Олена Максименко про війну і боротьбу в тилу: «Ми не маємо права покинути те, що розпочали»

Це дійсно був найстрашніший момент, бо якби не було цих російських військових, нас могли би пустити по полю і розстріляти. Фантазії в них було багато, і закопати живцем пропонували…

Текст:Дар'я БураDecember 3, 2020

Мовчазна, серйозна і глибока. Насправді, важко підібрати слова, щоб описати Олену Максименко, "Меллон" – журналістку, активістку, волонтерку і парамедикиню.

Від початку окупації і війни в Україні, Олена активно працювала у цій темі. На початку 2014, разом зі знайомими, стала однією з перших, кого захопили у полон на межі з тоді вже окупованим Кримом, згодом вона відклала журналістику і поїхала на фронт парамедиком. Після повернення з війни, продовжує інформаційну боротьбу не лише за українську армію, а й за ув’язнених українських військових та волонтерів.

Про найбільшу катастрофу довоєнного Донбасу, смерть внутрішнього пацифіста та шляхи відновлення власного світу, Олена розповіла «Без броні»

Безнадія сьогодні і безнадія сім років тому – це дві різні величини

– Ти активна учасниця Революції Гідності. Які відчуття були на чергову , вже сьому річницю, 21 листопада?

– Важко сказати, бо я не мала можливості провести цей день так, як хотіла: побути наодинці з собою, пройтися важливими місцями. Зараз я співпрацюю з Національним музеєм Революції Гідності і в ці дні у нас дуже-дуже багато роботи. Я лягла спати о третій ночі, бо здавала репортаж, прокинулася о шостій ранку, бо поїхала в Фастів на відкриття пам’ятника Героям Небесної сотні… Ввечері ми зібралися з друзями, пройшлися Майданом, позгадували. Але, все одно, те, що я би хотіла відчути цього дня, не вийшло через завантаженість.

– А що хотіла б відчути?

– Це суперечливі відчуття. З одного боку ми зробили шалені кроки вперед – і я, і люди в моєму оточенні. Ми дуже виросли над собою у всіх сенсах. І наше суспільство виросло, ми багато чого досягли, хай там як. А з іншого боку – смуток. Ми тоді виходили з відчуттям безнадії, коли єдине, що можна зробити – це взяти і вийти. І зараз теж мивиходимо з відчуттям безнадії і виснаження. Але безнадія сьогодні і безнадія сім років тому – це дві різні величини.

– Мені часом здається, що сім років тому ми були дуже наївні. І це в нас не змінилося. Тільки до наївності зараз додалося ще виснаження.

– Вважаю, що тоді це не була наївність. Тоді був момент, коли здавалося, що вийти – це безнадійно, але не вийти теж не можна. Звучить пафосно, але тоді це було справою честі. По собі можу судити, що ми тоді не сподівалися й самі, що в нас все вийде. Я навіть не знаю як це назвати, але це точно не наївність.

– Вважаєш, що Революція в нас вийшла?

– Ми знесли Януковича, ми вигнали частину «Беркуту»… Початково Майдан виходив за Європейський союз і ми врешті підписали асоціацію. Це, звичайно, не перемога, бо впродовж Революції накладалися нові сенси і нові виклики. Але в нас зародився потужний громадянський рух, якого не було, волонтерство стало трендом. Я знаю, що в деяких організаціях при прийомі на роботу запитують: «Де ви волонтерите?». Це на сьогодні ознака гарного тону. Так, нас маленький відсоток, але він дуже виріс якісно. Все одно, зміни робить меншість, в усі часи і скрізь. Ця наша меншість добре прокачалася.

127491425_220120756217124_6997174562149395360_n.jpg



Ми стали першими, з кого почалося «не нормально»

– Чи розуміла ти в лютому 2014, які зміни почнуться в країні після Революції?

– Ось я тоді дійсно була дуже наївною. Коли їхала в Крим, куди довго не могла прорватися, бо не було квитків (зрештою мене взяли автівкою знайомі), я була на хвилі піднесення і хвилювання. Мені здавалося, що я приїду, вийду на площі, почну говорити до людей і переконаю їх. Я справді їхала з готовністю взяти гучномовець і пояснити тим, хто збирався на референдум, що їм брешуть. В мене було відчуття, що мені повірять і все буде добре. Але дуже швидко всі мої ілюзії розвіяли. Перетин кордону з Автономною Республікою Крим – це був переламний момент.

– Розкажи про те, що сталося на кордоні.

– Я, насправді, вже деякі подробиці забула. Ми були одні з перших, кого схопили у полон. На той момент в мене було багато друзів, які з Києва поїхали до Криму з такими ж намірами, як я, і вони дійсно говорили з місцевими. Коли ми перетинали кордон, я з ними була на зв’язку, запитувала як там обстановка. Вони говорили, що проїхали без проблем і все нормально. А ми стали першими, з кого почалося не нормально. Цікавий момент стався у полоні. Там був вузький коридор і по обидва боки камери. У мене була одиночна, з броньованими дверима і вічком, а навпроти в камері були грати. Коли я зазирала у вічко, бачила людину, яка там сидить. Я була сама, почала вивчати місцевість. Спершу визирнула у вікно, щоправда, одразу прибігла охорона і нагримала на мене. Потім стала дивитися у вічко, спостерігати за чоловіком з сусідньої камери. Він мав таке інтелігентне обличчя, я подумала, що це хтось з наших – він мав характерне обличчя українського активіста. Одного разу мені принесли обід з рибою. А в мене змалечку алергія на неї, навіть на запах - одразу набрякають дихальні шляхи і я можу задихнутися. Я постукала в двері і кажу: «Якщо у вас немає завдання мене ліквідувати, то заберіть це». А потім, за багато років, я читала інтерв’ю одного полоненого і він говорив: «Одного разу жінка в сусідній камері просила охорону забрати рибу, бо в неї алергія». Я подивилася на обличчя і зрозуміла, що це той чоловік, якого я бачила через вічко. Я йому написала повідомлення, так познайомилися. Він тоді теж їхав тоді як активіст і волонтер.

127528952_214103966752711_1528418783059951622_n.jpg


– Як ти опанувала себе, коли вас затримали? Це ж складно наперед уявити як потрібно поводитися у такій ситуації.

– В камері насправді все було простіше. Найстрашнішим був досвід, коли нас взяли на кордоні. Там був «Беркут», який ще кілька днів перед цим був на Майдані по інший бік барикад, потім втекли до Криму, де їм одразу видали російське громадянство. Вони були дуже злі, хотіли помсти. Ще були так звані «донські казаки» – теж відірвані на всю голову тварі. І просто місцеві «тітушки» – чуваки в спортивних костюмах з пістолетами. Від цієї гоп-компанії справді було страшно. Вони були здатні на все, били хлопців, мене, відрізали ножем волосся, погрожували розстрілами. Як це не дивно визнавати, але мені здається, що ми ще легко відбулися, бо там були присутні «зеленые человечки» – російські військові, які ставилися до нас досить нейтрально, без ненависті. Nothing personal just business. В певний момент тривалих знущань, я звернулася до одного з них, мовляв, «кров не потрібна ні нам, ні вам, ми ж цивільні, повпливайте на них якось». На що мені відповіли, що вони роблять все, що можуть і теж не хочуть крові: «Головне, не робіть різких рухів». Це дійсно був найстрашніший момент, бо якби не було цих російських військових, нас могли би пустити по полю і розстріляти. Фантазії в них було багато, і закопати живцем пропонували… А коли нас відвезли в Севастополь, там все було ввічливо. Мене обшукували дівчата. Без розпізнавальних знаків, просто в камуфляжі і балаклавах. В мене забрали абсолютно всі речі, але я пояснила цим жінкам у балаклавах, що мені потрібні засоби гігієни. Вони мені передали в камеру всі необхідні речі – це був такий людяний момент. Хоча, нас водили на допити, намагалися пресувати і словесно залякувати. Казали мені, що я писала статті про російську агресію, хоча на той момент я ще нічого не написала…

– Вони хотіли, щоб ви у чомусь зізналися?

– Судячи з тих вироків, які вони потім давали активістам, яких ловили, то вигадати причину для них не було проблемою. Мені закидали декілька звинувачень: участь у Правому секторі, роботу на 5 каналі, і цілком серйозно запитували, скільки мені платить Америка. Зараз я з цього сміюся, бо, як то кажуть: «Якщо тебе незаслужено образили, то повернися і заслужи». Згодом я дійсно приєдналася до Правого сектору, певний час працювала на 5 каналі редактором новин і частина моїх фрілансерських новин – це американські гранти.

– Чи в тебе досі залишається відчуття, що людей можна переконати?

– Ні. Я багато говорила з тими, хто нас тримав в Криму і зрозуміла, що це абсолютно непробивна стіна. Вони реально вірять в те, що рятують простих людей від озброєних бандерівців, що Київ захопили… Люди не змінюватимуть свою картинку світу просто так, бо коли я казала: «Поїдьте, подивіться», вони відповідали: «Ми по Youtube все бачили». Напевно, інформаційну роботу треба було проводити значно раніше, або протидіяти їхній роботі серйозніше.

– А тих, хто не належить до озброєних формувань, звичайних цивільних, зараз можна переконати?

– Звичайно, що можна! По-перше, на Донбасі багато проукраїнських людей, їх навіть не треба переконувати. А на тих, хто не визначився досі, чи він з Україною, чи з так званими «ЛДНР», дуже впливають наші військові. Українська армія допомагає місцевим, дає продукти, влаштовує дітям свята в школах, лагодить будинки… Я бачу як це працює. На жаль, я не була в Маріуполі до війни, але від волонтерів чула, що до окупації і після – це два різні Маріуполя. Вони були свідками переосмислення людей, які побачили, що таке «русский мир» на власні очі.

127889716_934512157081025_9157162159779402503_n.jpg



Вразила гуманітарна катастрофа – в містах, де по 70 тисяч мешканців, немає жодної книгарні

– Коли ти вирішила їздити на Донбас?

– Після кримської історії я думала, що з мене досить – не буду більше активісткою, журналісткою, поїду десь в село, до кіз. Коли повернулася і трохи оклигала, першим моїм досвідом були поїздки з проєктом «Відкривай Україну». Фестиваль їздив по звільненим містам: Слов’янськ, Дружківка, Лисичанськ, Сєвєродонецьк… і проводив фестивалі, які знайомили людей з сучасною українською культурою. На фестивалі були музика, кіно, анімація, література. Там я заснувала відкриту бібліотеку. Суть її була у тому, що людина могла обрати одну книжку за обґрунтування, тобто мала пояснити, чому бере саме цю. Це було знайомство з цими людьми. Цікаво було спостерігати як вони поводилися, як аргументували, а дехто просто роздивлявся, хапав книжку і біг. Але мене вразила гуманітарна катастрофа в тих містах – де по 70 тисяч мешканців і немає жодної книгарні. Мене вражали діти, на вигляд п’ятикласники, які брали посібники з історії України для університетів. Я говорила, що для них це може бути заважко, а вони відповідали, що їм таке цікаво. Якось прийшла маленька дівчинка, взяла видання «Маленький принц» - гарне, ілюстроване, і ще одна жінка вмовляла, щоб книжку віддали їй, бо вона місцева бібліотекарка. Вона аргументувала це тим, що якщо книжку віддати дівчинці, її прочитає одна дитина, а якщо їй – ціле місто.

– Як ми все життя могли не помічати, що в нашій країні є міста без книгарень, що діти не можуть читати історію України? Ми жили мирно і не знали, що в нашій країні ось так…

– Я колись в Авдіївці випадково зайшла в краєзнавчий музеї і мені запропонували познайомитися із місцевим журналістом. Прийшов на зустріч старший чоловік, який все життя працював редактором місцевих газет, писав краєзнавчі книжки. Я в нього запитала за цю ситуацію з книжками. А він сказав, що раніше, до війни, книжки продавалися на базарі, а зараз не продаються і хто хоче, за книжками їде в Донецьк, бо це найближче.

– Як ти стала парамедиком?

– Згодом я зрозуміла, що мені мало – їздити з проектом «Відкривай Україну». Варіант журналістики я не розглядала, бо мені тоді здавалося, що треба робити щось серйозніше. На кінець 2014 року мене не брали в добробати, бо окрім того, що дівчина, так ще й з нульовим досвідом. Я зрозуміла, що цей досвід потрібно здобути. Почала ходити на вишколи до Марусі Звіробій. Тоді хоч з’явилося уявлення про військову підготовку. Ми тренувалися з хлопцями, які вже були на війні і це було дуже круто. А переламним став момен, коли я з трьома подругами пішла на фільм «Добровольці божої чоти». Цей фільм нас настільки вразив, що ми вийшли з чітким розумінням – їдемо на війну. Одна з подруг нам розповіла про ПДМШ ім. М. Пирогова, який набирав добровольців і навчав на парамедиків. Ми записалися на вишкіл і в березні 2015 року поїхали на першу ротацію в Бахмут. Але всю ротацію ми робили щось не надто схоже на роботу парамедиків. І аж випрошували в командира поїхати на передову. Згодом мені, все-таки, нам вдалося потрапити на передову. І в процесі цих поїздок ми познайомилися з Госпітальєрами. На наступну ротацію ми поїхали до них. Я встигла багато де побувати – Піски, Первомайське, Карлівка, Станиця Луганська, Гнутове, Старогнатівка. Найулюбленіша моя ротація – Широкіне. У Госаітальєрах я займалася здебільшого інформаційною роботою - бо на той час це було найбільш затребувано, аби нашу діяльність висвітлювати. Тобто, офіційно я була "парамедиком про запас" - їздила на виїзди, евакуації, жила з усіма в тих самих умовах, але більше знімала фото, відео і описувала події. А потім був момент певного затишшя. З одного боку – класно, що в парамедиків немає роботи, а з іншого боку я відчувала себе некорисною. Ніби на передовій, їм згущенку, всі кажуть «наші герої», а мені соромно за себе. Тоді я зрозуміла, що якщо повернуся і їздитиму незалежно, від цього буде більше користі.

127854368_372453230748408_4108146794916930533_n.jpg



Зараз я зрозуміла, що є випадки, коли мовчати – це злочин

– Чи був в тебе період адаптації після війни?

– Насправді, я ж постійно працюю в темі війни. Більшість оточення в мене такі самі активісти, волонтери, військові. Криза в мене була через те, що я не дала собі як слід відпочити, бо не розуміла тоді, скільки мені треба. Був навіть період, коли я писала тексти, а їх не публікували, мені відмовляли і на енному матеріали я зламалася. Думала,що я розучилася писати, в мені помер журналіст і чим займатися далі не знала. Тоді мене дуже накрило, я проревіла, певно, годин сім. Потім навіть звернулася до фахівця. А через спілкування з іншими ветеранами, дізналася як в них відбувався період переходу, і зрозуміла, що мені банально треба було дати собі більше часу відпочити. Як виявилося, робота в тилу з судамибільш токсична, ніж поїздки на фронт. На фронті люди в строю, попри свій страшний досвід, який кожному довелося пережити. Там немає відчуття безнадії. А через те, що відбувається з українським беззаконням, опускаються руки і виникає відчуття глухого кута. Ти не знає, що можна ще робити в правовому полі, щоб вплинути на ситуацію. Наче «вбиваєшся» на тих судах, повертаюся додому о другій ночі, о шостій вже здаю репортаж – і нічого. Riffmaster вже рік за гратами, і з’являються нові в’язні, нові обшуки… Але я не маю права це кинути.

127971381_442583453782902_7429733357486243851_n.jpg


– Як ти справляєшся з вигоранням і відчуттям безнадії?

– Дуже часто буває вигорання, тому що моя фрілансерська робота йде хвилями. То період, коли маю працювати 24/7 з тяжкими темами: полони, суди, насилля, травми. А потім раптом тиждень затишшя, а сиджу порожня, витиснута, мов ганчірочка, нічого не можу зробити. Мене витягає спорт. Я дуже люблю бігати, зараз живу біля лісу і біг та контрастний душ мене заряджають. Люблю їздити на велосипеді по красивих місцях. Люблю фотографувати. Найбільше надихають і розвантажують мандри. Минулого року я відвідала сім країн. Зараз без цього мені значно важче. Ще в мене є творчість. Цього року я написала книжку про підлітків, які живуть на лінії розмежування і зрозуміла, що здатна написати «репортаж зі своєї голови». Я спиралася на досвід спілкування з дітьми в районі бойових дій, на досвід психологів, котрі працювали з дітьми-переселенцями. Сюжет вигаданий, але має точки сполучення з реальністю. Я б із задоволенням поринула у літературну діяльність.

– Який уроки для себе ти винесла зі свого досвіду на війні?

– Війна мене змінила, це точно. Я стала більш жорсткою, після Криму в мені остаточно помер пацифіст. Я зрозуміла, що потрібно відстоювати себе, свої кордони. Йдеться не лише про кордони держави, а й про особисті. По природі я дуже неконфліктна і мене завжди лякали ситуації, в яких потрібно було вступати у конфлікт. Але зараз я зрозуміла, що є випадки, коли мовчати – це злочин. А ще я навчилася бути вдячною. І в Криму, і на війні були моменти, коли думала: «будь ласка, тільки не зараз». І життя я сприймаю як те, що моє прохання почули, мовляв: «Окей, не зараз, то не зараз. Живи». Коли я нию, жалію себе, згадую ці моменти і розумію, що таки варто дякувати.

– Що ти сама собі говориш, щоб не втрачати віру у нашу перемогу?

– Це звучатиме нецензурно, і треба буде якось переосмислити це для публікацій, але я кажу: «Х*й вам всім!»

Фото: з особистого архіву Олени Максименко.

Коментарі

Пов'язані матеріали

«Справа Шеремета»: чи буде суспільний вибух?

Як реагують різні медіа та структури на резонансне розслідування?

Справа Сармата. Зрушилася з мертвої точки, але обвинувачені вільно гуляють по вулицях

24 дні у червні цього року тривало голодування бійців батальйону «Донбас» під Офісом президента із вимогою розслідування вбивства їхнього побратима Віталія Олешка з позивним «Сармат». Який стан справ зараз?

На варті внутрішніх кордонів. Як протидіяти насильству в армії

Сексуальне насильство в армії. Це дуже незручна тема. Із тих, від яких тягне відвести очі. І значна частина суспільства це й робить, починаючи від поліції, слідчих і суддів до випадкових свідків.