Погляд на тисячу миль: історія ветерана, що живе у вігвамі у Карпатах

Опубліковано 27.10.2020

Ми зустрілись на полонині Боржава, що на Закарпатті, де ветеран Андрій з дружиною збудували свій вігвам та облаштували туристичну стоянку для всіх охочих відчути природу якнайближче.

Андрій Козирев — колишній спецпризначенець, туристичний гід та гітарист погодився розказати про свій шлях, поранення та своє подальше життя після бойових дій.

У потрібний момент ми ніколи не піднімемося до рівня своїх очікувань, а опустимося до рівня своєї підготовки. Розуміння того, що рано чи пізно ця війна прийде на нашу землю було давно, і наймудріше — це бути до неї готовим. І у нас є шанс отримати кваліфіковану військову підготовку. Ніколи не думав, що зможу потрапити в спецназ. Я завжди уявляв, що туди беруть тільки таких... татуйованих, накачаних хлопців-головорізів, ну або хоча б зі строковою службою в армії за плечима. Я завжди був від цього далекий, і основною моєю мотивацією було, що не дивлячись на те, пустять мене воювати на передову чи ні, завжди знайдеться робота для другорядних персонажів: готувати, подавати... Я бачив себе як мінімум тим, хто в паузах між задачами буде підвищувати бойовий дух моїм побратимам.

Я розумів, що хлопцям необхідні правильні вібрації, бойовий настрій та дух. Без цього перемог не буває. Мій двоюрідний дід, який під час Другої Світової війни, проходячи повз Фастова, атакуючи ворожі війська, вирвався в самоволку побачити рідних, його спіймали і засудили до розстрілу, але прибіг командир зі словами «цього не можна, він гітарист, він підвищує бойовий дух нашим солдатам». Це мене мотивувало. Якщо футбольна команда виходить на поле з відчуттям того, що вона програє, то вона програє неминуче.

В армію я прийшов, коли наш батальйон наполовину розбили під Іловайськом. Кожен день приїжджали все нові хлопці, і були ті, хто виходили поступово з котла, хто пішки, хто зі зброєю. Це було дивно — зустрічати, спілкуватися з ними, тому що вони були в шоці від того, що прожили. Їх очі, історії... я відчув колосальну різницю між тими, хто воював, і новачками. Нас було чоловік 600, а то й більше добровольців, але все жартували, були на підйомі, хотіли бути героями, заслужити шеврон, а ті, хто реально поверталися, у них у всіх був погляд на тисячу миль.
Ті, хто поверталися з котла, переважно хотіли мовчати, а якщо розмовляли - то тільки зі своїми. У них запал, ентузіазм і пустощі зникли назавжди. Скільки я зустрічав таких хлопців, стільки закріплювався в мені це враження, що з людьми після війни щось відбувається - неминуче і дуже істотне.

DSCN69341_Sm.jpg


Бойові дії та пісня “Суліко” під танковими обстрілами.

Наш взвод відправили в Широкино, де Азов почав контрнаступ, щоб відтягнути від Дебальцево основні сили противника і гнав їх до населених пунктів ближче до кордону з РФ. Сепаратисти пішли в атаку в повному складі - з танками, артилерією... Був дуже масивний обстріл, по нас били безперервно. Було дуже холодно, чотири доби ми без сну, тепла і їжі провели в цих ямах, кожен день починався з обстрілів і роботи снайперів. Часто на війні мені зустрічалися добровольці грузини, за що їм гігантський уклін. Коли ми зустрілися з ними на позиціях, я почав згадувати, які пісні я знаю грузинською. До війни ми з друзями їздили автостопом навколо Чорного моря через всі країни Кавказу, і в Грузії провели більшу частину подорожі, дуже люблю і поважаю цю країну. Там я вивчив кілька пісень, в тому числі «Суліко», яку ми заспівали з побратимом-грузином прямо на бойовій позиції. Цей епізод відклався в історичних хроніках, деякі політики зробили репост відео з тим, як ми співаємо прямо під час бою. Це стало символом дружби солдат України і Грузії в наших війнах проти спільного ворога.


Оскільки щодня ми перебували під обстрілами, у кожного з нас були контузії, та під час бою на це ніхто не звертав уваги, бо вважається це не та травма, з якою ти не можеш продовжувати службу. Але при поверненні в тил лікарі ставили однозначні діагнози, з якими не можна було далі служити, адже пропадали і слух, і реакція на подразники, втрата пам'яті і сприйняття часу. Дивовижне відчуття, коли ти це проживаєш на власному досвіді.

Мене дивувало абсолютно спокійне життя у Києві, ніби нічого не відбувається. Особливо, коли ти ще вчора сидів в окопі, приїжджаєш з побратимом, а тут, в тилу, немає навіть жодної згадки про те, що в країні йдуть бойові дії, хоча якраз це була одна з найгарячіших фаз.


З іншого боку я усвідомлював, що заради цього все і відбувається, солдати там воюють, щоб тут було спокійно, для того, щоб інші змогли насолоджуватися своїм життям. Це справа кожного, як він несе відповідальність. Внутрішню свободу ніхто не може тобі дати, її можна тільки взяти. Так само як і свободу своєї держави. Це справа особистої і загальної незалежності.

10960106_770736746353713_4264683590453905222_o.jpg


Я довго не міг прийти в себе психологічно, життя тут відрізнялася від життя на фронті. Там ти знав, що тобі робити, а тут довелося збирати себе заново, тому що змінилися погляди. Стосунки зі старими друзями ніби випарувалися, я розумів, що почав знати справжню ціну людських стосунків.

В умовах війни ми були готові віддати життя один за одного, навіть не будучи знайомими. Віддавали своє тіло, здоров'я, і це не було дивним, скоріше навпаки, кожен вкладав максимум своїх зусиль, поту і крові, для того, щоб наблизити нас до спільної мети. А тут, в мирному житті, ніби все залито шоколадом, кожен тягне ковдру на себе, думає що він найпрекрасніший і піклується лише про власну шкуру. Це відчуття було зі мною всюди, і воно не давало мені спокою, заважало відчувати умиротворення.



Повернення через подорож
Моя дівчина, з якою ми знайомі півжиття, дочекалася мене і ми вирушили у велику подорож
. Вона розділяє мої захоплення, адже я досить активна людина, яка прагне до нових почуттів, нових відчуттів, і наявності складних завдань. Вона всюди мене супроводжувала, ми відразу після демобілізації вирушили у подорож на велосипедах по Балканам. Потім ми пройшли паломницький шлях Каміно де Сантьяго, його північну іспанську частину, ходили в походи в Карпатах і по Україні.

Я влаштувався на роботу на один з провідних українських телеканалів, оскільки думав, що захист країни можна продовжувати в інформаційному полі. Але коли я з головою туди занурився, я зрозумів, що внутрішніх ворогів у нас не менше, ніж зовнішніх. Тому я змінив професію, і став займатися тим, чим займаюся з самого дитинства — водити людей в гори, сплавляти по річках, вчити їх виживати, ділитися своїм досвідом з найбільш незвичайних обставин. Таким чином люди, яких я вожу в різні походи, готуються до складних моментів, які рано чи пізно можуть статися з кожним.


Минулу зиму ми з дружиною провели, подорожуючи по Греції і Туреччині, шукаючи місця сили, подібні до наших, українських. В одному з таких місць ми зараз живемо - на Боржаві. Це місце, куди йдуть люди від міської суєти. Тут — товариство пустельників, як би це суперечливо звучало. Коли люди виходять із зони комфорту, так як це було на війні, в них оживає та людяність, якої так не вистачає в великих містах. У цих умовах є можливість і побути на самоті, і з людьми, які поділяють твої інтереси, і чогось навчитися, і бути ближче до природи, є чисту їжу, пити чисту воду, дихати чистим повітрям, збирати гриби, ходити в гори, обмінюватися досвідом про подорожі і про плани на майбутнє.

DSCN6971.jpg



Основна мета на майбутнє — хочу об’їхати весь світ на електровелосипеді. Він досить екологічний, практичний і у мене достатньо досвіду, щоб це реалізувати.

Пропрацювавши кілька років по туризму, я прийшов до висновку, що далеко не всі готові ходити з рюкзаками по горах, тому ми організували невеликий гірський кемпінг, базовий табір, в якому є все необхідне для життя, всередині якого можна палити багаття, і при цьому не димно, є все необхідне для життя, і звідти можна досить недовго і не важко ходити в гори, на хребет збирати ягоди та гриби, в радіальні виходи .
Наш табір - для тих, хто хотів би поєднати і комфорт і труднощі в таких нестандартних умовах. У нас двері відкриті для всіх бажаючих, особливо для ветеранів війни, тому що я не з чуток знаю, як це буває сумно і самотньо, коли ти залишаєшся сам у великому місті, а тут є все, щоб усвідомити свою роль, мету і сенс майбутнього.

Національність - це не тільки «минуле», це в першу чергу і майбутнє. Або ти вибираєш його, або хтось вибирає за тебе.



Я вважаю, що нашому суспільству не вистачає відповідальності за свої вчинки, за те, що відбувається. Я вірю, що все, що навколо - насправді всередині. Якщо всередині бардак, то далеко не кожен готовий зізнатися собі в цьому. Тоді і зовні не буде ніяких передумов для змін. Та відповідальність, яка стоїть перед державою - чітко прописана в документах, які гарантують нам громадянство. Якщо ми з цим не згідні - ми можемо викинути наші документи, спалити їх, порвати, і спробувати існувати без паспорта. Спробуйте! І ви відразу відчуєте, що більшість з того, що ви сприймаєте, як належне, насправді воно дано вам суспільством, колективним, всередині якого люди живуть. Національність - це не тільки «минуле», це в першу чергу і майбутнє. Якщо в цій країні ти не хочеш вчити мову і будувати цю країну, то її у тебе і не буде. Або ти вибираєш собі майбутнє, або хтось вибирає його за тебе.

Фото: Настя Конфедерат


Додати коментар


Коментарі

Аліна Козирева

- 28.10.2020 -

Дякую, Настя! Класно, влучно та без пафосу!

Ігор

- 02.11.2020 -

Приємно про таке читати, щось згадуеш, про інше задумаешся. Добре колилюдена не шукає когось, а робить сама добру та важливу справу. Тримайся брате!

Роман

- 02.11.2020 -

Нехай Береже вас Бог.