«Ми все ще є». Історія журналістки-гранатометниці

Опубліковано 17.10.2020

Журналістка, що після чергового відрядження на Схід пішла туди добровольцем. Після трьох років бойових дій, повернулася до свого першого фаху. Авторка книги-щоденника «Життя P.S.», присвяченої загиблому коханому, Анатолію Гаркавенку з позивним «Морячок». Нещодавно за мотивами книги у львівському театрі ім. Заньковецької відбулася прем’єра вистави «Життя P.S.»

Вона відповідає на питання у форматі аудіо, і динаміки передають затяжні паузи, сміх та клацання запальнички. Її історії із тих, що слухаєш на одному подиху. Молодша серджантка запасу, журналістка, ветеранка – з її життя можна було б знімати екшн чи писати книгу. Попри все, хотілося б вірити, що принаймні друге вона колись зробить сама, і фіналом буде художній репортаж із деокупації Донбасу та Криму.

«Найважливіше – описувати»

Протягом всього Майдану постійно писала про те, що там відбувається. Навіть якщо я була, умовно кажучи, на Грушевського до 4 ранку, я все одно приїжджала і писала репортаж про те, що там було. І саме писати здавалося мені найважливішим, що я можу зробити, описувати це для людей, передавати їм це відчуття, якщо вони там не присутні. Можливо, я робила якісь дурні речі в якісь моменти, на емоціях, могла кинути камінням, умовно кажучи, могла бути на Майдані з закритим обличчям, що, напевно, неправильно для журналіста. Ходила з тризубом на касці, через що якось зі мною інші журналісти намагалися провести «виховну бесіду», мовляв, я провокую «Беркут» тим, що в мене на касці є державна символіка – я тоді відчула, які ідіоти мене оточують інколи. Але я не була якимось супер-бійцем, я просто була присутня постійно, і більшість моментів моєї присутності не були редакційним завданням. Але на Майдані я не робила нічого надзвичайного.

Коли натовп 1 грудня почав відступати з Банкової, я дуже самовпевнено вийшла наперед, між натовпом і «Беркутом», і почала фотографувати. І в цей час в мене між ногами розірвалася граната, і мій робочий вечір закінчився так. Але це сталося не тому, що я брала якусь активну участь у протистоянні у той вечір. Так само, ввечері 18 лютого, я не робила нічого. Я просто завмерла, ми стояли зверху, з моїм колегою і другом, над Майданом, дивилися, як палає Майдан, і…просто не йшли звідти. У мене не було жодних сподівань, що я зможу сказати: «Ой, я журналіст, не вбивайте мене» – я думала, що це кінець. Потім ми пішли до Київради. Я дуже часто на Майдані нічого не робила – просто була, а потім просто поверталася додому, писала, вдень спала, і знову поверталася на Майдан.

120274312_377297179963322_2533757130945456051_n.jpg


Я їздила на фронт як журналістка. Добре пам’ятаю, як я просто дивом потрапила до 72 бригади. Я хотіла взяти інтерв’ю в однієї людини з розвідвзводу їхнього, він був на позиціях на той момент. І я так дуже по-дурному… (сміється – ред.) намагалася це зробити. Приїхала до Волновахи, залізла до вантажівки, якою їхали на позиції бійці. Заступник комбата намагався переконати мене у тому, що ми разом із ним завтра поїдемо на позиції – але якось я переконала його, що я журналістка, що маю право їхати куди хочу, з ким хочу, коли хочу…Хоча, звісно, це не так. Мабуть, йому просто набридло зі мною сперечатися. Вже вночі я опинилася майже там, куди хотіла потрапити – в автобусі, вкопаному в землю. Там сидів командир батальйону на той момент, а згодом командир 24 бригади, якщо я не помиляюся, Валерій Гудзь. Він подивився на мене якось по-батьківськи скептично, сказав, що я занадто молода, щоб притомно писати про війну. У мене тоді, на додачу, були дурнуваті жовто-блакитні косички. Пам’ятаю це поле темне, абсолютно незрозуміло, де ми – ясно лише, що в якійсь дупі. Навколо нема ніякого села, нема нічого, лише цей автобус у дірці в землі, і цей комбат – дорослий серйозний дядько, який дивиться на мене просто отак… типу, ну чого, чого ти сюди приперлася?! Замість дозволити мені поїхати до розвідників на позицію, як я хотіла, він просто втомлено зітхнув, викликав до себе тих, із ким я хотіла поспілкуватися, запихнув нас у машину. І, оскільки вже темно було, ми з вимкненими фарами повернулися у Волноваху. Мовляв, записуй їх, роби що хочеш, але не у самісінькому пеклі.


У той момент, коли він мене так випхав отак з позиції, я зрозуміла, про що казав мій друг, коли сміявся, що блокпости – це “нє то АТО”. Я до цього приїжджала у Маріуполь до «Азова», або якраз на блокпости, до «Києва-2», і це було дійсно трохи “нє то АТО». За місяць-півтора після цього у Пісках, вже як боєць, я дуже швидко та глибше, ніж могла б сподіватися, зрозуміла, наскільки трешово все може бути. Бо Піски зразка 2014 року - це були просто постійні, постійні обстріли, які не припинялися ані вдень, ані вночі. І при цьому я тоді ще погано розуміла, що відбувається. Можливо саме за рахунок цього все здавалося набагато страшнішим. Коли ти можеш аналізувати події, тобі легше - ти знаєш, що тобі загрожує та як діяти. А коли ти чуєш у ефірі, що по тобі зараз працюватиме СПГ, але навіть не знаєш, що таке СПГ – справи кепські... З часом, звичайно, я почала орієнтуватися, і почала сприймати як буденність все. Не як якісь дивовижні, нереальні та дурнуваті пригоди, в яких я можу тільки трагічно загинути.

Нова спеціалізація

Спочатку я була у «Карпатській січі», ми всі були стрільцями (сміється – ред.). Стрільцями з однієї «Сайгою», фактично, на двох-трьох. Це була легальна зброя одного народного депутата, який привіз її на війну. Потім ми почали потроху обживатися зброєю, яку нам зазвичай позичало армійське командування, і от зокрема там я завдяки чудовій людині на позивний «Хорват» опанувала АГС. Тому я звикла вважати, що в «Карпатській січі» я була гранатометницею, бо… це була хоч якась спеціалізація.

В «Карпатській січі» я пробула з грудня 2014 і десь до травня 2015. Потім була невдала спроба великою групою оформитися в «Азов» – у складі невелиного підрозділу «Одін», куди мене потягнув «Міф» (Василь Сліпак, оперний співак, що жив і виступав у Франції, однак повернувся до України, аби піти на фронт добровольцем. Загинув у 2016 в бою на Світлодарській дузі – ред.). Потім ми намагалися потрапити у розвідку 53 бригади, але це також виявилося поганою ідеєю. Після того в листопаді 2015, якщо не помиляюся, я разом з групою, з якою ми разом шукали можливість воювати ще з “Одіна”, пішла на контракт в 93-тю бригаду. Оскільки тоді ще були «жіночі посади», мене оформили «санінструктором», але де факто, я була просто стрільцем. В мене був автомат із підствольником, і я була у піхоті, як всі. Це була 1 рота 1 батальйону, ми стояли на шахті «Бутівка».


Після того, як 93-тю бригаду вивели на полігон, я почала довгий та складний процес переведення до 54 бригади, куди тоді оформилися «правосєки». Я була на позиціях ЗСУ, командування працювало над моїм переведенням, однак офіційно я була в СЗЧ – тобто, самовільно залишила частину, яка була на полігоні. Така сама ситуація була у інших наших - “дезертиром”, що був на фронті замість полігону, був «Розписний» покійний, це був «Ангел», який на Світлодарській дузі залишився без ніг, це була я... та інші наші хлопці, які згодом підтягнулися. Ми там зібрали найкращу частину залишків тих добровольців, що оформилися до 93-ої. У 54-тій бригаду мене поставили на посаду офіційно лише у жовтні 16-го року, і це була посада «командир міномета». Бо так склалося життя. Прийшла я спочатку на АГС, але потім «правосєкам» колишнім почали потроху віддавати мінометну батарею. Мій хороший друг Ігор Слайко, який вже працював зі стодвадцятими мінометами у Пісках, став навідником і усьому мене вчив. Мене поставили командиром розрахунку. Міномет мені дуже сподобався.

120327844_2432342960392663_5047813568955771456_n.jpg


Коли 54-ту вивели на полігон – ми зі скандалом і з голодуванням переводилися. І перевелися у «Донбас» (46-ий окремий штурмовий батальйон «Донбас» - ред.) - у першу чергу завдяки командиру батальйона, “Філіну”. Ми всі хотіли бути разом, дуже боялися, що нас знову розкидають по різних підрозділах, як це сталося у 54. То ми намагалися всі піти у одну штурмову роту. Вийшло у дві. У піхоті мене поставили спочатку кулеметником – в мене був РПК, а згодом я знову стала гранатометником. Ну, і «Донбас Україна» став останнім батальйоном, де я була. Я залишалася там до грудня 2017. У грудні 2017 року, рівно за три роки, після того, як ми приїхали в «Карпатську Січ» вперше, я звільнилася з армії. Офіційно - за станом здоров’я.

Місця, де свої

На початку дуже багато добровольців не мали не те що гідної підготовки, а взагалі ніякої підготовки. Вперше в житті з автомату Калашникова я стріляла безпосередньо у Пісках. І дуже боялася, що не зможу зняти його з запобіжника, бо в мене трохи клинив запобіжник...

Я дуже добре пам’ятаю Піски – Піски були абсолютно неймовірним місцем, із неймовірною, неповторною атмосферою. Їх часто називали «Республіка Піски», і там було «Небо» (висота, покинута ліфтова вежа під Донецьком, що служила бійцям для спостереження – ред.), і… там всі були якісь такі справжні, якісь такі свої, і… це неможливо описати, це можна лише відчути… Але більше ніде в мене не було такого відчуття.

Дуже часто згадую Бутівку, згадую першу мить, коли я туди приїхала, побачила цю арматуру, що залишилася від будівель… нерозірвану міну, що застрягла у залишках цегли, воронки, дуже обмежений простір. Я була впевнена, що у Пісках я бачила все - але на шахті я подумала: «Ого-го!..» І при цьому Бутівка теж стала для мене чи не найдорожчим місцем на землі.

120408484_1210888555946334_8884452086155643535_n.jpg


Часто пригадую момент загибелі «Морячка». Часто згадую «Світлодарську дугу», зокрема бої у грудні за ліс, хоч ми і були в цей час у мінометній батареї… і взагалі ті чи інші моменти, коли ти дізнаєшся про загибель чергової близької тобі людини. Такі моменти дуже добре врізаються в пам’ять, запам’ятовуються, все запам’ятовується – запахи, звуки, що ти думала у той момент, чи важко тобі було дихати, що ти робила. І вони прокручуються в голові дуже часто.

На війні я пробула рівно три роки, не враховуючи кількох місяців на полігонах, коли ми намагалися зробити все для того, щоб повернутися на війну. Остання наша ротація була під Маріуполем. Якби я трохи почекала, ми б потрапили у «веселіше» місце, як це власне сталося з моїми побратимами з «Донбасу», вони потім ще нормально повоювали, деякі воюють досі... Але на той момент ми були дуже далеко, ми не працювали, місяцями просто сиділи, і… От я реально не пам’ятаю, щоб я там хоч раз стріляла. Я зрозуміла, що це, можливо, шлях в нікуди. І при цьому розуміла, що я дуже не хочу на «гражданку», що я не маю куди повертатися фактично - що я нічого не чекаю, нічого не прагну з того, що є у мирному світі. Це було, мабуть, найстрашніше усвідомлення. Що я просто сиджу у цій калюжі, не стріляю, дивлюся в далечінь, від мене немає користі на війні у цей момент, я втикаю - і не знаю, куди звідси йти та навіщо.

Це був якийсь такий кризовий момент, і я запам’ятала свою розмову з «Відьмою» (волонтерка, а згодом кулеметниця батальйону «Донбас-Україна», загинула в 2019 – ред.), я їй казала, що це все лайно, що я не знаю, чого ми тут, що це все пусте, не стріляють, нема війни, дайте повоювати!.. А «Відьма» сказала – мені подобається, що зараз так тихо. Може це і нудно, може, це і ніяк, може від нас і немає користі - але це час, коли ніхто не загине. Я тоді щось скептично посміхнулася, «Відьма»… «Відьма» потім загинула. А я ні.


І от власне через це дике відчуття, що все не те і все не так, і що треба шукати альтернативу, якщо я дійшла до точки, у яуій не відчуваю себе потрібною на війні... через це я звільнилася. У мене офіційно був діагноз «ПТРС», завдяки якому я і змогла піти. Хоча в мене на той момент вже і закінчився контракт, тобто, я вже мала право звільнятися з контракту «до кінця особливого періоду», але в мене були певні паперові нюанси, і я звільнилася за цим діагнозом.

Зняти камуфляж

Адаптуватися було дуже важко. В якийсь момент після загибелі «Морячка», тобто на початку 16-го року, я потрапила у військовий госпіталь. Я була у місті, у мене був більш-менш вільний вихід, до мене приходили друзі. І я при цьому не могла зняти військову форму. Я не могла перевдягнутися, я постійно ходила у тому брудному «мультикамі». Бо мені здавалося, що якщо я одягну якийсь цивільний одяг - для якогось, можливо, військового, який просто проходитиме повз мене, я стану однією з цих мільйонів людей, яким начхати абсолютно на війну. Які не знають, не пам’ятають, що вона йде. Я не хотіла жодним чином належати до цієї зграї, і тому мені так важливо було ходити в своєму брудному «мультику», не знімати його ніколи, виходити в ньому в магазин, ходити в ньому у госпіталі. Залишатися частиною цього.

Певною мірою ця проблема зберігалася після повернення. Я, звісно, вже не ходила в «мультикамі», але я ходила в якихось тактичних шмотках, футболках, які б демонстрували те, що я думаю про війну, що я пам’ятаю. Це могла бути якась патріотична футболка, або футболка з тризубом, хоча б, аби вона засвідчувала мою позицію. І от здається, що зараз тільки, буквально кілька місяців, як я перестала звертати на це увагу - ну і в цьому плані адаптувалася до цивільного життя, в якому я можу вийти на вулицю просто у джинсах і білій футболці, умовно кажучи. Можливо, я навіть намагаюся певною мірою абстрагуватися від війни. Менше думати про неї - хоча б не 99% часу. Я дуже багато спілкуюся з побратимами, звісно, як і всі. І більше звертаю увагу на те, коли побратими мені розповідають, що їм не дають працювати, що нема чого робити, ніж на моментах, коли вони реально в захваті: «Уіііі, приїжджай, тут класно!» Бо зараз у мене маленька дитина. Я розумію, що як би я не хотіла повернутися, я повернутися на Донбас не можу.

120277028_381963809493258_7799179561188567483_n (1).jpg


А по-друге, як добре сказав мені мій побратим «Равлик»… колись я запитала його, чи хоче він назад. Він сказав, що він не має, куди повертатися, тому що вже немає тих людей, до яких би він хотів повернутися, немає навіть тих місць, до яких він хотів би повернутися. Для того, щоб насправід повернутися, потрібно здійснити подорож у часі у 2014 рік.

Коло мого спілкування дуже-дуже звузилося, і я не пригадаю, напевно, жодної людини суто з цивільного життя, з якою я би продовжила спілкування після повернення з війни. Людей я стала бачити взагалі набагато рідше. Я не можу сказати, що у мене є якісь супер-близькі друзі, які б були в курсі постійно, що зі мною відбувається, що я думаю, що я відчуваю. Але ті друзі, які є, і з якими я більш-менш відкрита, це все мої побратими. При цьому бачимося ми дуже рідко. Але я знаю, що вони завжди є, і що я їм завжди рада, і вони мені також.

Якщо це старі цивільні друзі - то це старі цивільні друзі, яких не оминула війна. Які теж в якийсь момент пішли добровольцями. От Іра Рибакова, наприклад, яка зараз фактично очолює прес-службу в 93-ій бригаді - ми з нею дружимо вже років 15 мінімум. Але на відміну від інших моїх старих друзів, вона в якийсь момент приїхала в «Карпатську січ», а потім підписала контракт. Тобто, вона стала частиною того, що стало для мене найважливішим в житті.

«Ефект причетності»

Вистава за мотивами моєї книги мені сподобалася, дуже зачепила, я, чесно кажучи, навіть не очікувала. Якимсь чином вони дуже талановито перетворили мій щоденник, який є, фактично, монологом, який є листами до чоловіка, якого я кохала, і який загинув... вони перетворили його подекуди на наші з ним діалоги. Тобто, у виставі все відбувається так, що він ніби присутній, він просто трохи далі, його не можна торкнутися, але ми з ним розмовляємо. При цьому текст щоденника не змінений фактично. Але вони зробили монолог діалогом, розмовою між нами, спільними спогадами. І оцей ефект його присутності – він дуже крутий. Мені дуже сподобалася вистава, і 14 жовтня, до речі, о 20:00 її можна буде побачити онлайн. Її транслюватиме ТРК «Перший Західний».


Я не дуже активно стежу за ветеранською літературою. З останнього дуже сподобалася книга мого побратима Ігоря Смаля «Чорні Піски». Він був добровольцем у «Карпатській січі». Сподобалася «Точка неповернення» Дмитра Вербича. Сподобався надзвичайно щоденник Олени Білозерської. Не зовсім ветеранська література, але одна з моїх улюблених взагалі книжок про війну, про будь-яку війну - це «Повернутися з війни» Наталії Нагорної. Неймовірно круто, неймовірно зворушливо. Неймовірно класні малюнки!

Зараз я займаюся журналістикою, як і до війни, але можна сказати, що пишу я про війну, і тільки про війну. За рідкісними винятками типу судів, які також пов’язані з війною - тому що це суди над добровольцями, над військовими, над волонтерами. Скажімо, «Справа Шеремета», або справа Дмитра Балабухи з 72 бригади. Все так чи інакше пов’язано з війною, і мабуть за рахунок цього я і тримаюся. Бо це дає мені принаймні ілюзію того, що щось корисне для цієї ж спільноти, дуже вузької, яка воює за Україну, я роблю і вдома. Мабуть це єдине, чим я би могла займатися тут наразі, тому що мені потрібен цей «ефект причетності» до війни. Тому що війна триває.

DSC06916.jpg


Інколи мені здається, що я взагалі хотіла би поїхати кудись подалі, в якесь далеке село, можливо, зробити якийсь соціальний проєкт, щось для ветеранів, але мені дуже важко зважитися щось змінити. А головне - і я дійсно отримую задоволення від своєї роботи. Інколи мені здається, що цим я сама себе певною мірою добиваю, і що писати можна було б про щось інше. Наприклад, зробити інтерв’ю з мамою загиблого, це набагато складніше психологічно, аніж інтерв’ю з абстрактним кандидатом в мери Києва. Але… але все одно саме це мені і потрібно. Тому що мені начхати, що казатиме кандидат.

Єдине, що мені дає сили в останні роки, це марш на День Незалежності, інші події типу 14 жовтня, типу якихось акцій, якихось судів, де я можу побачити фактично тих самих людей, які були поруч на Майдані або на фронті, ті самі старі обличчя, які були ще до Майдану часто на акціях протесту, і просто відчути оце плече... Так, це відчуття плеча, відчуття того, що нас, можливо, небагато але ми все ще є. І є розчарування мабуть. Тому що в окремі моменти мені здавалося, що з нами вся Україна, що вся Україна співчуває, хоче робити те саме, що і ми. Але, блін, ні. Нас так само мало. Ну і багато хто з нас розчарувався настільки, що робити не хоче взагалі нічого. Я розумію цих людей.

«Лєрмонтов» – підполковник, колишній командир гранатометників у «Донбасі», колись сказав мені дуже класну річ. Що не треба намагатися зняти з себе провину за те, що відбувається. Що кожен доброволець винен у тому, куди прийшов добровольчий рух України, і куди прийшла Україна. І от я із себе не знімаю провини. Але для мене шоком наприклад було, коли у зеленці помирав боєць (Ярослав Журавель, командир розвідувального відділення із 137-го відділення батальйону морської піхоти, який у липні 2020 помер від втрати крові під Зайцевим – ред.), якого не забрали, не евакуювали. Після його загибелі всі дуже переживали, так – але у момент, коли всі практично знали, що він там лежить, що він там помирає просто зараз, що його не забирають, що ми не робимо якихось активних дій, щоб забрати свого... ніхто тоді не вийшов ні на яку акцію протесту. Є дуже багато подій, які ввижаються мені потенційно дуже резонансними, і які на мою думку мали б викликати шалену реакцію суспільства, шалений спротив – але вони не викликають жодної реакції. Або лише реакцію у фейсбуці. І це мене бентежить. Я не знаю, куди рухатися далі та з ким. Я знаю, що я трохи… трохи живу минулим, доволі серйозно так живу минулим. Це минуле – суто роки війни. Це нездорово. Але це так є. Коли проводили в один із років акцію на роковини Голодомору, було таке гасло: «Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам’ять». От я сподіваюся, хіба що, що ця пам’ять, яка могла б залишитися у минулому, але фактично досі зжирає кожного з добровольців ізсередини, повертаючи постійно в 14-ий рік - що, можливо, колись саме вона нас врятує.

Фото авторки і з архіву героїні.

Інтерв'ю опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".
Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.


Додати коментар