Від юриста до санінструктора європейського рівня, або нетривіальний туризм

Опубліковано 01.04.2020

На фронті там, де він був, із динаміку завжди грала хороша музика – Василь Широкорад із позивним «Турист» знається на ній і ділиться з ближніми. У минулому – юрист і спеціаліст з реклами, він пройшов шлях добровольця у різних структурах, встиг попрацювати із цивільними лікарями на «Швидкій» і став першокласним саніснтруктором. Зараз їздить по Україні і прищеплює ази надання першої допомоги усім, хто готовий навчатися. Він легкий на підйом, веселий, а ще – безжально-чесний до себе.

Не гра, а по-справжньому

Сама війна для мене почалася мабуть із подій в Одесі. 2 травня – це вже була квінтесенція, до цього в Одесі траплялися сутички. Ситуація була така, що було зрозуміло, що щось буде не дуже хороше. Коли почалися події в Криму, і коли «віджали» півострів, для мене особисто було зрозуміло, що це вже війна, відверта, відкрита агресія, стовідсоткове втручання в справи іншої держави, і Росія – це окупант. Після цього почалися міркування як жити далі, що робити, як захищати свою родину, свій дім, свою країну.

Після 2 травня, коли сталися перші жертви, вступив до Одеської Самооборони. Ми з побратимами доклали чимало зусиль не стільки до створення, скільки до існування Одеської Самооборони – там ми і жили, і працювали, охороняли місто, оскільки на той час поліція майже самоусунулась. Після 2 травня все було боляче і незрозуміло, чим це може закінчитися.

І десь із середини літа 2014 зі своїми побратимами по самообороні та з групою волонтерів почав їздити в зону АТО в першу чергу як волонтер. Збирали гроші, воду, їжу – все, що можна. По-перше, до «Азову» дуже багато їздили, тому що там були одесити, дуже близькі друзі, які… саме ці друзі, на жаль, вже не з нами – вони загинули під час «Широкінської операції». І дуже близько їздити також до одеситів у 28-му бригаду, і так склалося, що «за кадром» я допомагав не лише як волонтер…

Тоді ж до мене і позивний причепився. Ми часто їздили у певний підрозділ, в районі Мар'їнки, дуже тісно контактували з розвідротою, а «туристами» там називали розвідників. А оскільки я з ними спілкувався, і доводилося працювати не лише волонтером – я приїжджав, на деякий час залишався, потім повертався в Одесу, збирав знову допомогу, об'їжджав всі позиції і з'ясовував, що кому треба в сенсі волонтерської допомоги, якийсь час проводив конкретно на «нулі». Потім їхав у Одесу, це все робив, і приїжджав знову до своїх товаришів. І вийшов такий «човниковий» момент, що я і там, і там, і якось під час однієї з поїздок до мене прив'язалося це…

Вразив перший обстріл, під який потрапила наша машина, коли ми з хлопцями об'їжджали ВОПи ("Взводний опорний пункт" - ред.) десь у районі Мар'їнки. Потрапили під артобстріл, котрий вівся конкретно по нашій машині. Машина, на щастя, на той момент не постраждала, але було дуже прикольно в «броні» несподівано для самого себе перелетіти з кузова машини і вистрибнути під узбіччя – я не думав, що у мене це вийде! Це була вантажівка, я був ззаду, і я вистрибнув. Від шоку. Це було вперше, коли я зрозумів, що пофіг, скільки на тобі ваги, «броня» і все решта – людина під адреналіном може дуже багато.

Перші стрілкові бої в тій самій Мар'їнці. Спершу було якось незрозуміло, все здавалося грою. Все одно до певного моменту кожен із нас не вірить, що це по-справжньому. Навіть коли це по тобі, або ти там по комусь, це все одно якийсь фільм, мультик… Але коли вже перші «200-ті», і ти розумієш, що тряси його, не тряси – від цього нічого не зміниться, як мінімум у його житті вже, за якийсь час приходить усвідомлення, що зовсім це не прикольно. Що це по-справжньому. Далі все просто. Це стає твоєю рутинною роботою, ти уже не сприймаєш це на рівні емоцій, емоцій уже немає як таких. Сприймаєш це просто як дійсність, і все.

Їздили великими «караванами», котрі самі організовували – безпека і все решта. Більшу частину часу проводив на фронті. І потім прийшло рішення, що треба іти в якусь структуру, котра постійно перебуває там і є бойовою одиницею.



Другий день народження

Пішов в Добровольчий Український Корпус. Доля звела з медициною і «Госпітальєрами» - якогось спрямованого бажання іти до медиків не було, хоча вся сім'я медична, і досвід певний був уже, і на фронті був не перший день – доводилося бачити, надавати допомогу і потрапляти в ситуації, де були жертви. Але прийшов у навчальний центр, у якому треба було пройти двохмісячний курс «учєбки». Оскільки на фронті був уже майже півроку, дуже хотілося вернутися туди максимально швидко. І випадок звів із моїми побратимами, коли «Госпітальєрам» терміново були потрібні люди, і тому спочатку поїхав туди водієм. От власне тоді й потрапив до них. І фактично, будучи на фронті безвилазно близько півроку, був і водієм, і парамедиком, і всім ким потрібно.

Моя піврічна ротація в «Госпітальєрах» була весь час у Широкине. Я звідти виїхав лише раз на тиждень побачити батьків, і повернувся назад. Так було треба. До цього у мене були й інші райони, а навіть після «Госпітальєрів» ще енну кількість років так складалося, що це був в основному мій район.

Потім багато співпрацював із морпіхами. Я співпрацював із ними і в складі «Госпітальєрів» - ми фактично приписані до них були; і потім сам по собі. Так само, співпрацював із ними потім у складі «Вітерця» (медична команда швидкого реагування «Вітерець» - ред.).

За деякий період роботи з «Госпітальєрами» й іншими підрозділами, займаючись здебільшого наданням допомоги, пройшовши енну кількість і українських, і міжнародних курсів, тренінгів із медицини, познайомився на одних із них з видатною жінкою Галиною Алмазовою (засновниця і керівниця «Вітерця» - ред.), мене запросили попрацювати в їхніх групах як парамедика і водія – безпосередньо на нулі. І таким чином ми з ними працювали дуже багато і дуже класно, і в різних місцях, але знову таки, це в основному Широкине, Водяне. З тими ж таки нашими рідними морпіхами. Весь 16-ий і весну 17-го року – я від’їздив із ними всі ротації. Це і Широкине, і Водяне, і потім у Луганську область нас закинули до 93-ої бригади.

Був яскравий момент – наш ще один загальний «день народження», коли обстріляли наш медичний бліндаж. Коли ми працювали з морпіхами, з «Вітерцем», нас там дуже сильно «похерачили». Фактично, пряме попадання в бліндаж. Якби «сепари» почали обстріл бодай на 20 хвилин пізніше, було би мінімум 30 жертв. Тож вийшло, що днюха у нас сталася ще одна – тому що ми вижили. Нас майже привалило в тому бліндажі, врятувало тільки те, що всередині стояв металевий морський контейнер. А це був бліндаж, де жили четверо медиків. І коли ми вже відкопалися і вибралися назовні… нас там ледве не перевернуло під землею в контейнері. Думав, що роботи в нас буде – «мама не горюй». Але склалося так, що вони почали обстріл у той час, коли не було нікого ще на відкритій площі, де зазвичай всі збиралися вранці попити кави, вмитися – і там завжди була купа людей. Лише трохи постраждав наш реанімобіль.

Дуже морально важко було, коли загинув «Вікт», з групи «Гріна» (бійці ДУК, ідеться про бої в Широкине влітку 2015 – ред.), коли ми просто не знали, куди їхати на допомогу. Ми забирали інших поранених, у нас не було з ними контакту... Не те, щоб почуття провини… там і поранення в шию, і характер бою, і комунікація – всі фактори наклалися, але все одно ми сприймали це як – ми не встигли!

«Хотілося б, щоб нація мудрішала»

Що робив після повернення? Та було по-різному. На жаль був і алкоголь. Були й антидепресанти. Всяке було. Приїжджав з ротації, сидів місяцями вдома. Потім знову їхав на фронт. Там розумів, що треба їхати – життя не лише там. Приїжджав, намагався… десь були зриви, десь виходило… родина допомагала, кохана людина. Досі для мене це найважливіше. Коротше, якийсь пафос виходить!.. (сміється – ред.). Робота витягла.

Працював майже рік на «Швидкій». Така собі поступова адаптація. З цивільними і легше, і складніше водночас. Звісно, медична освіта – це одне, а перша домедична допомога – це зовсім інше. Так, були в певний момент думки отримати освіту фельдшера, закінчити училище, але зараз у наших українських реаліях я не бачу необхідності й сенсу. Є абсолютно інші міжнародні програми, міжнародне навчання, що не конче має підлаштовуватися під держстандарти, котрі «кінчені». Бо ми всі хочемо в Європу, а нас намагаються запхати… їжаку ясно, що працювати за три тисячі гривень санітаром ніхто не буде. У всіх родини, діти. Ясно що кар’єру лікаря будувати собі я не збираюся. І вік не той… Лікар – лікарем, рятувальник – рятувальником, абсолютно різні речі.

Зараз працюю в компанії «Фаст» - всеукраїнська кампанія з навчання медичної, домедичної допомоги. Це компанія, котра проводить сертифіковані тренінги в Україні, як в індивідуальному порядку пересічних громадян навчають основам надання першої допомоги, так само навчаємо великі, крупні корпорації, тренуємо, готуємо поліцію, пожежників, військових. Я там працюю інструктором. Компанія зародилася в 2014, разом із революцією, коли люди не знали, як надавати допомогу, надавали як уміли. Потім засновники, наші колеги, почали навчатися, і так от це пішло.

Зараз трохи вертаюся до того, чим займався до війни. Також працюю в приватній клініці масажистом, маю свій кабінет. Масаж, мануальна терапія, все пов’язане зі спинальниками, тому що у самого травма спини ще з фронту… коротше, експериментую на інших – себе, рідного, мені шкода! (сміється – ред.). Розвиваюся в різних напрямах, сертифікуюся за європейськими протоколами надання першої медичної допомоги, і в подальшому планую бути уже медичним інструктором європейського рівня, мати європейську сертифікацію і право викладати. Плани великі, роботи море! Кинув бухати – роботи стало вдесятеро більше! Жартую.

Бажаний вектор подій – абсолютний розгром і капітуляція РФ, хай на її місці будуть маленькі князівства, котрі будуть нормально розвиватися, без цього царька. По-друге, хотілося б, щоб відбувалося мудрішання нашої нації, розвиток нашого навколишнього світу… Будь-яка людина мудрішає, тому що думає, аналізує і робить. Кожен із нас допускає певну кількість лаж, і це нормально. Мудра людина – це та, яка визнала свою помилку, виправила, і рухається далі, і більше не повторює цього. Хотілося б, щоб люди колективно почали задумуватися. Що, по-перше, ми не вічні. Щоб хоча б діти-онуки зрозуміли, що не треба валити звідси, не треба жалітися, влаштовувати кіпіш із нічого, просто чесно жити, нормально працювати. І думати, знову таки.

Розкол в українському суспільстві – це все взаємопов’язане, це ланки одного ланцюга. Наш розкол – це чітко спланована і методично, професійно проведена чергова бойова операція, це все та сама війна. Тільки ми на війні буваємо на «нулі», на фронті, над тобою кулі літають, і щось сипиться на голову, а тут цими кулями виступають слова в першу чергу. Слова, які сиплються з телеекранів, із вулиць, із рупорів. Це те саме, і ворог один. А другий наш ворог – наша глупість, наша жадібність. Це ворог всього українського суспільства, на жаль. І через це ми готові продати матір, батька, дітей. Аби скоро, аби швидко. Чим прекрасно користується ворог.

Тобто, розкол-то не в суспільстві. Є певна кількість мислячих людей, є певна кількість людей, що просто живуть. Причому, це в будь-який країнах світу, візьми будь-яку розвинену європейську державу – у них також є певна кількість люмпенів, котрі є більшістю в цьому суспільстві, але котрими дуже професійно, дуже чесно і правильно керують люди, котрі за них відповідають. Задоволені всі. Перший фактор – треба прибрати зовнішнього ворога. Друге – прибрати ворога тут, в голові.

Фото авторки

Додати коментар