Професор, доброволець, переселенець – три формати війни

Опубліковано 07.02.2020

«Нехай буде Інокентій!» - задумливо говорить співрозмовник на прохання представитися. Ми спілкуємося в одній зі столичних кав’ярень, і події шестирічної давнини ніби оживають. І відчуваються наче сіль на незагоєні рани.

Він той, хто одним із перших відчув і зрозумів війну. Спершу – коли «ввічливі люди» «з-за порєбріка» зайшли у його рідне місто; потім – рятуючи життя військових та постраждалих мирних мешканців у цивільних лікарнях прифронтових міст. У силу об’єктивних обставин, він поки не готовий назвати справжнє ім’я та показати обличчя. Анестезіолог, викладач і професор, спершу він намагався чинити опір окупації в наукових та медичних колах Луганська; потім був змушений виїхати і вивезти родину. Налагоджував систему анестезіологічної та невідкладної допомоги у звільнених містах; служив добровольцем у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Зараз оселився в Києві і вернувся до звичної роботи.

«Зелені чоловічки» і «хамелеони»

Я хочу повернутися в 2010-2011 рік. Спокійний час, Луганський державний медичний університет. Перший проректор ходить у вишиванці, розмовляє суто українською на вченій раді, і на будь-яких урочистостях, що відбувалися в університеті, демонстративно встає і прикладає руку до серця, коли звучить гімн України. Можна було подумати, що це дійсно істинні почуття.

Студент, побував із передвиборчою кампанією в Західній Україні. Він входив до студентського активу, був активною людиною, і демонстративно почав розмовляти українською. Він переміщувався Луганськом на старому «Москвичі». Номерні знаки поміняв, і замість них встановив напис «Хохол». Позиціонував себе як український патріот.

І тут раптово починається 2013, 2014 рік. Проректор із науки, на початку березня 2014 після окупації Криму, встав на Вченій раді і звернувся до ректора, до всіх членів ради – там були присутні всі професори, завідуючі кафедрами, декани і студентський актив, понад 70 осіб. Він звернувся з проханням підтримати та підписати звернення до президента РФ про те, що Україна не потребує жодної допомоги, ніхто з викладачів і студентів не відчуває по відношенню до російської мови жодного тиску чи дискримінаційних дій; тому прохання – не проводити агресивну політику; що вчені й лікарі Луганщини просять припинили окупацію Криму і не робити аналогічних дій по відношенню до Сходу України. У нас уже починався «Антимайдан», проходили мітинги, було звернення депутатів та голови обласної ради, мовляв, Володимире Володимировичу, захистіть нас, російськомовних, ми не хочемо були підлеглими України, не хочемо підкорятися «бандерівцям», і хочемо повернутися під покровительство Росії. Найдивнішим було те, що з цих 70-ти з гаком членів ради підняли руки і встали не більше 10 людей. Серед них був я.

Для мене це був шок. Цей перший проректор, котрий говорив українською, продовжував сидіти, руку не підняв. Студентський актив, серед яких був Ярмоленко, не встав, руки не підняли. Тобто виходить, після подій 2013 року все псевдопатріотичне населення університету зайняло вичікувальну тактику, і забуло, що таке Україна, що таке вітчизна, і навіщо це робити. Для проректора з науки це також був шок. А ані ректор, ані проректор, ані ті люди, що складали кістяк Луганського медичного університету, серед них була достатня кількість депутатів обласної ради, вони це звернення не підтримали. Стало зрозуміло, що ми були тоді вже «білими воронами»…

Більше того – ті професори, котрі були членами чи депутатами облради, коли рада звернулася до Путіна, також підтримали звернення про захист та включення Луганської області до складу Росії. На жаль, частина з них сьогодні працює на території, підконтрольній Україні. Ці люди підписали або офіційно заявили, що вони тоді вже хотіли змінити територіальну цілісність України. І продовжують далі перебувати на її території.

Ми бачили, що на цих мітингах окрім пенсіонерів-комуністів, окрім молоді, яка була в незначній кількості, достатньо багато було росіян. Серед тих людей, які захоплювали – окрім місцевого населення, були офіцери кадрові, і колишні «афганці», котрі продовжували служити. Наші понад добу знаходилися всередині і не дозволяли нікому зайти. Приїхали з Києва керівники, котрі не змогли знайти діалогу з «протестувальниками» – я в «лапках» кажу «протестувальники»! – вони мовчки поїхали. Тому що люди, які тримали СБУ, звернулися до наших колишніх керівників: «Та пришліть будь-яку спецгрупу, ми знаємо всі входи і виходи, все це можна закінчити тут, на території СБУ, за годину, за дві!».

Але ці люди повернулися до Києва, на це все махнули рукою. Люди постояли і зрозуміли, що дійсно Луганськ, зокрема людей, які були під прапорами України, їх просто кинули, лишили сам на сам із оскаженілим натовпом, уже озброєним. Вони просто вийшли звідти, були відкриті всі приміщення, зброя – ну і так далі.

Я їздив на роботу на машині, на лобовому склі був прапор України. До мене підходили молоді люди і зверталися – з іншого боку, образливо, коли тебе називають «дідом»: «Дєд, а ти нє боішся, што ми тєбя вмєстє с машиной сожжом?» Коли ти сідаєш в машину, виходячи з роботи, повз тебе проходять чоловік 30, котрі знущаючись, не раз називають тебе «фашистом», не зовсім зручно почуваєшся. Я принципово не прибирав цей прапор. У перших числах червня був масований обстріл та намагання захопити базу прикордонного загону на окраїні Луганська. Кулі долітали до будівель того селища, де я жив – не цілеспрямовано, велася хаотична стрілянина, і з верхніх поверхів та дахів висоток наших бійців розстрілювали, а ті були в низині… Прикордонники – це дійсно герої, котрі не пішли на угоди, не склали зброю, не залишали маленьку частинку нашої держави. Котрі також, до речі, чекали на допомогу від керівництва Прикордонної служби України. Допомоги не було. Для мешканців Луганська це був черговий приклад відсутності захисту своїх громадян та території, на той час, із боку держави.

Було враження бездіяльності української влади і небажання якимось чином допомагати, і люди були залишені сам-на-сам. Вже почалися проблеми переміщення по місту, ходили озброєні люди, неможливо було пройти у центрі міста повз СБУ, прилегла територія якого була обмежена блокпостами. Я принципово декілька разів туди ходив у квітні, не дозволяв себе обшукувати, представлявся. Тому що я громадянин України, я мешканець Луганська, і чимало зробив, як я вважаю, для міста саме в медичній сфері. Я намагався з ними розмовляти. Навіть запропонував піти до тих, хто засідав тоді в СБУ і поспілкуватися з ними. У цьому середовищі неадекватних людей, котрі напівп’яні очепили і встановили свої блокпости, один хлопець сказав: «Вам не треба… якщо ви туди зайдете вже, ви звідти не вийдете». Слово «підвал» уже знали луганчани тоді. Я був просто вражений. Нещасним пенсіонерам, що підтримували цей безлад та омріяне повернення до СРСР, були винесені телевізори, ввімкнені всі російські канали, висіли плакати, прапори Росії. Вони казали: «Ми за суверенний Донбас».

«Слів «закон» і «захист» не існувало»

Було обурення, що в моєму місті коїться таке безчинство, люди, корінні мешканці, які там жили, навіть не цінували те, що було, і сподівалися і вірили незрозуміло в що. Уже були палатки, там жила молодь, і бабусі носили туди борщі. Хоча був суворий закон, поряд знаходився магазин під назвою «Донбас». Хлопці сміливо ставили автомати і йшли туди – в масках, «намордниках», купувати чи забирали горілку, випивали і поверталися назад. Коли я підходив, вони всі вискочили, як ті мавпочки… я кажу: «Я перед вами стою. Я назвав вам своє прізвище, дав свою візитну картку. Підніміть маски, чого ви мене боїтеся?! Я ж не озброєний!» Я був зі звичайним портфелем, у костюмі. Єдиний лише зняв цю шапку. У нього на грудях висів знак гвардії. Я кажу: «Ти в армії служив?» «Не служив. Це гвардія мого діда». «Ти знаєш, що таке гвардії знак?» «Я не знаю, мене не цікавить. Знаю, що де гвардія, там і георгіївські стрічки». А я кажу: «А я в армії служив. У гвардійській дивізії. Тому у мене є знак гвардії. Мій батько всю війну пройшов. Він також у гвардійській дивізії був. А ти не маєш права носити, не маєш права вживати ані ім’я твого діда, ані ім’я твого батька, тому що вони за одне воювали, а ти просто все це вивертаєш!» Але це все закінчилося агресією, істерикою, пересмикуванням автомату і так далі. Навколо цієї оскаженілої молоді були хлопці – одразу видно – росіяни, які чистою російською говорили та керували цим натовпом.

Мотивація було проста: по-перше, казали, що Майдан, який був, це все було незаконно. Навіть зараз на території Луганської області, що знаходиться на нашій стороні, у багатьох містах 60-70% чоловічого населення працює в Росії. Закриті, знищені заводи – ще в 90-ті роки, до речі, найкрупніші підприємства в Лисичанську, Рубіжному, котрі торгували не лише на території колишнього Радянського Союзу, але й з європейськими країнами, вони просто були знищені. Тому населення просто було перепрофільоване на роботу в Росію. І, враховуючи, що в Росії отримували зовсім інші заробітні плати, ті, котрі працювали у Підмосков’ї, або в обласних центрах, водіями чи кимось ще, бачили трохи інше життя.

Ставив питання біля СБУ – чому російські прапори повісили, якщо ви хочете, щоб Донбас був суверенний? Ну, повісили би прапор Парагвая… «Тому що в Росії краще, Росія – наші брати!» «Ну щодо братів, - я їм тоді казав, - ви почитайте історію, хто нам брат, і хто не брат, і що це за територія, і хто тут живе, і взагалі що за населення в Донбасі живе. Це по-перше. А по-друге – звідки тобі знати?..» «А от у мене знайомий працює в Москві…» «Москва – це не Росія! Ти поїдь у Ростовську область – я там був – з траси з’їжджаєш – це просто жах! І це населення, яке, здається, ніколи не «просихає», відсутні паркани, це місцями складається враження, що навіть ґрунтової дороги не було… Люди просто перебувають у такому стані, і моляться на Путіна…

У мене молодший син – адвокат, і після 10 червня на його адресу почали надходити погрози. Він мені телефонує серед білого дня, і каже: «Мені треба негайно виїжджати з родиною!» А тоді ще ходили поїзди. Я кажу: «Бери квиток, їдь у сторону Києва, я тебе зорієнтую!» Син бере дружину, доньку – їй тоді було рочки півтора – сідають у поїзд, беруть речі, які можна взяти, і їдуть. Тому що дійсно були погрози життю його і його родини. Вони виїхали, залишили квартиру, машину. Благо, порядна людина їх там прихистила, вони знаходилися там без грошей, без нічого. Мені потрібно було підтримати сина, підтримати родину, і я поспішав виїхати. І ще один привід – я мисливець, у мене собака мисливська, вона мала ощенитися дні за три. Якби вона народила в Луганську, зрозуміло, я б уже не виїхав. Старший син продовжував працювати. Тестю в той час було 90 років, інвалід Другої Світової, він потребував догляду… Наприкінці липня почались перебої, а з серпня, не було води, газу і світла – все це було перебито через бойові дії. Тому виїхав із родиною.

Повертався в Луганськ в вересні, в жовтні. Будинок мого друга в Новоайдарському районі з 2014 р. замінив рідний будинок. Було настільки тепле ставлення до мене, що його родина стала моєю родиною та навпаки. Підтримка та самопожертва. Кожна поїздка планувалась, контролювалась на кожному кроці перестраховувалися. Бо кожен із нас визнавав свою відповідальність за життя та здоров’я за іншого. Їздив із іншим другом на його машині, проїжджали блокпости, проїжджали через Станицю Луганську – там ще міст не було пошкоджено. Там стояли «донські козаки». Луганськ був заповнений російськими військами без розпізнавальних знаків. У них зовсім інша форма, інший вигляд, інші розмови, інші слова, інша поведінка, інші машини, інші погляди. Півміста – це були абсолютно чужі люди. З кінця червня і до кінця вересня – таке враження, що пів Луганську «наводнили» ці псевдобрати, котрі приїхали з Росії, але з абсолютно іншими цілями. Луганськ уже був не той.

В травні, на початку червня чеченський батальйон був у місті Антрацит, вони там розквартирувалися і почали переміщуватися сюди. Ми, мешканці Луганська, знаємо, як це було. Вони не приховували, що вони чеченці. Ходили з зеленими пов'язками, трималися компактно, поводилися доволі виклично, і, можна сказати, провокували конфлікти. Але на конфлікти місцеве населення з ними не йшло, тому що люди боялися. Тоді вже слів «закон» чи «захист» не існувало.

Родина в мене знаходилася за межами Луганської області. Я їздив, не міг забрати трудову книжку. Проректор Сімрок став ректором університету. Була з ним розмова. Зі мною разом був один відомий професор, котрий також приїжджав забирати трудову – порядна, прямолінійна людина. Він сказав: «Я не можу перетворюватися на скотину, котра смердить! Я хочу жити, викладати і передавати свої знання в тій країні, котра мені ці знання давала, я не можу бути зрадником. Тому я не вважаю, що Луганський медуніверситет має стати частиною Російської Федерації». Він забрав трудову, мені не віддали. Точилися розмови, що Луганський медуніверситет буде входити до складу Московського медичного університету імені Сеченова. Було розпорядження мені трудову не віддавати, вимагали, щоб я написав заяву про співпрацю уже з «ЛНР». Я відмовився.

Вчергове приїхав за трудовою книжкою на кілька днів, жив у колишнього військового. Там можна було хоча би прийняти душ, поїсти, переночувати спокійно. В університеті мені сказали, що була команда не віддавати трудову книжку. Я кажу: «Я все одно не буду тут працювати, сюди не повернуся!» Всі знали позицію тих кількох осіб, які проголосували в березні ще 2014 року, тому тут не було чого приховувати. Дивом, за допомогою порядних людей, я забрав трудову свою і ще однієї співробітниці.

Перед наступним приїздом за власними речами я подзвонив колегам, попередив, що приїду. І співробітник, налаштований проросійськи, спитав: «На машині будете їхати?» «На машині, але не на своїй». «Ну ваша машина… вона з травня з прапором була…» Якби я натрапив на ній на тих людей, які внесли мою машину в список на вилучення, її би просто конфіскувати на користь псевдореспублік. Цей співробітник каже: «Не треба нікому казати, на кафедру прийди, але тут уже поміняли всі замки, і попередили, що, якщо ви будете приїжджати, щоб ми повідомили керівникам». Ну зрозуміло, повідомити, щоб мене під білі рученьки взяли. Я попросив, щоб нікому не повідомляли. Тобто, я навіть не міг забрати з кабінету те, що особисто моє. Взяв частину того, що потрібно мені, і поїхав.

В 2016 телефонував приятелю, колишньому військовому, збирався приїхати, провідати дім. І він мені каже прямим текстом: «Ти не приїжджай!». Він володів інформацією. «Я проїжджав повз твій дім, все спокійно, все ціле». Дім було пошкоджено, я в 15-му році приїхав із другом і заліпив дірки, які можна було заліпити. Там міна між двома будинками розірвалася, паркан було пошкоджено, скло вибите. І я після того туди уже просто не їздив.

Хотілося бути з родиною. Дружина не могла працювати – треба було оформлювати пенсію; тесть – інвалід, треба оформлювати пенсію. Син із маленькою донькою без грошей… було доволі складно.

Цивільна-військова медицина

Але настало 1 вересня 2014. Проукраїнська частина університету зібралася в Старобільську. В медучилищі зібралася певна кількість викладачів, студентів, інтернів. Я приїхав туди, щоб визначитися і з викладачами, і зі своєю спеціальністю, тому що у всіх нас все раніше було замкнене на Луганську.

Родина родиною, а робота роботою, тому я залишаюся, ночував у друзів. Дім одного з них замінив мені власний дім. Хлопці дійсно допомогли мені і моїй сім'ї. І я залишаюся в надії за три місяці організувати, структурувати службу, вирішити всі питання з наданням допомоги. І в цей час починає надходити у цивільні лікарні велика кількість поранених – не лише бійців, а й мирного населення. Логістики немає, медикаментів обмежена кількість, структури немає. Були навіть випадки, що постраждалих мешканців намагалися возити в Луганськ. Моя задача була – організувати службу, структурувати її, і забезпечити логістику направлення, і трохи поставити наші цивільні уявлення медицини на нові стандарти.

Мені було трошки простіше, тому що я займався і знаю особливості наданням невідкладної допомоги. Тим паче, мав два роки служби в армії на посаді начальника медпункту. Крім того, що потрібно було службі пояснювати, розповідати і безпосередньо надавати допомогу, почали швидко проводити курси – із сортування постраждалих, із протишокових заходів. В райони виїжджав, із колегою читали лекції, безпосередньо руками все це робив. Зібрав всіх керівників служб, представників із різних районів. Ми визначили логістику, і система потроху запрацювала, можна сказати, що на початок 15-го року, питання, як кому надавати допомогу і куди везти, вже не виникали.

Висловлю вдячність керівникам та співробітникам міських лікарень Сєверодонецька, Лисичанська, Попасної, Новоайдару та багатьом іншим містам нашої області, які надавали невідкладну, хірургічну та анестезіологічну допомогу нашим пораненим бійцям та постраждалим від бойових дій цивільному населенню. Окрема повага співробітникам дитячої обласної лікарні Лисичанська, тому що дитячі спеціалісти надавали, включаючи анестезіологічну та хірургічну, допомогу постраждалим бійцям у 2014. Наша служба була структурована і налаштована однозначно так, щоб до якої лікарні не привезли би постраждалого, їм там одразу надавали допомогу наші цивільні спеціалісти.

Я був тоді цивільним лікарем, співробітником кафедри. Хоча як у працівника кафедри у мене були свої функціональні обов'язки, але треба було виконувати велику кількість лікувальної роботи за себе і за інших. Крім того, уже більше двох років я був єдиним черговим і відповідальним по лінії санітарної авіації. Тобто, я приїздив і вдень, і в ніч, і в вихідний, якщо виникала проблема. Я був мобільною особою, котрій завжди можна було зателефонувати, проконсультуватися. Це було безкоштовно, і це дійсно було треба.

Військові на початку 2014-15 евакуйовували не тільки постраждалих бійців, але і цивільне населення. Але з певного моменту вони почали транспортувати тільки військових. А в так звану «сіру зону» їздили лікарі та фельдшери Екстреної медичної допомоги, цивільні. Вони, ризикуючи життям, виконували свої обов'язки, забирали і поранених, і постраждалих. Тобто, не було різниці, кому надавати невідкладну допомогу.

Я свою функцію виконав, я структурував оцю систему, і сподівався, що у 2015 поїду до своєї родини. Вони мешкали в іншій області. Хоча до них навідувався, попереджав завідуючих і керівництво університету, що мене не буде. Коли знав, що десь ідуть бойові дії, то не виїжджав. Чекав телефонного дзвінка – я знав про всіх хворих або постраждалих, котрі до них надходили. Хоча б це були ближні, дальні райони – знав усе!

Попасна – місто на лінії розмежування, і там працював і працює єдиний анестезіолог, котрий працював під час всіх обстрілів. В Новоайдарі працює єдиний анестезіолог. В Станиці Луганській був час, коли не було анестезіологів, там були військові.

Лікарі, працювали в Щасті усе літо, не мали ані копійчини. Тому що Щастя відносилося до міста Луганська адміністративно, і там люди ані пенсії не отримували, ані заробітної платні. Я тоді телефонував, із військовим спілкувався, який мені казав, що там буде військовий шпиталь. Я залишив свій телефон і сказав, що, якщо буде військовий шпиталь, щоб набирали – я знаю, що таке військова медицина, готовий туди поїхати працювати. Військовий шпиталь не був створений, на той час йшли розмови про те, що Щастя будуть здавати. Це інша історія, є козаки та добровольці, котрі утримали і захищали місто, це добровольчий батальйон «Айдар», який там знаходився. Аби не вони… військових відвели звідтіля. Перед цим наші хлопці по команді відійшли від Металіста, здали Металіст. Із серпня Луганськ уже був кільці, його можна було взяти… Усі ці кроки, які трапилися, починаючи з квітня, це була здача наших територій. Це моє враження, і враження усіх луганчан, які там мешкали.

Довелося залишитися. Я був у Луганській області майже п'ять років. До минулого року я знаходився там, тому що вже був задоволений тим, що структура у нас уже існує, служба працює, лікарі на високому рівні. Військовий шпиталь розгорнули – в першу чергу, це було Сватове. І після Сватового, коли розгорнули в Сєвєродонецьку, вже було значно легше. Зовсім інші принципи, зовсім інша евакуація, зовсім інші потужності у військових. І наша роль як цивільних лікарів вже зменшилася, військові все робили самі. Це було мабуть із 2016.

У 2014 цивільні лікарі часто більш правильно надавали лікування, ніж військові. І на жаль оснащення в так званих військових «Ambulance», транспортних засобах, котрі були на той час, і оснащення, котре знаходилось там, воно не відповідало рівню. Багато було зауважень. Я аналізував ці випадки. Військові медики надавали допомогу тим, що у них було. Але у них було трохи гірше, ніж у цивільних лікарів. І цивільні лікарі дуже швидко підлаштувалися під потреби військової медицини, і почали з кінця 2014 надавати як треба цю допомогу, тому що вогнепальна, мінно-вибухова травма – це зовсім інші травми ніж ті, з котрими стикаються цивільні лікарі.

Вірити цій країні

Там були ще наші лікарі-інтерни, і були студенти. Студенти – частина з них були з окупованих територій. Функція кожного викладача – це виховна робота. Студенти й інтерни підходили, і часто вели бесіди, питали, як і чому. Моя позиція була очевидною – я навіть нікому про це не говорив – людина там залишила дім, і сім'я там усе залишила, виїхали, працюємо тут, знімаємо квартири, зарплату, яку отримували, пускали на зйом квартири та харчування. П'ять років, що я там працював, я знімав собі сам квартиру, ані держава, ані ще хтось це не нікому не оплачували. Так і продовжують люди знімати квартири. Всі обіцянки стосовно житлової площі абощо… я розумію, є люди, які більше потребують. Якщо я працюю, заробляю, якщо я вірю цій країні – а я дійсно вірю цій країні, цим людям, я в стані оплачувати зі своєї зарплати зйом житла.

Враховуючи, що порив, і участь допомоги постраждалим і військовослужбовцям зменшилася, вирішив піти в ПДМШ. Це був 18-ий рік. В ПДМШ спитали: «В Донецьку область поїдете?» Я кажу: «Я поїду, мені не грає ролі, куди!». У мене була одна невеличка умова – наявність собаки. Тому що собака жила зі мною, на зйомній квартирі. «Чи готові ви в полі жити?» «Готовий». Я не казав, що я якийсь великий спеціаліст, просто називав свою спеціальність, і що я готовий робити. Врешті-решт подзвонили, треба такого-то числа виїжджати. Приїхав в Попасну, до головного лікаря, сказали залишатися там.

Буквально добу чи дві там побув – дзвінок – і мене скерували в інше місце. Був там, те, що потрібно, робив, виконував свій обов'язок. Звідти повернувся в Луганську область, і був там до вересня минулого року.

Сім'я була в іншій області, вже народився онук, котрому уже два роки, і дідуся уже взагалі тільки по фотографіях бачив, коли я приїжджав, він плакав. Тому що там були проблеми зі здоров'ям, і разом із ним їздив в лікарню у обласному центрі, і коли він мене бачив, згадував це. І я зрозумів, що родина росте, тесть уже в поважному віці, маму поховали – померла, було 93 роки… І в принципі, те, що мені потрібно було, я як організатор, як фахівець, зробив. Тому з чистою совістю всіх попередив іще на початку 2019, що збираюся їхати. І в вересні місяці перемістився поближче до родини.

«Хочу, щоб країна могла захистити своїх громадян»

Відчуття війни було ще з 2014. Коли ми з другом їздили Луганськом, потрапляли під обстріл. Страх – це захисна реакція організму, але такого страху, що сковує, не було. Наш фах такий, що навпаки – чим гостріша ситуація, тим більше є бажання щось швидко, правильно зробити. Працює голова, працюють руки. Відчуття страху не було. В ПДМШ для мене не було жодних несподіванок. Я попросив головного лікаря Попасної допомогти деяким оснащенням, котрого потребували, і медикаментозними засобами. Я знав, як робити, що робити, коли робити. Це звичайна робота, і все. А те, що обстріли, щось гупало, десь виїжджали на якусь зону, яка знаходилася під обстрілом – це зовсім інше, я повинен був виконувати свій обов'язок. Якщо людина іде свідомо на ці вчинки, такого страху немає. Треба – значить треба.

Коли людина працює більше 30-ти років у спеціальності, котра торкається життя та смерті, здивувати чимсь дуже складно. Коли привозять постраждалих або поранених у міську лікарню, спрацьовує інстинкт «робити меншими засобами, але швидше, щоб зберегти життя». І коли ти робиш і ти бачиш, що результат є, а потім минає доба чи дві, чи три… так, критична ситуація, дуже критична, кровотеча… ти зробив те, що можна. І коли дізнаєшся, що на жаль, негативний результат, то стає прикро. І знову ти аналізуєш, в голові крутиш – може, щось не зробив. Випадків не те щоб багато, але кожен випадок – це особливість.

Собака мисливська, дуже розумна. Якщо я виїздив, могла годинами чекати, нікуди не лізти, нічого не робити. До пострілів вона настільки звикла, що на обстріли не реагувала. Навпаки, будь-який мисливський собака, коли чує постріл, він дивиться туди, йому дай команду – він побіжить! Незалежно від гучності, його це не лякає! Собака була при мені, вона все життя зі мною. Для неї головне, щоб я повернувся, і все.

Повертався з війни я спокійно, але мені було дуже прикро. І оце враження після 14-го року, коли повертався з Луганська, коли виїздиш до Харківської області, в інші міста, до Києва – що життя вирує, і слово «війна» існує тільки там, де ми знаходилися. Тільки там. Трохи прикро відчувати, знаючи і пам'ятаючи, як там люди мешкають, що там роблять, і як тут – про це навіть не дивляться новини. Тобто, країна живе своїм життям.

Багато з тих, хто виїхав, повернулися до Луганська. Вони повернулися тільки через те, що не знайшли себе, або не побачили ставлення нормальне до себе, при тому, що вони захотіли бути в Україні з Україною. Роботи не було. Умови життя не ті. Оренда квартири – дорого. Ставлення не зовсім правильне, хоча вірили всі, що переселенцям будуть допомагати хоч чимось. Всі керівники вищого рангу казали, що будуть турбуватися про переселенців.

Реабілітація має бути для того, щоб люди швидше відлучилися від тих умов, де була зброя і виконання певних функцій, і фізично, і морально, і психічно, і матеріально, щоб вони могли швидше увійти в це життя. На це мають бути спрямовані всі зусилля держави. Керівники держави, котрі зараз молоді, мають згадати закінчення Другої Світової. Мій батько пройшов всю війну, починаючи з 16-ти років, він пішов «сином полку» на фронт. Він розповідав, які безчинства були, починаючи від 45-го року. Люди не могли адаптуватися. І якщо нинішня влада буде повторювати ці історичні помилки, Україну захлисне те саме. Приклади є, і далеко ходити не треба. Ми зіштовхувалися в ПДМШ із хлопцями, які демобілізувалися. Потім за три-чотири місяці знову поверталися на передову. Вони розповідали, як до них ставляться, і вони не можуть адаптуватися. Бойові дії, польові умови, постійний екстрим і стрес для них ближчі, ніж це мирне збайдужіле життя, котре можна побачити в обласних центрах і Києві. Їх не треба піднімати високо. Їм треба дати те, на що вони заслужили в цій державі. Чим швидше людина почне займатися іншою справою, яка їй цікава, тим швидше забуде про ті проблеми, в яких вона жила. І чим довше люди знаходяться на передовій, тим довше має бути період адаптації. Родина, суспільство мають до них повернутися, вони не мають почуватися вигнанцями.

Не знаю, як далі бути з людьми, які зрадили, після деокупації. Це для мене складне питання. Я спілкуюся з багатьма лікарями, які виїхали. 95% із тих, хто влаштувався з роботою і житлом у вільній Україні, не буде намагатися повертатися до Луганська. Навіть попри те, що там залишилися квартири, будинки, але бажання нема. Моя родина теж не планує повернення до Луганська. Ми не те, що почали життя з чистої сторінки – у моєму віці складно адаптуватися. Онуки ростуть, у родині ми спілкуємося українською… хочу, щоб вони жили і бачили навколо себе свободу, спокій, віру. Я недарма почав розповідати з 2010. Люди не те, що зрадили щось або когось, люди живуть тільки для себе. І з ким мені там спілкуватися, про що розмовляти? Якщо до 2014 вони розказували, що Україна – це чудово, це євроінтеграція, а після 2014 почали розказувати, що Росія – це чудово, а Україна – це «бандерівці», «фашисти», котрі розмовляють українською і забороняють нам розмовляти російською. А потім знову будуть казати, що Україна – це чудово. Якщо треба, я повернуся туди, усе зроблю, що від мене залежить, але жити там я не зможу.

Я хочу, щоб у нас була вільна країна. Щоб це країна була зі своїм вектором. Щоб це була країна, яка могла захищати себе і своїх громадян. Не тільки коли тривають військові дії, а щодня, щогодини. Щоб наші громадяни спокійно ходили вночі, вдень, і не мусили переживати ні за своїх дітей, ні за своє здоров’я та життя, ні за своє «завтра». Я хочу, щоб Україна була дійсно незалежною від зовнішніх чинників, щоб Україна була для своїх громадян, а не громадяни для держави.

Спілкувалася Олена Максименко
Фото надані героєм


Додати коментар


Коментарі

Людмила

- 30.04.2020 -

Дякую за правдиву розповідь. Ви теж наш герой. Засмучує тільки влада, що як ракова пухлина, не дає повноцінно жити українцям і поглинає нові жертви.