«Є хлопці, є дівчата, а є «Чайка». Історія кількох боїв за життя

...Але коли побачив жіночу кров, що в неї тоді весь живіт розпанаханий був, добре його «вдарило». Мені важко було ці моменти сприймати, коли я бачила, що кремезні чоловіки, вони… психіка їхня охрініває від того, що відбувається.

Текст:Олена МаксименкоDecember 22, 2020
Медик Лариса з позивним «Чайка» рятувала поранених у найгарячіші дні. Зокрема після боїв у Старогнатівці та в Авдіївці. Збирала волонтерську допомогу, організовувала благодійні акції, навчала інших азам тактичної медицини на вишколах.
Один із поранених, також доброволець родом із Донецька, в майбутньому став її чоловіком. Через адреналін і шок пораненні часто не відчувають болю деякий час, тож пацієнт запевняв лікарку, що з ним все гаразд, та намагався втекти назад, на поле бою. «Чайка» згадує, що він досі жартома ображається на порізану новеньку форму «горку» (адже щоб дістатися до поранення, одяг доводиться розрізати).

Зараз лікарка у декреті, виховує двох доньок. Разом із чоловіком переїхала до прифронтового міста. Дитячий лемент час від часу перекриває телефонну розмову. Говоримо про досвід війни, волонтерства та плани на майбутнє.

На фронт – у чому була

Я була студенткою медичного університету, навчалася в Чернівцях. Десь колись брала участь у якихось волонтерських акціях університетських, навчальні гуртки – ну чисто студентське життя! Я б сказала, тихеньке студентське життя – я не відносила себе до дуже «джвіжових»!

Коли почався Майдан, у нас в Чернівцях також був місцевий Майдан, я там брала активну участь, і чергувала на площі в наметах. Нас там кілька медиків було. А коли почався активний «двіж» у Києві, я вже замовила місце в автобусі, щоб їхати – були автобуси, що їздили з Чернівців, возили людей. Я подзвонила мамі в останній момент, кажу: «Мам, у мене за дві години автобус, я їду на Київ!» Я старалася не приховувати від своїх рідних якісь важливі для мене речі. А мама сказала: «Добре, я теж тоді завтра вилітаю, зустрінемося на Майдані!» (сміється – ред.). І я зрозуміла, що вона таке зробить. А мама в мене трошки сердечник, і я відмовилася від цієї поїздки, і лишилася в Чернівцях. Бо поїздка могла бути небезпечною для її здоров’я.

Коли почався Майдан, це був мій шостий курс, після шостого курсу у медиків два-три роки інтернатури. Я була направлена на Хмельницьку область, мала працювати там. Враховуючи, що я досить активною була на місцевому Майдані, і тісно спілкувалася з хлопцями й дівчатами з «Правого сектору», і відповідно я почала «сканувати», слідкувати за «Правим сектором» Хмельницького. Також у мене біля гуртожитку була волонтерська організація «Армія SOS», тепер досить потужна, і я почала паралельно працювати і з «Армією SOS», і з Хмельницьким «Правим Сектором». Тоді не було ніяких контрів типу «з цими працюй, з цими не працюй», всі працювали в одному напрямку.

DSC_6382.jpg

З початку жовтня – це вже офіційно – в лави «Правого сектору Хмельницького» приїздила на вишколи. Там у межах своєї освіти проводила навчання, підчитувала щось із тактичної медицини – в рамках освітніх подій, які відбувалися, це було актуально. Тоді від Хмельницької області була 2-га ОТГ (окрема тактична група – ред.), був друг «Дракон» її тоді очолював. Коли я прийшла, там ще був комбат «Чорний», вони стояли в районі Пісок, на Водяному. В районі аеропорту.

Вперше поїхала на фронт у якості волонтерки в грудні 2014, я супроводжувала волонтерський вантаж. Я дуже зі скрипом просилася туди поїхати – ну як би «дівчинка, і всі діла, і дівчатам не місце на війні, а не дай Бог з тобою щось станеться, як мамі в очі дивитися буду»! Але я все таки впросилася, поїхала. Пам’ятаю, поїхала в своїх зимових черевичках, такі танкеточки (сміється – ред.). Напевно ще в Покровському, я ще тоді не дуже орієнтувалася, але зараз згадую, здається, там нас зустріли, далі вже проводжала нас група, яка нас зустрічала і довела до 5го батальйону, а наступного дня до Водяного вже. Їхав комбат «Чорний» Руслан із Кам’янця-Подільського, тодішній комбат 2-ої ОТГ, подивився на моє взуття – і такий: «О Боже! В чому ти приїхала!..» А я кажу: «Ну в чому було, в тому і приїхала!» «Так он же ж берці привезені!..» «Ну я ж вам їх привезла!». Мене тоді таки взули, але оскільки не було мого 37,5 з половиною, я взула 41-ий на товсту плетену шкарпетку.

Концерт за квиток на війну

В 2015 році, оскільки я медик, то добивалася весь час, щоб мене відпустили медиком у ОТГ. І очільник «Правого сектору» Хмельницького сказав: «Ну добре, «Чайка», дивися – нам треба на автомобіль зібрати кошти, треба провести декілька акцій, провести збір коштів. Ми задумали зробити концерт благодійний. Ну, проведеш ці концерти, і поїдеш!»

А я без будь-якого досвіду організаторського… хіба в шкільні роки шкільні концерти організовувала, але такого серйозного досвіду не мала. Ну я сказала «добре». Для мене це був своєрідний виклик, ми тоді провели в Хмельницькому два концерти – «Сталевий промінь волі» і «Під прицілом». І також перший в Україні «Аукціон військових трофеїв». Я організатор – ну не сама, а з командою «Правого сектору». І 1 липня я вже була в «Госпітальєрах», мене зустрів «Док». Позивний обрала «Чайка», оскільки ще з інститутських часів я знала значення свого імені – з давньогрецької Лариса означає «чайка», тому я не шукала якихось варіантів інших.

Для мене події якось холодно сприймалися… чи в міру мого характеру, чи що. Напевно, перша така образа, яка зачепила так що от, на нас наступають, це ще було за часів Майдану. Тоді, коли побили студентів, і потім кривавий січень-лютий. От тоді ще мене це вразило. А коли вже далі пішла низка подій, це вже якось сприймалося як само собою, як щось, що слідує з попередніх подій. І було зрозуміло, що це з однієї сторони «ноги ростуть».

DSC_6353.jpg

Перші поранені – це була Старогнатівка, (після жорсткого бою у Білій Кам’янці в серпні 2015, тоді в Старогнатівці був польовий шпиталь «Госпітальєрів» – ред.). Поранених тоді було багато. Фрагментами пам’ятаю, в кого які поранення, але хто саме був першим – не пам’ятаю. Як виявилося, серед поранених того дня був і мій майбутній чоловік!

Після Старогнатівки я долучилася до вишкільних занять.

Пізніше «Юзік» (заступник головного лікаря з хірургії та начмед Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І. І. Мечникова Юрій Скребець, також член команди «Госпітальєрів» - ред.) допоміг мені перевестися в Дніпро, працевлаштуватися. І вийшло, що я була з середини 15-го року до квітня 17-го.

В Авдіївці були загострення, з початку січня (ідеться про бої взимку 2017 – ред.). Ми тоді приїхали на допомогу. Я працювала уже в Дніпрі, і я їхала в понеділок зранку на роботу автобусом, і мені дзвонить Яна (Яна Зінкевич, командирка й засновниця медбату «Госпітальєри», сьогодні також народна депутатка від «ЄС» - ред.). І типу: «Чайка, ми там формуємо групу на Авдіївку. Ти їдеш?» Ну, вона розуміла, що я на роботі, я кажу: «Звичайно, їду!». Я на середині Правди в Дніпрі виходжу з автобуса, сідаю в автобус у зворотній бік на Павлоград, і виїжджаю на Авдіївку. По дорозі дзвоню своїй директрисі – головній лікарці своєї амбулаторії, кажу, що мене не буде – тижня так два. Зрозуміло, що вона була трошки «рада» від того. Але вона пішла мені назустріч, поїхала і написала замість мене заяву «за свій рахунок», і так я потрапила на Авдіївку.

DSC_6906.jpg

Найважче на війні?.. (довго мовчить – ред.) Ой, навіть не знаю! Багато хто говорить, що не сприймаються жінки… Мені «Док» завжди казав, що є хлопці, є дівчата, а є Чайка! (сміється – ред.). Мені гендерна різниця взагалі не відчувалася! Морально важко після бою було. На Старогнатівці, і в Авдіївці. Коли приїжджали хлопці морально вбиті, і їх треба було підтримати якось, бляха-муха! Чимось відволікти, чимось розрадити, і був такий потік в голові – блін, що сказати, як би запосміхатися, не знаю, що зробити. І тоді, коли артилерія попала в квартиру, тоді ще жінка загинула… ту жінку як привезли… мій «Артист» – ну, коротше, його вразила ця картина. Він, у принципі, чоловічої крові бачив багато на війні, і не один раз. Але коли побачив жіночу кров, що в неї тоді весь живіт розпанаханий був, добре його «вдарило». Мені важко було ці моменти сприймати, коли я бачила, що кремезні чоловіки, вони… психіка їхня охрініває від того, що відбувається. А на мене якось кров не дуже справляє враження – чи в міру характеру, чи в міру фаху. Ну як належне, напевно, сприймалося. Я не звертала якось увагу на якісь ці моменти. Є поранений, об’єкт роботи, із ним треба щось робити.

«Подалі від Росії, максимум толерантності»

В квітні 17-го ми з чоловіком пішли служити в Покровськ на 66-ий військовий мобільний госпіталь, із яким ми на Авдіївці разом стояли. Але зараз я в декреті, а не на службі. А чоловік зараз звільнився і пробує якось знайти цивільну роботу, але чесно кажучи поки не дуже виходить. Він вже хотів вернутися, і згоден був на 8-му роту, сюди на госпіталь, але водієм він не хоче, бо так він вдома майже не житиме і дітей не бачитиме. А на санітара місць нема. Зараз в активних пошуках роботи.

У мене дві дівчинки – одній три буде на днях, а другій рік був у вересні. У мене ще максимум два роки декрету. Ми орендуємо будинок із батьками, тут такий дворик невеличкий – можна дітям у карантин погуляти!

DSC_6984.jpg

Саме місто Покровськ, чесно кажучи, дуже специфічне. Тут наче намагаються його якось розвивати, трошки окультурювати. Але досить специфічні, важкі самі люди. Дуже багато хамства і тому подібного. Але якщо дивитися з перспективи для дітей – є багато гуртків, багато дітей добиваються успіхів, виходять далі в люди…

20 листопада я запустила свій благодійно-волонтерський проєкт «Faino Veterano». Це взагалі магазин турецької косметики. Я давненько нею користуюся, мені дуже подобається її якість – підписалася, пробую трошечки підзаробити. І 5% від обороту в тому магазині я відраховую на «Жіночий ветеранський рух» і «Госпітальєрів». Магазинчик я зробила однойменний – «Faino Veterano» у Фейсбуці та Інстаграмі. Поки там тільки косметика, але не планую на ній зупинятися. Можливо, там буде ще якийсь хенд-мейд. Можливо, якісь дитячі іграшки – з часом побачу. Зараз пробую запустити хоча б той продукт, який знаю, який мені подобається. Знайшла для себе такий спосіб реалізації в соціальному плані, хоч якось буду корисною!

Моя мрія – зробити реабілітаційний центр. Але я хочу, щоб це було у співпраці з ЗСУ, і для того мені ще треба хороший шматочок дороги пройти в плані освіти і організації. Моя спеціалізація – сімейний лікар, але все своє студентське життя я мріяла бути хірургом, і в період канікул я в районній лікарні асистувала хірургу, була в операційній.

Однозначно, хочу повернутися в медицину, а паралельно розвивати напрямок реабілітації. Але я розумію, що для того, щоб створити реабілітаційний центр, треба самій бути реабілітологом, розуміти цю «кухню» зсередини. Я зараз здобуваю другу вищу освіту – зовсім не медичну, управлінську. Але як би там не було, управлінець має розуміти, чим він управляє!

В ідеалі вектор розвитку українського суспільства – подалі від Росії, максимум толерантності, обов’язкове збереження культурних цінностей, збереження і відновлення – в нас дуже багато втрачено, дуже багато русифіковано! Слава Богу, в цьому напрямку останнім часом трохи є розвиток. І це дуже радує. І хотілося б обернути вектор ворожнечі, штучно створений в середині країни, у вектор спільного руху до якихось здорових ідеалів – екоруху і в принципі розвитку толерантного суспільства. Я зараз в декреті, особливо не можу бути соціально активною. Дуже подобається справа, яку роблять дівчата з «Жіночого ветеранського руху».


Фото авторки.

Коментарі