Максим Музика: «Чим швидше ми подорослішаємо, тим менше буде місця для популізму й ілюзій»

Опубліковано 26.06.2020

Ми зустрічаємося біля Михайлівського. З лавки, де ми сидимо, видно «Стіну пам’яті» з портретами полеглих. Дзвони собору, що вливаються в розмову, нагадують події Майдану, з якого почалася історія. Він говорить із паузами і тихо, ніби економлячи слова. Максим Музика, ветеран, волонтер, донедавна — радник мера Дніпра та голова робочої групи з оптимізації управління парками міста; автор збірки поезії «Тихотворения», співавтор книги спогадів «Савур-могила: військові щоденники» та збірки «14 друзів хунти». Він розповідає про війну як про щось геть буденне, а на питання, як представити, відповідає «ніяк».

Інший етап життя

Іноді здається, що до Майдану і життя не було! Що воно все дуже давно і дуже дивно. Я закінчив КПІ, після того працював у ІТ-дистрибуції, в банківській сфері. До Майдану три роки жив у Чернігівській області. Народився малий, і ми туди переїхали. Займався трохи бізнесом, але якось не дуже вдало. Син підріс, і вирішили повертатися в Київ, повернулися якраз на початку листопада 2013 року. І почався зовсім інший етап життя.

Майдан для мене почався 1 грудня. До того я бачив, що щось відбувається, розумів, що. Я розумів невдоволення, але ті цінності не дуже турбували мене на той час. Але вже після розгону Майдану, коли побачив, в що це виливається… ми з друзями почали бувати на Майдані. Потроху, все більше і більше. Були там кожного штурму, були щасливі, коли щось відбувалося — 11 грудня, і так далі.

Я ж тоді тренував (Максим - майстер східних бойових мистецтв і , на той момент, тренер із десятирічним стажем - ред.). І під час Майдану запропонував всіх, хто підніме своє тіло з-під ковдри і прийде на ранкове тренування, навчати самозахисту. Також запропонував супровід журналістам — після того, як Таню Чорновол побили. 800 перепостів, і ніхто не звернувся… але на той час у мене в фейсбуці було 200 друзів.


Люди ходили на заняття! Взагалі після цього посту я злякався — мені до вечора написали, що прийдуть, понад 200 людей! Але насправді прийшли 24, потім ще, ще… підтягнулися, було дві групи загальною кількістю близько сотні. Ну, люди ходили непостійно, тому загалом десь 30–40 осіб. Давав базові навички самооборони, більше голову ставив на місце, щоб вони розуміли, що насправді нічого не можуть зробити, крім того, що бути пильними і вчасно тікати (сміється — ред.)! І що це нестрашно, і це можна робити, і є багато методів.

Але прийшли дуже цікаві люди! Позавчора я з’ясував, що в мене навіть тренувався заступник міністра. Мене питають: «Ти людину знаєш?» Я дивлюся переписку — кажу: «Так, знаю!» Дивні люди! Прийшли багато журналістів. Хтось прийшов пішки, хтось приїхав на великій машині. Ярослав Теклюк тренувався, директор юридичного департаменту «Нафтогазу», який відсудив у «Газпрому» ті мільярди; редактор «5 каналу», з «Громадського» багато людей.

І вийшло так, що коли потрібні були коментарі людей від «громадського Майдану», непричетних до політичних сил, часто зверталися до мене: «О, Макс, а ти можеш прокоментувати?! Можеш розказати? Можеш вийти до нас на ефір?» Ну і так… понеслася вся ця історія!

Кубань проти «Правого сектора»

Коли почалися кримські події, я ж поїхав в Крим. Був там п’ять чи шість днів до анексії. Я виїхав якраз в день анексії, «референдуму». Ще походив, ділянки подивився. Якось щастило, мене не помічали, до мене не підходили. Враження від Криму були важкі, бо я спілкувався з нашими військовими, передавав їм допомогу, трохи зібрали грошей. Вони були розгублені, не отримували жодних вказівок, ніхто не знав, що робити. Дивне відчуття було. Я спілкувався і з «тією стороною», причому не усвідомлював небезпеки. Підходив до «козачків» — зазвичай вони ходили, фотографувалися на фоні пам’ятника Нахімову. Я казав: «Давай телефон, я тебе сфотографую! І всіх вас разом!.. А ви звідки?» «Ми з Кубані!» «А що ви тут робите?» «Ну вот ми прієхалі от «Правого сектора» защіщать…» Я кажу: «Ви знаєте, скільки того «Правого сектора»? Я з Києва, я з Майдану! Там може 200 душ набереться… від кого, що ви збираєтеся захищати?! Військові бази під «Правого сектора»?!» Були такі розмови, я просто наглів.

У день «референдуму», підходив до будівлі, де був парламент, пив з ними чай, спілкувався, слухав, ходив, дивився. Фотографував непомітно — «клац-клац»… Був на базі наших морпіхів у Феодосії, ночував один день. Такий досвід, що згадується як якийсь сюр. А повертався якраз — там Льоня Кантер був, Женя Закревська, всі там перетнулися. Соціопат (художник під псевдо #Sociopath, автор графіті-триптиху на Грушевського — ред.), який малював всі «ікони революції», — в одному вагоні поверталися.

Потім на початку квітня я поїхав разом із Льошею Арестовичем у Краматорськ. Краматорськ вже був заблокований, наші сиділи на аеродромі. Але місцеві провели нас вночі в обхід цих барикад, «сепарських» блокпостів, і ми потрапили на нашу базу. 4 чи 5 травня я був у Краматорську на аеродромі. Тоді ми поїхали як волонтери. Дивно їхали, насправді, був один «травмат» і один карабін, чотири машини, я в першій, Льоша мені дав цей «травмат». Зараз розумію, що це смішно було…

Я не дуже планував щось збирати, але Льоня Кантер пішов у другий батальйон Нацгвардії. «Макс, нічого нема, нам дали тільки кирзові берці, каску й одну форму, все, нічого більше!» І я почав шукати гроші й на берці, і на інші речі… В принципі, моє власне волонтерство почалося з Кантера. А потім воно переросло…

В той час мене тренувався Рома Сініцин. І наш спільний знайомий каже: «Макс, там Рома Сініцин шукає волонтерський офіс». Я кажу: «Так у мене через стінку вільний офіс!» Якраз встиг його зняти, другий місяць плачу оренду, а сам не встигаю там нічого робити. Приїхали він, Жора Тука. Жилянська, 38 — це був мій зал, і це легендарна адреса «Народного тилу». Їм було мало місця, вони за місяць зняли ще додаткову площу. «Народний тил» — спочатку це були Рома, Жора, десь трохи я. Але я не особливо щось збирав, не особливо спілкувався, ми з Ромою почали возити допомогу на фронт. У ніч із п’ятниці на суботу виїжджаєш, зранку ти вже за Харковом, там була заправка, на якій ми снідали. І їхали через Чугуїв, коли там ще був окупований Слов’янськ. Різні маршрути, різні бригади… Обсяг зростав, іноді треба було їздити двічі на тиждень, іноді я і сам їздив, або з іншими хлопцями.

Важко це все давалося. Так поїздив-поїздив, почало мене накривати. Під ранок у неділю ми поверталися. І ти їдеш втомлений, бо туди-назад накатав півтори тисячі кілометрів. 666-ий кілометр був перед Слов’янськом — прикольно! 27 годин у дорозі. Коли ми їхали вдвох, то було: «Рома… поміняй мене!» «Макс, я вже не можу!..» А коли сам їдеш… аааа!… десь перед Полтавою станеш, кілька годин покуняєш, і далі їдеш… повертаєшся, а тут люди якраз вертаються з нічних клубів, з концертів… там війна, там ти бачиш розкурочені танки… Вже в кінці липня я вирішив, що треба йти.

muzyka.jpg

Як доброволець рекламував мобілізацію

Спочатку збирався в «Айдар» іти, бо там було багато знайомих із Майдану. Але мене покликали в групу Гордійчука, яка потім штурмувала Савур-могилу. 1 серпня я вже приїхав із речами в Краматорськ. Посади як такої не було — ми ж добровольці. Нас вписали в якусь табличку на якомусь ноутбуці, в якийсь «ексель». Хто там що знав?! Ну тобто приїхав зі своїм військовим квитком, оскільки КПІ закінчив, у мене було звання «старший лейтенант», військова спеціалізація — військові фінанси. Кого це цікавило насправді?! Я так і не зрозумів, нас встигли кудись оформити, чи не встигли… Скоріше за все, нічого не встигли, але вже відправили на Савур-могилу.

Підготовка — з першого полігону, я там автомат вперше тримав у руках. Якраз приїхав Гордійчук, каже: «Мене там на Савур-могилу відправляють, хто зі мною?!» Така підготовка була — на рівні «з якого кінця вилітає, ти вже знаєш — нормально, спецназ!» (сміється — ред.).

Група розпалася через поранення Гордійчука… Я був на штурмі Савур-могили, але не потрапив на оборону. Ми тоді сиділи в Краматорську. І я Гордійчуку кажу: «Дайте, я з’їжджу в Київ на кілька днів! І «волонтерку» заберу!» Каже: «Так, давай їдь!» Я поїхав, за три години мені телефонують: «Максик, а ти де?» Кажу: «Та я вже під Чугуєвом!» «А нас тут за пів години відправляють на Савур-могилу… ну добре, їдь собі!» Я вернувся в Київ, і спостерігав уже з Києва. Вже не було куди вертатися, бо група розпалася.

Мені трохи голову закружило — почалися парламентські вибори, «треба ж міняти зсередини» — бла-бла-бла. Класно, спробуймо! Ну, спробував, нічого не вийшло, і слава Богу, що нічого не вийшло (балотувався у Верховну Раду у 2014 від політичного об'єднання “Україна - єдина країна”, але не пройшов - ред.)! Але трохи «зігрівся», це мене трохи від війни, можна сказати, відволікло.


Але я ще до виборів поїхав у ДАП. Зустрів у «Народному тилу» Леська Кромпляса (Олесь Кромпляс — військовий фотограф, доброволець батальйону «Азов» — ред.). І він такий: «А я їду в аеропорт! Типу я домовився з Міноборони, з прес-центром, що вони мені дають акредитацію, у «Народному тилу» вибив машину. Ну тільки зброї в мене нема…» Я кажу: «Так у мене зброя є! Може, разом поїдемо? Тобі все одно треба хтось, хто буде прикривати спину, коли будеш фотографувати!» Так ми потрапили в аеропорт.

Перше відчуття війни — це на Савур-могилі. Там була війна. А все інше — воно так якось… На фоні того, що там було, все інше сприймалося якось спокійно. В аеропорту — ну стріляють, ну да. Нам зразу сказали: «Так, ви в резерві, в разі чого допомагаєте Доку, ось твоє місце, ось твоє!» Але все одно, коли нам сказали, що ми йдемо на штурм Савур-могили, п’ятий чи сьомий штурм… Всі штурми були невдалі, там і «200-ті» були, і все… Я вже тут, я вже приїхав. Вмикається фаталізм якийсь, ти просто робиш те, що від тебе вимагають. Тобі дали завдання — тут стій, туди стріляй — все! Чи туди біжи, те роби. Ти виконуєш. Є дуже класні хлопці, які ніколи не були в серйозних бойових діях, бо не було такого завдання на тій ділянці.

У мене нічого не буває просто так! (На той час в аеропорту був фотограф Сергій Лойко, серед інших він сфотографував і Максима, згодом ці фото лягли в основу реклами мобілізації, що була на бордах по багатьох містах — ред.). Одна історія чіпляється за іншу. Були ми в аеропорту чотири доби. І через ці фотографії теж була історія. Я сміюся, бо воно як сюр: 23 година, пише людина, яку я взагалі не знаю: «Мені порадили до вас звернутися з Міністерства оборони! В нас вирішили робити рекламу мобілізації й використовувати фотографії Лойка. А в Міністерстві оборони нема контактів хлопців, які були на його знімках. Лойко сказав, що може у вас є контакти!» Кажу: «Присилайте фотографії!» Вони присилають фотографії, які вони відібрали, Лойка. Кажу: «Цей загинув. Цей загинув. Цього не знаю». «А кого ви знаєте?..» А їм терміново на завтра треба було дозвіл. Кажу: «Об 11 ночі я можу вам дати дозвіл тільки на свою фотографію. Тільки вона вам не підійде». «А чого не підійде?» «Бо я бородатий, в американській формі, і з трофейним російським автоматом. На яких я взагалі підставах знаходжуся в Донецькому аеропорті? Я не військовослужбовець взагалі!» Ну посміялися…

Проходить дні чотири. Мені пишуть: «Слухайте, Міноборони не можуть знайти контакти бійців, які там були! А ви можете показати фотографії хлопців, яких ви знаєте?» Даю фотографії — цього знаю, цього знаю, з цим контакт є… Коротше, всіх, кого я їм дав, вони відібрали! Включили мене туди. А хто ж знав, що це буде за реклама мобілізації?! Я думав, десь там у військкоматі повісять фотографію. А потім виявилося, що це борди, і борди висіли три чи чотири роки… Минулого року мені надсилали фотки з Кривого Рогу…

«Тихо прийшов, тихо пішов»

Після цієї реклами я вирішив: все, треба йти! Взяв папір зі 130-го розвідбату, що вони на мене чекають. І тут мене мобілізують офіційно! Я з цими паперами приходжу у військкомат, кажу: «У мене є папери!» «Добре, але потім! Їдеш туди!» Приїжджаю: «У мене є папери!» «Добре, але потім розкажеш!» І так кожного разу. Зрештою, відправили на перекваліфікацію. Ми були вже в кінці четвертої хвилі.

Перепідготовка — місяць ні на що витрачаєш. А розподілили мене в 30-ту бригаду. А я з 30-ою бригадою перетинався під Степанівкою, біля Савур-могили. Блін, там офіцери кидали своїх бійців. Я дуже не хотів до них іти. Зрозуміло, там різні є офіцери, і дуже класні бійці у них були, і класні підрозділи всередині. Я приходжу до майора — це п’ятниця, кажу: «Я буду переводитися!» «А що таке?» «Ну, не хочу з вами, я буду переводитися!» «Добре, принеси відношення — поговоримо!»

Я приїжджаю, заходжу в «Народний тил», кажу: «В 30-ку розподілили, буду переводитися!» І мені Юля Гончарова каже: «Тю! А чого ти до Едіка не хочеш до Шевченка?» (Едуард Шевченко — капітан І рангу, на той час — начальник 73-го морського центру спеціальних операцій — ред.). А ми з ним були знайомі, одним із перших допомагали якраз 73-му центру. Кажу: «Ну а де 73-ій центр спецназу, а де я? Це ж ого-го — спецназ-спецназ! А я — вчорашній начфін!». Каже: «Та ні, там дуже треба офіцери, давай, поговори!» Коротше, я в понеділок вже був із документами про переведення. Але це так довго тягнулося. Перевестися всередині бригади якось можна, а інший рід військ майже неможливо. Це навіть не інша бригада, це інший рід військ. Врешті мене перевели десь за місяць прямим указом Муженка — «Увільнити та призначити». Таки потрапив в другий загін 73-го центру. Ну і в принципі з квітня 15-го по квітень 16-го я вже служив…

Я був командиром роти. Повести групу, вивести групу, виконати завдання… зазвичай ти ідеш у «сіру зону», робиш те, що треба, спостерігаєш, робиш засідки, якщо треба, або спостереження, і тихо повертаєшся. «Тихо прийшов, тихо пішов». Якщо в тебе завдання розвідка, якщо ти пішов у розвідку і влаштував бійню, значить, який же ти розвідник, ти штурмовик! Ти провалив операцію — вся інформація, яку ти добув, нікому не цікава вже. Тупо видав, що ти там був. І ми так ходили. Зазвичай свої ризики є, коли ти йдеш там, де ніхто не ходить — стільки мін, стільки всього… іноді не хочеться ходити… Навіть підірвався на розтяжці. Але пощастило — нічого серйозного.

Роль офіцера — це усвідомлення відповідальності. Коли ти сам за себе відповідаєш — ніяких проблем. А якщо від тебе залежать інші люди – ти вже не можеш необачно щось робити і думати, мовляв, я зараз щось доведу — собі чи комусь… коли в тебе бійці, це трошки важко. Слава Богу, мені реально пощастило, бо під моїм керівництвом жоден боєць не був поранений (крім мене), вбитий… Це для мене найбільше досягнення.

Повертався спокійно! (сміється — ред.). Це був квітень 16-го року, в принципі, війна тривала в тому ж режимі, що й зараз. Були деякі ділянки, деякі загострення. Ми працювали і в Зайцевому, і в Авдіївці… але все одно це не робота для спецназу! Це трошки інше. Розумів, що там залишатися нема сенсу, бо від твоєї присутності користі більше не стає. Ти не наближаєш перемогу. А трохи відчуваєш втому, розумієш, що присвятив цьому два роки. Дітей два роки не бачив… Не в сенсі взагалі не бачив, мене відпускали часто, слава Богу. Але треба було все-таки повертатися в цивільне життя. Мені, мабуть, набагато легше було, бо багато людей мене знало. Були пропозиції роботи. Але спочатку вирішив, що я хочу побути в Києві, і знову почав тренувати. Люди пішли… Було весело, було класно!

muzyka3.jpg

Життя як бонус

Філатов від початку кликав мене радником. Познайомилися ми з ним під час Майдану. Він, коли я демобілізувався, казав: «Давай приїжджай, дуже багато роботи! Людей мало». Я кажу — я два роки дітей нормально не бачив — у Києві трохи побуду. А потім ми з ним домовилися, я почав працювати як його радник в Дніпрі. Спочатку як радник, потім як директор департаменту. Тепер знову, можна сказати, як радник.

Я випустив дві книжки. Одна про Савур-могилу. Написав це за рік після того, як це сталося, просто починав згадувати, що було в цей день. І написав такий невеличкий щоденник про ті дні, коли я був. Десь за рік після цього до мене звернувся Олександр Красовицький, власник «Фоліо». Каже, давайте, типу, зробимо книжку. Я кажу: «Ну того матеріалу, що в мене є, я не роздую на книжку! Я там не був так довго, якщо казати про Савур-могилу! Ось є Андрій Пальваль, який був після. Я був на штурмі, але не був на обороні, а він був на обороні, але не був на штурмі». І він написав — для нього це теж було переосмислення, такий процес очищення, так би мовити. Ми скомпілювали це в одну книгу «Савур-могила: військові щоденники». Моя маленька частинка, його велика. Так воно вийшло. Тобто, я в принципі писав не для книжки, а для фейсбука. Це скомпілювали, трошки відредагували. Щось додав трохи, а так, по суті, все і залишилося.

А вірші я писав колись давно, але зрідка їх записував. Насправді до 14-го року збереглося два чи три вірші, які я написав раніше. А потім просто почав писати. Але знову ж таки, я не писав це для книжки. Соціальні мережі — вони такі, що ти можеш отримати відгук миттєво. В тебе він народився, ти його написав, записав, запостив, і вже отримуєш відгук. І оскільки аудиторія в мене велика і досить активна, то й відгуків я отримував багато. Мене це трохи підбадьорювало. Почали питати: «А коли книжка?!» «А книжка буде?» Ладно, зараз зберу. Першу збірку вибирав по фейсбуку — зібрав на книжку. Я думав, 200 віршів, а виявилося 199. Знайома безкоштовно зробила макет. Попередні замовлення в мене вже були. Вже достатньо, щоб можна було сплатити за наклад. Ніякого видавництва, самвидав — у типографію здав, забрав, і все.

Але мені це допомогло, навіть із фінансової точки зору. Наклад був 2000 книг, 1000 я віддав волонтерам, щоб вони продавали на свої потреби. Але 1000 продав сам. Продавав по 100 гривень — це 100000 гривень. А оскільки за наклад заплатили спонсори, то все це був прибуток… За ці гроші діти жили кілька місяців, поки я був на фронті.

Війна поміняла дуже сильно. Для мене те, що було до війни, це таке щось… Хіба зі мною? Хіба я таким займався? Ну цікаво! Таке ставлення, що минуле життя до Майдану, до війни — його й не було. В першу чергу, це те, що все зайве воно випалює. В тебе просто залишається ключове у твоєму житті. Ці всі дрібні «хотєлкі», якісь мрії, ілюзії, очікування, що тобі хтось щось винен, — вигорають. Залишається лише: «Оце я хочу, це має значення, а це мені не треба». В мене є двоє дітей, мені їх треба виростити. Це для мене головне.

Один із постів, до речі, який набрав найбільше лайків, якраз був про те, чим я займатимусь після війни. Ну в принципі, цим і займаюся — будую будинок, саджаю садочок (сміється — ред.). Я роблю те, що можу, на тому місці, де я є. Але якогось палкого бажання, типу, тільки так я зможу себе реалізувати — ні. Я, в принципі, уже багато чого зробив, мені цього достатньо. Якщо паралельно в цій «бонусній» частині я щось зможу зробити — це класно!

Взагалі я ставлюся до життя після війни, наче це бонус. Хтось не вижив. У тебе є ще трошки, «бонусна частина», ти можеш робити, що хочеш. Ти для себе вирішуй, що ти хочеш… Ти можеш спати, де завгодно, їсти, що завгодно, носити, що завгодно, і тебе це взагалі не чіпає. Коли ти розумієш, що спав у обісцяному окопі — нічого, нормально!.. Виспався! Стріляло, і над тобою гупало — всі живі, і слава Богу! Ти розумієш цінність справжнього і фальш ілюзорного. В мене якось так воно випалило весь шлак. Не весь, звісно, багато залишилося, але частину, принаймні.

Майбутнє як цінність

Я хочу бачити суспільство відповідальним. Не тим, яке інфантильно чекає, що хтось за нього щось зробить — неважливо, президент, партнери з НАТО… що їм всі винні, вони тут такі найцінніші сидять на такій класній землі. Щоб дійсно воно зрозуміло, що наше майбутнє — це виключно наша справа, і ніхто нам не допоможе, і ні від кого нічого не варто очікувати. Треба або робити, або змиритися з тим, що нічого не буде. Подорослішати — все, чого б я побажав нашому суспільству. Чим швидше ми подорослішаємо, тим менше буде місця для популізму, ілюзій, очікувань, що «прілєтіт вдруг волшебнік в галубом вєртольотє…» — не прилетить! А якщо прилетить, то кіно, яке він покаже, вам не сподобається! (сміється — ред.). Це якраз той випадок. Просто у нас є постійно змішувані поняття, в яких люди не розбираються — відповідальність і провина. А це різні речі. Відповідальність — це здатність відповідати за те, що відбувається у твоєму житті. Наші ж люди уникають відповідальності, тому що вони хочуть уникнути провини, розплати. Якщо ти уникаєш відповідальності, ти просто не відповідаєш викликам сучасності свого життя. От і все.

Цінність одна — майбутнє, яке ми збираємося будувати для своїх дітей. Оце може бути цінністю, яка буде об’єднувати і лівих, і правих — будь-яких. От на цьому вже можна спілкуватися. Насправді всі срачі — за минуле. А от майбутнє — яке? Як діти мають навчатися, що вони мають їсти? Чим вони будуть заробляти, чим житиме ця країна — в тому сенсі. Що будувати? Що залишити дітям? Оце може об’єднати.

Зраз людям більше подобається звинувачувати одне одного — це психологічна хвороба, та сама інфантильна хвороба. Але оця атмосфера тотального неприйняття одне одного… І ветерани у нас є такі — «А з тим я на одному гектарі не сяду!» «А з тим я не сяду!» Кажу — ну кожному по гектару, і сидіть собі! Ця токсичність — це хвороба. Я насправді з фейсбука виходжу, бо я не можу там довго знаходитися. Це взагалі неважливо, що звинувачують, а річ у тім, що «він поганий, і від того, що він поганий, мені краще!» Але ж це ілюзія, так не буває.


Ми стільки енергії витрачаємо, щоб когось у чомусь підловити і сказати, що він не такий, як має бути. Якщо ж цю енергію і своє власне життя направити і зробити щось для себе, для своєї родини — все зміниться! Проблема в тому, що нема усвідомлення, що ти сам відповідаєш за свою країну, за свою родину, за себе самого. Є речі, які можна робити. У нас стільки енергії — підключити цю енергію, направити на реактори — можна вимикати всі атомні електростанції, ми будемо срачами все підживлювати! Я намагався зрозуміти, що людина відчуває, коли ображає іншу, коли просто каже «Ось Вася — п**арас!» Що ти в цей момент відчуваєш? Я в принципі такого сказати не можу, бо це людина, він мій брат, по суті, ми на одній землі живемо, ми однієї крові. Якщо він такий нехороший — то я такий самий, бо ми одне ціле. Я не можу його відділити, навіть якщо в нього інші погляди. Для мене це як ліва рука б’є праву і кричить, що вона не така. Ну не така… але ж двома руками краще щось робити?

Це питання часу. Всі суспільства через це проходять, просто не всі виживають. Якщо наша нація не варта своєї власної держави, значить так і буде. Що зробиш.

Думаю, ми вигребемо. Просто хотілося б швидше. Але якщо в нас не вийде — значить мій син буде розгрібати, моя донька, мої онуки… Отака моя мотивація. Тому трошки роблю, але знову ж таки, у мене нема ілюзій, що можна все змінити миттєво, все суспільство, всіх перевиховати, всім дати якісь цінності, яким всі будуть слідувати, або навпаки — давайте диктатора, але правильного диктатора, і всі будуть правильно все робити!

Справа ж не в ідеях. Справа в тому, як ти живеш, на чому ти сидиш, що ти їж, що їдять твої діти? А ті ідеї мене не чіпають, у принципі. В мене є різні люди з різними поглядами, з якими я не згоден! Але вони є. Ну окей. Добре. У вас такі погляди. У мене інші. Не бачу в цьому ніякої проблеми, якщо людина намагається щось зробити. Ну добре, хай витрачає свою енергію на те, щоб доказати, що «ви лєвакі», а «ви правакі»…

У Дніпрі була дуже цікава історія під час карантину. Співпрацювали «Нацкорпус» з ОПЗЖ. Треба було дати пайки людям, які цього потребують. Треба розвантажувати, перевантажувати, розвозити… люди працюють поруч — і ветерани, і «нацики», і ті, і ті… так це ж нормально! А що, вони мали сидіти вдома і казати, що «з цим я не вийду навіть буханку хліба не дам своїй сусідці»? Яка різниця?! Є завдання, вони його роблять… Дніпро дуже цікаве, космополітичне — всі співпрацюють. Так, вони одне одного не люблять. Але їм не треба одне одного любити для того, щоб розвантажити продуктові набори! (сміється — ред.). Тут «УДА», тут «нацики», тут «Айдар», тут ОПЗЖ… а хтось кричить: «Як?! Продалися!» Хто кому продався?! Є 9000 людей, яким треба дати продуктові набори.

Фото: з архіву Максима Музики


Додати коментар