Євген Степаненко: “Повернутися з війни мені допомогла творчість”

"Після генерального прогону я зрозумів, що хочу зіграти виставу і для живих, і для загиблих. Надрукували таблички з іменами, і на кожен стілець в залі — а зал в театрі в Івано ранківську — це біля 700 міст, ми поставили таблички з іменами загиблих побратимів. Інколи було відчуття, що ці люди точно з нами, там — у тій залі."

Текст:Ірина СлавінськаNovember 30, 2020

Євген Степаненко - режисер-постановник, документаліст, ведучий, сценарист, продюсер. Навчався у школі La Femis на курсі документального кіно у Парижі. 15 років жив і працював у Санкт-Петербурзі. Згодом повернувся до України, де працює як режисер документальних, телевізійних, театральних проектів. Як співавтор і співведучий разом із Юрієм Макаровим працював у теле- та радіопроекті “Війна і мир” на Суспільному.

Ми з Євгеном Степаненком познайомилися незадовго до Євромайдану та спілкувалися переважно в навколомистецьких шарах атмосфери. Та 2014 року я відкрила для себе іншу людину — не тільки веселого й товариського режисера, але й бійця. Після 2016 року, коли Євген остаточно повернувся з фронту, відкрила його знову - через документальну стрічку “Дебальцево”, через документальну виставу “Голоси”. І цією історією повернення з фронту мені дуже хочеться з вами поділитися.

Як ти вперше потрапив на війну?

Відповідь залежить від того, коли, на нашу думку, почалася війна. Якщо вважати за старт анексію Криму, то це сталося в кінці березня на Чонгарі. Саме тоді я вперше зрозумів, що з того боку — противник. Хоча тоді це все не сприймалося як початок війни, водночас анексія Криму вже почалася, але здавалося, що все це владнається.

На бойові дії я вперше потрапив на початку травня 2014 року під Семенівкою, де група спеціального призначення Національної гвардії потрапила в засідку. Тоді в нас був перший “двохсотий” і перші поранені.

127274673_774001463179452_2351665561994839063_n.jpg


Якщо можна про це запитати, то як ти обирав підрозділ, у якому служив? Чи важко було потрапити на фронт? У мене, наприклад, були знайомі добровольці, котрі після початку війни їздили проситися в різні підрозділи — і не всюди їх були готові прийняти.

Моя історія дуже смішна, бо на війну я потрапив по знайомству. Розумів, що не можу не піти, але не хотілося потрапити абикуди, та й стан зоров’я був такий, що я міг не пройти медкомісію.

Ще до війни ми дружили з хлопцями з внутрішніх військ, що згодом стали Національною гвардією. Я ще за часів до Януковича багато знімав військових для телепроектів — якось ми зняли реаліті-шоу “Резервісти” на базі Академії внутрішніх військ.

Тому я відразу подзвонив товаришу та запропонував допомогти. “Давай поговоримо”, - сказали мені. Я приїхав, ми проговорили про те, що я міг би робити на війні. Так почалася моя служба з національною гвардією.

Весь шлях мій трохи нетиповий. Я пішов ніби й добровольцем, але служив у кадровому підрозділі, це не був добровольчий батальйон. Потім це був мобільний шпиталь імені Пирогова, який можна назвати волонтерським проектом, де я обіймав посаду, у якій передбачалися саме зв’язки та координація дій підрозділу з військами АТО.


Ти кажеш, що раніше знімав програми на військову тематику. Звідки такий інтерес до теми в нібито мирній Україні? До Майдану та початку війни це не було таким очевидним центром інтересу.

Важко відповісти. Можливо, інтерес мій — це інтерес документаліста. Мені важливо з’ясувати всі аспекти життя людей, зрозуміти та покопатися в душах усіх верств суспільства. За часів Януковича та в останні роки за Ющенка мені стало цікаво, як влаштована армія в Україні. Можливо, це пов’язане з тим, що підлітком я мріяв стати військовим. Ми ж усі мали патріотичне виховання, допризовну підготовку, кроси, військові табори, стріляли з автоматів. Романтика ще грала...

Так вийшло, що ми тоді з телеканалом НТН придумали цикл “Люди спеціального призначення” про різні підрозділи спеціального призначення, що існують в Україні. Було цікаво, чим вони займаються в мирній Україні. Я познайомився з хлопцями з підрозділу спеціального призначення “Омега”. Ми почали спілкуватися та дружити, мені стала зрозумілою їхня мотивація. Це природнім чином призвело до того, що я почав знімати про ці підрозділи та військові спеціальності.

Тоді в Україні про це не дуже й говорили. Армія була ніби на задньому дворі суспільної думки та суспільного інтересу. Військові нікому не були цікаві. Матеріали в медіа стосувалися розкрадання в армії чи продажу якогось озброєння. Ми виявилися одними з перших, хто почав робити про військових матеріали.

Потім ми створили десятисерійний цикл “Резервісти”, що вийшов на НТН, потім — на Інтері. Потім цей формат купили в Грузії та в Казахстані, також адаптовано така історія виходила у Великій Британії. Інтерес полягав у тому, щоби з’ясувати, наскільки середній чоловік в Україні готовий до оборони своєї держави, чи готовий від мирного життя перейти до воєнного.

Ми підібрали дуже різних персонажів — від вчителя музики до штурмана дальнього плавання, від поета-пісняра до робітника на заводі. Зібрали їх на базі Академії внутрішніх військ у Харкові та спробували з’ясувати, чи вони витримають 10 днів навчання, чи зможуть вони залишатися чоловіками та бути готовими захищати країну.

127718384_1139955689770386_7182721971588864193_n.jpg


Цікаво, що події 2014 року показали, що в нас є захисники і серед чоловіків, і серед жінок. Певно, для багатьох це виявилося несподіванкою.

Так. Ця гендерна штука для мене тоді була суперечливою. Хоча ми довго сперечалися з редакторами НТН щодо того, аби ввести в наше реаліті жінку як одну з учасниць. Це нічим не закінчилося, редактори наполягли, що мають бути тільки чолоіки. Жінок планували додати до програми в другому сезоні... але почалася війна.

Цікаво було простежити долю всіх наших учасників. З 10 людей четверо пішли воювати, один досі служить по контракту. А один із учасників з Харкова поїхав воювати за “ДНР”, десь пропав, хоча влітку 2014 року від був активним бойовиком.

Пригадую свої розмови зі знайомими ветеранами. Хтось із них взагалі не мав військової підготовки, хтось уважно придивлявся до цієї тематики чи навіть усвідомлено готувався до війни... Ти особисто дуже був здивований тим, що побачив на фронті? Це запитання про те, чи можна взагалі бути готовим до фронту.

Моя особиста мотивація піти на фронт була дуже проста. Я був як журналіст на Чеченській війні в Росії, де прижив 15 років у Санкт-Петербурзі. 2014 року я добре розумів, що може чекати на Україну в результаті реальної війни. По-друге, 2009 року ми запускали телеканал “Перший інформаційний кавказький”. Це було в Грузії одразу після війни, я там бачив усе по гарячим слідам.

Тому мотивація піти на війну була очевидною — щоби не повторилося те, що було в Грозному та Цхінвалі.

Думаю, морально я був більш готовий, ніж багато хто з моїх друзів і побратимів. Я був готовий, що ми будемо потрапляти під обстріли. Натомість я не був морально готовий, що по нас битимуть саме росіяни з території Росії. Я не був готовий, що наші противники — саме росіяни.

Я прожив більшу половину свого життя в Росії, тому мені було важко це собі уявити. Я думав, що противники — найманці чи якісь бандити з автоматами, “солдати удачі”. Навіть Крим сприймався мною як Тузла чи щось подібне — здавалося, що керівництво країни зможе скоординуватися та показати силу, відібрати Крим.


Виходить, що ти вірив у “братній народ”?

Важливий інформаційний наратив, у якому ти живеш. Ти ж не існуєш у суто проукраїнському світі. Ти існуєш у пострадянському медійному просторі, що звучить в Україні з кожної праски.

В мене особисто не було відчуття, що Україна — це держава, що має власні особливі цінності. Я сприймав Україну як частину пострадянського простору, ментально близьку до Росії. Як більшість українців у той момент, я не думав, що росіяни — вороги. Може, і не брати, але і не вороги.

2012 року якось приїхав в Україну мій близький товариш із Санкт-Петербурга — серйозний бізнесмен, із донських козаків. Ми чудово проводили час у Києві та в гостях у моєї мами в Корсуні. Раптом під час однієї вечері він почав мене розпитувати про речі, що видавалися нісенітницею — про фашизм, нацизм, націоналізм... Потім ці слова стали частиною наративу у війні Росії проти України. Потім також виявилося, що цей мій друг активно займався вербовкою найманців на Донбас.

127276764_378509743366239_2861036912940893581_n.jpg


Я би хотіла продовжити тему уваги до військових до 2014 року. Чи самі військові розуміли, що, як ти сказав, вони нікому не були цікаві? Чи одразу з’явився до них інтерес 2014 року?

Кадрові військові, яких я зустрів на війні та з якими я зустрічався до війни, поділялися на дві категорії. Перші — готувалися до захисту своєї держави та постійно готували до цього своїх підлеглих. Вони дійсно виконували обов’язок військових, які усвідомлено обрали цю професію. Коли почалася війна, такі люди захищали свою територію.

Друга категорію сприймала армію як службу заради служби, бо вони тут в армії опинилися та проводили свій час, своє життя. Такі військові не дуже усвідомлювали, навіщо вони. І не були готові до війни — ні фізично, ні морально.

2014 рік витягнула невелика частина мотивованих військових та добровольці, котрі прийшли з Майдану. Вони влили нову кров до війська та показали кадровим військовим, що інколи патріотизм важливіший за професіоналізм. Бажання захищати та звільняти свою територію важливіші за роки навчання.

Певно, не про все можна говорити, але запитаю — якими були твої найбільш “гарячі” точки під час війни?

Говорити можна про все. Мені не дуже багато випало стріляти, я не був на передовій постійно, мало був у окопах. Певною мірою, мені пощастило опинитися не в піхотній частині. Ми могли рухатися, перевести дух.

Найгарячішими були дві зони. Перша — Маріуполь та Новоазовськ. Коли захопили Новоазовськ, ми звідти виходили разом із прикордонниками, під обстрілами. Було ясно, що Маріуполь — наступний. Проти нас стояли саме росіяни, кадрові російські частини. Все стало зрозуміло, це була зовсім серйозна війна.

Був епізод, коли ми сиділи в бліндажах під обстрілах, накриті металевими слябами. Снаряд потрапив в стик бліндажу, повністю засипавши вхід піском. Було відчуття що ми вже звідти не відкопаємося.

Друга зона — Дебальцево. Не можу сказати, який день був найбільш гарячим. Від обстрілу аеропорта в Краматорську до виходу на наступних кілька тижнів усе злилося в суцільний один день чи одну ніч, одну добу. Найважчим днем був день, коли перекрили трасу біля Логвинового. Нас обстріляли, троє загинуло. Це було важко. Це постійно згадується.

Ще одна історія сталася в “сірій зоні”. Це сталося під час зачистки міста — повністю перевіряються всі будинки, кожен двір, аби виявити бандитів, зброю. В Красногорівці були дані, що школу замінували. В таких умовах працювати найважче, тому що вуличні боєзіткнення — найбільш складні, ти ніколи не знаєш, звідки почнуть стріляти.

Розкажи про повернення з фронту.

В мене була перша спроба повернутися з фронту восени 2014 року після Маріуполя, після першої контузії. Мене дуже захотілося переключитися та подивитися на те, що відбувається, трохи по-іншому.

Тоді я побачив, що ми програємо інформаційну війну. Тоді я палав бажанням створювати канали чи інші джерела комунікації та доносити до людей правду.

Восени 2014 я повернувся в Київ і зрозумів, що Києву пофіг на війну. Я не зміг бути довго тут, в мирному місті, в той час коли на фронті все палало. Тому я доволі швидко повернувся на фронт, долучившись до мобільного шпиталю імені Пирогова. Перша ротація, друга ротація... друга ротація припала на Дебальцево. Потім була контузія, ще певний час служби. 2016 року я повноцінно повернувся з фронту.

Повернення було важким, важчим, ніж я думав. Тепер я вже розумію, наскільки іншим я повернувся. На початках я вважав, що не змінився.

127278190_376247463586167_4407302088958041050_n.jpg



Потім ти помітив зміни?

Друзі та колеги помітили зміни. З’явилися речі, яких не було до війни. Наприклад, я перестав планувати щось надовго, став жити одним тижнем чи одним днем. Є сьогодні, а завтра може не бути.

По-друге, я став нетерпимим до речей, які раніше толерував — наприклад, до несправедливості. Третє — постійне очікування небезпеки. Як би ти не крутив і не викидав це з голови, постійно чекаєш, контролюєш вулицю, контролюєш дорогу, мимоволі дивишся на точки, звідки може бути вогонь.

Об’їжджаєш всі пакети на дорозі, бо там може бути міна, об’їжджаєш усі калюжі, б там може бути фугас. Постійно сідаєш в кафе так, аби контролювати вхід в вихід, і бажано, аби поруч було укриття. Півтора роки я носив із собою зброю. Без зброї я почувався незахищеним.

Що допомогло повернутися?

Допомогла повернутися творчість — документальний фільм “Дебальцево”, який став реабілітацією мене самого. Ми знімали вихід із Дебальцево в режимі реального часу, з тими бійцями, з якими я виходив і тоді. Я знову ніби проживав кожну хвилину мого власного виходу з Дебальцево. Це стало видихом, я відпустив це, хоча це було важкими спогадами.

Відтоді я ненавиджу сніг і холод. Сніг і лижі більше не можу сприймати як кайф і радість.

Також важливою стала робота з виставою “Голоси”. З її допомогою я ніби поставити крапку в своєму поверненні, відчув, що можу спокійно говорити про війну, розповідати більше, ніж міг раніше.

Я прийняв досвід війни, тепер це частина мого життєвого досвіду. Не можу сказати, що людина повертається з війни такою, якою була. Не можу сказати, що є роздвоєність — людина на війні та людина поза війною.

Правильніше сказати, що досвід війни ми перетравлюємо, приймаємо, даємо йому стати нашим досвідом. Так ми повертаємося до самих себе.

127466069_1038157656662604_259142732798217234_n.jpg


Давай продовжимо розмову про можливість перетравити досвід війни за допомогою мистецтва. Розкажи більше про фільм “Дебальцево”. В мене з ним також є особиста історія: ніколи не забуду, як навесні в готелі під час відрядження в Париж я до ранку сиділа, ридала та вичитувала субтитри до фільму французькою мовою.

Фільм “Дебальцево” сьогодні я би робив інакше. Давав би більше ліній і точок зору на те, що відбулося в Дебальцево. Головний виклик — ця історія не відбувалася вся в одному місці. Це купа боїв на великих відстанях один від одного, але які залежали один від одного. Моєю метою було показати цю історію з різних точок зору — з погляду звичайного солдата, з погляду верховного головнокомандувача, з погляду подій у Мінську.

Тоді я не хотів іти в негатив і розбиратися з речами, що викликали та викликають суперечки. Я не критикував дій верховного головнокомандувача, Генштабу, Муженка. Можливо, це було моєю помилкою, та я не знаю, як би це мало звучати у фільмі. Ці люди приймали рішення, виходячи з тих обставин, які там були на той момент.

Кожен може виграти бій і придумати стратегію, спостерігаючи за боєм з боку. Так само кожен десятикласник може сьогодні подумки виграти бій Ганібала з Римом. Натомість під час подій у Дебальцево кожен учасник бачив тільки лиш частину фронту — ніхто не мав цілісної картини. Просто було говорити, та все розвивалося хаотично, неможливо було донести всю інформацію до всіх людей.

Я би не хотів опинитися на місці Муженка чи Порошенка в ті дні. Не хотів би мусити приймати такі рішення.

По суті в цьому фільмі ми вперше показали українську точку зору на цю війну.

4A9633AA-9BA9-4AEA-B737-0293E960FBDC_w1597_n_r0_st.jpg


Як ти почав працювати з виставою “Голоси”. Це проект, можливо, одна з форм творчості як самодопомоги?

“Голоси” почалися як театральна резиденція фонду “Творча Криївка”, створеного для реабілітації бійців після війни. Віталіна Маслова, засновниця фонду, придумала низку резиденцій — зокрема й театральну — куди запросила мене та актора Євгена Олега Шульгу, відомий актор, і ветеран, який рік відвоював на передовій у мотопіхоті.

На початку ми не мали на меті саме створення вистави. Ми думали, що це буде творча реабілітація ветеранів. У результаті кастингу ми відібрали 12 осіб. Почалася резиденція. Я приїхав за тиждень після початку, і в перші кілька днів спільної роботи стало зрозуміло, що складається пазл. Ці люди зібралися разом, і в кожного є бажання говорити. Ще за кілька днів я зрозумів, що це може стати документальною виставою. Ми назвали її “Голоси” та почали готувати до прем’єри.

Учасники вистави брали один у одного інтерв’ю, ми почали монтувати сцени, спершу сприймаючи їх як театральні етюди. Це виглядало як сирий матеріал, який зможуть втілити професійні актори. Та згодом стало ясно, що учасники резиденції замотивовані говорити від першої особи, вийти на сцену. Було би несправедливо забрати їхній матеріал і віддати його акторам.

Я подумав, що варто показати, що ветеран — це не щось страшне чи потенційно небезпечне. Вистава стала для них можливістю вперше говорити про речі, про які вони раніше не говорили. Вистава — спосіб змиритися з тим, що було в їхньому житті. Думаю, це стало частиною їхнього процесу реабілітації, хоча я особисто не думаю, що театральний простір — це реабілітаційний простір.

Дякую Ростику Держипільському, котрий дозволив нам далі працювати на базі Івано-Франківського театру імені Івана Франка, поки я готував виставу разом із Олегом Шульгою. Потім до нас долучився зі своєю сопілкою Мишко Адамчак — також ветеран, ми з ним познайомилися в Пісках і з тих пір були знайомі.

Ми вийшли на прем’єру в Івано-Франківську. Після генерального прогону я зрозумів, що хочу зіграти виставу і для живих, і для загиблих. Надрукували таблички з іменами, і на кожен стілець в залі — а зал в театрі в Івано ранківську — це біля 700 міст, ми поставили таблички з іменами загиблих побратимів. Інколи було відчуття, що ці люди точно з нами, там — у тій залі.

І все раптом вдалося. Ми зіграли цю виставу також у Львові, Дніпрі, Києві.

B7982CE9-1956-4BBA-92E8-C6F61D4D3CB8_w1597_n_r0_st.jpg



Ти кажеш, що театр — це не реабілітаційний простір. Чи не було страшно, що під час роботи над виставою вони зазнають ретравматизації?

Ми усвідомлювали, що таке праця в театрі. Тому дуже вдячні психологам, які багато зробили, щоби учасники усвідомлювали вхід у реактивний стан, входили та виходили з нього усвідомлено.

Та ризик психологічної травми, звичайно, був серйозний. Якщо не впевнений в роботі з ветеранами, якщо немає досвіду роботи з психологами — краще не братися за такі важкі теми як війна, бо можна отримати неочікувані реакції від людини, що була на війні. І це велике застереження для всіх, хто хоче зібрати грошенят для експлуатації модної теми.

Думаю, ця вистава більше реабілітація не для учасників, а для глядачів. Я особливо це відчув під час київських показів. Глядачі говорили, що завдяки виставі нарешті знайшли слова, щоби говорити і думати про війну.

Я впевнений, що вистави за участі ветеранів неможливі без участі психологів і без визначення точної теми. Театр — це інструмент соціалізації, а за реабілітацією — це до психологів.

Останнє, про що хочу запитати — про реальність війни. Чи в мирних містах війну відчувають?

Це єдине запитання, на яке в мене не буде відповіді.

Як режисеру мені з темою війни та життя ветеранів простіше працювати за кордоном. Я продовжую робити “Голоси”, але шукаю фінансування на світовому ринку. В тій самій Хорватії тема війни чомусь ближча, ніж нашим інституціям.

Важливо, щоби ця тема не зникала та не забувалася. Наприклад, Майдан... Дивіться — 2020 рік, а великої кількості значимих вистав про Майдан досі в театрах майже нема. Всього дві чи три вистави про таку значиму подію. В кіно — так само. Є блискучі “Погані дороги”, “Атлантида”, “Кіборги”... і всі ці фільми почалися не за цієї влади. Що буде далі з фінансуванням таких проектів — не знаю.

Або суспільство саме мобілізується, щоби тема не зникала з екранів, або темою номер один стане лише covid-19 або інші речі. Уже сьогодні про події на фронті, про поранених і загиблих не так і голосно згадують у новинах.

Можна в культурній дипломатії просувати наратив, що Україна — це не тільки війна і не тільки жертви. Але війна від цього ніде не дінеться. Але військова тема досі виглядає пасербицею, якщо подивитися, як її підтримують культурні інституції.

D3FE3FAC-4E72-4ACA-ADB3-170E1744558B_w1597_n_r0_st.jpg


Ви пробували подаватися на фінансування Українського культурного фонду чи інших інституцій?

Так, на конкурсі УКФ ми програли “Новій опері”. На це, певно, були об’єктивні причини. Але, думаю, що в УКФ чи інших інституціях мала би існувати окрема програма підтримки проектів, присвячених усвідомленню досвіду війни. Поки що такого немає. Для країни в стані війни, думаю, це не дуже державницька політика.

P.S. Буквально після нашого інтерв’ю УКФ підписав меморандум про співпрацю з Мінветеранів.


Фото: Радіо Свобода, а також надані авторкою.

ucf_logo_small.pngМатеріали підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

Коментарі

ГалинаDecember 21, 2020
Я не була на війні, але мені все болить. І Майдан, і обстріли наших військових(прикордонників) на початку війни, Іловайськ, Дебальцево, Мар'їнка, Пєскі... Нашу сім'ю не обійшла війна з травня 2014 по 2016рік.
Тамара тараненкоJanuary 12, 2021
Я пишаюся Вами Слава Украини

Пов'язані матеріали

Зцілення текстом. Історія нацгвардійця-винахідника
Скористався першою ж можливістю потрапити на фронт, бо знав -- військкомат мене точно не візьме.
Перемога через щастя – рецепт від військового психолога

Козінчук – про особливості сприйняття ветеранів і ветаранок у суспільстві; про полонених чеченців, а також про власний рецепт перемоги.

Від інформаційної війни до окопної й назад. Історія журналістки-стрільчині

Вона — одна з небагатьох, хто, пройшовши фронт, змогла повернутися до довоєнного ремесла. Емма Солдатова воювала на інформаційному фронті, будучи журналісткою, потім взяла до рук зброю, а по тому вернулася до роботи в медіа як журналістка й фотографка.

«Життя P.S.»: у Львові відбулася прем'єра вистави за книгою ветеранки Валерії Бурлакової

4 вересня у Львові відбулася прем'єра вистави за автобіографічною книгою ветеранки війни на сході України Валерії Бурлакової «Життя P.S.».

«Головне після повернення – вийти з війни»: що допомагає ветеранам зберегти родину і самих себе?

Вона – одна з тих, хто таки зміг повернутися з війни. І не лише формально, але й психологічно – заново віднайшовши себе в нових реаліях. І тепер створює такі ж можливості для тих ветеранів та ветеранок, фронтових волонтерів, у кого є в цьому потреба.