Дослідження війни у її природньому середовищі. Історія одного кандидата наук

Назар Розлуцький, історик, дослідник та музейний працівник вивчав війни УПА, а потім пішов на фронт і продовжив справу тогочасних повстанців. Він не привіз із війни «епічних», «фейричних» сторіз, однак привіз безцінний досвід.

Текст:Олена МаксименкоFebruary 14, 2021

Війна буває різною, як і саме життя. Кожному вона являє інший образ. Комусь випала лиха карта збирати до чорних пакетів рештки побратимів або ж виходити з «котлів», комусь – сидіти у штабі і робити паперову, нудну але також необхідну роботу; у когось уся служба минає у ретельних, спокійних (наскільки це слово доречне до зони бойових дій) чергуваннях на позиції. Від того, наскільки серйозно і прискіпливо кожен на своєму місці виконуватиме свою роботу, залежить не лише його власне життя та життя побратимів, а й безпека країни.

Назар Розлуцький, історик, дослідник та музейний працівник вивчав війни УПА, а потім пішов на фронт і продовжив справу тогочасних повстанців. Він не привіз із війни «епічних», «фейричних» сторіз, однак привіз безцінний досвід. Цей досвід допомагає в подальших дослідженнях, у розумінні історичних процесів, а також у написанні книг, серед яких «Нотатник мобілізованого» і збірка поезій «Прочани».

Ініціація вогнем

До війни я проживав у Івано-Франківську, працював у Музеї визвольної боротьби, і працював над захистом кандидатської. В мене було багато захоплень – манди, походи в гори, поїздки на музичні фестивалі. Так само, я брав участь у політичних акціях проти режиму Януковича. Це було таке веселе змістовне життя!

У Революції Гідності брав участь, правда, не був серед найактивніших «майданівців». Я приїздив у Київ у критичні моменти, наприклад, після 1 грудня, після штурму Банкової. Потім коли відбувалися бої на Грушевського, і втретє приїхав уже 21 лютого. Якраз після розстрілу Небесної Сотні. Тоді ж іще невідомо було, як все повернеться, Янукович начебто іти не збирався, це вже він потім втік, наступного дня.

Спочатку, після перемоги Революції, незважаючи на втрати, відчувалося якесь полегшення, що от нарешті, досягли якогось результату. І потім за кілька днів – повідомлення про те, що в Криму захопили Верховну Раду, потім – що літали неідентифіковані вертольоти. А потім я побачив отой натовп, який штурмує ОДА в трьох областях, побачив Путіна, який вимагає дозволу на введення військ в Україну, і рада Федерації – як вона одностайно голосує… Тоді було дуже страшно, чесно кажучи.

13770401_742545389221595_3061292380564391909_n.jpg

Я став на облік у військкоматі фактично в перші ж дні, в березі 14 року, потім мене викликали. Один раз на комісію – я пройшов її. Добровольцем я не йшов. Скажу чесно – я пообіцяв мамі, що не піду, бо вона дуже хвилювалася. Але я сказав їй, що якщо мене візьмуть через військкомат, то я вже ховатися не буду. І зрештою так воно і сталося – в 2015 мене викликали через військкомат на службу за мобілізацією. І я пішов.

Служив у 55-ій артилерійській бригаді, був в зоні АТО протягом липня 15-го – червня 16-го років, в секторі «Б». Спочатку я був заряджаючим на гарматі, тобто, це номер обслуги, звичайно, така найбільш чорнова робота. Потім я став командиром відділення управління вогнем.

Коли ми в липні 2015 висувалися в зону АТО, ми ж не знали, що там, як і до чого, ми переїхали оцей кордон Запорізької і Донецької областей, і почали собі думати: ну от фактично це вже наша відповідальність, це вже наші тривоги, наші страхи. А потім ми отаборилися десь приблизно за 40 км від лінії фронту, я пам’ятаю, це було дозволено одиницям нашого калібру. Почали облаштовувати побут, розбили між собою бойові чергування. Бойове чергування – це вже був район, куди безпосередньо діставала важка артилерія, і це було те місце, де повинні бути щосекунди у готовності до виконання бойових наказів.

Перше і найбільше хвилювання було якраз тоді, коли я ішов в армію. Я добре розумів, що іду в армію для того, щоб іти на війну, для того, щоб брати участь у бойових діях. Тобто, всі наступні хвилювання були пов’язані не з цим, і вони були все менші і менші. Бо одне витікало з іншого логічно.

Звичайно, було так хвилююче, коли ми вперше відкривали вогонь по ворогу. Зрештою це стало такою свого роду ініціацією. Я в своїй книзі написав, що це можна порівняти хіба що з першим сексом! І страшно, і хочеться ще, і думаєш: «Ну все, тепер ти мужик!» Ну якось так!

148165272_121065513253459_1524359694507357016_n.jpg


Від учених до аватарів – зріз суспільства

На війні найважче – це напевно відчуття невизначеності. Я взагалі людина, яка погано переносить невизначеність. Ну а на війні це явище постійне, і ти розумієш, що ти нікуди від того не дінешся. Це напевно той момент, який багатьом давався дуже важко, хоча не всі це усвідомлювали. Ну звичайно, побутові умови, але в принципі, їх можна якось подолати. Тим більше, коли в тебе є бажання, коли є нормальний колектив, то перший день на новому місці, другий день – ще так-сяк, а потім починається якась інфраструктура, намети, бліндажі, і вже можна якось жити і давати собі раду.

Колектив був такий, як в середньому населення України. Були люди абсолютно різні. Були фермери, були безробітні, були ті, хто їздили на заробітки за кордон, були навіть ті, хто відсидів. Різні абсолютно були люди, частина з них часом напивалася, це напевно було найнеприємніше. Частина була доволі адекватною. В принципі напевно як і всюди. Я так і кажу, що армія – це повністю зріз суспільства, і вона, по суті, репрезентує те, яким суспільство є. І тому коли ставлять питання: чому в армії саме так, я кажу, що в державі саме так.

Наш базовий табір був неподалік райцентру Покровськ – тоді ще називався Красноармійськом. Серед наших завдань було утримувати під контролем спочатку лінію фронту на північ від Донецька, потім нам ще «нарізали» західну ділянку Горлівки – от це була наша фактично зона відповідальності. Детальнішу інформацію щодо населених пунктів я поки що волію не розголошувати.

Найбільше якраз із місцевим населенням контактували аватари, бо для них це було життєво-необхідно (сміється – ред.). Вони б могли більше розказати! Ми ходили в село в магазин, спілкувалися з продавцями, деколи з якимись людьми по дорозі. Ходили декілька разів до одних людей у двір. Ми віддавали господині черствий хліб – вона свиней годувала, а вона нам молока давала, або яблук, або чогось такого. Ну, абсолютно типові українські сільські люди, причому вони і говорили в цьому селі українською! Хоча так своєрідно, з таким, як би то сказати, своїми діалектизмами!

Часом згадується той чи інший фрагмент фронтового буття… він, можливо, не є таким яскравим, але чомусь западає в пам’ять. Бува помічаєш наприклад, що на вулиці зараз весна, і ти згадуєш, як ця весна відбувалася в тих бойових умовах. Або навпаки. Коли ранки стають холоднішими в кінці серпня, ти згадуєш, як там ті чергування відбувалися, як ми спали на землі, як прокидалися… от якісь такі речі.

117933311_4576432955715196_1454073910222595304_o.jpg


Цінувати те, що маємо

Після славнозвісної фрази одного з наших міністрів, що у нас 93% ветеранів – це неадеквати(насправді, цей «мем» належить авторству Олега Друзя, головного психіатра Міноборони, пізніше відсторонений від посади – ред.) цю фразу – «93%» - хлопці «підняли на щит», і стали навіть пишатися, от, я один із 93-х… Я не знаю, мені здається, що я б себе ідентифікував як один із семи! Тобто я не те що адекватніший за інших, просто я вважаю, що не пережив якихось травмуючих подій для моєї психіки, щоб страждати якось серйозно від ПТСР чи якихось інших таких штук. Я розумію, від чого воно походить. Але знаєте, якщо я почну казати, що от я там був, у мене ПТСР, то це буде якось такою трошки натягнутістю. Насправді, бувають люди, які вертаються без ПТСРу, от мені здається, що я якраз із таких!

Кожну річ можна розглядати з різних перспектив, але найкраще розглядати з перспектив досвіду. Все, що з нами було, навіть найгірше, ми вже не змінимо, але можна зробити якісь висновки, або просто подивитися, як воно все було. Мені здається, я став дорослішим після перебування на війні.

148181738_4105553729477634_5195599480247621091_n.jpg


Після повернення з війни займаюся й далі історичними дослідженнями. Переїхав з Івано-Франківська в Київ, одружився. Мені здається, я тепер маю якусь серйознішу і ґрунтовнішу базу і життєвий досвід для вирішення різних життєвих ситуацій, і навіть для своїх досліджень. Наприклад я працював, вивчав збройну боротьбу УПА, і до війни це було… я знав багато теорій партизанської справи і різної такої штуки в теорії. Але я ніколи на своїй шкурі не міг відчути, як воно, власне, перебувати в польових умовах. І я зрозумів, наприклад, що боротьба УПА була набагато важчою, ніж наша боротьба зараз. Тому що там не було держави, не було адміністрації, взагалі не було якогось чіткого майбутнього. Тобто тут якщо ти воюєш, ну, ти можеш загинути, можеш залишитися інвалідом, але принаймні ти знаєш, що в тебе є держава. Поки що вона є. І я зрозумів, що треба цінувати те, що ми зараз маємо. Тому що може бути насправді набагато гірше! У них залишалася мета – якомога довше боротися, а в кінці гідно померти! В них не було надії побачити вільну Україну. Хоча на щастя, одиниці з них таки побачили. Ті, хто емігрував, ну або ті, хто пройшов табори, і залишився тут.

Після повернення з війни написав «Нотатник мобілізованого», в якому описав свій досвід перебування на війні. Наразі, це найбільша моя книга, і така, за яку я найбільше переживав. Сам я час від часу пишу вірші, є в мене поетична збірка. Там є вірші і про війну, і не про війну, просто собі лірика. І зараз вийшла ще одна книга у співавторстві з двома іншими авторами – «PR для кріпаків» (автори – Назар Розлуцький, Олександр Фріман та Оксана Якубовіч – ред.). Це збірка оповідань –таке собі політичне фентезі. Але воно більше про Росію, ніж про Україну. Ми просто хотіли це видати, щоб люди читали, і в такій формі розуміли власне, чим є російська держава, російська цивілізація, чому нам важливо триматися від неї подалі.

Є інші проєкти, думаю, з часом вони реалізуються. Якщо пощастить, планую і далі писати і видаватися. Зараз у мене більшість часу займає робота в музеї. Ми робимо експозицію Музею української діаспори. Це буде така розповідь комплексна, наскільки це можливо про українців, які виїхали за кордон, виїжджали і продовжують виїжджати, і що вони там роблять, як вони реалізуються, які структури створюють. Це буде експозиція про людей, яких за найскромнішими підрахунками є 10 мільйонів. А то й 25! Тобто, про дуже велику частину українського суспільства, яка в нас майже не висвітлюється. Я думаю, це потрібна річ.

148171021_786990115530654_2246476530395272569_n.jpg


Потенційне зростання

Україна має великий потенціал ресурсний і людський для того, щоб стати – ну не наддержавою, а державою хорошого рівня, на зразок середніх за розміром і населенням, але дуже розвинених держав світу. Я вважаю, що у нас є всі підстави бути самодостатньою державою. Звичайно, при цьому нам треба передусім встановлювати контакти з Європою, тому що Європа як не крути, це наші сусіди, це наш вектор розвитку, це те, з чим Україна має бути природньо найтісніше пов’язана.

Для цього потрібно багато часу, трохи роботи і побільше фахових людей на посадах! Ми не так що зовсім не використали цей ресурс за 30 років. Ми йдемо значно повільніше, ніж деякі наші сусіди. Але в той самий час – порівняти Україну зразка 91 і зразка 21 року – якось таки трохи різні країни! На щастя, багато чого відбулося доброго, хоча могло відбутися набагато більше.

Багато чого заважає. Передусім певна інертність мислення багатьох наших людей, передусім те, що ми дуже багато часу були заточені на цінності виживання, а не на цінності розвитку, і від цього у нас такий страх довірити щось якимось адекватним професійним людям. Ми радше будемо довіряти таким от «традиційним радянським господарникам», які насправді ніякі не господарники, які вже завели свою радянську країну в яму, з якої вона і розвалилася. Як би ми не ставилися до СРСР, він розвалився передусім під тиском внутрішніх проблем, а не через якусь зловорожу діяльність, як нам полюбляють розповідати. І довели його до розвалу саме ці «державники» так звані радянські.

Я багато над цим думаю. Суперечності серед «своїх» – це річ не нова, це річ природня, суспільство не може бути однаковим, тим більше таке доволі велике і строкате, як українське. Тобто в наявності таких от питань нічого поганого нема. Гірше починається тоді, коли люди, замість того, щоб адекватно висловлювати свою позицію і вислуховувати позицію противника, починають вдаватися до маніпуляцій, до знецінення, мовляв, коли ти такий, тебе не варто слухати, з тобою не варто говорити… Ну і всякі отакі речі. ому, що ми не хочемо слухати одне одного. Це може свідчити і про незрілість, і про неосвіченість суспільства, але насправді, це доволі давній бич українців як такий. Вивчаючи еміграційні структури, я теж бачу, що насправді левова частка діяльності в еміграції пішла на те, щоб поборювати одні одних. Перед тим у нас була схожа історія на початку ХХ століття, коли ми не змогли втримати державність. Перед тим у нас була руїна козацька, і так далі. Не знаю, не готовий пропонувати якісь рецепти. Тому що те, що ти розумієш, не обов’язково виглядає так, як те, що розуміють інші.

Фото з архіву Назара Розлуцького.

Коментарі

Пов'язані матеріали

Полярник, котрий завоював Щастя. Частина 1.

"Це абсолютно правильна війна, без якої не могло обійтися. І це, звичайно, сильно впливає. Я був абсолютно чітко мотивований, знав, за що і проти кого іду воювати."

Полярник, який завоював Щастя. Частина 2.

Одне з перших нововведень, які він запровадив на цій посаді – це припинив гендерну дискримінацію, допустивши жінок на антарктичну станцію «Академік Вернадський»

Ветеранка Юлія Микитенко: "Я хочу, щоб ліцеїстки були тими, хто зажене в стійло старих офіцерів-командирів"

"І наступна проблема, з якою я зіштовхнулась – це повне несприйняття ліцеїсток колективом ліцею. Фактично, взвод був нав’язаний згори законодавчо. Ніяких ґрунтовних процесів підготовки, як офіцерів, так і працівників-вчителів до роботи з ліцеїстками, проведено не було".

Пролітаючи над окопом сепаратиста, або особливості збройної й інформаційної війни

Настя Конфередат, волонтерка, аеророзвідниця, військова картографиня, а також мандрівниця і музикантка, розповіла про свій досвід війни, польоти над ворожою територією, специфіку роботи картографа, реабілітацію мандрами, а також про свою громадську активність і позицію.