Війна, закарбована до кісток. Історія Юлії Кіріллової

Опубліковано 19.08.2020

Фото автора та з архіву Юлії Кіріллової

За історією її життя можна було би писати книгу. Ми зустрічаємося з Юлею Кірілловою на території військового госпіталю – це зручно, бо поруч її офіс. На вході охорона запитує, до кого ми, і вона сходу називає ім’я, прізвище і відділення одного з пацієнтів закладу.

«Я вже якщо чесно, стільки разів про себе розповідала!.. – говорить вона. – Мені психолог каже – коли є травматичний досвід, пов'язаний з війною, втратою близької людини, коли ти це все проговорюєш багато разів, часто-часто, то мозок це відпускає, і ти про це забуваєш. І я вже дійсно забула, що про це треба розповідати, і як!»

Її чоловік Даніл пішов на фронт добровольцем у 2014. У серпні загинув під час обстрілу «Градами». Юля поринула у волонтерство, а згодом і сама пішла на війну. Тепер вона займається громадським активізмом, розвиває Жіночий Ветеранський Рух (ЖВР).

«Болтики, гаєчки – щоб скручувати кістки!..»

Я була малявка. Закінчила школу, ходила в університет, вчилася на юриста. То на кафедрі, то юрисконсультом, то в юридичній фірмі підробляла. Часто мої роботи були волонтерські, тому що хотілося набратися досвіду. Мій світогляд був заточений дуже вузько – на мою професію, на те, як я буду розвиватися, що мені треба робити, де мені треба вчитися, куди йти працювати.

Зараз я терпіти не можу суди, аж око сіпається, а раніше ходила на суди – я просилася, записувалася! Справа не в тому, що мені хотілося виправдовувати невинних, хотілося судити негідників! Змалечку було загострене почуття справедливості! В школі заступитися за менших – то було святе! В мене був молодший брат – завжди казали: він менший, ти його маєш захищати!

Коли почався Майдан, у мене «розрив шаблонів» був! А як же конституція, а як же верховенство права?! Як ви можете приймати такі закони, якщо вони суперечать основним нормам, правам людини?! І для мене все те, що я вчила, що я робила, так знецінилося! Я зрозуміла, що це нахрін нікому не треба! Коли комусь щось потрібно – сильнішому, більшому, багатшому, впливовішому, то так воно і буде!

DSC_5731.jpg


В липні 2014 отримала диплом. Війна почалася, вже чоловік на фронті був. Я волонтерила на початку. Таскала все, що можна було таскати! Я на собі стільки перенесла, що жоден верблюд в пустелі стільки не переніс (сміється – ред.). Величезні коробки з формою, з Лісової, з секонду. «Британка», «пустеля», «мультикам» - все, що є, гребла – в трамваї, в маршрутках. Раніше не було такого мейнстріму на таксі, як зараз. Думала – краще гроші витрачу на ще один комплект форми!

Для всіх війна почалася з добробатів, а для мене – з жебрацької, убитої армії. Те, що там було, це просто треш! Я пам'ятаю березень, квітень, травень у ЗСУ, ці голі залізні ліжка без матраців, діряві іржаві «цевешки», в яких привозили воду, щоб солдати пили. Все купувати треба було! Машини всі розібрані, розпродані, самі коробки від них стояли, і колеса! В кращому випадку! Ми їздили, гуму на них шукали. Десь вкрадена гума, десь перетрухла… Всередині перебирали – коробки, мотори, все купували за свої гроші… Це при тому, що в хлопців і зарплат тоді не було. Вони отримували як мобілізовані по 600 чи 700 гривень посадового окладу – я вже не пам'ятаю, якщо чесно.

Бог зв'язав із Автомайданом – згадала, що ми ж на Майдані тусили разом! Те, що ми лишилися без коліс, то таке, але ж люди є на колесах! Поїхали! Возили на фронт усе. Воно настільки вже забулося, наче не з тобою воно було, чи в минулому житті.


Після загибелі чоловіка – волонтерство, все, що можна тільки робити, я всім займалася. Головне відволіктися, прийти пізно додому, лягти спати, і зранку знову побігти по справах – щось робити, займатися, ні про що не думати. Пройшла курси тактмеду, і почала займатися медициною. У «Волонтерській сотні» Оленка – вона була фармацевтом-провізором, вона почала натаскувати по медикаментах, що де потрібно. Не для того, щоб лікувати, а для того, щоб формувати посилки в госпіталя. Не накупляти 25 ящиків активованого вугілля і ще якоїсь маячні, а з умом, те, що потрібно, враховувати по захворюваннях, які бувають. Влітку бувало через неякісну воду, спеку захворювання шлунково-кишкового тракту, на що звернути увагу, які препарати краще брати, які не брати, де замовляти, як правильно формувати коробочки. Мені багато медиків досі згадують наші коробочки фасовані, тому що, по-перше, прикольна коробочка маленька, в якій все було! Інфузійні коробочки були – що при контузіях капати, що при шокових станах. На те все розрахована кількість шприців, кількість самих крапельниць, плюс катетери – з розрахунку, приміром, на п'ятьох.

Часто зустрічаєшся з медиками, яким ми це привозили, і вони згадують: «Блін, ми обожнювали ваші коробочки!» Багато волонтерів скидали усі медикаменти в один ящик, а потім стоїш, розбираєш. Коли я пішла в армію, я сама стояла і те все розбирала! На це іде півдня! І це не докір, дуже велике дякую! Потім ми з Оксаною Окоповою почали займатися медичним напрямком в «Повернись живим», збирали медикаменти, закуповували обладнання – стерилізатори, шафи, лампи в операційну. Пам'ятаю – їздила забирати всі зі АЗФи, шурупи, для операцій. Це все залізяччя… заїжджаєш туди, береш таксі… Таксист такий: «Це що таке?!» «Та таке… гаєчки, болтики, шурупики…» «А для чого вони?» «Та так… кістки скручувати…» (сміється – ред.).

Фантомний холод

Згадуєтсья все з теплом, радістю, вдячністю. Я їздила як волонтер, розуміла, що я роблю, для чого. Є певна кількість запитів, їх треба закрити. По тих самих аптечках – я сама їх збирала, пакувала, сортувала. Тому камери, тому тримачі для камер. Купу всього до коліс і масла машинного. Ми приїхали в аеропорт, привезли медицину. Нам сказали: «Туліть у Київ, гребіть ще, і на Дебальцеве!» Потулили в Київ, притулили туди, і зрозуміли, що все. Там була медрота Пирогово (медична рота імені Миколи Пирогова Національної Гвардії – ред.), і… «Мала, ти ж вмієш, ти ж з нами на курсах була!» «Була…» «Зробиш?» «Зроблю.» «Не боїшся?» «Не боюсь!» Все – в «Швидку» і в Дебальцеве.


Ми приймали поранених, їздили на виклики до цивільних. Їхали по місту, починається обстріл – ми з машини в підвал найближчий, а там цивільні. А ми з сумками, з «медичками». А один дядько сидить – знаєш, на зеленому полі один червоний мак. Перемотане обличчя бинтами, все в крові. Обстріл біля щелепи, шиї… я взагалі не знаю, як йому так пощастило! Слава Богу, артерію не зачепило, просто дірка, і вибита щелепа. Я кажу: «То вам у лікарню треба!» «Ні-ні, я не поїду, я бабку не кину!» «Може статися зараження! Відкрита рана!.. Щелепу треба на місце поставити! Бо зараз зростеться – і будете так ходити, то прийдеться ламати!» «Нє-нє, я не поїду! Бабка лишиться!» «Та беріть бабку, ми відвеземо вас!» Ну що я йому можу зробити? Зробила перев'язку… питаю: «У вас алергії нема?» «Нема!» «Давайте я вам антибіотик уколю!» «Нє, я не дам собі нічого колоти!» Ну на хоч в таблетках – у мене в таблетках був якийсь антибіотик. Хоч якось. Я буду знати, що зробила все, що могла. Поранений дідуган лишився сидіти зі своєю бабкою, а після того ще тиждень «Гради» і «Урагани» так фігачили по Дебальцевому, що вони точно нікуди виїхати не могли. Ну сподіваюся, що живий-здоровий, з бабкою своєю сидить в садочку, і курить трубку! (сміється – ред.).

Діти там були. Деякі просили: «Заберіть дітей хоча б!» Ну поїхали! Була дівчинка, у неї двоє братів, мати і бабуся. Вони типу: «Візьміть малу, і найменшого в Бахмут – там є родичі». Я кажу: «Звичайно, давайте». Ще одна жіночка з двома дітьми збирається – якось всунемося! Все одно їхати треба! Багажник забитий колесами, їх на шиномонтаж везти треба! І тут одна дівчинка починає стогнати, типу, ні, вони їх зараз на органи заберуть! Я кажу: «Так, все! Забудьте! Не хочете їхати – не треба, я цього слухати не збираюся!»

Тоді приїжджала Воронкова з Макаровою, і супроводжувала автобус із дітьми (Наталія Воронкова та Діана Макарова, волонтерки, що організовували евакуацію цивільних – ред.). Роботи було дохріна! Я пам'ятаю поранених, оце все. Коли тобі холодно, коли розумієш, що в тебе навіть кістки померзли! Кістки, мать його! Після того я зиму взагалі не переношу! Я так боюся холоду! От тільки починається мороз, мені так болять кістки, що це срака! (сміється – ред.). Фантомні болі!

64344218_2374142472678196_2815941891114139648_o.jpg


Присяга в сукні

Я пам'ятаю, як ми їхали з колегою в Дебальцеве. То не забути! Приїхали в Бахмут, в лікарню, привезли пелюшки, ліки. Тут починають насипати – по Дебальцевому, за Дебальцеве, по Луганці, так гатять, що в Бахмуті трусяться вікна! Земля труситься, до машини підходиш – а вона отак труситься… і с**а так очково, що п***ець! (сміється – ред.). А нам їхати треба! А там обстріл! І тут приїжджають «Швидкі», починають вигружати поранених, а ти вигружаєш ці медикаменти, і розумієш, що приїхали з пекла, вони такі закопчені. Хлопців несуть на ношах, у них уже шок почався, їх так трясе, їх так підкидає… А їхати треба! І соромно сказати: «Сань, я боюся!» А Саня на мене дивиться, і теж такий «Я ж мужик, щас я скажу цій бабі, що я боюся, ага!» Так одне на одного дивимося, і чекаємо, що може хтось скаже, що може не поїдемо…

«Що, виїжджаємо?!» «Виїжджаємо!» Сіли в машину – а її заводити взагалі не хочеться! Включили рок-версію гімну України на повну – все одно чутно, як бабахкає! А всі такі стоять під лікарнею, курять, зйожилися… всім так само очково, бо незрозуміло, чи долетить воно, чи не долетить. Коротше, їдемо, гімн грає, люди стоять в рядочок, і так дивляться… типу «Давай… пока…» Слава Богу, доїхали майже без пригод. Правда, назад як їхали – як почнуть обстрілювати цей міст!.. Дивлюся – Саша на мене дивиться. «Твою мать, газуй!..» Коротше, ми на понтон не виїхали, ми його тупо перелетіли!

Я там була як доброволець. Дебальцеве закінчилося. Приїжджаєш додому – таке спустошення якесь. За що стояли – незрозуміло. Стільки друзів загинуло. Не всіх одразу забрали – декого пізніше передавали… ексгумація, похорони… якось так факово було… дуже-дуже. Цілий квітень ні про що. Хотілося мовчати, ні про що не думати, нічого не робити. І вирішила поїхати знову на фронт, тому що позаїжджали з 25-го бату, хлопці з дівчатами в зону бойових дій. Дофіга чого треба було їм позавозити. Думаю – треба їм поперепаковувати ті аптечки, тому що їх із часів Дебальцевого ніхто не перепаковував… Приїхала, попривозила все їм. Ми ще поїздили по позиціях… Спочатку усі приїжджали в Часів Яр, а звідти батальйон розставляли по позиціях. Коли попередні частини знімалися, наші переїздили туди. Більшість батальйону вже роз’їхалася по позиціях, сидить частина. Вечір. Хтось варить борщ. Ми зробили таку а-ля бесідку, і там сиділи вечеряли. І тако всі сидять, дивляться в небо і ждуть той борщ – бо жерти хочеться неймовірно! Сиділи-сиділи. Повечеряли вже. Всі такі довольні – посміхаються. Одне на одного дивимося. «А давай до нас! На службу!» «Гівно вопрос, давай!» «Серйозно?!» «Да». Шуруємо в штаб. «Відношення мені роби!» «Що, гоните? Вечір вже! Люди спати пішли!» Зранку встаємо: «Ну що, ідем по відношення?» «Пішли». Якось не те що «на слабо», або я про те думала. А типу чому б ні, Господи, в армію – так в армію, я вже і так тут!


Взяла відношення, приїхала додому. Іду у свій військкомат, дивлюся – воєнком іде. Я до нього, несу ту бумажку: «Мені той… в армію треба!» Він мене як побачив! Заскакує в кабінет – я до нього! А він прямо переді мною закриває двері на ключ. Я стукаюся, а він: «Нікого нема!» Я кажу: «Я бачила! У вас там на вікнах решітки! А я тут буду сидіти до вечора! Тож вирішуйте!» Він позітхав, я позітхала. Сіла, думаю: треба іти в інший військкомат. Сиджу, гуглю інші військкомати, думаю, кому б зателефонувати, хто зі знайомих працює у військкоматі! Бо мені в армію треба, йолки-палки! Пацан сказав, пацан зробив, а коли це стосується Кіріллової…

Розумію, що тут голяк, нічого не світить, треба іти далі. Я добре посиділа, годинку десь. Тільки вставати – він виходить: «Так, все. Іди. Ти мене задовбала. Давай. Медкомісію пройшла?» «Та нє…» «Блін. Чо я раніше не вийшов?» Заносить у канцелярію мої документи, сказав, мовляв, оформлюйте, бере мене, тягне в машину, везе в поліклініку, медкомісію проходити! Пройшли ми медкомісію, приїхали – оформляємося. «Так… тобі ж присягу прийняти треба! Зараз, почекай!..» Приносить мені кепку чиюсь, заводять мене в світлицю, дають папку з присягою – тако всі поставали, хто був у військкоматі – давай! А я стою – кліп-кліп… губи червоні, волосся кучеряве, плаття – плечі відкриті, рожеве, довге – «в підлогу» - справжній воїн! (сміється ред.). І тут починаю зачитувати текст цієї присяги. Голос тремтить, сльоза тече – це ж присяга! І хто б не казав, що треба урочисто, при всьому строї і так далі… яка різниця, урочисто чи не урочисто, при строї, у формі, чи не у формі… раніше наші дідусі і бабусі присягали так само – 17 виповнилося, в окопі, фігзна де, з «мазепинкою» на голові, і давали присягу на вірність. Для мене це була найбільш офігенна і крута присяга!

Мені дають «воєннік» у руки, документи проїзні. Двері закрили, перехрестилися – слава Богу, їдь! А я стою така – кліп-кліп – ого, це ж я уже військова! Шнюпаю тими сандалями, думаю: а що ж далі робити? Дзвоню, кажу: «Слухайте, я оце нічого не зрозуміла! Присягу прийняла, «воєннік» дали, документи оформила – то це мені уже до вас їхати?» «Нє, - кажуть, - можеш тиждень іще погуляти!» «В смислі?» «Їдь давай!» «Добре, слухаюся!» Не склалися мої мрії і обіцянки про Часів Яр, бо поїхали ми одразу в Попасну. Стали спочатку на «Дружбі», потім переїхали в Калиново-Попасну.

Мене спочатку не знали, як мобілізувати. У мене ні служби, нічого не було. А прийшла – всі мізки виїла. У всіх написано в «воєнніку» «призов за мобілізацією»; «за указом Президента», ще якось. А у мене написано: «За добровільною згодою» (сміється – ред.). В офіційному документі, де має бути номер указу і так далі, і дата, від якого він діє… Мобілізували мене як діловода. У мене ж юридична освіта була, але неповна. Мені ще в військкоматі казали: «А давай ти закінчиш магістерку, прийдеш, ми тебе відправимо на офіцерські курси…» «Ви що, гоните?! Мені в армію зараз треба! Нащо мені ваші офіцери!» «Ну як ми тебе оформимо? Має бути або якась посада, або якісь фахові звання, або якась «учебка»… «Ні-ні, мені «учебки» не треба! Мені в армію треба, вже!» «Ну, будеш тоді діловодом… бо юридична освіта…» «Пишіть, що треба! «За добровільною згодою» написано, то що мені, діловод ваш заважає?!»

Записують мене діловодом, приїхала, мені кажуть: «По штату, куди ми тебе відправимо?» Я така почухала потилицю. Кажу «Візьмііііть мене! Візьміііть мене!» Прийшли хлопці: «Ми її забираємо! На ВОП наш!» «Ким?» «Снайпером!» «Гімно вопрос, шуруй!» Дали мені книжку: «На, вчи! Будемо перевіряти!» «Ну почекайте, перевіряють якісь навички, вміння! Що, я вам книжку буду переказувати?» «Будеш переказувати!» Я і книжку переказувала, і знання-уміння-навички показувала, і пузом по полю човгала, лазила – я ж щось знаю, вмію! Але що нас не вбиває, робить нас сильнішим!

21034193_1901408560079028_3359123763916148079_n.jpg


Гірше за війну

Не встигла я стати снайпером – їдемо на Ширлан (полігон Широкий Лан у Миколаївській області – ред.). Твою мать! Зима, дірява палатка, ти спиш, накритий плівкою, і з парасолькою, тому що на морду капає! Йоперний бабай! І тут: «Взвод розвідки! На охорону! На очеплення!» Дощі йдуть, грязюка така, що танки топилися! Дали «Талани» на два розміри більші, бо не було мого розміру! І тако підклала шкарпетку в ті «Талани», і чнюпаю по тій грязюці, десь п’ята ранку була. Треба сходити по ділам. А щоб сходити по ділам, треба було перейти дорогу від табору! Я так іду, чнюп-чнюп… і розумію, що ногу дістати не можу. Я стою в тій багнюці, і тупо не можу дістати ногу!

Захворіла від переохолодження, від того, що постійно дощ іде. Ти мокрий, спочатку бігаєш, а потім стоїш у очепленні. І ти мокрий від того, що ти бігав, розпарився, і стоїш мерзнеш. Мене уже сили залишають, я не можу вилізти. І тут ідуть якісь пацани. Я така: «Хлооопці, поможіть!» Вони мене під руки взяли, витягли, перенесли, поставили. Я кажу: «Агов, ви далеко не йдіть, бо я зараз назад буду йти!» Вони як заржуть!..

Я розуміла, що я реально застуджена. А в нас п’ять чи шість переїздів. Дощі і мороз. Земля промерзла, ти приїжджаєш на нове місце, ставиш палатку, а земля під тобою промерзла нафіг! Поки ти її прогрієш, протопиш – дня три! А на Ширлані дрова – сира акація, яка ніхріна не горить, не гріє, яку ти вкрав у якійсь посадці! І поки ти це все попрогріваєш… у нас піввзводу похворіло! Хто з пневмонією, хто з бронхітами… я застудила собі все, що тільки можна було! І нирки, і яєчники. І гайморит був, і вухо застуджене, і горло болить… А на шикування ж треба ходити! А ті, хто хворіють, звільняється від цього. І тут тупо півзводу перестає ходити на шикування. І нас всіх збирають, дають направлення – і в госпіталь. Приїжджаємо в Миколаїв, там кажуть: «Що ми вам зробимо? Ми вам укол зробимо, та й їдьте назад!» А як їхати назад, коли там такі умови?

Ширлан – найбільш скотський полігон, там просто знущаються, і виморюють людей, і після того вони звільняються! Для мене Дебальцеве, все те, що я промерзла, натерпілася, набачилася – було не таким страшним, як той Широкий Лан! Мені психолог каже: «Мені здається, у тебе травма не від війни, а від полігону!» Я кажу: «Я не сперечаюся, я згодна!»

В Миколаєві не взяли – дуйте в Київ, вдома лікуйтеся, підете в госпіталь, ще кудись. Ще на початку не вміла тягати поранених. Тягали як могли. Позривали спини броніками – бо спали в них, як дурні, не знімали – бо холодно було… спині реально жопа. Приїжджаю в Київ – а розігнутися не можу. Спину защемило!.. Нирки застуджені, все застуджене. Приїжджаю в госпіталь. Полікували, відправили на реабілітацію в санаторій. Хотіли відправляти в Хмільник, під Вінницю, але його закрили. А це якраз було перед святами. Я кажу: «Слухайте, дайте мені просто відпустку! Я дома відпочину, відлежуся, то воно пройде, і поїду назад!» Відправляють мене в Пущу Водицю. А там холодно, ліжко незручне… Відняло ногу. Святкові дні, персоналу немає, додому не пускають – ах ви ж гади!

Я як звідси вибралася, з цих госпіталів! Приїжджаю, а наші заїхали на позиції вже. На Світлодарку. І я така: «Слава Богу!» В бліндажах, в грязюці, з буржуйками! По тій грязюці донбаській весняній! Але я така щаслива, п***ець! Думаю, Господи!.. Ширлану було мало, то в госпіталі мене залікували! Слава Богу, вернулася додому! Приїжджаю, а тих, кого не було, вивели поза штат і давай міняти посади. «Будеш гранатоментиком!» «Буду!» Насправді, з крупнішого калібру у мене краще виходило стріляти, прицільніше. Береш ту РПГ, як жахнеш! (замріяно посміхається - ред). Я не скажу, що я майстер, профі зі стрільби, просто виходило! От реально, виходило! І це не супер-пупер навички. Воно якось із першого разу почалося, і тако далі. Просто твоє, просто подобається. Мені ж показали, як стріляти, розказали. І техніку безпеки здавала, все розказувала. О, моє! Як довго я тебе чекала!

Була я гранатометницею, все добре. І тут треба було, щоб комусь в Києві вбзюхалося в голову сказати, щоб всіх бабів перевели з бойових посад на «жіночі»! Приїжджають пацани з наради, зі штабу, сумні, кажуть: «Казали тебе перевести, десь на кухню». Я кажу: «Ви що, ї***уті?! Яка кухня?!» Пацани навіть писали звернення до комбата, до комбрига, мовляв, просимо лишити, всі підписувалися. Перевели мене. В нас було на бойових посадах двоє дівчат. Це була я, розвідник-гранатометник у розвідвзводі, і Яна. В третій роті, вона була снайпером. Ну Яна офігенний воїн і снайпер, якщо чесно! І переводять нас двох у «медицину». Санінструкторами. Ображена – капець! Справа не в тому, що я просто хочу бути гранатометником, а в тому, що в мене це виходить! А тобі не дають, тому що ти жінка. Ах ви сексисти грьобані! Ми працювали, робили те, що треба було. Їздили на виклики, возили хворих, возили поранених. І тут звільняється п’ята хвиля мобілізації, багато хто йде – людей нема! Треба, щоб хтось сів на машину. Сідаю я на машину – права були тільки в мене. Мені мало всього геморою, за мною ще «медичку» закріпили!

Читайте ДРУГУ ЧАСТИНУ інтерв'ю Юлії Кіріллової.

Інтерв'ю опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".
Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.



Додати коментар