка в тебе тачка чи який айфон. Важить тільки те, чи зможеш ти прикрити людину собою чи дати чергу з кулемета в ключовий момент, чи зможеш поїхати витягнути пораненого, ризикуючи власним життям. В нас сформувався романтичний образ хлопчика з автоматом в окопі, але війна це, насправді, не романтично, а дуже страшно. Це не кіно, де завжди буде хеппі-енд, бо тут помирають і хороші люди.

Коли ти бачиш, як там людей ранять, як вони втрачають руки і ноги, як вони вмирають, аби тут все було тихо і мирно, то не розумієш, як тут, у мирному місті, люди можуть сваритися через якийсь довбаний мурал. Люди добрі, цінуйте один одного.

Парадоксально, але після війни я стала дуже щасливою. Усвідомила, що в мене в житті взагалі все дуже добре. Пригадую червень 2017 року, коли ми так попали... сиділи в приміщенні, навколо нас падали снаряди. Я сиділа й думала, що треба швидко встигнути написати смс батькам і сказати їм, що я їх дуже сильно люблю (так, після кількох таких випадків, батьки смертельно лякаються моїх смс «я люблю вас»). За ці роки ми бачили, як після обстрілів були повністю розбиті десятки будинків місцевих, як вони гинули іноді цілими сім’ями, як це було в Зайцевому на початку 2018. А твій будинок цілий і в ньому безпечно, і ти не сумніваєшся, що завтра прокинешся і рідні твої в безпеці. Це момент переосмислення життя, ти починаєш усвідомлювати, що головне, а що – другорядне.

В Києві ти розумієш, що ти в безпеці — вільно ходиш по траві і не боїшся розтяжок чи мін, гуляєш. Цінуєш цілі руки-ноги та можливість просто ходити прямо, а не бігати під обстрілом.

131238327_370960324204676_5733736860521448805_n.jpg

Як батьки поставилися до того, що ти як репортерка почала працювати на фронті?

В мене найкращі батьки на світі. Тато, звісно, раз сказав, що вони народили ідіотку після одного сюжету... Але це від страху, що ти ніяк не можеш захистити свою дитину, а вона лізе туди, де дуже гаряче. Мама заплакала, коли я сказала, що буду далі їздити, і це надовго.Не знаю, як вони це витримали.

Перед першим моїм довгим відрядженням вона запитала, чи добре я подумала. Я відповіла, що так. І мама полізла в погріб діставати гостинці в АТО.

Був період, коли батьки попросили зробити перерву, бо я дуже змінилася. Тато потім навіть сказав, що мав враження, що до 2015 року я була геть іншою людиною, якою більше ніколи не стану. Але потім більш-менш повернулась до норми.

Як це налагоджувалося? Ти відчула зміни настрою, цінностей. Після повернення з фронту чи відчула, як воно відпустило? А чи навпаки?

Мною керувало не тільки суто журналістське бажанням брати участь в інформаційній війні і показувати правду, але й почуття провини за те, що я не воюю. Воно не дозволяло мені зробити перерву, я не могла зупинитися. Але я потім навчилася себе не винити. Так, я не воювала, але я зробила те, що могла. Моя маленька крапелька в нашу перемогу — зробити так, щоби ті справжні були не забуті, зафіксувати правду і події. З мікрофоном я була ефективнішою, ніж з автоматом. Я це зрозуміла і нарешті вибачила себе.

Де в цьому процесі починається робота над книжкою “Дівчата зрізають коси”?

2014 року під Новий рік мені дуже захотілося зробити сюжет про жінок, які пішли воювати. Так я познайомилася з Марією Берлінською. Поки записувала її коментар, волосся ставало дибки — я була в шоці від того, що там відбувається.

Мені стала цікавою ця тема, я почала робити сюжети на гендерну тематику, знайомитися з дівчатами у війську. Звичайно, зустрічала дівчат на фронті. Кожна з них була не тотемною твариною підрозділу, а була повноцінною бойовою одиницею.

Мені хотілося зробити документальний фільм про жінок на війні, але потім я вирішила, що краще зробити книжку, бо так можна повністю розповісти кожну історію, а не різати синхрони по 30 секунд.

Ти очікувала, що героїнь книжки буде так багато?

Ні. Хоча до книжки увійшли не всі — наприклад, там немає двох розвідниць, трьох снайперок, бійчині з Донецька. Коли в жінки були сумніви щодо власної безпеки, то, звичайно, я не включала її історію до книжки.

Також була дуже сумна історія. Я познайомилася з подружжям, яке двічі розлучалося, двічі сходилося, потім знову розійшлося, потім чоловік поїхав на фронт, потім і дружина поїхала на фронт — і стала командиром свого колишнього. Там на фронті вони й одружилися втретє. Уяви, вони 20 років разом, двоє дітей, їхній син уже сам воює. Ми домовилися, що я наступного разу приїду та зніму про них великий сюжет... Але Андрія вбили. З Вікою зв’язатися я не змогла. І усвідомила, що така розмова була би передчасною.

Також у книжці лише дві жінки-медика. Спершу хотіла взагалі без медиків, бо на фронті дуже багато, обирати одну-двох із них мені видалося несправедливим. Думаю, про жінок-медиків на фронті варто зробити окрему книжку.

Якась із цих зустрічей особливо запам’яталася? Розумію, що всі вони були неповторні, але...

Частину з них я знала, тому це були ніби розмови з товаришкою за кавою. Особлива людина — Андріана Сусак. Я вдячна, що вона знайшла в собі сили всі ті страшні речі згадати та розповісти мені. Для мене ця розмова була найскладнішою.

Також мене вразили дві росіянки. Коли я дописувала книжку, в соцмережах почали розганяти тезу, що війну треба припиняти. Ті дві росіянки тоді сказали, що війну треба виграти — дійти до кордону, а тоді вже й припиняти.

Ще одна неймовірна історія — історія Тані, це дівчина, котра першою почала офіційно займатися евакуацією загиблих. Вона — розрив шаблону. Дівчинка модельної зовнішності з довгою косою, світла, мотивована, з цікавими поглядами — і дуже сильна.

131353825_196062852120701_6110649608277857711_n.png

Ця книжка вплинула на твоє життя та кар’єру? Крім отримання Шевченківської премії.

Ніяк не вплинула. Хіба що раніше в університети запрошували прочитати майстер-клас і називали Євгенією, а тепер називають Євгенією Володимирівною.

Додалося слави, роздала багато інтерв’ю, з’явилося більше можливостей донести важливі речі, вийти за межі звичного кола підписників соцмереж. Але я роблю документальне кіно, як і робила. Я до всіх своїх перемог так ставлюся. Можливо, в мене синдром самозванки, але мені постійно здається, що я десь недотягую і недопрацювала.

Корона не виросла. Так само я не стала до себе ставитися як до «еліти нації».

Ти продовжуєш їздити на фронт?

Востаннє я була в Авдіївці в липні 2020 року, до того — на півроку раніше. По роботі я досить часто буваю на прифронтових територіях, а доступ на передову без редакційного завдання і спеціального дозволу зараз обмежений. Це правильно, тому що фронт — не місце для туризму.

Не тягне?

Тягне постійно.

Друзі та колеги закидали, що в мене адреналінова залежність. Але я насправді дуже боягузлива — боюся навіть за кермо сідати, оце мій максимум адреналіну. Та мені бракує піднесення і єдності 2014 року. Тоді була віра в перемогу — за цим я дуже скучаю. Також скучаю за відчуттям, що ти на фронті в оточенні своїх.

Я сумую за надзвичайними людьми — в одному окопі можна було зустріти професора, актора, дайвера та сантехніка. Спілкуватися з ними було цікаво, цього мені не вистачає. А от без обстрілів я спокійно можу обійтися.

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.


Додати коментар