Воєнкор мимоволі. Як війна на Донбасі змінила життя польської журналістки

Важко повірити, що цій енергійній і жвавій дівчині після поранення на Донбасі свого часу лікарі давали дві години життя і нуль шансів стати на ноги...

Текст:Олена МаксименкоJanuary 20, 2021

У цій історії дуже багато людяності. Тієї, що зрештою стає вирішальною і рятує життя. Тієї, що ламає систему, стереотипи і найгірші сценарії, що топить льодовики і кришить асфальт.

Б'янка Залевська, польська журналістка і волонтерка, а ще – друг України, що допомагала ще з часів Революції Гідності. Важко повірити, що цій енергійній і жвавій дівчині після поранення на Донбасі свого часу лікарі давали дві години життя і нуль шансів стати на ноги.

Б'янка розповіла про свій досвід поїздок на Донбас, про те, що значить бути людиною в першу чергу, а вже потім – фахівцем; а також про Сирію та Ірак, про роль жінок-військових в інформаційній війні і про те, чому бути воєнкором зовсім не круто, але необхідно.

Я стала воєнною журналісткою випадково, як 80% українських журналістів, які взагалі не планували цього раніше. Я працювала в Україні на «Євро-2012». Коли почався Майдан, я приїхала, щоб транслювати події з Майдану для польського телебачення. Всі, хто був на Майдані, відчули це об'єднання, цю гідність України, і звичайно, я там дуже багато часу провела, познайомилася з багатьма людьми, я сиділа з ними на барикадах. І пізніше, коли вже почався Крим і Донбас, я вже не могла сидіти вдома у Варшаві і слухати, що там відбувається. Я була на зв'язку з моїми друзями з України, з журналістами. Багато друзів поїхало на Донбас, вони створили батальйон, який пізніше назвали «Айдар». На початку вони мали дбати, аби 25 травня вибори президента України пройшли нормально. Я поїхала до них на ці вибори. І це була моя перша поїздка на Схід. Тоді зривали вибори в багатьох округах.

73322778_2795521220467276_667302845371908096_n.jpg

Коли «ти-ж-журналіст» не працює

Тоді ще їздили поїзди до Луганську, я сіла до поїзда, цього ж дня мені телефонують: «Виходь не в Луганську, виходь раніше, там вже капець!» Я вийшла, і їхала якимись маршрутками, через якісь села, ліси до них потрапила. Я там була, і з самого початку, я бачила, як вони захищають дільниці виборчі, щоб відбулися вибори… коли я побачила, як вони там живуть, я зрозуміла, що це щось неймовірне… Я вже була постійно з ними за зв'язку, постійно до них поверталася. Возила багато різних речей, особливо взуття, тому що влітку ще окей, коли в капцях хлопці сидять в окопах, ну а коли осінь, важко в капцях на танку їздити. Тож ми збирали в Польщі взуття, форми, бронежилети, каски… багато всього! Але я думаю, що найбільше, що було потрібно, це форми і взуття. І ми також постійно вели переговори з польським консульством, щоб поранених відправляти на Польщу і їм допомагати. Ну і в цей час я робила сюжети про те, що там відбувається…

Це був липень, спекотне літо 2014, і були дуже важкі бої за Луганський аеропорт. І я поїхала до Щастя, була там із батальйоном «Айдар», і хлопці збиралися робили колону, щоб їхати в Луганський аеропорт. Тоді аеропорт був іще в руках росіян і сеператистів, і «айдарівці» хотіли відбити його. Було дуже важко потрапити туди, важко переконати командирів, щоб мені дозволили поїхати. Не знаю, на щастя для мене чи ні, але тоді ще не було акредитації так як зараз, не було цієї бюрократії, тоді треба було просто переконати командира. «Можна, я поїду?..» «Ну, тебе уб'ють!» «Все на мою відповідальність!..» І один командир каже: «Добре, як цей командир погодиться, можеш їхати!» Я йду до того командира, той каже: «Як отой погодиться…» Я кажу: «Отой погодився!» «Да? Ну, якщо він погодився, йди!»

Я сіла з ними прямо на КАМАЗ, ми поїхати довгою колоною на Веселу Гору, там ми пересіли на танки, на БМП, БТР, і поїхали в аеропорт. Я одна була з камерою, всі інші були з автоматами абощо. Там були страшні речі, ну серйозно, там був просто капець! Я більше в житті не бачила такого! Було стільки поранених, убитих людей, на моїх очах убитих! Без рук, без ніг… Я ніколи не бачила того, що побачила там. Я, звичайно, покинула камеру, я допомагала парамедикам, поранених було стільки, що бракувало рук. Мене критикували польські друзі-журналісти, що я кинула камеру і допомагала, мовляв, ти ж маєш бути нейтральна, ти ж журналіст, ти не можеш входити в цей конфлікт! Я завжди казала, що в першу чергу я людина, а потім я журналістка, юристка (за освітою я юристка, і раніше працювала в цій галузі). Але коли я бачу хлопця, який зранку ще віддавав мені свій хліб із тушонкою на сніданок, щоб я поїла, і зараз він лежить без ноги, що, я маю знімати це?! Звичайно, я брала турнікет і перев’язувала, колола «Налбуфін», звичайно, коли було зроблено все необхідне, я тоді могла взяти камеру і знімати. Але дуже багато боротьби я пройшла і з польськими журналістами, доводячи, що я перш за все людина.

Я прожила в Луганському аеропорту багато днів і ночей, я була з Андріаною Сусак (бійчиня батальйону «Айдар», сьогодні голова Жіночого Ветеранського Руху – ред.), вона також була там. Час було вертатися – я хотіла їхати спочатку на Щастя, потім на Київ, мені вже телефонували з роботи, щоб я поверталася, тому що я там дуже довго сиджу.

31499112_1925230567496350_2543063871267012608_n.jpg

Я ніколи цього не забуду. Два тижні, що я провела там на передовій, кожного дня ми в бронежилеті. Вперше ми виїжджали з Щастя, я сказала: «Все, ми вижили! Я така щаслива, що я жива, що я повертаюся живою!» Я зняла бронежилет, зняла каску. Вперше за два тижні я це зняла і сказала: «Нарешті я можу дихати, можу це зняти, мені вже не так жарко!» Це було таке, знаєш, згубне відчуття безпеки, що вже все добре, я виїхала з передової, з Луганського аеропорту! Там була важка артилерія, там постійно обстрілювали з усього, з чого можна. А тут я вже від’їхала, ми були за 20-30 кілометрів від самої передової. І тоді я відчувала, що все нормально, ми їхали машиною, це був старенький «Жигулі», я не знаю, 30 років, маленька машина. Нас їхало четверо. Я і троє людей з «Айдару». Була ще одна дівчинка, Яна, Микола і Женя. Ніхто не взяв зброї, мене відвозили в село, якесь перше мирне село, до котрого приїжджав автобус, що мав мене відвезти на Старобільськ.

Ми їхали через ліс, коли це сталося. Машина почала крутитися, перевернулася кілька разів і впала колесами вгору. Я… я взагалі не знала, що відбувається. Я прийшла до тями, коли вже машина впала. Я сиділа ззаду, і дах опинився на рівні з дверима, не було цього проміжку. Те, що на мені не було бронежилета, ніхто не знає досі, чи це краще, чи гірше, тому що в мене хребет зламаний компресивно, чотири хребці ніби сплющені. Якби в мене був бронежилет, як було раніше, то могла би постраждати шия… Була розтрощена ключиця, її взагалі не було! Мені сказали, що куля там рікошетом пройшла – я не знаю, я її навіть не відчувала! Я взагалі не відчувала болю. Я відчувала зламаний хребет, всі ребра були поламані, я не могла дихати. Я відчула тільки, як мене хлопці витягають із машини через заднє вікно.

117389255_3508864465799611_7220027151168845084_n.jpg

Вижити в обхід системи

У водія були поламані ребра, Яна випала через переднє вікно, з нею нічого не сталося, тільки тут, над бровою була рана, це виглядало страшно, тому що їй кров залила все обличчя, тільки очі було видно, і всі думали, що в неї скалічене обличчя, але коли вона вмилася, стало ясно, що з нею все відносно добре. Ну і найбільше я постраждала, тому що у мене було погане місце, де я сиділа. Було страшно тоді. Сказали, що у мене багато різних речей відбувається, в мене живіт мінявся на зелений, фіолетовий, червоний, сказали – внутрішня кровотеча. Мене хлопці забрали в лікарню в Старобільськ. Старобільськ – це просто село, там нічого не було, в цій лікарні! Мене поклали на ліжку в коридорі, там далі сиділи воєнні, курили. Прийшов лікар, котрий викинув цигарку і сказав: «О, внутрішня кровотеча! Треба оперувати! Ну, в нас, на жаль, немає знеболювального!» А зі мною стоїть Саша з «Айдару». Я нічого не могла сказати, я взагалі не могла рухатися. Саша каже: «Як це – без знеболювального?!» А лікар каже: «А в неї хребет зламаний – вона вже не відчуває болю!» А я не могла говорити, але все чула, все розуміла! Я взагалі не втратила свідомість навіть на одну секунду! Лікар сказав, що залишилося приблизно дві години життя. Не більше. А найближчий шпиталь, де можна було прооперувати, це був Харків, 250 км! Ну звичайно, ніхто за дві години не доїде.

Лікар каже, що він буде оперувати, але в нього немає знеболювального. Тут досі лишилися шрами… вони просто так почали розрізати. Я почала кричати, у мене сльози течуть. Саша – мені до кінця життя треба йому квіти купувати і дякувати за все – Саша тримав мене за руку. «Саша, - кажу, - я тебе благаю, скажи йому, щоб не робив цього!» Тому що цей лікар мене взагалі не чув. Взагалі не хотів зі мною говорити! І це було все в коридорі, там, де солдати сиділи! В нього ніякої маски не було, нічого, просто так – знаєш!.. І тільки тому, що Саша сказав: «Припиніть це!» Він каже: «Ну я вже почав!» «Зашивай!» «А якщо вона помре?!» «Так також може померти!» Ну і все, він почав зшивати – тільки завдяки Саші!

І тоді почалася така війна, можна сказати, боротьба з системою і часом. З Луганського аеропорту літали гелікоптери на Харків із пораненими воєнними. Зупинився гелікоптер, мене в нього кинули. І тоді вперше у гелікоптері я отримала знеболення. Там сиділи хлопці, один із них подивився на мене, він взяв шприц, взяв мою ногу… і тоді я просто «відключилася»… прокинулася в Харкові, після операції, я вижила, мені все зробили гарно, я дуже вдячна лікарям!

18582250_1569091046443639_831975227894843566_n.jpg

Коли я прокинулася, я відкриваю очі, бачу велику лампу в операційній залі наді мною. Я так здивувалася. Біля мене іще одне ліжко, пізніше я дізналася, що одного хлопця оперували одночасно зі мною. Він підключений до апаратів, і тільки я зрозуміла, де я, до мене підходить священик, і він робить такий хрест наді мною, і каже: «Молися зі мною!» А я вже так зраділа, що вижила, це було таке щастя, що я жива! Я не була впевнена, що виживу, після того, що той лікар у Старобільську сказав, я погодилася подумки, попрощалася з усіма… і вижила, а цей священик каже «Молися!». Я кажу: «А що, вже я не буду жити?» А він: «Дитино, молися зі мною, ти будеш у небі…» щось таке… я кажу: «Бліііін, а я так хотіла жити!..» Пізніше виявилося, що він помилився, він не до мене, а до того хлопця мав підійти після операції! Знаєте, це така помилка!..

Цей священик виявився дуже класний, він до мене приходив щодня в госпіталі. З поверху вище приходив і показував на мобільному фотографії хлопців з «Айдару», які там лежали, яких привезли на день раніше за мене, які були поранені. Вони також не могли рухатися, тож він робив мою фотографію, ходив їм показував, робив їхню фотографію і йшов до мене показував!

Пізніше мене привезли в Київ. Вже в Києві була моя мама, приїхав консул. Намагалися з хребтом вирішити, але сказали, що там чотири хребця компресивно поламані, що «все». І мій шеф із телебачення «Espreso TV», де я працювала, звертався до найкращих лікарень, вони сказали, що в найкращому випадку ця дівчинка буде за півроку сидіти, і нічого більше. Взагалі, було дуже важко… А я одна знала, що я буду ходити! Ніхто в це не вірив, а я казала: «Я знаю, що я буду ходити! Я повернуся на Донбас!» Мама каже: «Що ти кажеш, дитино, який Донбас?!» І знаєш, я пам’ятаю сьогодні, як моя мама сиділа над моїм ліжком… я знизу її бачила… і в неї так по носі сльоза тече. Я кажу: «Мамо, не плач, я буду жити, я буду ходити!» А вона каже: «Боже, ти так у це віриш!..» «Мамо, а ти ні?! Ти моя мама, ти маєш вірити!» «Я також вірю…» Вона казала, що вона вірить, але…

Мій діагноз був перекладений польською, консул і мій шеф переслали це разом із рентгеном хребта у Польщу. І там двоє лікарів було, це подружжя, вони обоє спеціалізуються на лікуванні хребта. І вони сказали, що вони можуть прооперувати мій хребет так, що я буду ходити. Але в мене є кілька днів, якомога швидше я маю бути на операційному столі в Польщі. А щоб мене привезти в Польщу… я ж лежача – це дуже дорого!

Ну і знову почалося. Український уряд сказав, що він не дасть мені того літака, тому що він дуже дорогий, я громадянка Польщі – хай поляки це роблять. Польський уряд сказав – ніфіга, вона поїхала в Україну, ну й що, що вона громадянка Польщі, хай українці їй допомагають! Ніхто не хотів допомогти. А це було стільки грошей, що в моєї мами ніколи стільки не було… Мама хотіла продати квартиру, в якій вона жила, але не могла це зробити за два-три дні…

110318723_3425677137451678_6939275201294924247_o.jpg

Найкращий подарунок

Є така Домініка Кульчик– це донька найбагатшого поляка… Він помер чотири роки тому, він був великим другом України. Про мене тоді писати всі ЗМІ, і Домініка почула мою історію та прийшла до мене в лікарню. Вона приїхала в Київ тоді тому, що вона є автором серіалу польського, і вона хотіла, щоб телебачення показало в Україні її серіал. І вона прийшла до мене в лікарню. Пізніше, за декілька тижнів, я дізналася, що в цей день був її День Народження. Вона поверталася з лікарні зі своєю подружкою, яка з нею була в мене в лікарні, вони йшли через Майдан. Там ще були речі, які залишилися після Майдану… і вона була вражена тим, що побачила на Майдані, вражена тим, що зі мною сталося. Її батько зателефонував і каже: «Домініка, ми в готелі, на тебе чекаємо з шампанським!» Вона прийшла. Її батько запитав: «Що ти хочеш на День Народження?». Знаєш, вона могла попросити про «Феррарі»… але вона сказала: «Я хочу, щоб ця журналістка могла ходити, щоб вона жила!» І її батько заплатив за літак, який мене забрав із Києва у Варшаву! І можна сказати, що я була таким «подарунком» їй на День Народження. Так насправді вона мені врятувала життя!

Вона сказала: «Я хочу, щоб ця журналістка могла ходити, щоб вона жила!» І її батько заплатив за літак, який мене забрав із Києва у Варшаву!

Мене забрали тим літаком, мене прооперували в Польщі, і як бачиш, вже ходжу! Я просто зрозуміла, що в мене стільки янголів з’явилося! Від самого початку – ті хлопці з «Айдару», які мене витягнули з машини; хлопці з «Айдару», які були зі мною в госпіталі, і ще пізніше чудові дівчата волонтери у госпіталі і лікарі чудові і всі, хто мені допомагав, і Домініка… я зрозуміла, що є щось, що я маю ще зробити у цьому житті, і мені треба віддячити тим людям, які мені допомогли! Мені всі казали: «О, зараз ти вже сидітимеш вдома і нікуди не будеш їздити!» А казала: «Ні, якщо в мене зараз є цей шанс, навпаки, треба їздити, треба щось зробити!»

Я почала ходити за декілька місяців після цього всього. Я коли піднялася на ноги, вирішила, що повертаюся в Україну, заради тих людей, які врятували моє життя, я буду їм дякувати. Я повернулася, я зняла сюжет, я знайшла тих людей, які були зі мною в машині, Яну і всіх інших. І потім я стала ще більш чутлива до цього всього, що відбувається. Коли я лежала після госпіталя у Варшаві вдома, до мене приходила подружка «з минулого життя», яка взагалі не цікавилася тими подіями, але вона прийшла, тому що ми багато років дружили… а я постійно була на зв’язку з усіма. Це були дні, коли я дізналася, що загинув мій друг Діма… я постійно про це думала, мені постійно приходили смски від людей, які були на передовій. І приходить до мене ця подружка, і каже: «Ой, як ти почуваєшся?» «Все добре, добре». «Знаєш, Б’янка, у мене трагедія життя! Просто така трагедія життя сталася, я не знаю, що робити!» Я кажу: «Боже, що трапилося?!» «Я купила підбори вперше в житті, купила таке взуття – «Луї Ветон», і в мене підбор зламався!» І розумієш, цей контраст, як я відчувала тоді… я вже зрозуміла, що це не моє, я так просто не можу жити… тут отримуєш СМСки з такими страшними повідомленнями, а тут вона каже, що це її трагедія…

117695479_3508864405799617_2823769172430414634_n.jpg


Жінки як зброя на інфофронті

За кілька місяців Росія почала бомбити Сирію. Це було у вересні 2015 року. До нашого н’юзруму постійно приходили фотографії та зйомки з Сирії, які люди надсилали. Я тоді вирішила, що мені треба туди поїхати. І я декілька місяців збиралася, шукала контакти. Там не так зрозуміло, там немає одної лінії фронту. Там тих фронтів багато, тому що там всі зі всіма воюють. Я вивчала багато, хто з ким воює, як це все почалося на тих територіях, чому… Ну і за три-чотири місяці ми найшли людей, які змогли нам допомогти, і я поїхала в Сирію. Я там зробила документальний фільм про дівчат, які воюють у батальйонах курдських братів… я з ними дуже багато говорила про дівчат українських. У мене це в фільмі є. Я їм показала український прапор. Є навіть відеозвернення, які записали курдські дівчата, які в Сирії воюють, вони сказали: «Ми хотіли сказати дівчатам в Україні, що ми пишаємося вами, що ви такі сильні і мудрі, що ви стали на захист своєї держави»… «Коли Твій сусід ІДІЛ» - це мій документальний фільм. Він є онлайн, можна його подивитися. Він починається словами, що це для всіх жінок, які воюють, і там у фільмі я зустрічаю цих жінок, і вони роблять наприкінці таке звернення до дівчат із України.

І ми це показували на «Espreso-TV», фільм триває півгодини. В мене є зв’язок із тими дівчатами досі. Більшість із них жива. Ми їх також навчали, Дам’ян (Дам’ян Дуда, брат Б’янки, лейтенант польської армії, викладає тактичну медицину, зокрема проводив вишколи для українських військових і добровольців – ред.) їм зробив тренінг із медичної допомоги, я робила з ними сюжети. Пізніше я поїхала в Ірак, також до батальйону дівчат. Якось так в мене вийшло, що я більше зацікавлена в дівчатах… ну, ти знаєш, це для всіх дуже така цікава тема – дівчинка і війна. Для всіх це не співпадає… Я завжди до дівчат їздила – два рази в Ірак, раз у Сирію, в Україні більшість сюжетів, які я робила, головні героїні – також дівчата. Валя, Андріана, Стела… З «Госпітальєрів» Оля «Кроха» – вона також у мене є, у фільмі з України, я їздила на її машині «Швидкої». І я завжди відчувала до дівчат спорідненість, їх завжди менше на фронті, ніж хлопців, і ми якось знаходили спільну мову. Вони мене дуже вражали.

117705373_3508864352466289_4934021218511744154_n.jpg


Пізніше я поверталася в Україну, я поверталася на різні напрямки фронту. Вже закінчилися давно бої за Луганський аеропорт, почалися за Донецький – тоді я з «Крохою» поїхала в Піски. Наприклад, Віка Дворецька, «Дика» - вона також героїня моїх сюжетів, її історія, яку я зняла, так вразила польських продюсерів, що вони її запросили в Польщу, зробили візу, оформили всі папери – це ще було в 2015! Я її майже з передової забирала, ми її привозили в Польщу, вона провела День Народження в Польщі. За все заплатило моє телебачення, тому що їх вразила її історія, яку я зняла! Через історію жінок можна розповісти всю історію України. Тому що на жаль люди не зовсім зацікавлені, коли довго триває війна, люди втомлюються, і їм дуже часто хочеться переключити канал. А це зачіпає, коли бачиш історію жінки на війні, це всіх цікавіть! І завдяки тому ми можемо показати, що там відбувається насправді на тій війні постійно. І це такий гарний ресурс, щоб розповісти у всьому світі про цю війну.

Я пишу книжку про жінок на війні! Там буде Андріана, Валя, Віка... всі, кого я зустріла на війні… Я мрію закінчити цю книжку, я взагалі мрію, щоб закінчилася війна, щоб у мене не було більше поїздок на фронт. Всі кажуть: «О, на війну круто їздити!» А я думаю, що це не круто, мені не подобається війна! Але коли вона є, я не можу просто сидіти вдома!

Мене часто звинувачують, мовляв, я «польська бандерівка», я втручаюся в українські справи. У мене був пост, де я сказала, що дуже здивована, що більше ніж половина українців користується мовою агресора, і мені незрозуміло, коли я заходжу у магазин і звертаюся до продавчині українською мовою, а вона мені відповідає російською, на прохання говорити українською, вона каже, що не буде, і ще кричить на мене, мовляв, я її змушую говорити українською, тому що вона завжди говорила російською… і я написала в тім пості, що знаєте, якщо я, іноземка, за рік змогла вивчити українську мову, так тим більше її можуть вивчити корінні українці! І в коментарях було також багато українців, які писали, типу, не втручайся в нашу мову, ми будемо спілкуватися тією мовою, якою захочемо! Ну, набагато більше у мене є підтримки від українців, які кажуть: «Супер, ми тобі дякуємо!» Так само в Польщі є багато людей, які підтримують, є також хейтери, які повсюди є, і російська пропаганда всюди є…

140333844_1737449983080103_6441169800494303090_n.jpg

В медіа тема України й війни звучить, на жаль, коли є якесь загострення. А так здебільшого люди не знають взагалі, що триває війна. Коли я кажу про Україну – «а що, там війна?!» У ЗМІ пишуть, коли щось сталося, наприклад, взяли в полон моряків, коли засідання в ПАРЄ, тоді починають серйозно про це говорити.

Під час пандемії я сиджу вдома і сумую за поїздками у важливі для мене місця. Я працюю віддалено, я роблю сюжети за допомогою відеозв’язку, трохи розповідала про протести в Білорусі і пишу книгу про Україну.

Фото авторки, а також із архіву Б’янки Залевської

Коментарі

ВолодимирFebruary 4, 2021
Нехай береже тебе Господь!
ТетянаFebruary 5, 2021
Дуже вражена історією польської журналістки, справжньої Українки! На таких дівчата тримається світ. Доброго тобі здоров'я, дівчинко, на довгі роки!
НаFebruary 5, 2021
Б'янко я в захваті від Вас.Пишаюся Вами і молю Бога щоб посилав Вам здоров'я і оберігав Вас від всякої біди.
ВринаFebruary 7, 2021
Вражена! Молодчина, фахівець високого класу. Журналістика має пишатися цією діачинкою. Хай щастить. Бережи себе.
ВолодимирFebruary 15, 2021
Дякую Вам!