Сергій Молодід: «Фундаментом у нормальній країні має бути закон»

Опубліковано 16.06.2020

«Хороше питання… — задумується він на прохання представитись. — Давай як у документах написано? Учасник бойових дій».

Він із тих, хто не звик сидіти на місці, з тих, хто постійно шукає можливості, а не відмовки, тренується, розвивається й опікується хорошими справами. Сергій Молодід працює в поліграфії, любить спорт і подорожі, а після повернення з війни зайнявся виготовленням українського тактичного спорядження, ставши співзасновником бренду «TTT» — Traverce Tactical Team. Він каже про те, що не адаптувався до мирного життя після фронту, але, спілкуючись із ним, складається враження, що він із тих, хто просто по життю готовий до будь-якого «двіжу».

Джедай-регулювальник

До Майдану займався туризмом, велоспортом, працював у поліграфії. Займався фотографією, відеозйомкою, катанням на всяких джипіках. Завжди старався бережно ставитися до природи. Військовою темою майже не займався. Переважно намети-рюкзаки, велосипеди і так далі.

До роботи я заїжджав на Євромайдан, коли там ще тусили студенти. Спілкувався з ними, мені було цікаво спостерігати за ним, бо згадував 2004 рік, коли ми «двіжували» на Помаранчевій Революції. В принципі, все було таке дитяче, і ніщо не натякало, що буде серйозний «двіж». Навіть у той вечір, коли відбувся розгон, я після роботи заїхав ненадовго — холодно ще було. І тоді ми з друзями так прикинули — ще день-два, і все розійдеться! Ну, не розійшлося…

Після побиття студентів, коли вони заховалися в Михайлівському соборі й Софійська площа була перекрита, там був величезний мітинг. На перехресті не працювали світлофори, були страшенні затори. І тоді я сестричці написав смс-ку, вона пішла в дитячий магазин, купила нам три джедайські мечі, які світилися, і ми по черзі стояли, працюючи регулювальниками на цьому перехресті. Один із мечів у мене досі вдома валяється… Бо там коївся повний треш, міліції ніде не було, були постійні затори. А народ приїжджав на позитиві, підтримати, «побібікати», з прапорами і все решта. І всі нас слухалися!

Ми регулювали по черзі, бо, по-перше, в мечах сідали батарейки, по-друге, ми дуже сильно стомлювалися. Але при сучасній системі МВС цим навіть страшно ділитися, бо ще посадять! Колись чувака покарали, бо коли на Лобановського не працював світлофор, він вийшов і дві години розрулював рух парасолькою. Отримав серйозну статтю, величезний штраф…


До моменту, поки в мене незаслужено не вистрілили на Майдані, я допомагав людям будувати барикади, тягати їжу, воду. Тоді ж періодично випадав сніг, його збирали і будували барикади. Плюс трошки фотографував для себе.

Я просто йшов біля Нацбанку, і мені в груди вистрілив чувак із гумової помпової рушниці. Я кажу: «Ти що, охрінів? Що ти робиш?!» Він нічого, звісно, не відповів. Це був, по-моєму, боєць внутрішніх військ. Просто в чорній формі. Добре, що на мені була мотоциклетна броня — він про це не знав, я удав, що мені дуже боляче, втік. Ця куля застрягла в куртці, лежить у мене вдома. От після того моя позиція стала більш радикальною. Бо знаєш, є якась межа. Як у вихованих собак — поки ти не переступиш ногою межу ділянки приватної власності, вона не вкусить, а коли переступаєш, тоді не ображайся.

Спілкувався з друзями в Криму — у мене там було багато друзів, частина з них звідти виїхала, а частина вже не друзі, бо поміняли паспорт. Вони розповідали, що там починає шастати військова техніка. Були друзі й в Донецьку, вони теж про це казали.

І в мене було дві подорожі. Перша — 8 березня ми з дівчиною поїхали — на хвилиночку! — в Крим. Навесні ми традиційно їздили там на шосейних велосипедах, бо це дуже корисно — з початку сезону поганяти по горах! Так дуже швидко набираєш форму. Ми тренувались там, і на блокпостах нас вже зупиняла «Самооборона», трусила документи. Дівчина дуже сильно переживала, щоб я щось не ляпнув… пощастило. Плюс із нами їздив товариш із Севастополя — тодішній товариш. І він такий: «Та я мєсний, всє дєла!» — хвацький хлопець, і він нас протягував через всі ці блокпости. Але 16 числа у них уже відбувся «референдум».

А потім мене відправили, по-моєму, 5 травня в Донецьк у робоче відрядження! І я назавжди запам’ятав той момент, коли вже після відрядження чекаю зі знайомою потяг, ми сидимо на центральній вулиці в «Макдональдсі». Тепло, спека. Сидимо, дивимося, як ці дебіли штовхають «Запорожець», розфарбований в кольори «ДНР» із прапорами. І вона мені каже: «Серьожа, це що, війна почнеться?» І я кажу: «Цілком можливо, що почнеться війна».

molodid3.jpg


«Вдача посміхається підготовленим»

Я зрозумів, що іти на війну непідготовленим — хрінова ідея. Я пішов тренуватися і зустрів офігенних інструкторів, які мені сказали, мовляв, Серьога, не поспішай, бо ти просто загинеш дурною смертю. Так, на твоїй школі повісять табличку, і на цьому все закінчиться. Це Капітанівка, «Українська резервна армія», УРА. Там ми тренувалися дуже довго, але вже коли почалося Дебальцеве, я сказав, що йду на війну. На той час у мене було багато спорядження, багато всяких навичок, знань, і насправді майже всі вони знадобилися.

Пішов у військкомат. Здається, 9 лютого, і в мене була застуда, страшенна температура, 38, я ходив на «Колдрексі»… Кажу: «Народ, у мене у сестри 15 лютого День народження, давайте після Дня народження, я вилікуюся і до вас знову прийду! Вони: «Нєт, всьо!» І 12 лютого нас зібрали і відвезли в Академію Сухопутних військ у Львів. Але через те, що нас там була невеличка кількість офіцерів, і всі ми прийшли добровільно, нам сказали: «Даємо вам можливість обирати рід військ, у якому служити». І мені запропонували танковий взвод, механізований взвод, протитанкістів і артилерійську розвідку. І на цьому моменті я такий: «Вау!..», очі почали блищати, кажу: «Так!»

Є в будь-якій артилерійській батареї такий підрозділ, що має назву взвод розвідки та управління артилерійським вогнем. Так і називалася моя посада — КВУ, командир взводу управлінням. Це люди, які все довкола розвідують і при потребі коригують вогонь своєї вогневої системи.

Побувати довелося в основному на Світлодарці (Світлодарська дуга — ред.). Бо коли я потрапив у бригаду 30-ту, вона вже там стояла з лютого. Ми потрапили туди, мабуть, в середині березня… тоді за Мінськими домовленостями «арта» була розведена, і відповідно я приїхав у тил. А з тилу нас закинули «на передок» десь на початку квітня, бо знову почалися порушення домовленостей ворогом, і піхота сказала: «Де наша «арта»? Давайте підтримуйте нас!» І ми пересунулися «на передок». Тобто фактично «на передку» з квітня 2015 року.


Ми стояли у відведенні під Артемівськом — тоді це ще Артемівськ був (сьогодні Бахмут — ред.). І нам сказали: «Все, завтра їдете «на передок»!» І коли ми їхали в КАМАЗі, я сидів в кабіні. І ми буквально трошечки від’їхали від Артемівська, з’їжджаємо на ґрунти, і тут назустріч танк їде! З розвернутою баштою в бік Дебальцеве! Я розумію, що от тобі війна, будь ласка! Їде танк, на якому ще гілки причеплені, видно, що в нього щось «прилітало», покоцаний трошки. Я був радий, що башта не на нас направлена, бо не одразу зрозумів, чий це танк! Ну, розумів, що, скоріше за все, наш, але він був без прапора…

Найскладніше на війні — це «аватари»! Це взагалі найтрагічніше з усього, що було! Як сказав мій заступник: «Серьога, ми 40 % займаємося своїми обов’язками, а 60 % розрулюємо «косяки» «аватарів»!» Так це і було!

Фізичного насилля ми старались до них не застосовувати. Я їх штрафував, і себе штрафував. У нас були такі випадки. Це не «колективна відповідальність», а відповідальність, яка прописана у статуті. Просто у нас в багатьох випадках не дотримуються цих статутів! «Зальот» підлеглого означає «провтик» його безпосереднього командира. Починаючи від командира відділення, взводу, і до командира батареї. І коли в нас були серйозні «зальоти», я штрафував усіх. І себе в тому числі. І наші командири на мене дивилися, крутили пальцями біля голови, казали: «Та це хворий «піджак», не трогайте його!»

Насправді командири офігенно до нас ставилися, дуже класно! Але такі епізоди були.

Результат був відносний, але завжди було присутнє відчуття, що ми з ними в «одному човні». Тобто ніколи не було такого, що «Ой, «офіцерйо» отдєльно, солдати отдєльно!». Вони завжди знали, що командир «вигрібає» із нами разом. Бо ми в принципі все з ними робили разом — і окопи копали, і… ну, типу, все! Мені здавалося, що такі дії призводять до об’єднання підрозділу в морально-психологічному плані. І я думаю, що так і було. Бо за весь час перебування «на передку» в нас не було жодної втрати. Багато в чому пощастило. Мій головний сержант батареї, коли ми виїхали на «дембель» і вже прощалися, каже: «Серьога, ну ти ж розумієш, що нам сильно пощастило?» Я кажу: «Ну, вдача посміхається підготовленим!» Ми ж не просто сиділи на пеньочку і казали, мовляв, якщо Бог пошле, то так і буде. Чимало зусиль докладали, щоб цих втрат не було! Закопувалися в землю, дофіга роботи проводили, щоб не нариватися зайвий раз. Тому і так вийшло.

Переважно, звичайно, стараюся пам’ятати хороше. На щастя, хорошого було більше, тому що пощастило потрапити в адекватну бригаду, яка воювала в Косово, має досвід міжнародних військових конфліктів, участь у військових коаліціях. І це, звичайно, відчувалося дуже сильно. Тому що коли я їздив на наші фланги, щоби налагодити взаємодію з сусідніми підрозділами, дивився, яке у них там тотальне роз***дяйство — мені ставало страшно! І я приїжджав назад у свою бригаду і радів, що я знаходжуся в цей день конкретно в цій бригаді, в цьому батальйоні.

Служив 14 місяців. З них 289 днів у зоні бойових дій. Трошки довше, ніж була четверта хвиля, тому що я як командир підрозділу ще місяць потім здавав посаду! Це страшенна бюрократична процедура, максимально затягнута у часі, маразм в усьому. В більшості тилових служб ще 20 сторіччя не настало — у них ще там гранітні плити з записами і навіть друкарські машинки!

Це дуже сильно залежить від командира на місці. Десь начальник якоїсь служби, наприклад, інженерної, толковий, у них там всі комп’ютери, планшети, все в «Екселі» — тиц-пиц, все зробили за один день! А десь, коротше, починається… Але до мене класно ставилися всі, починаючи від замкомандира бригади, який мене періодично тролив, закінчуючи моїми підлеглими і підлеглими сусідніх підрозділів, тому що ми з ними завжди офігенно знаходили спільну мову, в мене ніяких проблем із цим не виникло. Всі допомагали мені, підказували, усіляко намагалися зробити так, щоб я здав цю посаду і пішов на заслужений «дембель».

Скажений Кажан від Ріфа

Я не адаптувався до цивільного життя, навіть не планую адаптовуватися. Бо війна не закінчилася. І не бачу сенсу ні в яких адаптаціях. Бо ворог є, кожного дня він щось робить проти нас — абсолютно щодня! В інформаційному полі, у військовому сенсі. Тим паче, я стою в резерві, мене можуть викликати куди завгодно, і сидіти рівно на «розслаблених булках» я не хочу.

«TTT» не є моїм бізнесом. Я співвласник бренду — 50 % — це моя інтелектуальна власність. Самим бізнесом займається друг і мій напарник, це наш начальник виробництва. Він — ФОП, він платить податки, отримує зарплату і все решта. Я поки що не отримую зарплати. Тому що вважаю — все, що ми робимо, це наш внесок. Знаєш, що ми в тилу, а там народ воює «на передку». Тому треба чимось допомагати. Якщо в мене зараз нема можливості допомагати фінансово фонду «Повернись живим» чи комусь іще, намагаюся допомагати якось інакше. Тим, що ми робимо, наприклад, спорядження. Виграємо міні-гранти, направляємо гроші туди, де вони мають працювати, тобто приносити користь. Пишемо матеріали. На нашому сайті є блог, де викладаємо поради з війни, які ґрунтуються на власному досвіді.

Мені дуже приємно, що зараз ми дійшли до такого рівня, що можемо зробити якийсь виріб повністю, «з нуля», ні в кого нічого не запозичуючи, і виходить круто! Це свідчить про те, що в нас вже є свій стиль, своє розуміння того, що і для кого ми взагалі робимо. І зараз у нас з’явився такий вираз, мовляв не соромно показати наше спорядження навіть Британській Королеві. Якби мені сказали — давай, Серьога, пакуєшся, і завтра ти їдеш в Лондон, на презентацію до Британської Королеви, я б сказав: «Без проблем!» От прямо з цим рюкзаком і поїду!


Для мене це волонтерство. Я витрачаю дофіга вільного часу після роботи, як правило, на це йдуть всі вихідні. Бо досі працюю в поліграфії, дуже люблю свою компанію. Я технолог офсетного друку у «Mihael Huber Ukraine». Я там працював до війни, робоче місце залишилося за мною, мені платили зарплату, а після повернення з війни взяли назад, до того ж у нас офігенний колектив.

У «TTT» є правило — ніяких знижок. З тієї простої причини, що ми просто тримаємо нормальні ціни. Є знижка, коли людина замовляє декілька одиниць спорядження — так його простіше виготовляти, оскільки знижуються технологічні витрати. Час від часу, коли в нас з’являються вільні ресурси, можемо виготовити певну кількість «споряги» і віддати її безкоштовно.

Моя роль — розробка, тестування, інформаційний супровід. Я відповідаю за сайт, фейсбук, інстаграм, за фото, відео та за створення всіх назв. Вигадування назв — це окрема історія. От для цього рюкзака (показує свій наплічник — ред.) я досі не можу вигадати назву. І всі назви, які в нас є на сайті, крім, мабуть, «Скаженого Кажана», вигадав я. «Скажений Кажан» вигадав Ріффмастер (Андрій Антоненко, сержант ССО, музикант, відомий як Ріффмастер або Ріф, наразі перебуває за ґратами за підозрою у причетності до вбивства журналіста Павла Шеремета — ред.). До речі! Я дуже довго вигадував концепцію наших «Т-Т-Т-шних» назв і обговорював це з різними людьми. І серед них з Ріффмастером. Він каже: «Слухай, назви його «Скажений Кажан». Гарна гра слів, плюс кажан — це стара розвідка». У нас є два схожих рюкзаки, «Кажан» і «Сова». Вони відрізняються переважно тільки розміром — «Кажан» менший, «Сова» більша, 30 і 40 літрів відповідно. Я кажу: «Ну тоді другий назвемо «Люта Сова». Тому що тепер символ розвідки — сова. Я ставлюся з повагою до тих, для кого символом розвідки був кажан, бо вони багато валили на початку війни, і ці люди — українські військовослужбовці. Те, що змінився символ, не означає, що його треба зневажати.

І ми з Ріфом заклалися. Я кажу: «Якщо назва «зайде», тоді з мене цей рюкзак безкоштовно!» Минає зовсім трохи часу, і він досить класно продається. А один чувак в коментарях написав: «Хто вигадав назву — виставте йому пляшку коньяку!» Я такий: «Блін!..» (сміється — ред.). Роблю скрін, скидаю його Ріффмастеру і кажу: «Ну все, з мене рюкзак!» Подарував цей рюкзак у «мультикамі». Це справжня історія! І потім він присилав фотки з тренувань у ССО і, до речі, навіть пост написав за кілька тижнів до того, як його захопили — я вважаю, що він в полоні просто, а не в СІЗО… — що це один із найкращих рюкзаків, який він взагалі в житті бачив. Сподіваюся, ці падлюки його випустять, і він буде далі з нашим рюкзаком.

molodid2.jpg

«Хотів би бачити суспільство»

По-перше, я хотів би бачити хоч якесь суспільство. Я думаю, що зараз у нас його немає. Тому що суспільство — це люди, об’єднані довкола якихось цінностей. Які у нас зараз цінності в країні?

За останні шість років єдина цінність, яка об’єднала всіх цих різношерстих людей, по-моєму, це було коли, ФІФА оштрафувала колишнього гравця київського «Динамо» Віду, який в Москві сказав «Слава Україні!» (на Чемпіонаті світу у 2018 колишні гравці «Динамо» Домагой Віду та Огнєн Вукоєвіч після виграного матчу командою Хорватії проти росіян привітали українських вболівальників вигуком «Слава Україні» — ред.). І всі зайшли в фейсбуці на сайт ФІФА, незалежно від віросповідання, політичних симпатій і всього решта, поставили рейтинг «1 зірка» і написали їм «ви мудаки». От це, по-моєму, єдина подія, яка об’єднала українців! А все решта…

Чому так? А тому що ми ще не здатні захистити себе в інформаційному полі! Просто в цьому сенсі ми повні імпотенти. У нас Гордон може брати інтерв’ю у Стрелкова — типу, подумаєш. Тому ми кожен день — я, всі люди довкола, от навіть ця дівчинка, що зі школи йде, — всі знаходяться під постійним пресингом. Російські блогери, музичка, «Шансон», «Русскоє радіо», «нє всьо так однозначно», «общіє корні»… — поки все це лайно є, поки воно не заборонене, поки немає протидії цьому всьому — ми будемо в повній сраці!

Було б дуже добре, якби працювала законодавча база, і всю цю мерзоту можна було притягти до відповідальності. Спробуй в Росії, якби ти була журналісткою, сказати, мовляв, ви знаєте, що Чечня, Ічкерія має бути незалежною! Що тобі зроблять? Швидше за все, буде стаття. А в нас закон — «є праві, і є правіші», «є ліві, і є лівіші». Взагалі ми живемо в державі, в якій жоден закон не працює! От зараз ми з тобою стоїмо в парку, а в нас порушується, може, будь-яка стаття будь-якого закону… от зараз прийдуть і заарештують нас за «вбивство Шеремета»!

Ми живемо в країні, в якій немає базису. Це як будувати будинок на піску без фундаменту, розумієш, без свай. Він розвалиться в будь-яку секунду! Дощик сильний піде, його підмиє, і він розвалиться. Фундаментом у нормальній країні, в суспільстві, має бути закон, його дотримання, незалежно від того, хто ти — поліцейський, прокурор, депутат. Проїхав — червоне світло — штраф! Запаркувався не там, де можна — штраф! А в нас — вбили п’ятирічного хлопця в Переяславі — ну… нічого… Зґвалтували дівчину в протигазі — ну, «самавіновата», «нє надо било провоцировать!» На такому базисі суспільства не збудуєш…

Чвар серед «своїх» не позбутися. У важкі часи про це забувається, і це добре, коли починається якась «жесть». Знову ж таки, треба розбиратися в причинах цих «срачів», можливо, частина їх спровокована нашими ворогами. У них завжди є чан з олією, яку вони підливають то там, то тут — або послизнешся, або підпалишся. Або, принаймні, обляпаєшся. Вони завжди в виграші. Я думаю, що в тому стані, в якому ми знаходимося зараз, Україна програє цю війну, і буде розділена на декілька частин. Бо дуже мало рухів робиться для того, щоб себе захистити. А всі, хто мають щось проти, будуть сидіти «за вбивство Шеремета».


Додати коментар