Майстерня улюбленого взуття: як ветеран АТО йде до мрії створювати лікувальні устілки

Опубліковано 20.10.2020

«У своєму виборі я навіть не вагався. Коли я був лежачим, дивився на Майдан, пишався, що українець. А потім виходжу на вулицю, а навколо ідіоти», – говорить Ігор Кривенков з Луганщини.

Зараз він вже ветеран російсько-української війни, який мешкає у столиці, має нову дружину – засновницю сайту ветеранських бізнесів Veterano service Ларису Микитьон, і разом із нею втілює в життя свою мрію про соціальну справу.

«Війна не залишила в мені такого сліду, щоб мені стало гірше. У мене немає посттравматичного синдрому. Я знаю, що він є, але не знаю що це таке, тому я працюю», - говорить ветеран.

Три місяці тому Ігор відкрив цех-майстерню з ремонту взуття. Ніби нічого надзвичайного, тільки майстерність рук, але чоловік до всього у роботі ставиться прискіпливо – від вибору станків до кінцевого результату роботи.

«Без броні» Ігор Кривенков розповів про усвідомлення війни, вихід з Іловайську, чарівну кулю та устілки, що покращують життя.

IMG_0655.jpg


Я розумів, що цьому потрібно протидіяти, бо це божевілля, дурдом, ідіотизм

До війни на Луганщині у чоловіка була родинна майстерня взуття. Це не нова для нього справа. Він вмів шити, ремонтувати. А потім вирішив змінити професію і зайнявся фермерством.

Дуже добре пам’ятає як у рідному краї почалася війна.

«Почалося все з того божевілля у нас на Луганщині. Я зрозумів, що поруч з тими ідіотами не зможу. Вони на мене почали говорити «бандера», я говорив їм, що про них думаю. А потім вирішив їхати туди, де є нормальні люди і поїхав. У травні 2014 року опинився в батальйоні «Донбас».


Розумієш, тоді все було настільки небезпечно, що я розігрував виставу, щоб уберегти родину. Ще в кінці 2013 року мене прооперували – міжхребцева грижа. Кілька місяців я був лежачим, тому не був на Майдані. Хоча душею я був там. Я ходив з ціпком і робив вигляд ніби мені дуже погано, я їду у лікарню. А сам поїхав у Київ. 700 гривень мав в кишені».

Запитую, які були відчуття, коли все починалосяу Луганську та як вдалося не потрапити у коло «зазомбованих»?

122001486_2482036721920848_1408118543465533282_n.jpg


«Я ж не звичайний робочий – робота, пиво, диван. Я цікавився ще Югославською війною, почав цікавитися політикою. Мені не потрібно було пояснювати, що відбувається. А ті дурачки – всі в телевізорі. У своєму виборі я навіть не вагався. Коли ябув лежачим, дивився на Майдан, пишався, що українець. А потім вийшов на вулицю, а навколо ідіоти.

Я все підготуваві поїхав звідти. У мене ж господарство було, його ж просто так не покинеш. Я не хотів просто поїхати звідти, а розумів, що цьому потрібно протидіяти, бо це божевілля, дурдом, ідіотизм. Розумів, що вони просто так не підуть, і що їх потрібно виганяти. Та вважав тоді, що ми це зробимо швидко і я на 1 вересня вже дітей до школи поведу».

«Тоді в травні я почув у новинах, що збунтувалися матері тих, хто вже був на війні проти того, що не роблять ротації хлопцям. А їм офіцер сказав: «Так, немає на кого міняти». А я тоді: «Як це, немає на кого?» І все, вирішив, що треба їхати».

До цього обізнаність Ігоря про армію була пов’язана із строковою службою.


«Я тоді вже розумів, чим Росії загрожує повномасштабна війна у нас. Тоді кричали Крим – Росія. А я розумів, чим це для неї обернеться. Але не вірив, що Путін влізе. А він все-таки вліз. І це стало першим цвяхом його, путінської Росії.

– Довго щось ці цвяхи забиваються в його труну, – кажу.

– Насправді, у межах історичних процесів, сім років війни – це недовго. Історичні процеси зараз скорочуються. В історичному часі наша війна – це кліп. Імперії по 300 років руйнувалися, – відповідає Ігор.

На війні він, разом з батальйоном «Донбас» виходив з Іловайського оточення, потрапив у полон. Я жартую: «Тобі пощастило, що лише на три дні». А він погоджується.

«Нам пощастило, - каже, - що вороги забрали нас одразу собі, щоб обміняти. Пам’ятаєш, загубилася там тоді рота і «маленькая тележка» росіян? 170 їх і нас 170. За три дні я так – проїхав по полону, нас везли, міняли… Спочатку ми були у росіян, потім вони нас віддали місцевим, потім вирішили міняти, знову забралиу місцевих…»

У полон же потрапили через підлість ворога, який обіцяв «коридор» для виходу українських військ. По-військовому це називається «засідка у шаховому порядку» - коли так обстрілюють, що залишається одна дорога, по якій можна втекти, а там вже чекають. Так групу Ігоря загнали в Катеринівку.

IMG_0654.jpg


«Ми попали в це село, у дворик один. Нас накривали мінами і поставили ультиматум: «Якщо за 40 хвилин не здастеся, накриємо 120-ми». Я вже тоді знав, що таке 120-і, 152-і».

Там була рота «Миротворця», ЗСУ, з «Донбасу» Ігор був один.

«Я підійшов до полковника і кажу: «Я доброволець, якщо вони дізнаються, на ремені мене поріжуть, скажи як мені представлятися, у складі якої роти я потрапив у полон?» А його чи заклинило, чи що – відмахнувся від мене. Хлопці з «Миротворця» мене взяли до себе, сказали як представитися. А коли ми приїхали, я зустрів «Фагота» з «Донбасу». Він каже: «Я говоритиму як є». А я подумав: «Я що, скотина, ховатимуся?» Зізнався, що я з батальйону «Донбас».


Вони нас поклали тоді на висоті, ми почули розриви, повертаюся, а ті двори, де ми були, все ж накрили 152-и. Ми кричали: «Не стріляйте, там нікого немає!» Але вони стерли з лиця Землі це село.

Ми з їхнім (російським – авт.) медиком розмовляли, не як полонені, а просто. Балакали, він голову повісив, засумував….»

Ігор пригадує, що у той час, коли вони ховалися у дворах, з ним опинився і російський десантник. Його віддали своїм, його озброїли, але він бігав, приносив воду і цигарки українським полоненим.

6530C629-1A82-4FFB-8B34-D6E97EA4EB90-C7199272-D646-4C64-9768-1EE7839ED1D6.jpg


Запитую, раз цей росіянин допомагав їм, чи не питали у них, для чого приперлися в Україну?

«Запитували. Але ми знаємо відповідь. І ти знаєш відповідь. Нічого нового вони не сказали. Ми нічого нового не почули: ми фашисти, ущємляєм… Все за методичкою».

Додає, що не відчув різниці між росіянами і місцевими бойовиками.

– Багато історій чула про те, що у росіян нібито є честь офіцера. А місцеві злі на тих місцевих, хто пішов захищати Україну, бо ви для них «зрадники молодої республіки», - уточнюю я.

– Честь офіцера… Яка честь офіцера, якщо вони давали слово офіцера в нас не стріляти? – коротко і дуже зрозуміло відповідає Ігор. - Ті, хто нас охороняв, знали, що ми добровольці і офіцери, але годували нас тим, чим і себе, і курили ми те саме. І це були місцеві сєпари. А були й такі, які зразу: «Я тебя сейчас зарежу!» Деякі наші хлопці потрапили до найбільших покидьків у полон…

F1D7D316-DE9B-4799-9BEC-B2AD283B80D2-A54FE071-A811-437C-907C-CF14BD30D343.jpg


«Куля його вберегла для мене»

Через шість років після того Іловайського виходу, так званий «зелений коридор» знову нагадав чоловікові про себе – у його печінці знайшли кулю.

«У тому «коридорі» не надто зважав – щось прилетіло по мені, та й прилетіло. Лікарня, те-се, я й забув. А цього року зробив рентген, а в печінці знайшли кулю. Зайшла з лівого боку, і застрягла в печінці. Якби щось трохи не так пішло, я би просто стік кров’ю. А вона сама собою закупорила кровотік.

Після Іловайська чоловік лікувався – контузії і вплив бронежилета на хребет після операції не проходять безслідно… А потім Широкино. Загалом на службі пробув два роки.

«Я від початку хлопцям говорив, що злитися на цивільних, які живуть на повну, не варто. Це ж життя, а ми тут воюємо, щоб воно було. Воно може не подобатися, але це життя як воно є».


Війна змінила для чоловіка певні цінності. Те, що раніше здавалося важливим, стало не таким значним: «Я раніше за щось міг і у бійку полізти, а зараз це повна дурня для мене. До дружини, до стосунків були інші вимоги…»

Насправді ж ти робиш людям приємне, полегшуєш життя, вирішуєш якісь проблеми

Після дембелю Ігор зацікавився виготовленням дублікатів ключів. Говорить,що віддача хороша у фінансовому плані і робота не складна.

«В мене щоразу у шпиталі запитували, чи є інвалідність.

– Немає, – кажу.

– Зняли? – питає лікар.

– Не було. А що, є підстави?

– Звичайно є.

І я конкретно розумів, що ці гроші мені насправді потрібні для того, щоб почати власну справу».

Обладнання, станки, всі необхідні матеріали – на це витратив гроші чоловік і три місяці тому відкрив цех-майстерню по ремонту взуття, виготовлення ключів і навчається, щоб виготовляти ортопедичні устілки.

«Найкраще відчуття, коли люди платять гроші за твою роботі і дякують. Нещодавно нам навіть говорили: «Не закривайтеся, будь ласка, не йдіть від нас». Це дуже приємно. Насправді ж ти робиш людям приємне, полегшуєш життя, вирішуєш якісь проблеми».

ECAB6ACB-F765-4AC2-B8D6-16F2D1FF6CC5-7D56987C-56AB-42DC-A3C5-C509FD8C8A12.jpg


«Наша «перемога» - це коли почали приходити місцеві. Бо спочатку носили свої. Подруга моя принесла цілий мішок взуття і говорить: «Мені сказали, що його не можна відремонтувати». Таких клієнтів у нас вже багато, які звертаються до нас, як до останньої інстанції. Майстерня улюбленого взуття у нас», - розповідає Лариса.

Ігор у майбутньому планує перетворити свою майстерню на соціальний проект. Хоче розкрутитися, навчити ветерана з інвалідністю працювати і дати можливість заробляти самому. Згодом перетворитися на мережу соціальних ветеранських майстерень.

«Важливо навчити хлопців, щоб вони могли заробляти 1000-1500 доларів на місяць і могли нормально забезпечувати свої сім’ї. Щоб він не на мене працював, а на себе», - говорить ветеран.


Чоловік з дружиною шукають різні варіанти ремонту взуття, радять клієнтам як зробити краще і правильніше, приймають замовлення і через Нову пошту, попередньо проконсультувавшись по фотографіях.

Ігор мріє займатися ортопедичними устілками.Для цього потрібно знати і фізіологію людини.

«Ігор по стертих підошвах вже знає, які устілки потрібні людини. З минулого року він вчиться у ортопеда», – говорить Лариса.

«Система виготовлення ортопедичних устілок проста і геніальна. Але людям вона дуже допомагає. Насправді, кожен стирає підошву з одного боку, але хтось більше, а хтось менше. Я хочу вдосконалюватися і робити людям добре, проводити терапію», - каже ветеран.

Адреса майстерні: м. Київ, площа Святошинська, 1

Додати коментар


Коментарі

Валентина Анатольевна

- 23.10.2020 -

Я горжусь Игорем. И уверена, что у него будет все хорошо. Такие люди, как Игорь, мало говорят и много делают.