«Нехай буде так». Футбол, автостоп, війна, гори та інший безцінний досвід

"Оцінюючи свій шлях, я розумію, що не дай Бог хтось може сказати «героїня» – я можливо навіть трошки заведуся і вмажу, бо для себе я вирішила, що те, що я пішла на війну, це абсолютно нормальні речі"...

Текст:Олена МаксименкоJanuary 28, 2021

У неї сильний голос і гострі риси обличчя. Вона саме вернулася з гір, де навчала першій допомозі. Бойова медикиня-доброволиця і санінструкторка, свого часу вона стояла по інший бік барикад проти людей у синіх формах – будучи ще до подій Майдану у футбольному фанатському русі. А за кілька років навчала вже нову поліцію азам тактичної медицини. Вона повсякчас задумується, добираючи слова, і каже: «Нехай буде так».

Гідеса, мандрівниця та приватна підприємиця, Вікторія Ткач із позивним «Сметана» розповідає про життя в рідних Черкасах, Майдан, війну і походи під трохи нав’язливе «Happy new year» та «Jungle Bells» у кав’ярні.

Внутрішня і зовнішня війна

Я колись була юна, але доволі товстенька. І дуже соромилась свого тіла. І мій товариш, котрий теж брав участь у боях на Сході, сказав мені: «Боже, Віка!.. Ти жирненька і біленька, як сметанка!» От із того моменту я стала «Сметанкою». Як би я не вигадувала якісь «правильні» позивні, щоб правильно зв’язуватися, легко передавати по рації, щоб не було нічого траблового, але «Сметана» як причепилося, так і не відліплюється. Хоча геть не схожа я на сметану вже.

Я була студенткою педагогічного університету ім. Хмельницького в Черкасах. За першою освітою я викладачка хімії. А коли вже почалася війна з 14-го року, якось так сталося, що я пішла на супрамолекулярного хіміка-нанотехнолога, але вже в Києві, в КНУ ім. Шевченка.

Якась внутрішня війна і війна з суспільством почалася набагато раніше, аніж загальні події на Сході. У нас завжди траблово було стосовно мови, якісь цікаві «двіжухи» по благоустрою міста. Тим паче, я за свої роки була вболівальником черкаського «Дніпра» - футбольний клуб. І звісно, були різні виїзди, подорожі Україною.

Автостоп – це те, чому я завдячую абсолютно всьому. І комунікації, і здатності викрутитися з будь-якої ситуації. Під час університету студент хоче подорожувати. А в мене була традиція – об’їжджати всі 24 області щороку, і бувати в тих містах, в яких я не була, або їхати в ті міста, які я любила. Щоб у мене були вільні вихідні, і я сиділа вдома або в гуртожитку, коли пішла на другу освіту? Такого не було. Я могла зібрати речі і після пар гайнути в Чернігів, попити кави. Або у Львові поїсти шоколаду. І це завжди були такі трешові історії! Автостоп мене привів до спілкування з цікавими людьми – це могли бути політики, депутати, «зірки», музиканти, театрали – будь-то! Від звичайного далекобійника, в якого є своя життєва історія, до людей, які стоять трошки «на верхівці», «світяться» по телевізору.

DSC_8944.jpg

Війна для мене почалася на Майдані, це було перше відчуття, що нам прийде – нехай буде так – капець, що ми будемо дуже довго боротися. Коли закінчився Майдан, я зрозуміла, що не все так ідеологічно, не все так яскраво, сонячно в нашому світі, до мене прийшло розуміння, що треба буде зробити дуже багато роботи для того, щоб я захотіла народити дітей, і народити їх в Україні. Тобто, щоб вона існувала, щоб ми жили всі щасливо, щоб я могла пишатися тим, що я живу на цій землі.

Я брала участь в Черкаському і Київському Майдані. Як нам розповідали, «Беркут» міняли між містами, тобто, черкаський «Беркут» поїхав туди, а до нас послали луганський. І ми мали дуже багато траблів, і з тітушками теж. В той момент я завідувала «медичною сотнею». Звісно, то була не сотня, нас було декілька осіб. Я уже тоді почала влаштовувати всякі тренінги з медицини. Пам’ятаю один із перших – це було на базі Третьої міської лікарні, туди завжди звозять перших травмованих – це така «прийомка» - у них за рахунок цього статистика не дуже хороша, але там надзвичайні спеціалісти.

DSC_0089.jpg

Якраз під час Майдану саме в ту лікарню звозили побитих полісменів, активістів, і я туди попала – якось так сталося (всміхається – ред.). Мені розірвало палець (показує трохи викривлений мізинець – ред.), і його дуже довго зшивали. Це якраз було, коли був штурм Черкаської облради. На 4-му поверсі сиділа поліція та «Беркут», і коли почався штурм, травмували тільки двох осіб. Це мене і дівчинку, якій міліціонер скинув вазон на голову і пробив черепну коробку.

Тоді там були мої батьки, але я не могла прийти до мами, бо, як в дитинстві – не дай Боже, мама дізнається, ще й насварить! І я одразу побігла до «Швидкої», щоб мені перемотали палець, бо в мене нічого не було з собою, а палець був розірваний, така кісточка гарненька стирчала… і я туди залізаю (сміється – ред.), представляюся Губальдуліной Зульфійой – під іншим іменем, щоб мене записали… Була така пісня Noize MC «Девочка-скинхед», і там була Губальдуліна Зульфія, і я згадую, ржу, не знаю, чого вона мені вибилася. В машині сидить декілька полісменів, один із них блює, бо у нього така серйозна травма голови, я навіть знаю, хто її спричинив (сміється – ред.). І інший теж… не пам’ятаю, яка в нього була травма, синці якісь, гематоми. І я сиджу навпроти них, і я розумію, що зараз щось буде цікаве. І мене дуже… напружила фраза: «І шо? Воно варте було того? Нашо ви то робите?» – мене запитав полісмен. І я тоді дуже агресивно до того віднеслася, але за рахунок того, що ми в закритому просторі з ним були, я просто промовчала і опустила очі.

DSC_9066.jpg


Я знаю, що батьки переживають за дітей, але я цього не відчую, поки у мене не буде своїх «пташенят». Єдиний раз, коли ми з мамою помінялися місцями, це був Черкаський Майдан. Тоді перекривалися входи в місто – у нас їх два. І було повідомлення, що до нас ціла хмара тітушок їде на автобусах. І всі ж там – віче, «Міліція з народом», всі діла... Всі почали звозити шини, мої батьки теж там були. Хлопці з черкаського «Дніпра», з «Ультрасу», вони тоді були в Києві, бо якраз тоді було доволі «спектоно». Я була в Черкасах. А коли вони дізналися, що у нас теж намічається «двіжуха», мій брат, завантаживши, здається, шістьох хлопців у маленьку машинку, їх привіз до нас. Всі були тоді на дамбі, а там є тільки маленький підхід в бік пляжу, через чагарі такий спуск, і інший – через залізницю. І вийшло так, що всі були біля таблички «в’їзд у місто», і я повертаюся, і бачу, що щось таке як чорна ікра. Я не знаю, чого так, але я його проасоціювала саме з чорною ікрою – починає виливатися на один міст, і на інший. І виходить, що нас відрізають від відходу. Б’ють машини, б’ють все, що є. Мій брат Олег – він привіз хлопців і залишився там біля дамби. Коли біг «Беркут», йому «Беркут» кричить: «Падай!» А він стоїть – руки в кишенях. Йому кричать: «Падай! Бо зараз будем…» Грубо кажучи, вони його попередили, що будуть пи**ити, але він стояв. Його звалили, побили і побігли далі. І виходить, що коли я уже добігла до хлопців, вони сказали – бери всіх дівчат, і спускай через пляж. Через цей відхід.

110603531_3407552765962203_6477887149217896802_o.jpg

Я не знаю, де тоді були мої батьки. Але я забрала дівчат, і ми спустилися до пляжу, і через деякий час я починаю чути постріли, і я думаю: «Блін! А де Олежка? Де мама, де тато?!» За пацанів я чогось не переймалася, бо я знала, що вони звикли до трешів із поліцією, це типу класна тема футбольного руху ще за старих часів. І я дзвоню мамі, вона така: «Альо, доця, що ти там?» Я кажу: «В мене все ок, а ти що?» І тут я чую: «Ах ти!.. Хочеш – стріляй! Давай стріляй!» І я чую постріли, вирубається телефон. Я просто заціпеніла. Я впала на коліна, я просто не можу рухатися. Я набираю маму – вона не бере слухавку. В цей момент у мене було відчуття, що мене розбило на тисячі, на мільярди клітин, і я не в змозі зібратися. І це буквально хвилину, поки не було зв’язку, я просто не могла… я нічого не могла. Я ніколи такого не переживала!

А потім мама бере слухавку, я знову намагаюся кричати: «Що ти, де ти, що сталося? Мені іти чи не іти?» І знову мама така: «Ні, все добре, все добре! Ой, Олежка!» – і знову вона вирубається. І знову я думаю, що з тим Олежкою?.. Ну, все обійшлося, його трошки поламали, був весь у синцях. Ми з мамою дуже схожі, але їй уже скоро 60, а мені 26. І як мені розповідали хлопці… Вони почали бігти через залізницю і там стрибати, а «беркутня» вмикала світло, і стріляла в їх бік. І мама намагалася зробити так, щоб вони не стріляли з бойових автоматів по нашим хлопцям. Я дуже довго сварилася з нею з цього приводу, а потім зрозуміла: а що сваритися? Я ж така сама!

DSC06994.jpg


Сміх як броня

Юнацький ідеалізм і віра в святе – воно реально утопічне! Мені рідні казали: «Тікай від «Правого сектору», ти не маєш там бути!». Я доводила, що типу «Правий сектор» – це наше всьо, що ми захистимо Україну від цих гівнюків, ми будемо найкращими, ми зробимо все, щоб зберегти нашу територіальність! Купа ідеалістичних лозунгів… Все стається так, як має статися. Але з часом, коли закінчилися всі активні «двіжухи», я зрозуміла, чому вони казали тікати. Я дуже сильно тоді розчарувалася, бо, на жаль, наш черкаський «Правий сектор»… Я люблю Черкаси, але там треба трошки змін…

Одні із перших, хто пішов на війну, це були футбольні фанати, але була проблема в тому, що мене ніхто не хотів брати. Можливо, це від юнацької накопиченої злоби, але я хотіла займатися снайпінгом. Це для мене була ідея-фікс і, можливо зараз незакритий гештальт. Я дуже довго намагалася піти, вчилася, проходила вишколи, але нікуди не могла потрапити. І тільки в 15-му році вийшло так, що я пішла працювати медиком. Для мене це easy, тому що я завжди цікавилася медициною, і навіть до Майдану багато вивчала базових наук, які стосуються медицини. Мені завжди було цікаво, хто ж я така, що у мене всередині, як воно все працює, що воно за машина.

Я почала з «Асапом» (зараз благодійний фонд «АСАП ЕМС Хоттабич», об’єднання медиків-добровольців, що надає допомогу в зоні бойових дій – ред.). Не будемо вдаватися в подробиці, чого я звідти пішла, думаю, більшість людей, які побували в «Асапі», знають, чому звідти можна піти. Мені дуже важливо було, щоб я довіряла своїй команді, знала, що можу покластися на них, що в потрібний момент мене захистять. Потім я почала працювати з Галею Алмазовою, «Вітерець» (бригада швидкого реагування «Вітерець», медики-добровольці).

Я зрозуміла, що у мене все абсолютно виходить. Я пам’ятаю свою першу постраждалу. Це була дівчинка з Горлівки, ми її забирали за блокпостом, її перегружали на «їхній» території. Її передавав батюшка. Це не бойова травма, це вибух випарів бензину. В неї було обпечене обличчя, шия, груди і руки. Що я неправильно зробила – це моє поводження в стресовій ситуації. Тобто, я зробила все, що від мене залежало. Ми їдемо, я розумію, що жахливо нервуюся. В неї не було ані брів, ані вій. Я просила не чіпали обличчя, пояснила, як поводитися, говорю з нею, підтримую, дивлюся за її станом, за дихальними шляхами. І вона собі випадково тернула місце, де мали бути брови і… (зривається на сміх – ред.) типу волоссячко, яке там залишалося, воно поповзло по рідині догори. І я візьми і ляпни: «Перепрошую, а ви б не хотіли ніколи спробувати татуаж брів?» Вона: «Ну взагалі-то хотіла, але якось не було можливості…» Я кажу: «От тепер буде!» І я починаю дико ржати, вона дивиться на мене квадратними очима, я не можу зупинитися, але я вже не хвилююся. Вона почала хвилюватися. Я думаю: «Віка, Віка!.. Ну що ти наробила! Ну що це було?!» Ми привезли її в Артемівськ, віддали медикаменти для подальшого лікування, і поїхали. Я не бачила її з того моменту, але мені соромно за той випадок, що я так, грубо кажучи, вивела себе зі стресу, але ввела її у цей стрес.

DSC06995.jpg


Я геть не гидлива дівчина, оскільки з села. Коли було велике господарство, купа всякої роботи, то якось не до гидливості. Ти міг курочку випатрати, общипати, і за свинями прибирати. І я вважаю, що це абсолютно нормально.

Я якось ніколи не ставилася до обстрілів як до чогось страшного. Знову таки, я ржала. Тільки починається щось – всі там ховаються, і я ховаюся, але всі мовчать, тихенько рахують щось, спілкуються, а я – «бугагага» - просто починаю сміятися, і потім всі починають ржати, казати, що я дурко… ну, не знаю. Перший обстріл був на Авдіївці. Кожного вечора там були бої між «Спартаком» та «Зенітом», інколи попадало в «дев’ятину» (9-поверховий будинок у місті, зайнятий здебільшого медиками, військовими і добровольцями – ред.). Ми тоді були на 3-му поверсі, безпосередньо там медики були, і, здається, замполіт був покійний, «Артист» (довго мовчить – ред.). Та не знаю, нічого значимого!

Єдине, що мене налякало, коли ми ще тільки приїхали, об’їжджали позиції, знайомилися, і на одній позиції вечеряли. Там був комбат, офіцери, говорили, що до чого. Я не знаю, чия то була куля, вона влучила в дерево і типу зрикошетила, пролетіла в мене біля писка. І я така присіла, думаю типу: «Оп!.. Що я тут роблю?! Що це було?!» Це так близенько, і вперше було, що в мене хтось біля писка стріляє. Чесно, я ще досі не зрозуміла, чи це необережне поводження зі зброєю, чи це щось цілеспрямоване.

Єдине, де я не працювала, це Маріупольський напрямок. Зі значимих для мене – це Новотроїцьке, Мар’їнка, Красногорівка, Старомихайлівка, Таранчук, Авдіївка, Опитне, Водяне, Попасна, «Світлодарка», Луганське… Багато де! Але це те, що згадалося, най буде це, найважливіше.

«Тримати марку»

Найважче – не забувати те, що я дівчина, і – нехай буде так – тримати марку. Тому що я бачила багато різних дівчат. Я можу сказати, що я можу пишатися кимось, а про когось навпаки сказати, що я би не хотіла більше бачити цю людину. Бо через неправильне поводження складають враження про всіх військовослужбовиць або жінок-добровольців. Нехай буде так: це гидить статистику. Але були і достойні жінки. Бували ситуації стосовно сексуального домагання, але я справлялася. Якщо ставалася якась ситуація, спочатку я за себе постою, а потім за мене постоять ті, хто мене захищає. Мені дуже важливо було, наприклад, щоб водій на «медичці» – це був мій захист і охорона. Тобто, та людина, яка завжди може допомогти. Я й досі спілкуюся зі своїми водіями, згадую їх як найкращих людей, з якими я провела купу часу, пройшла дуже багато випробувань, вони дуже круті!

1-.jpg


Нехай буде так: історично так сталося, що воюють мужики. І коли жінка вклинюється в їхнє середовище – так, це їхнє середовище, не будемо брати якісь племена або народи, там, де жінки були войовниками. І коли ти заходиш на чужу територію, особливо стосовно гендеру, ти маєш відповідати тому середовищу. І це доволі таки важко – довести перш за все собі і іншим те, що ти можеш, що ти професіонал, і тебе не мають оцінювати за гендером [мається на увазі стать – ред.]– це дуже важливо!

Мені до всього хочеться повертатися в спогадах! Я ще за юнацькі, студентські роки зрозуміла, що будь-який досвід, який ми набуваємо, це все одно досвід – чи він поганий, чи він хороший, він формує тебе як особистість. Можливо були ті ситуації, в яких я могла зробити по-іншому, але мені головне, що я пам’ятаю про ті ситуації. І якщо буде щось подібне, то я поведу себе так, як я уже запланувала.

Я зрозуміла, що є поняття героїзму, а є поняття самореалізації. Оцінюючи свій шлях, я розумію, що не дай Бог хтось може сказати «героїня» – я можливо навіть трошки заведуся і вмажу, бо для себе я вирішила, що те, що я пішла на війну, це абсолютно нормальні речі. Це просто самореалізація, але вона є просто більш жертовнішою, аніж щось інше. Кожна людина має займати свою нішу в суспільстві. Якщо ти вмієш заробляти гроші, ти заробляєш їх, але те, як ти будеш їх витрачати, залежить від тебе. Тобто, ти можеш бути бізнесменом – тобі не обов’язково купляти «волину» і іти давити «сепарів», ти можеш боротися на своєму фронті, можеш давати фінанси. Я мала якісь навички, знання і головне бажання розвиватися в цьому напрямку. Я хотіла будувати і підвищувати взагалі рівень тактичної медицини, рівень домедичної допомоги. І я розуміла, що таким чином я можу самореалізуватися. Я хочу цього. Я не хочу бути осторонь цієї всієї ситуації.

1-6.jpg


У нас у сім’ї дві дочки. Одна старша на шість років, і я молодша. У нас дуже велика родина – татові, мамині брати. І якось так вийшло, що крім мене, ніхто не попхався туди. І звісно, це було складним питанням у нашій сім’ї, але я дуже рада, що батьки мене підтримували. Звісно, вони не знали на початках де я. І потім показали по тєлєку, коли я вибігаю з під’їзду, написано: «Авдіївка». Телефонує мама – що там, як там. Каже: «На полігоні?» «Так». І тут просто таке – татататата… Ну я така – ну що ж… І ми з того моменту домовилися, що я кажу, що, де як. Але контактувати я буду через сестру. Тобто в мене сестра знала все. Батьки ще досі не знають половину – і це абсолютно нормально. Буде мені десь так 35… (сміється – ред.), то скоріше за все, будемо говорити про подібні речі. Ну я вже трошки починаю розкриватися, вже не боюся отримати по сраці… Вони просто звикли до подібних «двіжух», в мене була дуже яскрава молодість. Вони теж частково про неї знають, але то таке…

Повернення через гори

Чого я повернулася? Тому що зрозуміла, що я набагато більше вже можу зробити тут, аніж сидячи там. Тобто зараз мене можуть покликати когось повчити, мене можуть покликати з кимось з’їздити на бойовий, я працюю, я повертаюся. Немає сенсу сидіти місяцями і втикати, чекати, поки когось «накриють».

69888433_678870525943115_1043042699143282688_n.jpg

Я зрозуміла, наскільки я егоїстична до своїх рідних. І я себе досі відчуваю трохи винною за всі ці емоції, які я могла принести своїм рідним, ну це трешово! Тим, хто чекає вдома, набагато тяжче, аніж тобі, поки ти «двіжуєш», поки тобі весело, страшно, ти переживаєш якісь круті незабутні емоції, а вони чекають… блін, це реально важко!

Я завжди чмирила людей, які розповідали про ПТСР, поки не пройшло 5 років, і в позатому році… я переоцінила ситуацію, і може якщо хтось це буде читати, якщо я вас зачмирила, то прошу вибачення, просто в кожного своє сприйняття. Я думала, що люди слабкі, «нюні», нитики і подібні штуки.

В 16-му році я вперше пішла в гори. І я насправді не хотіла іти, мене просто потягнули в зимовий похід з Квасів на Говерлу. Це для мене було просто пекло, тому що було -20, ми замерзали, було дуже тяжко іти, я не звикла до таких навантажень, що ти ідеш і «хекаєш» доверху – я це насправді досі ненавиджу! Але вийшло так, що саме гори, походи, саме соло-походи витягли мене з війноньки. Бо в принципі, в горах та сама «двіжуха», тільки ніхто не стріляє. Ну хіба якщо немає каменепадів у високих горах. Те саме, що «арта», чесне слово!

4-1.jpg


Ми в Туреччині познайомилися з морським піхотинцем, який є ветераном іракської війни, 2004 рік, Фалуджи, там де насправді було таке – воувоу – бойові дії. І він уже багато років подорожує світом, на кожну країну виділяє два місяці і відвідує найкращі місця. І зараз він у Києві. Ми декілька разів бачилися. І от коли ми ще тоді в Туреччині, в Анталії говорили виділи, зі мною був мій друг, військовослужбовець. І я в цього типа побачила такий жорсткий ПТСРчик, такий аж пробитий-пробитий. І я йому сказала: «Чувак, ти так само, як і я, подорожуєш для того, щоб не дай Боже, не залишитися сам перед собою, зрозуміти, хто ти дійсно є, і що з тобою стало». Він почав кричати: «Shut up!» [Заткнися! - ред.] Попросив друга закрити рота своїй подружці, почав агресувати. Я так посміялася. Потім він, звісно, за це вибачився і сказав таку дивну фразу моєму товаришу, типу: «Поки ти в війську, ти мене не зрозумієш. А от вона мене зрозуміла». Я реально бачу, наскільки йому зараз тяжко. Він уже дорослий дядько, але все одно його війна не відпускає.

Є теорія стосовно того, що на восьмий рік після бойових дій тебе «накриє» ще більше… Таке є, і це статистика реальна. Нехай буде так: чому у нас ПТСР не такий страшний, як у інших, наприклад, у США? Тому що ми з дитинства звикли до всякої херні! Для них, наприклад, булінг в школі – це стрьомно, а ти згадуєш дитинство інколи й думаєш: «Боже, якою твариною малою ти був, як ти взагалі вижив, як тебе не вигнали зі школи або не набили вчителі?! І я прекрасно розумію, наскільки наш досвід є важливим.

129178778_3513993018696410_7378590644936090841_n.jpg

Зараз я залишаюся інструктором-тренером з домедичної допомоги різних напрямків, маю свою приватну справу, яку намагаюся трошки розширити, але дуже це тяжко іде – через економічну складову, через карантин. Це виробництво здорових снеків – «Сушеників» - це фрукти, овочі, м’яско, набори для глінтвейну, борщі сухі. Якби не друзі, я би не наважилася на це. А зараз я втягнула в це свою сім’ю, тому я не маю робити крок назад. Працюю гідом, воджу людей в Карпати. Інколи долучаюся до роботи теж гідом по сплавах на Дністрі.

Не бути «терпилами»

Перш за все, хотілося б, щоб наші люди перестали бути «терпилами», хочеться, щоб вони порозумнішали, навчилися думати, аналізувати. В людей, які хочуть займатися активною роботою, розбудовою суспільства, має бути прикритий тил. Люди не мають думати, де їм жити, що їм поїсти, як заплатити за комуналку або як оплатити послуги медичного працівника. Це дуже насправді важко.

Якщо б навіть люди хотіли розбудовувати країну, їм потрібна платформа, щоб вони могли існувати, а не думати, куди поїхати на заробітки. Звинувачувати заробітчан не можу. Багато людей їде з тієї країни, яка не дає можливості розвиватися, не дає жодної соціальної підтримки. Вони їдуть туди, тому що їм комфортно, їм там ніхто не буде підвищувати податки, коли ти не заробляєш. Приватні підприємці у нас – це мабуть найживучіші люди. Бо коли ти не заробляєш, але платиш за оренду – це ж реально терш! Якщо ми візьмемо Францію – всім приватним підприємцям було анульовано орендну плату, якщо призупинилася виробництво або робота закладу. Знизилася оренда за рахунок зменшення годин роботи в різних закладах – чи це заклад харчування, чи це цех якийсь. У нас такого немає, у нас люди все одно виживають. І у нас не може бути нормально побудованого суспільства активних людей, тому що нам треба думати, як вижити. Чи це якась «масонська змова», чи це просто реалії життя – я ще досі для себе не зрозуміла.

132783522_5177554372262421_7674921288778125312_o.jpg

Поки не припече – от дійсно не припече, поки смажений півень не дзьобне, нас нічого не об’єднає. На жаль, так і є. І це теж нормальні ситуації. Все має свої причинно-наслідкові зв’язки! Просто тобі інколи не хочеться миритися з тим, що, курва, все логічно! І ти намагаєшся бушувати, сказати: «Блін, треба по-інакшому!» А потім такий: «Фак. А воно не буде по-інакшому». Ти просто перелічуєш проблеми, чому не буде. Я не скажу, що я аполітична, неактивна. Просто я розумію, що моя сфера впливу, вона в більшості питаннях – нуль. І я працюю в своєму полі компетентності. Тобто, про політику я не можу сказати, що ви вибрали неправильний шлях розвитку того чи іншого питання чи розв’язання проблеми. Я стала більш м’якою, і мабуть спокійнішою, не знаю навіть, чому так, ніколи не думала, що зі мною таке станеться. І розумію, що кожна людина – це індивідуальність, і вона рано чи пізно буде вчитися на своїх помилках, або на чужих помилках, якщо вона розумна.


Фото: Олена Максименко та ФБ-сторінка Вікторії Ткач.

Коментарі

Пов'язані матеріали

Війна за пробудження. Історія екстремальної водійки у віночку

Я вивозила їх під Луганськом, коли були сильні обстріли – пацани вивозили їх на «бехах» і «таблетках», я перехоплювала і вивозила до черкащан, які привозили бусами гуманітарку. Ті вивантажували гуманітарку і завантажували людей, яких я підвозила маленькою машинкою. Здебільшого це були діти, жінки, бабусі, дідусі.

Пролітаючи над окопом сепаратиста, або особливості збройної й інформаційної війни

Настя Конфередат, волонтерка, аеророзвідниця, військова картографиня, а також мандрівниця і музикантка, розповіла про свій досвід війни, польоти над ворожою територією, специфіку роботи картографа, реабілітацію мандрами, а також про свою громадську активність і позицію.

Нескорені, що підкорюють вершини. Як бійці і ветерани з ампутаціями ішли по Карпатах

Тут всі свої: тут не питають УБД, а вірять на слово. Походи по Україні для ветеранів безкоштовні, якщо ж ідеться про закордонні подорожі, то організатори намагаються «пробити» максимально можливі знижки.

«Ми все ще є». Історія журналістки-гранатометниці

...Не треба намагатися зняти з себе провину за те, що відбувається. Що кожен доброволець винен у тому, куди прийшов добровольчий рух України, і куди прийшла Україна. І от я із себе не знімаю провини.