Перлинка в камуфляжі. Від захисту прав до захисту держави

Опубліковано 12.05.2020

Вона із тих, хто не встиг спробувати до війни дорослого цивільного життя – адже пішла на фронт зі студентської лави, поєднуючи війну та навчання. Ветеранка Галина Клемпоуз, відома для побратимів як «Перлинка», спершу волонтерила у рідному селі, потім почала возити допомогу на Схід, згодом лишилася там як доброволиця, а по тому вже й підписала контракт. Несла службу в 54 та 46 бригадах. Зараз дівчина веде війну за Україну вже на іншому фронті – як помічниця народного депутата, є активною учасницею Жіночого Ветеранського руху.

Їхали охороняти Рівненську АЕС, а опинилися під Донецьком

Навчалася в Харкові в Академії, за фахом «правознавство». Спочатку на факультеті прокуратури, потім юстиції. Війна почалася – як і для всіх, мабуть – шок, що забрали Крим. У той період було багато строковиків – моїх однолітків, і на контракті дехто служив. Дехто з мого села вчився у військовому. В селі про це постійно говорили. І в Академії, де я навчалася – мій корпус знаходиться навпроти аеродрому Харківського авіаційного заводу, і туди приземлялися літаки з пораненими. Це все було на наших очах, на очах студентів, ми це все спостерігали.

Дехто зі студентів сприймав це байдуже, дехто говорив, що ми пішли туди воювати, пішли війною на мешканців Донбасу, що все можна було оминути безконфліктно… Я розуміла, що це Росія зробила, немає ніякої «майданутої хунти» в Києві, «бандерівці» жодну владу не захоплювали.

Я збирала допомогу, передавала з тими, хто їхав туди. А потім у мене в селі почалася війна за церкву, тому що батюшка молився за військових як за подорожуючих, а не як за воїнів. І на фоні цього в селі розгортається величезний конфлікт, починається протистояння Московського і Київського патріархатів, яке тривало чотири роки, якщо не більше. І в принципі, ми відвоювали церкву тільки тоді, коли була прийнята Українська православна церква. А той період – це все було протистояння. Траплялися і побоїща, Почаївська Лавра привозила хлопців, нібито монахів, спортивної статури з ланцюгами під рясами, які били простих людей. І на одному з таких дійств я познайомилася з батюшкою, який їздив на Схід, і з ним тоді передавали допомогу. А я сказала, що хочу поїхати з ним. Він був не проти.

І отак от я вперше поїхала до батальйону «Горинь» – це був батальйон територіальної оборони. Хлопці жартували, мовляв, їхали обороняти Рівненську Атомну електростанцію, а опинився в Донецькій області. Ніхто ж не казав, хто куди буде їхати! Так вони опинилися на Сході. Але там всі добровольці, всі штурмували військкомати, щоб попасти хоч кудись!..

Відчуття, що от вона, війна, виникло, коли я побачила полонених. В батальйоні «Горинь» було близько 11 полонених, вони потрапили в полон під Савур-Могилою, і перше моє знайомство вже на Сході було саме з тими, хто напередодні, місяць-два тому, вернувся з полону. Я спостерігала за ними, дивилася, у яких умовах там живуть люди – вони жили на аеродромі в Краматорську, я ходила з ними на полігон, на стрільбище.

Вдруге розуміння «от вона, війна» виникло, коли було Дебальцеве, коли залпи артилерії не вщухали цілу ніч і цілий день, і ти розумієш, що це «труба», тому що там під тим вогнем люди. І коли наші військові виходили з Дебальцеве, і як вони були розкидані по Бахмуту, я пам’ятаю, який був моральний стан хлопців, – вони п’яні валялися – просто тому що вийшли, тому що живі... Був період, що ми підбирали п’яних і везли туди, де вони розташовувалися.

Коли я вирішила залишитися на фронті доброволицею, це вже був 2016 рік. Я завжди допомагала своїми силами й і силами людей зі свого району, допомагали друзі. І ці сили не були безрозмірні. Я привозила продукти, воду, одяг, форму, взуття, рюкзаки, активні навушники… ну, все ми купували за можливістю, а я возила. Машини ремонтували, і все інше. І розумієш, що твій ресурс на базі твого району вичерпується. Адже скільки можна допомагати?! На початках, в перші роки, люди розуміли, що цю функцію, крім них, ніхто не буде виконувати. Тому що держава не мала ресурсу на той час. Тоді, коли пізніше почалася більш-менш нормальна форма – так, вона незручна капець, вона парить, але вона вже була! Взуття яке не яке, було. Я почала замислюватися – що далі?

Я приїхала на фронт як волонтерка, думала, побуду трошечки і поїду додому. Це був «Правий сектор» на Світлодарській дузі. Але там я зрозуміла, що для мене є робота, я там потрібна. І прийняла рішення залишатися, а пізніше вже підписувати контракт.

perlynka2.jpg


«Казала мамі, що в Харкові, сама їхала на фронт»

В добробаті не було як такої посади. На контракті у військовому квитку у мене зазначалося «бойовий медик», «санітар-стрілець», потім «санітар взводу», а потім «оператор роти». Але функції оператора роти, наприклад, я ніколи не виконувала. Це означає «оператор станції ближньої розвідки» СБР-3. Я її бачила колись на базі розвідбату, а чи були ці станції у нас в бригаді, я навіть не знаю! А по суті, я була простою бійчинею, ходила на чергування, і вела діловодство, допомагала документи оформляти, щось робила на штабі, і займалася логістикою. Були ситуації, коли, наприклад, прийшли 20-ьом бійцям посилки на «Нову пошту». Це ж не означає, що ти знімаєш 20-ьох бійців із позиції, і вони всі йдуть за посилками. Я їхала з їхніми паспортами, грузила це все і потім розвозила по позиціях – така собі своя пошта по батальйону.

Спочатку десь тиждень мене дражнили «Зорькою». Зорька – це так у нас називають «Бурьонок», корів (сміється – ред.). Я часто приїжджала потягом з Харкова. Казала мамі, що в Харкові, а сама сідала в потяг і їхала до Краматорська. А потім добиралася до Бахмутського перехрестя, а звідти мене забирали хлопці й везли на позиції. І от вчергове вони мене забрали, я їхала на задньому сидінні «Швидкої». Всі знають, що в АТО полюють на фазанів – інколи таке буває. І ми їдемо – дорогу перебігають фазани. Далеко. Я починаю кричати, що фазани попереду, давайте піднажміть! А хлопці питають: «Та де ти їх там бачиш?!» А я замість того, щоб сказати «Я зорка», тобто далеко бачу, сказала «Я зорька!» – і далі вже «далеко бачу» вже ніхто й не чув. Вони повертаються: «Хто ти?!» Я кажу: «В сенсі? Ніхто…» «Ні, ти Зорька!» – і почали дражнити мене. Дражнили мене, дражнили, зрозуміли, що десь це мене дратує, десь я вже намагалася не звертати на це уваги. І в певний момент начмед сказав: «Та яка вона Зорька?! Вона – наша перлинка, гляньте!» В батальйоні на момент весни 15-го року жінок майже не було. Була тільки Лєна із псевдо «Солдат Джейн», вона була водійкою комбата. А перед цим – у шпиталі Нацгвардії, якщо я не помиляюся. Це була одна-єдина жінка в батальйоні. Вона служила в «Горині», потім «Горинь» увійшла в «30-ку». І вже під командуванням 30 бригади ми там стояли. І так я стала «Перлинкою» з того часу.


Батьки знали, що я їжджу на Схід, тому що весь вантаж ішов із дому, але вони не знали про кількість поїздок. Мені здається, що мама досі не усвідомлює, скільки разів я там була, скільки вона не знає! Коли я пішла в добробат, вони вважали, що це на період літніх канікул – вони знають, що я не можу сидіти вдома. Але коли я приїхала в кінці липня додому і повідомила, що підписую контракт, вони намагалися мене відговорити, розуміли всю серйозність, рівень небезпеки, але я сказала одну фразу, і все, вони зрозуміли, що не зупинять мене і погодилися з моїм рішення. Я сказала, що загинув Василь Сліпак, і коли такі люди приїжджають, кидають свою кар’єру, всі свої можливості й гинуть за цю країну, то як можна сиділи вдома на дивані?.. Я приїхала після загибелі Василя і сказала до мами, до тата, що там цвіт нашого народу, і я не збираюся бути сміттям і сидіти за їхніми спинами.

Універ я закінчувала, вже будучи на контракті. Це було також трішки весело, тому що в університеті ніхто не знав, що я підписала контракт. А взнали з телеканалу «1+1», тоді Євгеній Агарков приїхав знімати сюжет про Василя і сказав у сюжеті, мовляв, а це Перлинка, студентка денної форми навчання, магістратури, 5 курсу – все про мене. Минає день – дзвінок: «Завтра ви маєте з’явитися в Академії». Я попросила комбата – мене відпустили на день. Поїхала, трошки складнувато було. Але був Валерій Федорович, замдекана, котрому я допомагала, він служив за мобілізацією… вийшов тоді закон, за два місяці після його служби, про те, що викладачі звільняються від мобілізації, він міг повернутися додому, але продовжив службу. І я приїжджала до нього як волонтерка, так ми з ним подружилися. І він мені допоміг знайти компроміс із деканом. Мені дозволили індивідуальне відвідування, і я просто брала відпустку під кінець року, їхала відпрацьовувати всі свої «енки», потім здала сесію, здала держіспити, і була уже вільна. Закінчила магістратуру, отримала диплом.

Щасливі як діти

Часто згадується щось смачненьке. Здавалося б, що там можна приготувати в польових умовах?! Дуже часто згадую, як покійний «Сім’янин» запікав стегно дикого кабана, якого вони вполювали поряд – це було дуже смачно!.. Згадую різні приколи, які були в нас, як постійно підсовували одне одному пусті гранати – всі боялися. Таких приколів дуже багато! Як побратим розповідав про Донецький аеропорт – ми там всі животи рвали; про наші тренування вже в батальйоні «Донбас»… мало хто нас зрозуміє, але там ми були такі щасливі, як малі діти! Нема такого, щоб мені складно там давалося! Я старалася, треба – то значить треба! Нема такого, що я не зроблю цього. До навчання я здібна. Втрати – найскладніше, що може бути. Морально це тебе знищує…

Цінності змінилися кардинально!.. Найстрашніше – це, мабуть, повний апокаліпсис, і то, мабуть, не факт. Смерть – найстрашніше, більш нема чого боятися. Втрата близьких… Дуже багато позитиву в дрібницях. Нам для щастя не треба шику, блиску. Нам головне, щоб наші побратими, наші рідні, були здорові, і жили.

Поверталася дуже тяжко, тому що причиною повернення стала загибель тата від нещасного випадку. І це наклалося на вибір війни, тому що я планувала продовжувати контракт мінімум на пів року, а той і на рік. Це сталося дуже раптово. І я бачила, що відбувалося вдома, і вирішила, що не хочу знову піддавати стресу моїх рідних, і через те вирішила поки призупинити те все, а далі буде видно. І в принципі, цієї позиції досі дотримуюся. І через те вернулася додому, в мирне життя, яке б воно складне тут не було.

Я б не сказала, що адаптація завершена. Мені здається, вона досі триває. Це складно. Люди тебе досі не розуміють, досі ставлять запитання «якого хера ти туди пішла?!». Більшість не розуміє твоєї відповіді, мовляв, ти дівчина, сиди вдома, куховар!

У мене є своє думка – ви всі ідете нафіг. Це моє рішення, мій вибір! А по-друге, я звертаюся до психотерапевта. Насправді, у мене була одна-дві зустрічі, але я йому вдячна, я пропила курс антидепресантів. У мене є проблема з неврології – спина дає про себе знати – адже всі нервові закінчення йдуть через хребет. Маю зараз нервові затиснення. Я лікувалася в шпиталях, не могла спати. Але зараз вже сплю добре, відновилася. Тому що це адреналінова інтоксикація – вона, як пояснив мені лікар, «вимиває» більшість наших гормонів. А всі наші емоції – це біохімія. І її треба відновити – ту біохімію нашого нормального життя. Тому що життя на фронті – це зовсім інша біохімія з домішками великої кількості адреналіну. І я відновлювала цей біохімічний склад організму для того, щоб нормально жити. І всім раджу. Якими б сильними не були ті, які говорять, що вони не зверталися до психологів і думають, що круті, але насправді після цих всіх страхів, адреналінів треба звертатися.

perlynka3.jpg

«Ми за здоровий глузд»

Я є учасницею проєкту «Амбасадор», їздила в НАТО. Така знакова поїздка, мабуть, тому що вперше ветерани України, жінки-ветеранки заговорити про це на світовому рівні. Багато хто нас не сприймає, типу ми «активні схиблені феміністки», але насправді, в першу чергу ми – за здоровий глузд! Прагнемо сприйняття нас, нашого вибору. Багато хто нам заявляє – мовляв, «бійциці», «та які там із вас воїни, солдати!» і все решта. Але є наші побратими, які вважають зовсім по-іншому.


Жіночий ветеранський рух – це про права. Про права ветеранок, про їхні можливості, про реабілітацію ветеранок – я зрозуміла, що цього потребує кожна. Чи вона звичайна діловодка на фронті, чи медик, чи штатна бійчиня, кулеметниця, розвідниця і все решта.

Чи я можу сказати, що знайшла себе?.. Ні! Я ще в пошуку. Мені не дуже подобається моя робота. Я якось налаштовую себе на це розуміння – що я хочу від життя, чим хочу займатися. Думаю про якісь соціальні проєкти, про свій бізнес. Але дуже багато перебивань іде від тривання у нас війни. Тому що війна триває, і ти ніби як і налаштовуєшся на мирне життя, і водночас готуєш себе до того, що прийде той момент, що знову треба буде повернутися. І ти метаєшся як маятник, не можеш щось починати, тому що ти на такому залізному настрої, що треба ще туди їхати. І сказати, що воно з мене вийшло… мене рік не було на фронті, і мене постійно турбує, що там відбувається, в якому все стані, яка ситуація… є купа знайомих людей, які досі там. Я не можу від цього відступитися. Дратує, що мало говорять про війну, дратує, що люди, які там не були, від цього втомилися, дратує, що діти не знають про те, що у нас триває війна…

В ідеалі, бачу мілітарний вектор розвитку українського суспільства. Нам найбільше підходить схема Ізраїлю. Як би люди не хотіли не виходити за межі свого комфорту, як би певна частина людей не казала, мовляв, «мижебратья», «ми хочемо мирних стосунків з Росією»… поки живий Путін, ніяких мирних стосунків із цією країною не може бути. І не факт, що коли помре Путін, настрої Росії зміняться стосовно нас. Та країна не визнає нас як незалежну державу, вони вважають, що ми є частиною їхньої імперії! Це настрої більшої частини суспільства Росії. У нас кожен – і дівчина, і хлопець, мають пройти військову підготовку, бути готовими до захисту країни від схибленого сусіда. Я розумію – там є дуже багато свідомих громадян, які дійсно переживають і підтримують, є громадяни Росії, котрі приїхали захищати сюди нас, беруть участь у війні з Росією на нашому боці. Але треба бути готовим до того, що дітей там зомбують, як колись зомбував Радянський Союз, що є «Росія – єдина матір, всі народи – республіки». Вони не вкладають любов до своєї країни, а вкладають, що вони – «найпотужніша країна у світі», й «імперія має бути». І через те нам треба готуватися до захисту від цього – хочеться нам чи не хочеться в це вірити. Треба готувати своїх дітей.


Якщо подивитися на історію – у нас всі біди через цього сусіда! Варто розуміти, що він нікуди від нас не подінеться. Через те треба ні на кого не надіятися. Мені дуже прикра ця пострадянська свідомість людей, запрограмована на те, що є хтось, хто все зробить. Нам необхідно робити оцю малесеньку роботку в загальному величезному механізмі. Нормальні демократичні країни існують, тому що кожен індивід існує самостійно. І треба усвідомлювати свої права, свої свободи, свої можливості й те, що ти можеш робити. А в нас люди цього не розуміють. Це дуже прикро. «Хтось прийде, порядок наведе. А я посиджу вдома».

Дуже болять сварки між «своїми». Багато хто не розуміє, чому я пішла працювати саме туди, і всі вважають, що мене купили, що я найбільша зрадниця… прикро, коли «котять бочку» на ветерана, який повернувся, знайшов у собі сили, відкрив власний бізнес, розвивається, старається допомогти таким, як він. А про нього кажуть, що він «піариться»… Конфлікти завжди між двома сторонами. І в цьому випадку, якщо хтось хоче сваритися, то хай свариться – я на це не реагую! Я не збираюся ставати стороною конфлікту. Це його позиція, це його думка. Доводити йому, якщо я бачу, що це ніяк на нього не вплине, немає сенсу. Присутня якась заздрість, чи хтось може реалізуватися тільки на фронті, але розуміє, що поза фронтом не може себе знайти. І це доходить до рушійної сили конфліктів. І мені прикро, що в нас люди не розуміють, що війна не завершена, в нас є ворог, і нам треба не сваритися між собою, виясняти, хто кращий, хто правий, хто більший патріот, а знаходити між собою взаєморозуміння, розуміти, що об’єднуватися треба!

Мені говорили: «Ти що, за Пороха?», «Ти що, за Зеленського?» Ні. Я за Україну. Люди не розуміли, тому що для них є тільки два варіанти. Я підтримувала Порошенка, але розуміла, що є аргументи проти нього. І люди не розуміли цього, мовляв, ти агітуєш голосувати за нього, але завжди додаєш «але». Зараз я працюю в партії Зеленського – «ага, значить ти зрадниця!» І мій патріотизм, і те, що я воювала, все перекреслюється, тому що я працюю на цю партію. Але ніхто не задумується, що, дивлячись на те, кого там зібрали, можливо краще, щоб я була зі своїми ідеями, зі своїми поглядами там. Все ж таки я людина не з системи, і ніколи там не буду!



Фото з архіву Галини Клемпоуз.


Додати коментар