Від інформаційної війни до окопної й назад. Історія журналістки-стрільчині

Опубліковано 23.04.2020

Вона — одна з небагатьох, хто, пройшовши фронт, змогла повернутися до довоєнного ремесла. Емма Солдатова воювала на інформаційному фронті, будучи журналісткою, потім взяла до рук зброю, а по тому вернулася до роботи в медіа як журналістка й фотографка.

Вона спокійна, усміхнена й заглиблена. На інтерв’ю погоджується не одразу — мовляв, недовго була на передовій, не мала «багато стресів». Ми говоримо про війну, Донбас і Крим на фоні іншої чергової загрози — епідемії коронавірусу, зустрівшись у порожньому сквері з термосом кави.

Атака звуком і «вигідний референдум»

До Майдану я навчалася в університеті на вчительку української мови та літератури в Драгоманова. Насправді, я дуже хотіла бути журналісткою, але мені не пощастило — була десь 85-та в списку в Інституті Журналістики, в Шевченка — коротше, не проходила. Тому пішла на філолога. Попрацювала в школі чотири місяці, зрозуміла, що це зовсім не моє — я й далі хотіла бути журналісткою. Пішла на курси. Є така школа — «Перша вільна школа журналістики» Раімова. Це саме той скандальний Раімов, що був у нас в уряді (проросійський політтехнолог, займався чорним піаром, був радником ексміністерки охорони здоров’я Зоряни Скалецької — ред.). В той час я не знала цих деталей. Серед викладачів був Підлуцький з РБК-Україна й інші цікаві люди. Я прослухала курс, напросилася тоді до Світлани Крюкової на стажування. Вона взяла мене в «Капітал», там я постажувалася. Потім перейшла в «РБК-Україна» на стажування. Пізніше Крюкова запросила мене в «Репортер».

Власне, почався Майдан. Я сказала Свєті, що вже не буду писати, бо пішла на Майдан. Вона зітхнула і запропонувала: «Ну то пиши для нас з Майдану». І я готувала репортажі з Майдану. А потім в якийсь момент, напевно, вже у березні, мені дали завдання написати текст, який би в негативному ключі висвітлював Самооборону Майдану. Я відмовилася, і ми розпрощалися. Працювала також для «Суспільного», робила стріми — коли в березні їздила в Крим.

Я їздила в Крим тричі, один раз до «референдуму» — була у Феодосії, на базі морської піхоти — тоді я пробула у них цілий день. Чула, як росіяни виставляли для наших бійців великі колонки, де фоном йшла передача, у якій розказували про страшних «бандерівців», які віддають своїх дітей мало не з шести років навчатися військової справи й так далі… Я спочатку не почула, кажу: «Це у вас музика грає?» Вони кажуть: «А ти прислухайся!» А вони своєю музикою намагалися заглушити цю російську трансляцію. Я вслухалася, кажу: «Йо-майо! Як ви з цим виживаєте тут?» Воно дуже пресує, насправді!

Потім вдруге я приїхала на «референдум», зупинилася в подруги, вона з Севастополя. Ми з нею були в Севастополі, в Сімферополі; були на святковому концерті в Севастополі після «референдуму», дивилися, як раділи в угарі… І одного разу приїхала вже після «референдуму» за тиждень. Якраз тоді феодосійські морпіхи виїжджали з Криму, і я, фактично, фотографувала їхній виїзд.

В Криму було багато таких людей… типу, вони і за Україну, але ж і «референдум — це непогано, і, в принципі, хто його знає, може, для мого бізнесу це зараз буде краще»… Але вони нам допомагали пересуватися по півострову, возили нас, куди потрібно, довозили до всіх точок. А потім, вже у 2015, я зустріла багатьох представників «Кримського Майдану». Ну і військові, які виїжджали на підконтрольну Україні територію, це були проукраїнські люди. Їх було багато, я пам’ятаю, як вони просто плакали, коли розлучалися зі своїми дружинами, тому що вони їхали окремо, а дружини виїжджали набагато пізніше. У 2014, коли їздила до цих же морпіхів на Донбас, з них ніхто ще не показував обличчя, говорили, що в них дружини, родини в Криму, ще не виїхали.


Потім ще ми їздили з волонтеркою Оленою Мокренчук (волонтерка, пізніше — прес-офіцерка 72-ої бригади — ред.) — вона організовувала з російськими ліберальними журналістами поїздку по всій Україні, в тому числі на Донбас, якраз це був початок квітня — між тим, як уже захопили міські адміністрації один раз, їх звільнили, і перед тим, як почався повний треш, ми проїхали по Донецьку і Луганську. Там відбувалася така акція — «Намалюй птаха щастя», її робили разом із львівським художником, і було дуже багато проукраїнських людей. Я дуже здивувалася. Ми зупинялися у проукраїнських християн, які нам розповідали, здається, в Донецьку, як проводили молитву за Україну на площі, як їм закидали машини, як їх розганяли… багато було хороших людей. В Луганську ми поїхали в університет, туди приїхав також легендарний Піаніст Майдану, і там зібралася луганська інтелігенція…

Докори сумління й військова самоосвіта

Я дуже хотіла на війну. Мене дуже мучила совість. Мене по життю мучить совість. На Майдані я не була в жодній сотні, бо чітко розуміла, що виконую іншу роботу — я фотографую, пишу тексти. На той момент я щиро думала, що ті тексти, які пишу в журнал, дуже класні, і чесно — не помічала, якого спрямування журнал! (сміється — ред.). А коли почалася війна, я хотіла бути військовим фотокором, але не складалося, через те, що я інтровертка і мені важко домовитися — треба мати багато зв’язків, щоб їздити, куди треба. Потім мені Олександр Глядєлов (видатний фотограф-документаліст — ред.) розказував у інтерв’ю, як він потрапив за зв’язками в один із батальйонів, який він фотографував. Я думаю: «О, круто, це саме те, що я хотіла робити, але в мене не вийшло».

Я їздила кілька разів як журналістка, до Олени Мокренчук, з нею ми їздили по позиціях. Але розуміла, що хочу щось важливіше робити, хочу воювати. І усвідомлювала, що ніфіга не вмію. Тому я шукала навчання, яке можна було пройти. Я займалася з Українською Резервною Армією (УРА) — пройшла у них триденний вишкіл. Це було моє перше знайомство з військовою справою взагалі, вперше взяла в руки автомат — я з ним потім розлучатися не хотіла! Пізніше було ще навчання у школі «Дике поле» — знайшла їх у фейсбуці. Також «Український легіон» — з ними я досі займаюся. Ну і, власне, я попроходила там кілька курсів. Ще медицина була — Юрій Гром, що ніс службу в АТО, їздив по Україні і проводив такі навчальні курси — я його теж пройшла, і у 2014 році «Медсанбат» — тижневий курс з іноземними викладачами.

Після цих всіх навчань я подумала, що, напевно, вже пора. Спочатку я пробувала в 72-у бригаду, але там мене спитали: «А в тебе який настріл?» Я кажу: «Ну, ееее… я стріляла на сто метрів!» Вони мені: «Га-га-га, ми теж стріляли на сто метрів!» (сміється — ред.). Пішла у свій військкомат. Перелік професій, доступний для жінок в армії, тоді ще був маленький. Мені кажуть: «Ну, радистом, медиком…» Я кажу: «Ні. Не хочу, не можу».

Я поїздила з медичною командою швидкого реагування «Вітерець» (добровольче об’єднання — ред.), щоб подивитися, що як. Потім мені передзвонили з військкомату, в червні, здається. Тоді вже розширили список посад, жінки вже можуть бути ким завгодно. І я поїхала в «Десну», десь чи в кінці липня, чи на початку серпня.

Мені пропонували піти в 72-у бригаду, але вона виходила тоді із зони АТО, і я подумала: ні-ні, тільки не туди! Я хотіла одразу в зону бойових дій, і мені запропонували 58-у бригаду, причому саме в військкоматі сказали, мовляв, ми знаємо, там є класні хлопці, хочеш туди? «Ну класно, мені все підходить! Давайте!» Я поїхала в «Десну», там ми пробули, здається, місяць, і одразу поїхала в Авдіївку. По дорозі мене довго випитували, чи не вмію я працювати з комп’ютером, на що я робила такий покер-фейс: «Що? Я? Комп’ютер? Ніііі!» (сміється — ред.). Тому що ініціатива карається!

Після виходу бригади з АТО — це, мабуть, найбільше моє враження від служби — було навчання взимку у «Школі снайперів» в «Десні». Вона була досить потужна. Спочатку навчали литовці, але нас вчили вже не литовці, а ті, кого вони навчили, тобто вже наші інструктори, але під їхнім наглядом. Литовці ходили дивилися, чи правильно нас навчають.

emma2.jpg


«Бігти, щоб чекати»

Перше відчуття війни — напевно, коли ми їздили в кінці 14-го року з Оленою Мокренчук. Коли чуєш глухий вибух, не розумієш його природи, типу, звук і звук, ти таких звуків у Києві чула чимало. А потім проїжджаєш і бачиш, що це воронка, і вона ось-ось трапилася від обстрілу, і ти до неї доїхала, а якби доїхала раніше, то якраз би на неї потрапила.

Завжди дивували контрасти. Ти в’їжджаєш у містечко чи місто, де спокійно пересуваються люди, їздять на автобусах по тих самих дорогах, по яких військові пересуваються з великою обережністю — це завжди не вкладалося в голові. Типу, ніби війна, і ніби мир. Ми були під Маріуполем з «Вітерцем» — я пам’ятаю, вечір, я вийшла з бліндажа поговорити по телефону. З одного боку від мене Маріуполь, а з іншого — ми фактично на передовій стоїмо — я бачу, що праворуч «трасерами» стріляють, такі красиві вогники, можна сказати, а зліва — вогні міста, просто спокійного мирного міста. І оце, напевно, найбільше враження від війни — цей такий контраст, дуже близько все!

Найважче на війні — нічого не робити. Дуже хотілося завжди бути в якійсь діяльності. А коли потрібно було днями просто сидіти і чекати, і чекати… знаєш, це такий принцип армії — бігти, щоб чекати. То швидко кудись пересуваєшся, вас перекидають із місце на місце, і в тобі залишається оцей запал енергії, ти хочеш далі продовжувати щось робити, навіть якщо будеш втомлюватися. Але ти змушена чекати, і нічого не відбувається. З одного боку, стрьомно, що воно може відбутися, а з іншого — бісить.

Усі найкращі спогади з війни — це, напевно, все, що пов’язано з діяльністю. Я з людьми найбільше зближуюся саме в діяльності, не в спілкуванні, а от коли щось робимо. Наприклад, коли в Авдіївці патрулювали територію — це була одна з наших задач, ми по ночах ходили патрулями по нашій промзоні. Були випадки, коли туди заходила ворожа розвідка. І ми один раз бачили якийсь «теплий» силует (тобто у тепловізорі — ред.), який тікав, але ми не впевнені, що це було. А загалом до нас туди заходили, так. Ну й от оці моменти, коли ти найбільше спілкуєшся, коли ти готовий і сам захистити іншого, і розумієш, що і тебе захистять — це найбільше враження!

emma3.jpg


Сховатися за камерою

По поверненні я зробила одну помилку — вирішила одразу влаштуватися на роботу. Зараз розумію, що цього не потрібно було робити. Мені потрібен був період адаптації, просто не робити «різких рухів». А мені одразу запропонували піти в «Крим. Реалії» — в мене там була знайома, і, в принципі, в мене було хороше резюме, і мене із задоволенням туди взяли, але я не пройшла там стажування, тому що була ніяка. Я не могла пристосуватися до того, як люди просто ходять, говорять… немає такого, що я там повернулася з війни, і все, у мене там було зовсім інше життя. Але все одно якісь моменти, що тут все не так, немає банального шикування щоранку, немає наганяїв від полковника (сміється — ред.) і таке інше. Ти не в колективі, де вас із точки А пересунули в точку В, з точки В у точку С. А тут ти сама за себе відповідаєш, сама розраховуєш свій час. Коротше, багато таких моментів, і мені просто важко було себе змусити щось робити, змусити перелаштуватися з військової теми на цивільну. Щоб відійти від гострої фази, мені знадобилося, напевно, місяці чотири, і тоді мені трапилася дуже хороша робота, я стала фотографкою у виданні «Delo.ua». Це фактично мене врятувало — не треба було активно спілкуватися з людьми, можна було сховатися за камерою і робити роботу мовчки — це радувало. Тоді, в принципі, ці півтора року роботи нормально «влили» мене в соціум.

Я проходила курс портретної фотографії «Bird In Flight». Загалом я самоучка, фотографувала з перших своїх видань. І завжди брали мої фотографії. Найбільше я вифотографувалася на Майдані. Мої фотографії звідти забирали у видання безкоштовно, і, в принципі, тоді я їх не продавала — мені було в радість, що вони десь з’являються.



Кажуть, що я стала доросліша після війни. А ще у мене з’явився страх. Це, напевно, парадоксально. У мене його не було до армії, не було під час армії, я просто не розуміла, що це означає. Я в принципі не розуміла, що значить боятися. Ані гучних вибухів, ані пострілів — будь-чого. Зараз я боюся, боюся багато, гучні звуки мене нервують. Але мені здається, що це сприяє самозахисту. Тому що коли ти зовсім не розумієш, що таке страх, то ти і більше попадаєш у всілякі ситуації. Коли не боїшся — просто перестаєш звертати увагу на небезпеку. Я пам’ятаю, як у нас під Маріуполем почався обстріл — це, напевно, найбільший обстріл, під яким я була, розриви були від нас десь у 300 метрах. Ми стояли спокійно між «прильотами» на порозі бліндажа, пили каву і спостерігали, а коли чули «виходи», то заходили в бліндаж.

Дефіцит людяності

Я б хотіла менше незадоволення всім. Напевно, одна з хороших рис нашого суспільства — це те, що люди все піддають критичному осмисленню. Але, з іншого боку, це забиває багато хороших ініціатив, і багато людей, які можуть взяти на себе відповідальність… ну, це не я, я не керівник по життю, але я бачу таких людей, і бачу, що вони відмовляються саме через те, що їх дуже хейтять, і не кожен може це витримати. Багато людей можуть виконувати роботу, але небагато можуть витримувати постійне довбання мозку і слухати про те, що навколо зрада… а в нас недовіра до будь-кого, хто займає хоч якусь керівну посаду, настільки велика, що мене це пригнічує. З одного боку, я свого часу раділа цьому, типу от, ми дуже критичне суспільство, ми такі круті. Але з іншого боку, нам і розвиватися дуже складно через це.

Просто не вистачає лояльності одне до одного. Мені здається, що в будь-якому суспільстві є «ліві», «праві», ті, хто за те, щоб мати зброю, і ті, хто за те, щоб бути «білими і пухнастими» до кінця. Але немає хоч якоїсь лояльності, і у нас будь-хто, хто має не таку думку, одразу сприймається як ворог цілої нації, бот — зеле-, порохо-, і як завгодно ще бот. Ми не вміємо домовлятися і, на жаль, будь-яка спільнота у нас прагне до розпаду. Будь-яка спільнота — минає рік чи два спільного життя — і вже знаходяться двоє ініціативних людей, які починають шукати зраду в нинішньому керівництві, утворюють якусь свою мікроспільноту, і так продовжується до безкінечності, і це дуже сумно. Так, у нас можуть бути різні думки, але ми повинні визначитися з загальною метою. Як на мене, то загальна мета — бути незалежними на цьому етапі, тому що у нас зараз навіть з незалежністю погано. І тому визначитися з тим, що на даному етапі ворог для нас — це Росія, це саме ті, хто зараз на нас нападає. Давайте ми спочатку «порішаємо» там, а потім, коли все вляжеться, зможемо вирішувати, хто крутіші — ті, хто люблять котів, чи ті, хто люблять собак. Давайте так.

Мені здається, що на сьогодні нам дуже не вистачає загальних курсів інформаційної безпеки. Тому що будь-який, вибач, срач у нас розпалюється російською пропагандою, і розпалюється дуже сильно — це видно по ситуації з усім! З виборами, з коронавірусом. І доводиться до істерії. А люди, які не знають, що таке пропаганда, «підсідають» на це, як на наркотик — на голосні заголовки, голосні зради, емоції без фактів або маніпуляції фактами і цифрами — у нас це дуже люблять. І зараз нам потрібна така інформаційна безпека — це зі школи потрібно проводити, і наразі є такі ініціативи — я їх бачу, я дуже рада цьому. Щоб люди розуміли, чому можна довіряти, і чому не можна довіряти, щоб їх хоча б якимись дуже простими фейками не розпалювали. Я думаю, це перші кроки.

Фото авторки, а також з особистого архіву Емми.


Додати коментар