Чотири роки, три підрозділи і повернення до плюс-нескінченності. Математика війни військової медикині

Опубліковано 15.09.2020

Дизайнерка, театралка, студентка медучилища – саме в такому статусі Ніка Арістова вирушила на війну. Прослужила чотири роки медиком у лавах добробатів та ЗСУ. Сьогодні вона – регіональна менеджерка Львівського осередку Жіночого Ветеранського Руху (ЖВР). Переживши чимало на війні, не менше випробувань дівчина пройшла в процесі повернення.

На своєму місці

Я була звичайною студенткою медучилища, навчалася на «акушерській справі» і паралельно підробляла дизайнеркою, оскільки це перша моя була освіта. І, не довчившись півроку до отримання диплому акушерки, я поїхала в «Карпатську січ».

Якщо чесно, я зрозуміла, що буде війна, коли почався Майдан. Я на Майдані не була, і довго себе за це засуджувала, що я могла би чимсь допомогти, але я цього не зробила – за станом здоров’я. Але коли приїхала на війну і відбула декілька ротацій, я зрозуміла, що моя провина спокута, і я на своєму місці.

Якщо чесно, я в «Карпатську січ» потрапила через те, що туди найлегше було туди потрапити. Запросив мене туди Мирослав Мисла (командир взводу окремої зведеної штурмової роти батальйону «Карпатська січ», молодший лейтенант 93-ої ОМБр, загинув у 2016 – ред.), ми з ним тоді по інтернету були знайомі. Пам’ятаю, я в ДУК хотіла піти, і там треба було якісь медичні обстеження проходити, а в мене багато хронічних захворювань, зокрема бронхіальна астма, і були застереження. А в «Карпатську січ» – без проблем, він мені дав номер телефону комбата. Єдине, що мене на той час здивувало – найперше, що мене спитали: «Чи не маєте ви нічого проти партії «Свобода»?» Я тоді була взагалі поза політикою. Кажу: «Та ні, мені, в принципі, все одно». І коли вже я була в «Карпатській Січі», то я зрозуміла, чому мене питали, і єдиною їхньою умовою було, щоб ніколи нічого поганого про партію «Свобода» не висловлювати. Тому за півроку я спокійно перейшла в батальйон ОУН.

118602750_744047119487242_8763927659848514384_n.jpg


На жаль, перший обстріл – і перший «200-ий» сталися зі мною одразу, причому "200-им" був мій командир. Ми не встигли навіть добігти, у нього було дуже важке поранення, закритий пневмоторекс, і він помер у нас на руках. Ми тоді працювали в парі з покійним Мирославом Мислою. А вже після того був перший поранений, боєць батальйону ОУН, який за півроку став моїм комбатом. І ми вже до кінця війни разом із ним працювали. Власне, він тоді був простим стрільцем, але згодом за його заслуги його призначили командиром.


31 березня 2015 я приїхала в Піски, в «Карпатську січ», і була там до серпня. В серпні «Карпатська січ» пішла під 93-тю бригаду, відповідно, їм змінили місце дислокації на Водяне. А я хотіла залишитися в Пісках. Я тісно дружила з батальйоном ОУН, там багато моїх земляків було. І зустрівши Івана, першого мого «300-го» в образі комбата, я трошки здивувалася, перейшла до них в батальйон і була там до початку 2018. Спочатку я була звичайним парамедиком, потім мені запропонували очолити медичну службу. Але на жаль, батальйон ОУН мусив вийти з передової, оскільки в нас добровольці заборонені, і їм не дають нормально служити і виконувати бойові завдання… Довелося підписувати контракт. Ну тоді, на жаль, дуже багато ОУН-івців наших пішли на контракт, і на жаль, всі в різні батальйони. І 11 місяців я відбула ще в 93-ій бригаді. Посада – старший бойовий медик роти.

До 2017 ми були в Пісках, потім змушені були вийти, і дислокувалися в Кримському, це Луганська область. Після Кримського було селище Богданівка біля Волновахи. В Пісках – це було село, з багатьма будинками, а вже далі пішли поля, поля, поля…

118616638_320798955903241_2146468125751601407_n.jpg


«Буде вам перемога!..»

У спогадах найчастіше вертаюся в 2015 – це Піски, найперші ротації. До таких флешбеків доходить, якщо чесно! В «Карпатській Січі» було як: три тижні ти на передовій, надаєш першу медичну, потім два тижні стоїш на «Республіці міст» (позиція під недобудованим мостом перед в’їздом у Піски – ред.), це евакуація до госпіталю, і потім ти міг або на базі бути, або в Селідовому хлопцям у лікарні допомагати. Що найбільше згадується – звичайно, це обстріли, «200-ті», навіть не «300». Евакуація поранених, коли бійці 93-ої бригади привозили до мене пораненого на «Міст»...

Коли з нами там стояли «Госпітальєри», тоді взагалі проблем ніяких не було! З Катею Приймак (парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» з позивним «Зойка», сьогодні – активна представниця ЖВР. До війни закінчила культурологію та працювала в PinchukArtCentre - ред.) я там і познайомилася. Вона була моїм кумиром! Потім я знайшла її на «цивілці». Якраз так сталося, що я познайомилася з нею, коли приймала свого першого «300-го». Це була розвідка, три групи ОУН-івців у Донецьк заходили, і одна група повернулася – у них троє хлопців в полон потрапило, і троє поранені. Цю групу якраз «Зоя» приймала, я стояла і чекала «свою» групу, поки до мене дійдуть поранені. І я дивилася, як вона працює, і в мене ледь сльози з очей не лилися! Думала – Боже, наскільки круто, я тоді гадала, що вона закінчила найкрутішу якусь медичну академію (сміється – ред.). Без жодного страху, такий професіоналізм!


Мій позивний був була «Каза», тому що я дівчина трохи егоїстична. І з моменту, коли я вчилася у художньому колежді, я вічно всіх домахувала: «Я ж тобі каза-а-а-ала!» Ну, мене ніхто ніколи не слухає, і я потім люблю нагадувати – «Я тобі казала!» І мене почали «Казою» називати. І про це би ніхто в «Карпатській січі» не взнав, якби не приїхав мій друг по театру, і не розказав це всім, ну і одразу влилося це в позивний. А потім, коли я прийшла в батальйон ОУН, комбат нам каже: «Нам ніяких «казала» не треба, нам потрібна перемога!» Ну, а «Ніка» - це «перемога», кажу: «Окей, буде у вас перемога!»

Якщо чесно, найважче мені далися останні 11 місяців у складі Збройних Сил. Якщо би у мене був вибір потрапити в 15-ий рік і пройти через всі втрати побратимів, які я пройшла, через всі ці обстріли, то я би краще пів свого життя провела би там, аніж потрапити знову в армію. З бюрократією я мало стикалася, тому що моя робота більше була на роті, на передовій, і на штаб я, слава Богу, майже не їздила. Найголовніше, що допікало, це ставлення до жінок. У мене був комбат-жононенависник, він просто ненавидів жінок, я не розуміла, чому, і в нас багато дівчат просто перейшли з нашого батальйону – по статтям, за станом здоров’я – просто щоб звідти втекти. І головне, що контингент, насправді, це не 15-ий рік. Це 18-ий. Вже почали приходити, як то кажуть, «заробітчани». І найголовніше, я не могла зрозуміти: в добровольцях ми були разом як родина. Останніми шкарпетками ділилися! А тут я прийшла і зрозуміла, що «людина людині вовк». І це насправді було дуже важко. Я розумію, що на війні треба бути одною великою силою, а не одне одного підставляти.

118736285_641641349818277_6602934229800167183_n.jpg


Повернення з третьої спроби

Я поверталася тричі, і втретє я вже повернулася, я вважаю. Вперше я поверталася, коли була з «Карпатською Січчю». Виходить, на два місяці приїхала додому, і я навіть встигла влаштуватися на роботу, але за два місяці подзвонила Лєра Бурлакова (журналістка, бійчиня «Карпатської Січі», а згодом 93-ої, 54-ої бригад та 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» - ред.), і каже: «Ну що ти там? Коли, куди, в який батальйон?..» І я кажу: «Ну я зрозуміла, треба вертатися!», і так повернулася.

Вдруге я мусила повернутися, бо в мами була онкологія. Це було на декілька місяців, слава Богу, все стало добре, і я вернулася назад до себе в батальйон.

І от втретє це сталося – у мене почалися проблеми зі здоров’ям, проблеми з психічним здоров’ям, доходило до жорстокої психосоматики, і вже задумувалася над тим, щоб піти зі служби. Останньою краплею стало те, що моїм останнім пораненим був мій чоловік. У нього були важкі поранення, були реанімації, він втратив око, і вже він почав звільнятися, і відповідно, так ми разом і звільнилися. І після того у нас було півтора роки лікування в госпіталях разом із ним, тільки він лежав у одних відділеннях, а я переважно в неврології, і навіть психіатрія була.

На жаль, такі діагнози, як ПТСР і ОКР (обсесивно-компульсивний розлад) в Україні ще не дуже вміють лікувати. Я побачила, що в нас дуже багато військових хворіють на це. У нас є групи підтримки у Львові, ми так з ними перезнайомилися з усіма. І дякувати Богові, що вони є, бо я тривалий час думала, що я одна, і що все, на мені треба ставити хрест, а тут я приходжу і розумію: «Боже, та нас дуже багато, все нормально! Значить, нічого страшного тут немає!» (сміється – ред.).


Як тільки повернулася, я поновилася, завершила успішно навчання. Але так сталося, що я зрозуміла, що я в медицині не зможу працювати в принципі. Не знаю, може колись і зможу, але не зараз. Постало питання змінювати професію, ми почали думати, в який навчальний заклад вступати. Цього року я вступила у Львівську Політехніку на Міжнародні відносини. І тепер хіба треба поєднувати роботу з навчанням.

Раніше було дуже важко, я навіть нормально з хати не могла вийти, якщо чесно. Я по три-чотири місяці сиділа вдома, ні з ким не спілкувалася. В порівнянні з тим, яка я повернулася, зараз, звичайно, трохи краще. Але через те, що постійно потрібно приймати транквілізатори, антидепресанти, до нормального життя не можна повернутися. На жаль. Я би дуже хотіла, але. Сказав мені мій психолог: «Я тебе не дуритиму, цього не буде ніколи!» Ну, вчимося жити…

Війна внесла свої корективи, тому що наприклад, усі, з ким я спілкувалася, дружила, «до», вони відійшли. Повністю оточення змінилося на побратимів і волонтерів. Звичайно, серед тих, з ким раніше дружила, теж є хлопці, які воювали – в «Правому секторі», в «Карпатській січі», - з ними ми спілкуємося. А решта – у них своє життя за ці роки склалося, в нас – своє.

118765903_941602949659806_8061059855105878916_n.jpg


«Танці з жінками»

Львівський осередок ЖВР ми ще офіційно не зареєстрували, ми над цим працюємо. Поки що ми базуємося в «Будинку воїна», шукаємо приміщення. Думаю, воно скоро знайдеться, вже є декілька варіантів. І ми хочемо зробити у Львові одну-єдину платформу, куди всі ветеранки будуть приходити зі своїми проблемами, потребами, і ми зможемо їх просто комунікувати з тими чи іншими організаціями і людьми, які зможуть їм допомагати. В принципі те, чим і займається київський ЖВР.

Я точно знаю, що у Львові наразі зареєстровано 194 ветеранки – тільки Львів, без області. В Дрогобицькому районі чотири ветеранки, і Жидачівський район – шість. Це те, що я точно знаю. Ми працюємо над тим, щоб скласти єдиний реєстр ветеранок Львівщини. Я думаю, нам це вдасться. Насправді, дуже багато ветеранок, які потребують допомоги. Я рік працювала в «РеХабі». Це перший український жіночий ветеранський простір, вони займаються лікуванням ветеранок. Організатори отримали канадський грант, і ми їм допомагали з комунікацією. Тобто, ми залучали дівчат, які потребують допомоги, вони їх лікували – з усієї країни, там не тільки з області. І ми зрозуміли, що насправді є дуже багато ветеранок, які потребують допомоги. Є багато дівчат, які є матерями-одиначками, багато дівчат, які за час війни втратили можливість вивчитися чи зробити певну кар’єру, багато дівчат, які не можуть нормально повернутися.

В нас навіть є декілька дівчат, в яких були спроби суїциду. Слава Богу, не дійшло до смерті. Вони працюють – у нас є групи психологічної підтримки для суїцидників.


В нас є партнери львівські – ІТ-академії, є реабілітаційний центр «Назарет». Вони надають послуги для учасниць ЖВР. І ми розширюємо цей список партнерів – у нас, здається, вісім партнерів є досить потужних. Реабілітаційний центр «Назарет» - вони зробити окремо жіноче крило для залежних від алкоголю, наркотиків і азартних ігор. Для залежних і співзалежних – тому що коли у ветеранок їхні чоловіки чи хтось із родини вживають, вони не знають, що з цим робити, як поводитися. Вони теж підпадають під цю програму, де їх навчають, як із цим жити, як із цим боротися.

Є психологічна реабілітація в нас. Зараз ми будемо створювати робочу команду з декількох осіб, будемо проходити навчання. Ми для дівчат зробили курси англійської, проєктного менеджменту. Дівчат багато, потреб дуже багато, бо всі різні, але активних досить мало. Це через те, що багато ветеранок по області навіть не знайомі між собою! Коли ми зробили чат у фейсбуці, щоб всі комунікували, багато хто боявся щось писати, бо вони одна одну не знали. І ми зрозуміли, що потрібно робити зустріч, щоб перезнайомитися. І більшість дівчат перезнайомилося, коли ми їздили на Марш в ЖВР, і зразу після цього всі стали активними.

До речі, завдяки ЖВР, коли я почала більше з ветеранками працювати, мене почали більше залучати до роботи, почалася певна реінтеграція. Я вже зрозуміла, що є коло однодумців, можна з ним працювати. Як сказати… я до війни ніколи не любила спілкуватися з жінками, якщо чесно. Я думала, що це найгірше, що може бути, і в дружбу жіночу ніколи не вірила. А на війні я зрозуміла, що це найголовніший аспект життя кожної жінки, насправді!


І коли я вже повернулася і почала психологічну реабілітацію, я прочитала статтю про те, що в Африці є плем’я. Там, якщо в жінки щось трапилося, чи в неї викидень, чи народила мертву дитину, чи її чоловік побив, чи якесь насильство було, її ніколи не залишали одну. Її приводили в центр села, і дві доби навколо неї всі жінки танцювали. На другу добу вони її брали з собою, навіть якщо вона іти не могла, вони її брали і разом із нею танцювали. І навіть ті, які з нею не спілкувалися, чи були посварені. Суто для того, щоб показати, що ми такі самі жінки, як і ти, і ми теж можемо те саме пережити, і ми тобі допоможемо з цього вийти. І тоді я зрозуміла, що так воно і є, що хіба жінка жінку може врятувати. І в принципі, так в моєму житті і сталося, бо Жіночий Ветеранський Рух з’явився: «Є купа роботи у Львівській області, вставай, працюй!»

До війни я була такою людиною – ніколи в собі нічого не тримала, і якщо мені щось не подобалося, завжди це відкрито говорила, я могла покричати, могла книжкою в когось зарядити, була трошки нарвана. А вже після війни – я часто зауважую, що можу дуже багато мовчати, але мовчати до певного моменту критичного. Багато дівчат навпаки кажуть, що вони відчули свою силу, що вони жінки, можуть змінювати, вони на війні були – у них класний досвід – я трохи до цього не дійшла, трохи свого досвіду соромлюся, я просто не знаю, що з ним робити, якщо чесно.

Фото з архіву Ніки Арістової

Інтерв'ю опубліковано у межах проекту "Підтримка ініціатив місцевих жіночих правозахисних організацій, направлених на просування ґендерної рівності, забезпечення прав та розширення можливостей вразливих груп жінок та дівчат".
Інформація, яка представлена у виданні, є виключною відповідальністю ГО "Студена" і не обов'язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.


Додати коментар