Частина 2. Від розкопу до окопів. Історія археолога-артилериста

Опубліковано 05.03.2020

Продовження. Початок читайте тут.

«Хочете вижити – крутіться!»

Я сказав побратимам, що якщо доля в даний момент не дає нагоди укрити своє ім’я подвигами, ми будемо боротися на іншому полі. Від нас село знаходилося в 700 метрах, і я сказав, що по селу ми маємо показати, що український солдат несе «добре, насущне, вічне», тому ми підемо до місцевих жителів. Допомагали по господарству, взяли шефство над школою, спілкувалися з учнями. Ми скинулися з зарплати – на Миколая я пішов «у самоволку» і купив подаруночки солодкі, облазив усе Курахове, але найшов жовті і блакитні стрічечки, і на кожен подарунок пов’язав жовто-блакитну стрічку. І ми роздали кожній дитині в школі. Було приємно, коли я за кілька днів побачив, що ці стрічки деякі з дітей прив’язали їх до своїх рюкзаків. Я вважаю, що це сильно.

Підрозділи бувають різні: розказували, що перед нами хтось стояв і на БТРі їздили в село за пивом. Коли ми вже збиралися на «дембель», прийшов сільський голова, з яким ми досить добре контактували. Він нам у землю вклонився, подякував, що наша служба на цьому об’єкті пройшла спокійно, селяни почувалися в безпеці і не відчували українське військо як загрозу.

Водночас я намагався провадити у підрозділі інформаційну роботу. Місцеве телебачення українські канали не приймало, було тільки «Сепар-ТБ», українські радіостанції майже не добивали, те що там було, ми називали «Радіо-ненависть». Кисельов, Соловйов і все решта. Мені прислали невеличку колонку – це була ініціатива Оксани Левкової і групи українських митців. І там була картка з українською музикою. А бійці, окрім мене, російськомовні. Спочатку для них це було дивно, але потім призвичаїлися, я бачив, що слухають із задоволенням. Якщо є вибір слухати «Радіо-ненависть» або українську музику, обирали друге.

Надсилали і книги. Видані на той час книги про війну, і різноманітна література – українська, не українська, історична, не історична – в нас була своя бібліотека. Крім того, волонтери привезли невеличкий телевізор, і я замовляв, щоб привозили на флешці фільми. Я радився з бійцями стосовно «плей-листа», але деякі фільми ставив на власний розсуд. Це було здебільшого українське кіно. Скажімо, «Плем’я» Слабошпицького – це було складнувато, але «Хайтарму» прийняли «на ура» і попросили «на біс».

Ми приїхали на абсолютно необладнану позицію. Був викопаний ВОП, і на ньому бліндаж, складений із бетонних блоків, вкопаних у землю, без вікон, без дверей, і на землі настелено трошки соломи. Ми їхали Донецькими степами, «Богдан» зупинився, нам сказали: «Третє відділення на вихід». Ми вийшли – і все. Поле, окопи, бліндажі, капоніри, і біля дерева прив’язаний собака. Він сидів і виляв хвостом.

За деякий час приїхав командир, і сказав: «Ну що, пацани. Я кривити душею не буду, я скажу так: ви тут до весни». А справа була у вересні. «Вам тут жити… думайте!» Нам не дали ані інструментів, ані матеріалів – ніхріна! Тобто, хочете вижити – крутіться! Сільський голова пішов назустріч, була закинута хата, де ми могли зняти долівку і сколотити нари, щоб спати не на бетоні.

Клімат донецької України специфічний: вже у жовтні іноді було -10. Треба було зробити вікна, двері, якийсь тамбур. Буржуйку армія рідна дала, яка абсолютно не підходила до цього бліндажа. Вона була метр у висоту, і напевне сантиметрів 80 в діаметрі, з товстого металу. А вже підморожує. Якщо її розпалити у бліндажі і топити по-маленьку, вогонь всередині не дійде не стінок, і все буде вилітати в трубу; якщо її розкочегарити, то знаходитися в бліндажі буде неможливо. Звернувся до волонтерів – нам вислали іншу буржуйку.

А з тієї буржуйки, що нам прислала армія… я «допрацював» один з бліндажів розкурочив один із капонірів, і зробив лазню. Тому що нам, звичайно, пропонували з’їздити в лазню. Вперше нам запропонували за місяць – ми вже чухалися… Ясна річ, ми змайстрували польовий душ, але температура стрімко знижувалася, і вже було неприкольно. Як я вже казав, наш батальйон був дуже розмазаний, і декілька годин «Богданчик» їздив збирав бійців, віз їх у баню, а потім розвозив їх чистеньких і нагрітих, треба було кілька годин труситися по донецьких степах. Ми зробили баню, і в нас був зразковий ВОП, до нас їздили на екскурсію всі начальники.

Велика проблема була у відсутності матеріалів. Елементарно не було дошок. Ми найшли якісь рештки з будівництва укріпленої лінії, якийсь сосновий «кругляк», і я подарованою мені бензопилкою навчився робити дошки з кругляка. Розпустив спочатку кругляк навпіл. О, вийшло, вже щось можна змайструвати! Потім кругляк на три частини, потім – на чотири. Води технічної не надавали в достатній кількості по перших порах, дрів не надавали – треба було вирішувати ці питання самим.

dz3.jpg


Чужі серед своїх

Призначили командиром сектору в Нацгвардії полковника Голякова. Я погуглив – виявилося, що це «сепар», який засновував «криворізьку гвардію», «дєди-воєвалі», всі діла. Ми і так трошки підза**бані – так і напиши! – постійним несенням служби і виконанням господарчих робіт, а він починав нас грузити різними завданнями. Хтось наступив на гвіздок, проколов ногу. Він видав наказ: всьому особовому складу вирізати стельки з жесті і класти в чоботи, щоб уникнути проколювання ніг.

Маскування – річ хороша. Особливо на другій лінії, особливо, коли позиція стоїть уже дуже довго. Бійцям треба було виготовляти маскувальні сітки. Не так як плетуть волонтери. Треба було плести саме сітку. Був наказ: взяти нитки і плести сітки. В настанові з інженерної справи написано, що позиція має бути замаскована. «Мнє ж нє надо, штоб ти сдєлал дєло, мнє надо, чтоб ти за**ался!» А щоб зробити вертикальне маскування, треба було плести тинки. Нормальні українські тинки – вкопуєш кілька палок, вирубуєш лозу і плетеш. Або робити рогатки – конструкції, обтягнені колючим дротом. В деяких випадках це має сенс, якщо ми, припустимо, на блокпосту, і у нас є якась локальна позиція. Але периметр ВОПа – 2 км, і ми просто стоїмо в полі. Скільки треба рогаток, щоб обгородити? Інструменту нема, гвіздків нема, дроту нема.

Нам влаштували навчання – щоб зробити рогатку з підручних матеріалів. Сказали: ви отримуєте воду для пиття в пластикових баклажках. Можна зробити таку хитру приспособу, яка буде розпускати ці баклажки на пластикову стрічку. І цю пластикову стрічку можна використовувати як з’єднувальний матеріал для виготовлення засобів маскування та інженерії. Ми чотири через вісім годин ходимо в караул. І крім того, ніхто нам не готує, і ніхто рубані дрова не привозить. Якщо нас крім цього вантажити маячнею… це серйозно деморалізувало. Ми були не проти працювати, ми бути проти робити тупняк!

Біля нас була річка, росло багато очерету. Надходить наказ: нарізати очерету і зробити мати. А чим різати? Нікого не хвилює. Я домовився з місцевим жителем – у нього була мотокоса. Ми накосили необхідну кількість очерету, сплели мати. Приїхав начальник, подивився, каже: «Ну вот відітє!.. Получається! Завтра ми підженемо «газончик», наріжете нам «газончик» очерету!» Тут ми стали дибки, сказали, що лід на водоймі тонкий, і це не відповідає нормам техніки безпеки. Це проблеми в нашій армії, повернення «совка» – дуже демотивує. Ти тупо гаєш свій час. При цьому таке враження, що з тебе знущаються. Я ж пішов добровольцем, я не мобілізований! Прийшов Батьківщину захищати, а очерет рубати якось неприкольно.

Потрапивши в армію, я почав вести щоденник у фейсбуці. Це були абсолютно побутові коротенькі дописи – що ми сьогодні робили, що їли, якісь цікаві історії. Спрацювали «доброзичливці», які стуканули керівництву, що є такий «писака». Хоча я не вмикав геолокацію, не викладав фото, прив’язані до місцевості, і я навіть – навіть! – не критикував керівництво. Просто описував солдатські будні. Я думав, що може колись захочеться написати мемуари… а писати собі в записник не так цікаво. Тому що тут завжди отримуєш фідбек, якісь поради, живе спілкування. І крім того, це давало можливість залучати волонтерську допомогу, яка була необхідна підрозділу.

Приїхала контррозвідка. Це було ганебно. Мене роззброїли, обшукали і відвели на допит. В присутності командира. Питають: «А з якою метою ви робили дописи у мережі?» Я ж не буду про свої психологічні переживання розказувати! Кажу: «З метою залучення волонтерської допомоги». Командир каже: «А вам што, чєго-то нє хватаєт?» А я ж цю «методику гопника» знаю, пасувати тут не варіант. І я кажу: «Так, товариш комбриг. Не вистачає. Бракує того, того… І я передав у наш батальйон те, і те – на таку-то суму». Тут «контрик» каже: «Товариш полковник, дайте, ми поспілкуємося наодинці!.. Я бачу, ти хлопець не дурний. Ми перевіримо, що ти там писав, що публікував. Якщо ми найдемо щось осудливе – ну, то ти сядеш. (довго мовчить – ред.) А там видно буде».

Кілька днів я ходив як на голках, про мене поширювали дезінфу, що я злив у мережу особисті дані… Проти мене в підрозділі працювали, щоб налаштувати колектив проти мене. Знаю, хто. За два тижні приїжджає «контрик». Я питаю: «Ну що, найшли щось?» Він каже: «Не найшли, але ти це… не треба писати». На цьому мій польовий щоденник завершився.

Позиція була на пшеничному полі. Рано чи пізно його скосили, настали холоди, і було нашестя мишей. Я замовив мишоловки, їх були полчища! Я за ніч по піввідра мишей виносив! Реально, по піввідра! Ми думали – або хутряне ательє відкривати, або «шаурмячну»… В фільмі «1917» показують, що в німецькому бліндажі їжа висить на мотузочках, але пацюки все одно намагаються по мотузці спуститися і її захавати. І як ми з тими мишами тільки не боролися – чавили, різали. Декількох я замочив, жбурнувши банкою сардин. Вони прогризають спальники – з цим можна жити, але неприємно.

dz.jpg



Брати й робити

Звільнився з Національної гвардії, повернувся до роботи в Національному заповіднику. Але я ж хотів бути артилеристом! Після цього я пішов на контракт в окрему артилерійську 55-ту бригаду «Запорізька Січ». Який девіз артилеристів? «Це не ми!» Тому виїжджав у складі підрозділу в зону АТО. Куди виїжджав? Я ж кажу – це не ми!

Але все таки мій пунктик – все треба робити з максимальною ефективністю. Я розумів, що значно краще можу змотивувати бійців. Тому наразі я навчаюся на кафедрі підготовки офіцерів запасу, отримую військову освіту за фахом «соціальна психологія».

Чого ми такі бідні? Бо дурні! А дурні, бо бідні! Нас має привести до успіху підняття культурного і освітнього рівня, тому демобілізувавшись, я долучився до організації «Запорізької книжкової толоки» у Запоріжжі, у Слов’янську та Сєвєродонецьку. Це захід, який несе у зрусифіковані регіони українське слово, українську книжку, можливості зустрічатися і спілкуватися з сучасними українськими митцями. Це корисні заходи, місцеві жителі дуже за це вдячні і просять проводити їх частіше.

Друга ротація тривала сім місяців. Коли сім місяців сидиш у полі, звісно, дуже бракує культурного життя. Звільнився всередині квітня, за кілька днів починався «Книжковий Арсенал». Тому дембельнувшись, я приїхав у Запоріжжя, помився, поспав, взяв квиток і поїхав на Київ. І тут я «зустрів столбняк». На Центральному вокзалі в мене був ступор. Опинившись у людському мурашнику, довго не міг примусити себе спуститися в метро. Був шок від кількості людей, від того, що тут триває мирне життя, і ніщо не нагадує про війну.

Певний час були «флешбеки». Судячи з того, що я чув чи читав, вони цілком стандартні. Прокидаючись, першим ділом думаєш: «Б**дь, де мій автомат?! І де всі?!» І тільки згодом розумієш, що ти вже вдома. Жорстка реакція на гучні звуки – в перші дні, коли приїжджаєш, стрибаєш під стіл від петарди. Навіть якщо хтось за вікнами вибиває килим. Значно жорсткіша реакція на несправедливість, хамство чи висловлення антиукраїнської позиції. Раніше я був сором’язливим хлопчиком, тепер можу і не змовчати, коли хтось ображає когось або Україну.

Я занурився в роботу. Зараз працюю в Національному музеї Революції Гідності, досліджую, допомагаю зберігати і поширювати пам’ять про Майдан. Проект «Ветеранська дипломатія» – один із видів діяльності, мені запропонували розповісти про те, що діється на полях російсько-української війни за кордоном, я брав участь у поїздках до Польщі та Ізраїлю.

Мене більш-менш влаштовував вектор, яким ми рухалися від травня 2014 до березня 2019. Рухалися повільно, коряво, але у зрозумілий бік. Звичайно, була корупція, «кумовство». Але – армія почала змінюватися, економіка почала укріплюватися. У нас з’явився безвіз, асоціація з Євросоюзом, православна церква України, купа різних ніштяків, про які за часів Януковича годі було мріяти. Я бачив, якою армія була в 2014, «наші хлопчики голі-босі», і коли вже я служив у 2018, бачив, як з’являється нова техніка, не кажучи про матеріальне, речове, харчове забезпечення – все це я спостерігав у динаміці.

Зараз я бачу велику небезпеку. «Зупинити війну»… війну неможливо поставити на паузу. Росія ніколи не полишить своїх інтересів, вони будуть продовжувати намагатися дестабілізувати нашу країну. Треба нашим людям включати голову і брати відповідальність за те, що вони роблять або не роблять, за кого вони голосують або не голосують. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, і великою небезпекою є, що ми можемо зараз скотитися в кричущий непрофесійний авторитаризм.

Найбільший ворог України – байдужість. На початку війни я не думаю, що нас було багато. Ми були активні. Була мета, ми змогли згуртуватися. Активні люди і залишаються активними! Питання в тому, як залучати більше людей до активності. Тому що коли нас багато і коли ми разом, то ми непереможні.

Нема в нас ніякого розламу в суспільстві! Більшості людей, в принципі, пофіг. Що відбулося після Помаранчевої революції? Окей, Ющенко, і ми тепер думаємо, що він прийде і поприбирає в під’їзді! Немає ніяких особистостей! Президент не вирішує всіх питань у країні! І Верховна Рада, і Кабінет Міністрів – ніхто не вирішує! Як казав Мікола Янавіч Азіров, треба брати лопати, і йти садити капусту! Брати і робити! Якщо вам щось не подобається, взяти і зробити краще. Треба брати відповідальність на себе. По-іншому ніяк. А стосовно того, що в патріотичному, проукраїнському товаристві є розкол – це давня українська біда – два українця і три гетьмани. Коли ми почнемо ставити суспільне благо вище своїх особистих інтересів, тоді все буде ніштяк!


Додати коментар