Пролітаючи над окопом сепаратиста, або особливості збройної й інформаційної війни

Опубліковано 29.06.2020

Вона погоджується на розмову напрочуд легко — рідкісне явище серед військових і добровольців. Ми зустрічаємося після засідання Комітету з питань прав людини й інтеграції і повернення окупованих територій, де вона разом із побратимами й посестрами представляла громадську організацію «Військові ЛГБТ і наші союзники».

Настя Конфередат, волонтерка, аеророзвідниця, військова картографиня, а також мандрівниця і музикантка, розповіла про свій досвід війни, польоти над ворожою територією, специфіку роботи картографа, реабілітацію мандрами, а також про свою громадську активність і позицію.

Від Rock доріг до фронтових стежок

До Майдану у мене був свій рок-гурт, ми виступали по Україні на фестивалях. Називався «Road Rock», але його вже не існує, тому що і я, і мій партнер з гурту пішли добровольцями на фронт. Він — у батальйон «Донбас», теж є учасником бойових дій, має дві контузії, двічі серйозно поранений. Пройшов реабілітацію, але ми не відновили свою діяльність після того, як повернулися.

За тиждень до Майдану я якраз повернулася із Санкт-Петербурга, була там місяць у відрядженні. Я тоді співпрацювала з друзями, з російською компанією нерухомості, допомагала їм із сайтом. І коли вони дізналися, що коїться в Україні, сказали, що повністю підтримують, вони постійно дивилися стрім із Майдану в офісі. Ми досі спілкуємося з ними — вони повністю підтримали мене й Україну. Так доля склалася — я приїхала рівно за тиждень до початку Майдану.

Майдан почався з друзів із Києво-Могилянської академії, котрі закликали до мирного протесту проти непідписання Януковичем договору про співпрацю, інтеграцію та асоціацію з Євросоюзом. Ввечері першого ж дня протестів я вийшла підтримати своїх друзів, носила їм якісь там плюшки, щоб їм не було так сумно стояти вночі. В ту злощасну ніч, коли побили учасників студентського Євромайдану, я за дві години по побиття поїхала спати, бо була втомлена. А на ранок побачила, що площа пуста, відбувається монтаж ялинки, побили моїх друзів — їм попроломлювали голови, були серйозні травми. І я перелякалася, що ми повертаємося під культурні шаблони і патерни Росії.


Як киянка, я не проживала на Майдані. Підтримувала як волонтерка, різала канапки, але не перебувала там 24/7. Та майже щовечора ми з хлопцями заїжджали туди — оскільки ми вели більш нічний спосіб життя і підтримували, чим могли. Коли почалися бої вже з втратами, звісно, вночі всі люди їдуть додому — звісно, ми лишалися на барикадах, ставали «живим щитом». Їздили перевдягатися, митися, сушитися, приймати ліки проти застуди, і знову поверталися на Майдан. У всі «гарячі» моменти були там.

Для мене війна почалася 1 березня. Я не знайшла цього інтерв’ю, але в ньому було дослівно сказано: «Ми оголошуємо війну Україні» — це були слова Путіна. Ми поїхали з товаришем під російське посольство мітингувати й обурюватися — наскільки нам охоронці посольства дозволили пообурюватися. І за кілька днів я поїхала в Крим, де вже повним ходом розверталася кампанія з «зеленими чоловічками». В мене дуже багато друзів, великий осередок проукраїнських жителів у Криму, я приїхала безпосередньо до них, допомагала їм з акціями. Звісно, вони довго не протрималися, 16 березня відбувся псевдореферендум. 15-го я виїхала з міркувань безпеки. Мене обшукували з підозрою, що я проукраїнський «бандерівський» діяч, яким я і була (сміється — ред.), але мене «пронесло». Бачила «казаків», бачила армію РФ без шевронів. Бачила ті сльози щастя на очах у бабульок, бачила кримчан, які не знали, як реагувати. Чула багато версій. Не можу сказати, що всі були раді окупації.

А далі почався Донбас, і кілька друзів поїхали туди. Я не мала військової кафедри за спиною, у мене не було військової спеціалізації, я не знала, що робити. В районному військкоматі мені сказали: «Наразі потреби нема, у нас повним ходом іде кампанія призову, уже доназбирали». Якраз тоді були найгарячіші бої, захоплення полонених і все решта.

А коли вже почалася інтервенція військ у Новоазовськ, з супутника була зафіксована техніка, що перетинає кордон, от тоді я зрозуміла, що ми «попали» надовго. До того я подорожувала і Придністров’ям, і Кавказом, і я знала всі ці сценарії — одна і та сама історія з колишніми радянськими республіками. Україна була в Росії на гачку, і тут ми почали з цього гачка зніматися — звісно, такий запланований раніше сценарій, вони мали б застосувати і щодо нас теж.

Я ходила по мобілізаційних центрах добровольчих батальйонів і пропонувала свої послуги як картографа, на що мені всі стовідсотково відповідали — «А що це таке?»

І від тих подій, від Іловайського котла, я почала думати, що треба діяти, і над тим, чим особисто я можу допомогти. Але я не бачила доцільності йти звичайним солдатом. У мене географічна освіта, і один із факультативів, який я вивчала, за якими захищалася, це картографія. Я ходила по мобілізаційних центрах добровольчих батальйонів і пропонувала свої послуги як картографа, на що мені всі стовідсотково відповідали — «А що це таке?». Мене це вражало, тому що травень, червень 2015 — вже після того, як я регулярно почала їздити на фронт, я була в шоці, тому що нормального картографічного оснащення не було. Були карти 1942 року, 80-х років… Фоточки з гугла, які можна побачити у штабах — то наша робота, організацій «Картографічна сотня» і «Maп-100». Їх робили ми, волонтери! (сміється — ред.). Їх треба було завантажити, взяти дозвіл на картографування і на оцифровку. І сиділи волонтери, кожен витрачав свій час, щоб оцифрувати. Люди туди вбухували дуже висококваліфіковану роботу, для того, щоб зробити хоча б мінімально схожі на робочі карти. А я займалася постачанням карт на фронт, інструктажем у польових умовах, проводила лекції на місцях і якраз на нулі.

БПЛА з іграшок і осколок у квітнику

Паралельно інструктор приватно навчив мене пілотувати безпілотники. Таким чином я потрапила в це коло спілкування, почала їздити, запускати безпілотники. Десь у березні аеророзвідниця і волонтерка Марія Берлінська побачила, що я вже готова бойова одиниця. Вона каже: «Поїхали разом», і ми з’їздили кілька разів на фронт. У нас була технічна співпраця з її розробниками — ми дружимо з людьми, хто збирав безпілотники з китайських пінопластових іграшок — майстрували наземні антени, і на ці іграшки їх програмували, щоб ми могли літати хоча б кілометрів на 15–20 в тил. Вважається, що аеророзвідка може стояти за лінією фронту — жодного разу не використовували, курва, ми постійно їздили за нуль! (сміється — ред.). І ми вилітали з нуля. Всякі РЕБи (радіоелектронна боротьба — ред.), перешкоди… а втратити безпілотник — це втратити інформацію про наші позиції — це було найстрьомніше! І щоб матеріал не лишався на безпілотнику, потрібна була менша відстань між ним і наземною станцією, щоб мати змогу не записувати на безпілотник. Бо коли безпілотник збивають, дістається карточка, і люди бачать, звідки він злетів, де облаштовані позиції.

А я займалася розшифровкою — фотограмметрією. Точки скупчення техніки, блокпости, окопи — була зима, і було дуже класно видно ці всі окопи. Переносити на карту — це було теж дуже цікавий досвід, тому що одне діло, коли ти працюєш з космознімком у площині 2-D, а тут ти летиш і знімаєш в площині 3-D, і це 3-D треба перенести на 2-D під іншим кутом зору. Я шукала підручники, літературу, щоб застосовувати ці навички, сама себе навчала — просто за ходом співпраці. Звісно, моя освіта мені дуже допомогла, але саме фотограмметрія як розшифровка з безпілотника — це те, що я освоювала сама. У мене є товариш архітектор, і він мені надав матеріали з архітектурної частини — як описувати будівлі.

У перший мій виїзд ми кружляли по «сірій зоні», я як картографиня була штурманкою, казала, куди їхати, і я не знала, що там «сіра зона». Усвідомлення прийшло до мене на другий день, коли ми «роздивилися» на місцевості. Снігу навалило, це був січень 2015. Стоїть місцевий, мерзне і «голосує». Серед поля. Нас троє, у нас купа обладнання… взяли того пацана. А він п’яненький… Він каже: «Оооо, пасіба, рєбята! Тока ви туда нє єдьтє, там украінци стоят!» А ми на нього розвертаємося і кажемо: «А ми і є українці!» Він замовк, і мені здається, він там обгадився… Я сказала, що ми його не вбиватимемо, і відпустили його. Тоді якраз йшли бої, і 500 метрів туди, 500 — сюди — лінія фронту постійно змінювалася! І багато таких, як цей пацан, були коригувальниками. Вони здавали інформацію про розташування наших позицій.

І коли був обстріл, всі фізіологічні прояви у мене відбулися. Не жорстко, але я дуже сильно відчула, що мені страшно, що я не хочу вмирати, що в мене влетить снаряд. Це була така «обкатка», «бойове хрещення». Після того ані хвилини страху чи невпевненості не було.

В ту саму ніч, коли ми в’їжджали з екіпажем у зону бойових дій, почався обстріл «Градами», мій перший обстріл. Ми були в розположенні в одному ангарі, і буквально 20-и метрах був інший ангар, і його розбили. А в наш жоден снаряд не влучив. І коли був обстріл, всі фізіологічні прояви у мене відбулися. Не жорстко, але я дуже сильно відчула, що мені страшно, що я не хочу вмирати, що в мене влетить снаряд. Це була така «обкатка», «бойове хрещення». Після того ані хвилини страху чи невпевненості не було. Хіба що коли ми вночі виходили на бойові виходи зі стрілецькою зброєю. Я не стрілець. Вмію стріляти, розбирати автомат. Але я не за тим приїхала, я аеророзвідниця. У нас була ДРГ (диверсійно-розвідувальна група — ред.), і ми ганяли її по території Курахівської ТЕЦ. І тоді в мене була така кришталева свідомість, що кожна секунда може бути останньою, бо триває прямий бій.

Боєкомплект постійно виносили під обстрілами. Я виносила боєкомплект і розуміла, що мінімальне попадання якимсь розпаленим осколком в ящик з ОЗРГМ — там же ж мінімальний детонуючий ефект, і все б перетворилося на феєрверк. Осколки там були скрізь. І один, ще гарячий, коли я бігла по сходах, опинився під берцями. Я його забрала, стоїть у квітнику, у землі, як згадка про те, що цей осколок міг бути в мені. Ми тоді, слава Богу, вийшли без втрат. Знаєш, постійне спілкування з можливою смертю. Це поетично звучить, але це насправді так. Я тобі скажу, як людина достатньо міцного характеру, — мене обійшло це постпереживання, що не обійшло багатьох людей.

DSC0601311.jpg


Змити пил війни

У серпні 2015 я приїхала з виїзду, заїхала до подружки в «гуртягу», ми взяли пляшечку вина. В мене вже був такий психологічний стан — була залежна від бойових дій. Коли ти доброволець і вкладаєшся в це, коли ти постійно у вирі всіх цих подій, це дається взнаки. І ми з подружкою вирішили поїхати автостопом в Європу, щоб відволіктися, тому що мозок плавився. І ми дуже швидко, за чотири дні відкрили візу (ще не було безвізу) — і це реально було неймовірно, нам пощастило! Поїхали на два тижні в Європу і доавтостопили до Гібралтара! Я поїхала у своїх військових берцях, і там скупалася в них. Хотіла символічно окропити їх водою з океану, а вийшло так, що океан мене «підсковзнув», і я булькнула туди по коліно, тож так я повноцінно змила пил війни.

Після Європи повернулася з дійсно свіжим поглядом, мені було 26. Я була вражена Європою, хоча бувала там і раніше. Але в містах, куди їздила тоді — Любляна, Будапешт, Барселона — дійсно високий рівень життя. І я приїхала з бажанням, щоб такий високий рівень був і тут, в Україні. Потім із деяких технічно-особистих причин вирішила зав’язувати з виїздами на фронт.

«Найкращий українець — живий»

Два тижні на пів року спокійно можна витрачати на волонтерство — мені так здається. Я зараз психологічно врівноважена. Буде нагальна потреба в волонтерах — мене візьмуть! Як в Ізраїлі на три тижні щороку кожен ходить у наряди, так само я спокійно можу чотири тижні на рік виділити в такі самі наряди як волонтер. Чому ні? Я вже стабільна, відчуваю, що не буду залежна від війни. Що, на жаль, стається з нашими побратимами, посестрами.

Моя основна теза: найкращий українець — живий українець! І ось це бажання самопожертви, «душу й тіло ми положим», «та я за вас загину», оці всі «спічі» серед наших патріотів, військових ідеологів — морально дуже сильно відтягують позитивну енергетику, і взагалі це не конструктивно.


Останнім часом наша діяльність як ЛГБТ-військових, і особливо моя діяльність — комунікувати з багатьма військовими з ПТСРом (постравматичним стресовим розладом - ред.), з проблемами, з особистим ставленням до своєї ситуації, і одна з таких моїх задач — доносити до військових, що треба проходити реабілітацію. Бо я пройшла реабілітацію — і якість життя змінилася. Ти стаєш більш поміркованим, «холодним».

Для хорошого фронту має бути хороший тил. І навпаки — для хорошого тилу має бути хороший фронт. На цей момент я вважаю, що мене захищає моє військо. Як екс-доброволиця зараз захищена тими, хто стоїть на передовій. Я зараз є абсолютно цивільною людиною, і вважаю, що люди, які зараз в тилу, принаймні мають підтримувати ідею соціальних проєктів, якщо не безпосередньо ними займатися у свій вільний час. Інформувати тих, із ким ти контактуєш, робити все від тебе залежне, бути носієм ідеї для інших.

Я щойно вернулася з засідання Комітету з питань прав людини й інтеграції та повернення окупованих територій. На порядку денному стояв законопроєкт, який буде лобіюватися деякими депутатами, які його підтримують, про цивільні партнерства між одностатевими парами. У ході засідання кожен висловлював свою позицію. З різних сторін були представники громадських організацій, які займаються правозахисною діяльністю, були представники військової сфери, юридичної сфери, був іноземний гість, який є захисником прав ЛГБТ у Польщі. Ми трошки розказали про свій проєкт ЛГБТ-військових, поспілкувалися з депутатами. У них теж було своє бачення, свої нагальні проблеми, і ми вирішили співпрацювати у вигідному для обох сторін ключі. Ми розуміємо, що депутати, які стають на таку хитку доріжку, підтримуючи ЛГБТ у нашому суспільстві, мають ризики. Домовилися співпрацювати і зустрічатися надалі.

Я не хочу, щоб у моїй риториці взагалі звучало слово «розкол»! В нас є втома від політики, і нас стомлюють із року в рік. І дезінформація, і відсутність потреби в самоосвіті. Здатність і звичка перевіряти інформацію, докопуватися до першопричин, і вивчення якоїсь економічної, політичної теорії, щоб розбиратися взагалі, де ми знаходимося і який наш вектор. Я не хочу сказати, що ми сильно роз’єднані через те, що в когось такі політичні вподобання, в когось інші — ми всі є патріотами. Людина або патріот, або ні. Немає третього. І є якийсь прошарок людей, які не знають, як правильно.

Я би до тих, хто йде розганяти силовим методом прайди, не застосовувала термінів «патріот».

Патріотизм не має в собі насильницької ідеології. Я би до тих, хто йде розганяти силовим методом прайди, не застосовувала термінів «патріот». Бо це є не патріотизм, абсолютно! Це агресія до своїх співгромадян. Окей, опоненти мають право на свою акцію. Хай стоять, але не застосовують силу. Є люди, агресивно налаштовані, і їм треба знаходити когось винного в їх ненависті до всього світу, вони знаходять будь-кого, щоб звинуватити їх, що вони якось не так живуть, мовляв, у нас все погано через ЛГБТ, чи жінок, чи Стамбульську конвенцію… Це люди малоосвічені, або люди, які легко вірять емоційним подачкам. Я бачу багато акаунтів, які «годують» якимись нелогічними статтями, які впливають на емоції, на несформовану патріотичну свідомість. Люди, які не займаються самоосвітою, вірять на слово, і звідти відбувається дискомунікація.


Вектор розвитку суспільства або є, або його нема. Звісно, у нас він є! Багато чого зав’язано на колах спілкування і на «інформаційних бульбах». Я не є оптиміст, я реаліст. Не помиляється той, хто нічого не робить. Ми кроками, поволі втілюємо якісь ідеї, зміни, поволі ми маємо діалог між різними верствами населення. Це є ознакою того, що наш вектор є цивілізованим. І навіть ті, хто живуть у якомусь пострадянському мареві; в селах… Я багато їжджу автостопом, і зустрічала людей, які досі розповідають байки про канібалізм в Україні — українці! І я вважаю, що ми маємо показувати приклад — ті, хто робить якісь соціальні проєкти, або просто не мовчить, своїми інтерв’ю, завдяки вам, журналістам. Будь-який публічний прояв думки, а потім як наслідок спілкування з тими, на кого ти можеш вплинути, є безпосередньо нашою основною зброєю. Тобто інформування суспільства. Я вважаю, що кожна людина має займатися самоосвітою, шукати істину. Розпізнавати політичні процеси в країні, яка воює — це необхідно, щоб бути інтелектуально обізнаною людиною в нинішній ситуації. І чим більше про це виходить різного матеріалу у ЗМІ, тим краще, тому що вже ЗМІ читають люди набагато різноплановіші.



Фото Олени Максименко та Ірини Рибакової


Додати коментар