«Розвідник мимоволі». Історія «айтішніка» на війні

Опубліковано 10.11.2020

Зазвичай розвідка не показує обличчя, не називає прізвищ і локацій. І зазвичай не розповідає історій, які «тягнули» би на легенди чи інші складові новітнього епосу. Однак, із одним розвідником нам пощастило поспілкуватися. Антон із позивним «Док» від початку ішов на війну зв'язківцем, однак за надмірну «допитливість» був переведений в розвідку. Без попередньої підготовки й навчання. До війни він працював у ІТ- галузі, по поверненні встиг змінити декілька робіт, серед яких – Міністерство освіти, і зараз працює на Трахтемирівському півострові. Він не одразу погоджується на розмову, говорить із паузами, ретельно зважуючи кожне слово, лишаючи за кадром, чи то пак, за диктофоном більшість із пережитого.

Той, що приносить світло

До війни «приносив світло в життя людей» - інтернет проводив! Брав участь у Революції Гідності, але на мій жаль, менш активно, ніж мав би. Пам’ятаєш ту серію малюнків про різних персонажів, які були на Майдані?.. Ось чоловік-мураха – переважно так. Я в той час працював також у студії, яка розробляли серію компютерних ігор. Одна з них – за мотивами книжки якогось російського письменника, там постапокаліпсис – таке… І директор цієї студії підтримував Майдан. І він половину колективу просто відпускав у робочий час, мовляв, якщо ви на Майдані, то вам зараховується робота. Пам’ятаю, ми закупали маски, респіратори, окуляри і все таке, і нам привезли їх на роботу, а потім ми звідти везли це на Майдан, 12 осіб поїхали. Але частіше було, що досиджуєш до години четвертої-п’ятої, а потім із роботи на Майдан, звідти вночі додому – години дві поспати. Робота – Майдан – додому, робота – Майдан – додому – оце таке.


Було два рази всього, коли я перебував там цілодобово. Коли замахалися з тестингом перевидання першої гри «Метро», я просто тоді приїхав додому, впав ніякий. А наступного дня побачив в новинах про стрілянину на Грушевського – це було 19 січня. Тому це в мені «сидить» до сих пір, відчуття провини за те, що тоді був не там.

Я трошки вмію аналізувати події, що відбуваються, і про те, що Росія почне з нами війну, я волав на повний голос ще в 2008 році! Моє розуміння, що прийшла війна – це Крим. Потім уже там були журналістські розслідування, якісь факти докупи збиралися, що в Києві працювали росіяни – на Майдані. Але тоді особисто для мене все почалося з Криму. А конкретніше – захоплення «зеленими чоловічками» військової частини та штурму кораблів.

20150919_101957.jpg


«Пропити» «білий білет»

Я взагалі «білобілетник». Обмежено-придатний до стройової у військовий час. Рішення іти на війну прийшло після Іловайська. Я пішов до військкомату, знайшов офіцера, що відповідав за набір… Не знаю, чи треба про це писати, але я «поставив» дві пляшки коньяку, ми з ним посиділи, і він «загубив» мій «білий білет». І направив мене на медкомісію. Мені тоді ще пощастило, що саме проводили набір «связюків» - зв'язківців в «учебку» в Полтаві. Із моїм досвідом «нести світле та високе людям» - тобто, дроти тягнути, інтернет підключати, і так далі – вони просто потерли ручки – «Ах, мені саме бракує трьох людей в Полтаву, в «учєбку», як ти вчасно зайшов!» (сміється – ред.).

Рядових у нас більше нема – це радянський пережиток, тож я був «солдат». В «учебці» я пробув два тижні. Щодо навчання – таке… як навчили – я можу тобі показати, як у нас відбувалося навчання. Оце іде четверта навчальна година. Десь на задніх столах грають в покер, хтось дивиться серіальчик, а викладач – «викладає»… (на фото – викладач дрімає, поклавши голову на стіл). Реально, щоденна навчальна програма вкладалася в 45 хвилин. Але ми мусили навчатися шість годин.

20150418_110301.jpg

На фронт я потрапив 25 березня 2015 року, але виходить трошки зависли в «Артьомі» (Артемівськ, тепер Бахмут – ред.), і виходить безпосередньо до своєї частини я прибув 27 ввечері.

Пригадую перший обстріл – мінометами наших позицій. Я при цьому відчував… грубо кажучи, я був готовий в штани насрати. Бо зброю та бронежилети нам видали за два тижні після приїзду. А шолом мені взагалі волонтери купували і передавали, бо нам не видали. Там були хлопці з попередньої хвилі – зі зброєю, в «броні». А в нас не було. Але ми сиділи на «передку». Ну, коли заступаєш на пост, в дозор, хтось давав «бронік», хтось давав автомат – і так далі. Але своє ми отримали значно пізніше.

Військовий-позаштатник

Позивний Док – бо умний до**я! «Доктор наук»! «Нє умнічай, і нє копай!» Перший місяць я сидів на центральній рації в штабі. Потім виявилося, що я не входжу до штату. Я запитав: «А чому так?» І мене за негарні питання відправили на «передок» безпосередньо. Там я провів ще місяць. А потім туди приїхав начфін, і виявилося, що там я також знаходжуся поза штатом, і взагалі, офіційно я десь в «Артьомі» сиджу. Я знову ще півмісяця позадавав незручні питання, адресовані до командування, і мене зі зв'язків направили в розвідку. А ми «висіли» в «сірій зоні». Тобто, до нас боялися привозили їжу, взагалі їздити. Ось дивись (розкладає на столі предмети для наочної демонстрації – ред.) – ось, скажімо, наші позиції, ось тут штаб знаходиться, ось це «передок», а в нас відбувалися ротації – звідси сюди (показує дві точки, що знаходяться на порядок далі за лінію передової – ред.)!

Там ми «зустрічали гостей» і «гуляли по території». Спочатку мені там не дуже зраділи, бо така дивна ситуація з переводом зі «связюків» в «розвідоси», але потім, коли трошки ми з хлопцями перезнайомилися, вони зраділи, бо я володів російською мовою. А вони були переважно із сіл, із Західної України. А я вільно розмовляв російською, і ми «ходілі за хлєбушком» в «сірій зоні» в населені пункти. Там була така банда – я не знаю, партизани чи пірати…


В сірій зоні у нас на спостережниках було чоловік по сім-вісім. Ротації у нас відбувалися так, що ми знімалися з одного поста, їхали до іншого. «За хлібом» ходили вчотирьох. Спілкування з місцевими – дуже по-різному відбувалося. В «сірій зоні» не спілкувалися ніяк. Зрозуміти їхнє ставлення до того, що відбувалося, було неможливо. Хтось виглядав наляканим, хтось – байдужим. Хтось просто тупо ігнорував той факт, що він там іде кудись звідкись, може, з магазину додому, маленьку дитину за руку веде, повз нього проходять там два тіла зі зброєю. Він навіть оком не ворухнув, не смикнувся. Я описую не один факт чи випадок, а тенденцію. «Ну, нормально, буває…»

Справа в тому, що ми там зустрічалися з «гостями» з «того боку». Відрізнити по тому, як одягалися, було неможливо (показує на фото, як були вдягнені розвідники під час таких «прогулянок» – чорні джинси, чорна куртка, чорна шапка – ред.). Ну і з того боку теж так ходили. Єдиний варіант, коли стикнулися і розрізнили, коли ми виходили з магазину, вони заходили. Ми там «залипли» під входом, запалили цигарки, а вони почали рублями розраховуватися. Але там переважно ходили наші. Тому я цю ситуацію виношу окремо, коли ми дійсно спіймали «гостей з того боку».

20150508_010437.jpg


Завдання щось із ними зробити у нас не було. Тому ми отримали по цимбалах за те, що ми з ними зробили. (Довго мовчить. У барі, де ми спілкуємося, саме починає грати пісня «Я не здамся без бою» - ред.). «То не ми», «Нас там нема» - це конкретно на 100% описує дії розвідки в той період. Бо командування не дає дозволів, не дає конкретних задач, але прикриває свою жопу – ви там стоїте, вам нічого не можна, ви просто стоїте. А як щось трапиться – то – «Ой… вони ж там стояли… у них там сталося…»

Відсутність особистого простору – от це давалося найважче. Беззаперечно. Побратими – ну, близькі по духу були всі, але здружився з одним… У нас був «контрач», йому на той момент було 22 роки, він був командиром мого відділення. Власне, ми переважно з ним і спілкувалися. Бо в нас за штатом до відділення мали входити зам комбата, головний сержант, командир відділення. Але вони сиділи на штабі, і власне, в нас відділення складалося з двох людей. Бо головний механік відділення і водій нашої машини був тим ще «аватаром» і постійно сидів у «ямі». Один раз його до нас послали. Там, де ми жили, дачна зона була – він зробив 5 пляшок пійла. Він там полазив, позбирав виноград… Він у нас постійно на очах, і постійно бухий. А ми, вибач, посувалися все далі і далі по городу в туалет, там такі бур'яни росли, мені по груди десь. І коли зайшли далі, побачили там три порожні пляшки 5-літрові. Зайшли ще далі – побачили на сонечку стояли ще дві – нагрівалися, готувалися. Ну і послали його назад. Коротше, ми бойовою машиною рулили вдвох.


«Нас там нема»

Кінець листопада 2015 року… як я казав, нам не привозили їдла. Ми з місцевими мінялися - «пайкові» «бички в томаті» на картоплю, бо до нас боялися їздити – «там стріляють». Приміщення, де ми жили – це було щось на кшталт літньої кухні – там дачний райончик такий. І там «прильотом» знесло отак кут. Ну і коли ми туди приїхали вперше, ми завішували той отвір плівкою. А потім приїхали хлопці з Західної України… я там не був два тижні, а потім, коли повернувся – там було закладено стіночку цеглинами, поставлено двері, встановлено буржуйку…

Я захворів. Другу добу ось у цьому будиночку лежу, тушкуюся під трьома ковдрами, буржуйка поруч стоїть… У мене температура майже 42… Спрацьовує сигнальна розтяжка. Не знаю, якось на автоматі – ми з Ігорем зриваємося, я просто накидаю на себе «розгрузку», навіть не застібаю її, хапаю автомат, і ми висуваємося в той бік, де спрацювала розтяжка. Ідемо, одне одного прикриваємо, дивимося, проходимо метрів сто – і тут він починає несамовито ржати. Дико просто! Бо я зірвався, в теплій формі, розгрузка, автомат, і… шльопанці! По багнюці, по зимі! Хто зірвав розтяжку – то історія для окремої розмови…


Хлопці були з руками, хазяйновиті. У нас на БРМ-ці (Бойова розвідувальна машина – ред.) був ПТУР (протитанкова керована ракета – ред.), котрого там «немає». Його зняли з роздовбаної російської «бехи». І задній відсік, у нас там все було забито пострілами для ПТУРа. 23 штуки, здається. А станок для неї просто зварили на башті із металобрухту. Вона стояла, ця наша машина… виходить, край дач, іде дорога метрів 80-120 приблизно, і там поворот. Туди було наведено, пристрілено – кулемет, гармата штатна. Ну, і ПТУР теж. Якось під час якогось «перемир'я», у нас помінявся командир, якому підпорядковувався наш шмат взводу, що там розташовувався. І він кажу, типу, я до вас приїду, подивлюся, що і як у вас, все таке.

І тоді ж до нас під час «перемир'я» залітали «гості». «З-а порєбріка», з «зеленки». І ми влупили з усього, що було. А потім відбувається чудова телефонна розмова. Побратим виймає телефон: «Так! Ало, слухаю! Так, вітаю, товаришу капітан! Так, звісно! Так! Нє!.. Ні-ні-ні! З чого?! Та ні, такого у нас взагалі нема! То не ми! Ну так, звісно, чекаємо! 20 хвилин – приїжджайте! Бажаю здоров'я!» І до нас: «Так, знімайте ту ї*алу, і ховайте все на**й на горище!..» (сміється – ред.). То не ми! До нас боялися їздити і привозити їжу, але до нас не боялися їздити і перевіряти, чи у нас пристебнуті магазини, і є набій в патроннику під час перемир'я. Ось це завжди будь ласка!

20151106_111918.jpg


Львів як терапія

Служив рік і три місяці. Після демобілізації я тиждень пробухав у Львові. Як та пісня – не пам'ятаю точно польський оригінальний варіант – «Хочеш щастя, то їдь до Львова». Для мене Львів завжди був таким місцем, що, якщо щось погано, все не так, зібрати себе до купи і виїхати до Львова хоча б на кілька днів. Наша бригада стояла два роки в «зоні», в секторі, на Сході – повністю, окрім секретарів і ще когось, хто на ППД. Вивели нас звідти за тиждень до демобілізації. І я відмобілізовувався з Яворівського полігону, а звідти до Львова можна доплюнути… Ну, насправді, мене ще потім «чіпляло», але я думаю, не так сильно, як могло б, якби я тоді у Львові не завис.

Я повернувся до Києва, і в перший же вечір пішов гуляти зі своїм псом. Він мені зрадів, фактично мене обнімав! І я з ним виходжу, і біля крайнього під'їзду компанія сидить «відпочиває» (клацає пальцями по шиї – ред.), і в них собака не прив'язаний, бульдог французький. Просто вилітає з-під лавки, кидається і вчіпляється моєму псу в лапу. Ті біжать на мене – «Ти… бля… свою собаку дєржи… Шо ти ногамі размахіваєш!..» А я намагаюся його ногою струсити. Мій у мене все ще на повідку, я не б'ю нападника ногою, але намагаюся їх розвести. І ці біжать, і один просто сходу залупається мені дати в щелепу. Ну, я ухиляюся, звісно, але…


Оцей момент я трошки довго переходив, коли переставав за собою носити штурмовий ніж піхотний військовий. Така «дура» (показує розміри долонями – завбільшки з невеличкий топірець – ред.). Ним можна і дрова рубати… І я його за собою носив майже півроку. І в той момент він у мене при собі був. І я потім, вже коли всю цю ситуацію усвідомлював… два бухих «цивіли» просто на мене накинулися… Дяка тому тижні у Львові! А якби це відбулося одразу після повернення, без плавного переходу з великою кількістю алкоголю, суші і спілкування з людьми у різних рок-барах, то я мабуть би не думаючи, просто «на автоматі» тих скотиняк порізав би. А так – просто по морді намахав…

Якби ми жили в ідеальному світі, то я би сказав, що працюю рейнджером у Національному парку. (сміється – ред.). Але я просто охоронець у регіональному національному парку. Там більшість працівників – учасники бойових дій.

От якби «ЄС», «Демсокира» та «Голос» одне з одним не гризлися, а об'єдналися, то от приблизно ми би мали ідеальний вектор розвитку! На жаль, наразі не бачу спільних знаменників, які могли би об'єднати суспільство. У мене були такі сумні думки ще в році 2004, 2006… що нам потрібна війна, що об'єднає Україну. Але цього не відбулося, коли війна почалася. Але в ідеалі я хотів би, щоб так розвивалося суспільство – Америка 60-70-х років. Коли сегрегація вже припинилася, але оця «поліцейська держава» ще не почалася. І в нас до цього, насправді, іде, але дуже повільно, і дуже кривими шляхами.


У взводі у нас всі були щирі українці, що тут народилися. Але на хвилинку, я взагалі «пшек» у сьомому коліні! Сім поколінь, що живе тут в Києві. У нас був африканець – напівафриканець. Це «діти Патріса Лумумби». Зі мною в бригаді служив дядько, москвич. Але він в Києві одружився, жив тут вісім років, дитині чотири роки… він української взагалі не знав! А батько живе в Москві. Він із батьком посварився. «Я защищаю свою семью, своего ребенка, и землю, где я живу!» Той йому навішував по телефону, який він «фашист» і все таке. От це для мене взагалі ідеал – країна побудована на національній ідеї, а не на етнічній, і до цього йде – потроху, дуже повільно, але…

Фото з архіву Антона-Дока


Додати коментар